Право людини на компенсацію моральної шкоди у законо­давстві, що діяло на Україні у період Х - початку ХХ ст.ст.

Як відомо, право України належить до континентальної сім’ї, що ге­нетично пов’язана із римським правом та успадкувала від нього низку принципів правового регулювання. Саме від римського права бере по­чаток уявлення про право людини на компенсацію моральної шкоди.

Хоча традиційно вважається, що головний акцент у класичному рим­ському праві робився на майнових правах особи, воно все ж не залиша­ло поза увагою і її моральних інтересів. Так, уже Закони ХІІ таблиць встановлювали винагороду за переламану кисть руки (відповідно 300 і 150 асів за кисть вільної людини і раба), за заподіяння образи (25 асів) [211, С.526 -527].

Згодом шляхом преторського застосування actio iniuriarum aestima- toria захист отримали й інші немайнові блага. Згаданим позовом пре­торського права ображений мав можливість вимагати сатисфакції за за­подіяну йому образу. Під образою iniuria розуміли будь-яке умисне по­сягання на особу і особисті права. Крім того, суддя був вільний в оцінці того, наскільки справедливою є заявлена у позові сума компенсації [18, с.23].

Вищезазначене знайшло своє відображення і у письмових пам’ят­ках права Київської Русі. Як і у римському праві, система штрафів на користь потерпілого тут поступово витіснила звичай особистої помсти. Однак, на відміну від попередніх джерел, привертає увагу той факт, що дія вказаного права поширювалась не лише на захист немайнових благ, а й на широке коло благ майнового характеру.

Перші ознаки юридичного закріплення права на компенсацію мораль­ної шкоди знаходимо у договорах Русі з Візантією (911, 944, 971р.р.). Такий висновок підтверджується наступним: по-перше, винагорода ви­плачувалась безпосередньо потерпілому, а не в казну держави; по-друге, розмір винагороди значно (як правило, утричі) перевищував завдану шко­ду; по-третє, передбачалась відповідальність не тільки за майнові збитки, але й за заподіяння тілесних ушкоджень, убивство і т.

Одним із найдавніших джерел нашого права, з якого видається мож­ливим розпочати глибший аналіз даного питання, є Руська Правда. Початковий текст Руської правди до нас не дійшов, збереглися лише її списки. Так, В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, Б.Й. Тищик стверджу­ють, що збереглося 106 її списків [124, с. 26], П.П. Музиченко вказує, що Руська Правда дійшла до нас у 300 списках [155, с.64]. Усі наявні списки Руської Правди, залежно від їхнього змісту, можна поділити на три редакції: Коротку Правду (1016 -1054р.р.), Розширену Правду (до 1068р.) й Скорочену Правду (після 1113р.). Ці редакції створювалися в різні періоди і тому відображають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави в динаміці [99, с.56].

На ранніх етапах розвитку Київської Русі стосовно відшкодування шкоди діяв принцип таліону, котрий, мабуть, найбільш вдало сформу­льований у гл. ХХІ другої книги Мойсея (ст.23-27): «А коли буде шкода, тоді мусить віддати душу за душу, око за око, зуб за зуб, опік за опік, рану за рану, синець за синець». З плином часу законодавець намагаєть­ся поступово замінити принцип таліону інститутом грошової компен­сації. Як зазначає І.Ф. Еверс, особиста образа давала природне право на помсту, однак держава намагається обмежити його шляхом поступової заміни грошовою компенсацією за “безчестя” [189, с.59].

Слід зауважити, що перехід від принципу таліону до компенсації за “безчестя” не був раптовим і жорстким. Своє місце у праві Київської Русі він займав поступово. Це добре видно на прикладі ст. 3 Короткої Правди, котра передбачає відповідальність за удар палкою, жердиною, рукою, чашею, рогом чи мечем. Згідно з цією статтею, потерпілий мав право на виплату за “безчестя” в розмірі 12 гривень або право помсти, але лише на місці злочину.

