Визначення розміру компенсації моральної шкоди

При заподіянні майнової шкоди розмір відшкодування грунтується на вартісній еквівалентності заподіяній шкоді. Однак коли йдеться про визначення розміру компенсації моральної шкоди, такий спосіб слід ви­знати неприйнятним в силу самої специфіки даного виду шкоди.

При концептуальному підході до визначення моральної шкоди про­водиться аналогія із шкодою майновою. Прихильники такого підходу вважають, що життя людини, функції організму є такими ж цінностями, як і будь-яке майно (наприклад, будинок, акції і т.д.) Отже, кожна частина людського тіла має об’єктивну вартість яка, у випадку ушкодження чи втрати підлягає відшкодуванню. На практиці застосовується своєрідна “тарифна система”, згідно з якою розмір компенсації залежить від тяжко­сті ушкодження. Наприклад, у Англії втрата ока оцінюється у 3000 - 4000 ф. ст., вказівного пальця - 1250, травма щелепи - 6250 ф. ст. і т. д.

Критики вказаного підходу стверджують, що така система не при­датна до використання, оскільки не враховує умов життя потерпілого.

Очевидно, що травма руки для піаніста означає набагато більше, ніж для шахіста. При винесенні рішення суди повинні брати до уваги со­ціальні та статеві зв’язки, особливості професійної діяльності, хоббі.

Суть особистісного підходу полягає в тому, що глибина переживань, викликаних ушкодженням здоров’я, залежить від самої особи. Тому призначення компенсації моральної шкоди полягає в тому, аби певною мірою відновити втрату щастя і можливості насолоджуватися життям тепер і в майбутньому.

Функціональний підхід передбачає неможливість встановлення “цін­ності” щастя. Звідси, на думку його прихильників, суд повинен призна­чити позивачеві таку суму відшкодування, котра є достатньою для його “розумного втішення”.

Аналогічний підхід застосований і в законодавстві України. Грошо­ва сума, котра сплачується при компенсації моральної шкоди, не роз­глядається як ціна порушеної гідності. Навпаки, така компенсація по­винна сприяти зменшенню, пом’якшенню негативних психічних реак­цій і станів потерпілого, а також має на меті полегшити його додаткові зусилля, спрямовані на нормальну організацію подальшого життя.

Однак за такого підходу справедливою є постановка питання про співвідношення правопорушення, яким заподіяно моральної шкоди, із розміром її компенсації. Іншими словами, проблема в тому, наскільки суспільна небезпека чи шкідливість даного правопорушення власне відповідає такому розміру компенсації і чи є необхідною їх точна від­повідність.

Як стверджує М.С. Малеїн, правопорушення і міра відповідальності за нього далеко не завжди точно співвідносяться між собою. Це можна простежити на прикладі цивільно-правових та адміністративно-право­вих штрафів, котрі не у всіх випадках є еквівалентними заподіяній май­новій шкоді, а також на прикладі кримінальних покарань, які не завжди є еквівалентними тяжкості вчинених злочинів [135, c.32].

Цікаве дослідження щодо відповідності кримінального покарання тяжкості злочину було проведене А.Ф. Черданцевим та Ю.І. Шуго­вим. Вчені вважають, що заходи кримінального покарання, закріплені у санкціях норм Особливої Частини Кримінального кодексу, відобра­жають законодавчу оцінку цінності відповідних благ, які захищаються законом. Рівень захисту того чи іншого блага, котрий знаходить свій вираз у санкції норми, є тим єдиним показником, засобом правового вимірювання, який можна використовувати для визначення ціннісної орієнтації законодавця.

Отже, заходи кримінального покарання є нічим іншим, як держав­ною оцінкою певних благ, їх соціальної цінності. Тому відповідність між правопорушенням і мірою відповідальності за нього є відносною, тобто такою, що може бути переглянута і змінена. Водночас такий стан справ, а так само певна внутрішня неузгодженість у сфері захисту ана­логічних благ не є і не можуть стояти на заваді притягненню винних до відповідальності. Таким чином, недосягнення точної відповідності між заподіяною моральною шкодою і її грошовою компенсацією не є винятком і перепоною для юридичного визнання моральної шкоди.

Деякі вчені, однак, вважають, що компенсація моральної шкоди за­вжди буде частковою, оскільки неможливо встановити точні критерії матеріального визначення душевного болю [48, c.825]. Інші твердять, що можна вести мову лише про припустиму шкоду, а не про ту, котра настала, аргументуючи такий підхід неможливістю довести факт душев­них страждань в судовому порядку [83, с.9]. Крім цього, висловлюються пропозиції про те, що розмір моральної шкоди необхідно визначати не за критеріями, а за характерними ознаками “середньої”, “нормальної” людини. Відповідно, розмір шкоди змінюватиметься залежно від гро­мадської оцінки протиправної поведінки [289, с.62].

Слід, проте, погодитися з В.П. Паліюком, котрий не поділяє вищеви- кладені міркування як такі, що не враховують загальних принципів про повне відшкодування шкоди на підставі об’єктивного та всебічного вста­новлення обставин кожної справи [174, с.13]. На нашу думку, моральну шкоду неможливо відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спо­кою, честі, гідності особи. Основним завданням компенсації мораль­ної шкоди є усунення або послаблення негативних психічних реакцій і станів людини, спричинених порушенням її гідності. І власне повна компенсація моральної шкоди розглядається нами як така, що повною мірою здатна забезпечити таке усунення або послаблення.

Цим можна пояснити і відмову законодавця від нормативної регла­ментації розміру грошової компенсації моральної шкоди (це питання полишено на угляд суду). Зокрема ЦК України передбачає, що мораль­на шкода відшкодовується грішми або іншим майном за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Тобто моральна шкода може бути оцінена судом з використанням певних критеріїв судового угляду, на підставі об’єктивного та всебічного встановлення обставин кожної справи.

Від себе додамо: такий спосіб визначення розміру компенсації мо­ральної шкоди також не є абсолютно досконалим, оскільки не перед­бачає чітких, однозначних критеріїв оцінки, оперуючи оціночними по­няттями, в той час як оцінка “є виразом суб’єктивного ставлення до об’єкта і тому може бути як істинною, так і неправдивою” [234, с.79]. Як зазначає В.К. Грищук, парадоксальність ситуації при такому підході полягає в тому, що істина не з’ясовується, а змінюється лише площи­на, рівень оцінки конкретного явища. Усе це нагадує своєрідну логічну спіраль - від невизначеності одного порядку до невизначеності нового порядку, що ставить правозастосовні органи у скрутне становище. Об­разно висловлюючись, такі органи перебувають у “зоні ризику”, котра небезпечна такими найбільш типовими варіантами: 1) помилка в оцінці конкретного діяння особи; 2) можливість іншої оцінки такого діяння іншим компетентним правоохоронним органом (наприклад - обласним судом); 3) небезпека свідомого, корисливого використання недоскона­лості закону окремими несумлінними працівниками.

Вказані недоліки, однак, не можуть свідчити про відмову від застосу­вання судового угляду як такого, зокрема у випадку визначення розміру відшкодування моральної шкоди. В сучасних умовах уникнути судової дискреції (угляду) неможливо, однак йому має диспонувати реальна можливість сумлінності суб’єкта судового угляду. За цих умов гостро стоїть проблема контролю з боку держави й суспільства за справедли­вістю судової дискреції [63, с.115]. З цього приводу Н. Крісті писав:

“Якщо є конфлікт