Виплата за “безчестя” була передбачена Руською Правдою і у ви­падку заподіяння особистої образи (“обіди”). Як зазначає І.Ф. Еверс, у Руській Правді «первинно все - образа, і мова йде тільки про образи» [189, с.67]. Отже, протиправне діяння, яке завдавало певної шкоди, тоб­то образа, є близьким до поняття злочину. Підтвердження такої точки зору знаходимо і у праці П.П. Музиченка, який вказує, що злочин Русь­кою Правдою тлумачився саме як «образа, що спричиняла певні матері­альні і моральні збитки» [155, С. 67-68]. Що ж до особистої образи, то, виходячи з філологічного тлумачення даного терміну, можна зробити висновок, що це така образа, котра спрямована безпосередньо проти особи і заподіює їй моральні збитки.

Коротка Правда містила 10 статей, які передбачали відповідальність за особисту образу (з ст.1 по ст.10). Серед них норми про вбивство (ст.1), тілесні ушкодження (ст.ст. 2, 3, 4, 5, 6, 7), оголення меча (ст.9), позбавлення бороди та вусів (ст.8), штовхання чоловіка (ст.10). Підстав- ність віднесення більшості з цих діянь до категорії особистої образи не викливає сумнівів. Щоправда, цікавими є причини віднесення до цієї категорії також позбавлення особи бороди та вусів. Як зазначає М.Ф. Владимирський-Буданов, «пошкодження вусів і бороди вважалося зло­чином вчетверо тяжчим, ніж відсікання пальця, оскільки в першому ви­падку напад на здоров’я ускладнювався ще й психічним ураженням: вуса й борода як свідчення фізичної мужності були вищим символом честі» [189, с.78].

Поряд із цим, слід зауважити, що жодна редакція Руської Правди не передбачала відповідальності за образу словом.

Розширена Правда містила 30 статей, які передбачали відповідаль­ність за заподіяння особистої образи. З’явилися нові статті, котрі кон­кретизували, розширювали зміст попередніх. Зокрема це стосується форм та розмірів грошової компенсації за «безчестя». Винагорода мо­гла виплачуватися золотом чи сріблом, що залежало від родовитості по­терпілого, а сам розмір винагороди визначався соціальним станом двох поколінь предків потерпілого по жіночій лінії [213, С.51-52].

Важливо також, що вже у Розширеній Правді спостерігається тен­денція до введення, поряд із виплатою за «безчестя», штрафу - «про­дажі», який сплачувався вже не потерпілому, а князю.

Конкретний розмір суми компенсації за «безчестя» був визначений у санкціях відповідних норм Руської Правди (у всіх її редакціях). Визна­чення конкретного розміру суми компенсації було покликане до життя тим, що такі людські почуття, як честь і гідність, неможливо еквівалент­но оцінити у грошовій формі, а отже, неможливо досягти точної відпо­відності між правопорушенням і карою за нього. Недосягнення ж такої відповідності в часи Руської Правди могло викликати значні соціальні потрясіння. З цього приводу М.Ф. Владимирський-Буданов писав: «Осо­биста оцінка честі не може точно співпадати із злочином... законодавець мав або зовсім не обмежувати особистої розправи, або ж точно визна­чити цифру майнового стягнення, не допускаючи натомість ніякого ін­шого» [189, с.67].

Наступним джерелом є княжі статути, зокрема «Статут князя Ярос­лава про церковні суди», «Двінська статутна грамота», «Статут велико­го князя Володимира Всеволодовича Мономаха» [99, с. 30].

Княжими статутами була передбачена виплата за «безчестя» у разі приниження «мужа» холопом, у випадку пошкодження бороди, а також за викрадення, згвалтування, побиття жінки чи дочки боярина. Враховуючи специфічне визначення потерпілого в останньому випадку («жінка чи дочка боярина»), можна припустити, що в даному випадку потерпілими були не тільки жінка чи дочка боярина, але й сам боярин як такий, що зазнав образи від приниження честі своєї жінки чи дочки.

Судебник 1497 р., як і Княжі статути, запозичив із Руської Правди ін­ститут виплати за «безчестя». Як і Розширена Правда, Судебник перед­бачав виплату за «безчестя», враховуючи станову належність потерпіло­го і його стать. Розмір такої виплати коливався від 1 до 50 карбованців.

Разом з тим, у Судебнику набувають подальшого розвитку і закрі­плюються в кожному випадку обов’язок виплати за «безчестя», виплата додаткових штрафів на користь боярина чи князя.

Литовські Статути 1529р., 1566р., 1588р. Одним із основних дже­рел, які лягли в основу останніх, була Руська Правда.

Так, було запозичено норми про «головщину», котру отримували родичі вбитого [155, с.140]. Розмір «головщини» залежно від стану по­терпілого складав від 100 коп грошей за шляхтича до 24 коп грошей за «тяглову людину».

Норми про виплату за «безчестя», у випадку образи словом чи ді­ями, були передбачені розділом VII (артикули 8-11) та розділом ХІ (ар­тикули 27-39) Статутів [99, с.124].

Ідеєю визнання людської гідності та честі, котра завжди була при­таманна українській ментальності, проникнуті і «Березневі статті» Богдана Хмельницького (21 березня 1654 р.), затверджені російським царем та боярською радою, котрі, як відомо, визначали правове стано­вище України у складі Російської імперії, а також Пакти й Конституції законів Війська Запорізького 1710 р. (Конституція Пилипа Орлика). Зокрема розділ 7 Пактів та Конституції законів Війська Запорізького пе­редбачав відповідальність за злочин, що шкодить гетьманській честі [224, с.31].

Соборне уложення 1649 р. [214, с.296]. В нормах Уложення, як і в інших, більш ранніх пам’ятках права, наскрізною ідеєю є, зокрема, тур­бота законодавця про захист особистих немайнових прав, а також про можливість компенсації шкоди у випадку їх порушення. Незважаючи на те, що в Соборному Уложенні ще не було визначено чіткої межі між правом кримінальним та цивільним, непорушним залишалось правило: компенсація за порушення особистих прав, за “безчестя ” розподіля­ється між державою й потерпілим чи надається лише потерпілому.

Тут уже термін «безчестя» означав і грошову компенсацію, стягувану за образу [214, с.294], і порушення фізичних та духовних благ людини.

Розмір виплати за «безчестя» залежав від соціального становища потерпілого: його звання, того, чи був він міським або ж сільським жи­телем, службовцем чи духовною особою. Як і попередні законодавчі акти, Уложення прямо вказує суму виплати за «безчестя» або перед­бачає відшкодування такої шкоди, керуючись фіксованими критеріями: «против окладов, что кому государева жалованья».

Законодавець обстоював неможливість визначення судом розміру виплати за «безчестя» у кожному випадку, керуючись індивідуальними обставинами справи: суддя повинен мати певні таблиці і такси. Хоча такі таблиці і такси не були і не могли бути точними, проте вони все ж встановлювали певний порядок, об’єктивовану назовні градацію. Ін­ших засобів для визначення розміру компенсації у законодавця не було, як і не було можливості для будь-якого судового угляду, адже суддя роз­глядався лише як механічний виконавець веління законодавця [18, с.39]. Слід зауважити, що закони тієї епохи наказували суду керуватися табли­цями та таксами і при відшкодуванні майнової шкоди, тобто не надава­ли судді права конкретизації розміру ні моральної, ні майнової шкоди.

Соборне Уложення передбачало спеціальні випадки виплати за «без­честя», а саме: Глава 1 (ст.ст. 2-7) - передбачала відповідальність у ви­падку образи священнослужителів та прихожан у церкві; Глава 2 - у випадку образи государевої честі; Глава 3 (ст.ст. 1-2) - у випадку образи будь-кого словом чи дією на государевому дворі; Глава Х (ст.ст. 105-107) - у випадку образи судді і суду; Глава ХХ (ст.ст. 11,17) - у разі заподіян­ня тілесних ушкоджень; Глава ХХІІІ (ст. 3) - у випадку образи стрільців [214, с. 294].

У загальних рисах правила про компенсацію за «безчестя» діяли і у

XVIII ст., доповнені нормами про образу честі у Артикулі Воїнському 1715р., а згодом перейшли у Звід законів Російської імперії.

До ХУІІІ ст. система права Російської імперії діяла лише на Лівобе­режній Україні, проте вже у 1840-1842р.р. загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство розповсюджується на всю Україну [155, с.2­89] (нагадаємо, що йдеться про Звід законів Російської імперії). Однак перед тим як перейти до короткої характеристики права на компенсацію моральної шкоди у Зводі законів, зупинимось коротко ще на двох ак­тах, котрі поширювали свою чинність виключно на територію України і тому мають особливе значення.

«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743р. [188, С.348-397]. Цей збірник - наслідок проведених у другій чверті ХУІІІ ст. кодифікаційних робіт, метою яких була уніфікація розрізнених норм права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою застаріли­ми та дублювалися. Окрім цього, українська соціальна верхівка прагну­ла зрівнятися у правах із російським дворянством [124, с.104].

Глава 20 збірника «О гвалтах или насилиях, о нападении, о убий­стве, побои, увечче, ранах, разбои и безчестии, о казни и наказаниях о том преступивших також о головщинах и платеже за голову, за увечие, за охромлении и повреждении на составах, за побои, раны и безчестие шляхте или воинского звания и прочим людям» встановлювала відпо­відальність у вигляді виплати винагороди за «безчестя» у разі заподі­яння образи, а також передбачала виплату «головщини» родичам потер­пілого. Також виплата за «безчестя» була передбачена главами 12, 13, 19 та 26 указаного збірника.

Попри доцільність та новизну, даний акт так і не набрав сили закону, хоча застосовувався судом.

«Зібрання малоросійських прав» 1807р. [226, С.111-162] стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку

XIX ст. Серед джерел «Зібрання малоросійських прав» домінував Ли­товський статут, на який Ф.І. Давидович, будучи редактором першого, зробив 515 із 1255 посилань [241, с.147].

Глава ХІІ зібрання «О непозволенных деяниях, и о происшедших из того правах и обязанностях» передбачала відповідальність за образу сло­вом і діями. Зокрема пар. 110 передбачав виплату за «безчестя» у разі заподіяння смерті, пар. 116 - за заподіяння тілесних ушкоджень, пар. 164

- за образу словом. Проте, як і попередній кодифікаційний акт, «Зібран­ня малоросійських прав» офіційного затвердження не отримало і лише частково увійшло до Зводу законів Російської імперії [124, с.120].

Враховуючи той факт, що частина українських земель тривалий час, а саме - з 1772 по 1918 рік, перебувала під австрійським пануванням, особливої уваги, з огляду на предмет дослідження, заслуговує Загаль­не цивільне уложення Австрійської імперії 1811р.

Поняття шкоди, під якою розуміли «всякий ущерб, причиненный кому-либо в имуществе, правах либо лице его”, було визначено у ст.12­93 глави ХХХ “О праве на возмещение вреда и о праве удовлетворе­ния”. Слід відмітити, що компенсація вважалась повною лише за умо­ви, якщо вона компенсувала не тільки заподіяну шкоду, але й забезпе­чувала задоволення заподіяної образи (тобто компенсацію немайнової шкоди, яку передбачала ст.1323).

Норми глави ХХХ Уложення передбачали низку випадків, коли така компенсація була можливою. Зокрема ст.1323 закріплювала відпові­дальність за заподіяний біль, ст.1326 - за спотворення обличчя, ст. 1330

- за образу честі.

Наведене дає можливість зробити висновок про те, що законодав­ство Австрійської імперії вже в ХІХ ст. відійшло від застарілих норм про компенсацію за “безчестя” і містило відносний аналог права на компенсацію моральної шкоди - право на компенсацію “ущерба, при­чиненного в правах либо лице”.

Звід законів цивільних Російської імперії у главі 7 «Про право ви­нагороди за заподіяну шкоду та збитки», ст.ст. 667-670 [218, с.150], міс­тив норми про виплату за «безчестя». Винний у заподіянні будь-кому особистої образи міг бути засуджений до сплати на користь потерпілого «безчестя». При цьому розмір виплати за «безчестя» визначався в за­лежності від соціального стану і звання «ображеного» та характеру вза­ємовідносин між ним та порушником, у розмірі від 1 до 50 рублів.

Проте у Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст. вирішення проблеми за­хисту немайнових прав особи шляхом виплати за “безчестя” вже не знаходило суспільної підтримки. Така ситуація пояснюється багатьма причинами, зумовленими новими соціально-політичними факторами:

- по-перше, виплата за “безчестя” виконувала функції заміни кримі­нального покарання. Тобто у випадку подання цивільного позову про компенсацію за «безчестя» потерпілий був позбавлений права подавати кримінальний позов у тій самій справі;

- по-друге, виплата за «безчестя» провадилась у чітко визначених випадках, перелік яких був дуже невеликий. У всіх інших випад­ках, навіть незважаючи на значні моральні страждання, які пере- живав потерпілий, така компенсація була неможливою, оскільки при цьому не порушувався його майновий стан. Іншими слова, де- лінквент міг сказати потерпілому: “Своїм учинком я порушив твій спокій, можливо, назавжди, змусив тебе проводити безсонні ночі, розтоптав твою індивідуальність, але якщо твоє майно від цього не постраждало, ми з тобою квити перед цивільним правом. Твої моральні страждання не варті нічого: така воля закону і права” [18, С.11-12];

- по-третє, сума виплати за “безчестя” була чітко встановлена і ди­ференціювалася залежно від соціального стану потерпілого. Проте коли різка межа між станами почала зникати, така диференціація поступово стала позбавленою сенсу. Коли ж були запроваджені Судові статути, старі таблиці й такси втратили для суду значення, діяльність якого почала грунтуватись на засадах вільної оцінки та угляду.

Всі перелічені вище обставини покликали до життя новий спосіб захисту немайнових прав особи - право на компенсацію моральної шко­ди, котрий, як свідчить історія, дуже швидко почав займати самостійне місце у практиці правозастосування.

Формальною підставою згаданого права було правило, вміщене у ст.ст. 644 і 684 Зводу законів цивільних, які передбачали компенсацію “шко­ди і збитків” від дій злочинних і незлочинних. Ці норми, встановлюючи компенсацію не тільки “збитків”, але й “шкоди”, давали можливість для інтерпретації останнього терміну як шкоди не лише майнової. Звичайно, такої вказівки було б недостатньо, якби можна було довести, що обме­ження відповідальності перед потерпілим тільки за майнову шкоду ви­пливало з інших норм закону. Проте жоден інший законодавчий акт пря­мо не ототожнював “шкоду” з економічними втратами і не вказував, що відшкодуванню підлягає виключно шкода майнова [18, с.40]. Окрім того, ст. 574 Зводу законів цивільних містила норму, згідно з якою майнова шкода, а також заподіяні будь-кому шкода чи збитки, породжують право вимоги винагороди, а ст. 963 передбачала право на судову сатисфакцію і компенсацію у випадку образ, шкоди і заподіяння збитків.

Отже, спираючись на вищенаведені міркування, найбільш прогре­сивна частина юристів стала на шлях підтримки права на компенсацію моральної шкоди. Так, І. Покровський, відстоюючи необхідність охо­рони людської особистості, зазначав, що ідея захисту особистих прав закономірно відродилася знову і має всі підстави посісти гідне місце в системі істинно сучасного права [180, с.25]. Подібних поглядів дотри­мувався і Б. Лапіцький, висловлюючи свого часу пропозицію про до­цільність законодавчого закріплення права людини на компенсацію мо­ральної шкоди - задоволення, яке дозволяє полегшити душевні страж­дання [125, c.107].

Однак не всі тогочасні правознавці підтримували ідею компенсації моральної шкоди. Зокрема Г.Ф. Шершеневич заперечував існування у російському законодавстві інституту компенсації моральної шкоди, а також відкидав можливість будь-якої майнової оцінки немайнової шко­ди. Він аргументував це тим, що такий закон слугував би “перепоною на шляху зміцнення в кожній людині поваги до особи, підтримуючи в малозабезпечених людях надію «зірвати» деяку суму грошей”, що саме по собі повинно викликати образу моральних почуттів і спричиняти власне моральну шкоду [271, с. 402].

Таке безапеляційне й жорстке невизнання права на компенсацію мо­ральної шкоди можна пояснити, зокрема, тим, що більшість російських правників тієї епохи були дворянами. А ментальність і правила пове­дінки у аристократичних колах формувалися у часи, коли дворянами були люди багаті, яких гроші хвилювали меншою мірою. Своїм нащад­кам вони передавали у спадок певну апатію до грошей, а отже, тради­цію деякої абсолютизації цінностей немайнового характеру. Як вказує А.М. Ерделевський, для дворянина природнішим було відреагувати на образу «викликом «до бар’єру», ніж вимогою про виплату грошової компенсації, подібний спосіб дій та мислення був характерний лише для «підлого» стану» [287, с.69]. Усім відома фраза «змити безчестя кров’ю» набувала у таких випадках буквального значення, а засобом морального задоволення нерідко ставало життя людини.

Крім того, противники законодавчого закріплення права на компен­сацію моральної шкоди аргументували свою точку зору посиланням неможливість визначення грошового еквівалента моральної шкоди. Адже для того щоб грошова винагорода могла слугувати деяким задо­воленням за заподіяну моральну шкоду, вона повинна бути достатньо великою за розмірами. Тому присудження такої значної компенсації могло мати для винних незрівнянно тяжчі наслідки, аніж встановлене законом покарання [74, c.23].

Велика увага, у зв’язку з цим, приділялася проблемі визначення роз­міру компенсації моральної шкоди. Домінувала думка, що моральна шкода не може відшкодовуватися у вигляді “суми раз і назавжди вста­новленої”, а повинна призначатися “за углядом і визначенням суду ”. Ви­мога про компенсацію моральної шкоди повинна була задовольнятися судом, виходячи з розмірів заподіяної шкоди, її впливу на потерпілого, а також з урахуванням усіх інших обставин справи [18, С. 41, 72].

Поряд із цим, висловлювались думки про те, що, надаючи суду пра­во визначення розміру компенсації моральної шкоди, законодавець, очевидно, виходив із презумпції повної відповідності суддів професій­ним та моральним вимогам, котрі зазвичай до них висувались, що, на жаль, не завжди відповідало дійсності. Тому надання суду права визна­чати розмір компенсації могло відкрити широкий простір для свавілля. Одні суди оцінювали б заподіяні моральні страждання занадто низько; інші ж, навпаки, значно переоцінювали б тяжкість пережитих страж­дань [74, c.20].

Вищевикладені погляди і ідеї знайшли своє відображення у Проекті Цивільного уложення 1905 року. Зокрема ст.2626 передбачала відпо­відальність “у випадках заподіяння знівечення чи тілесного пошкоджен­ня, так само як і у випадках позбавлення волі чи заподіяння образи”. За цією статтею, суд міг присудити потерпілому грошову суму на свій угляд, беручи до уваги те, чи був виявлений з боку винного злий умисел, інші обставини справи, хоча б потерпілий не зазнав жодних збитків.

Ст. 2627 передбачала право на особливу винагороду жінки, з якою вчинено “любодіяння”, каране згідно з ст. 517, 520 і 522 Кримінального уложення, рівно ж як і дівчини, спокушеної обіцянкою на ній одружи­тися, у разі якщо винний не виконає своєї обіцянки.

Ст.1655 містила правило, відповідно до якого на боржника, що умис­но чи з грубої необережності не виконав зобов’язання, міг бути покла­дений обов’язок компенсації й інших, крім майнових, збитків, хоча б вони полягали не в майновій, а в моральній шкоді і не підлягали точній оцінці [18, С.67-68].

Як бачимо, укладачами Проекту Цивільного уложення була зроблена реальна спроба закріпити право на компенсацію моральної шкоди на за­конодавчому рівні. Однак реформа цивільного права у Російській імпе­рії все ж не була доведена до логічного завершення, зважаючи на склад­ну політичну ситуацію, котра призвела до зміни політичного режиму і пріоритетів державного захисту, що зробило неможливим нормативно- юридичне закріплення права на компенсацію моральної шкоди.

2.2.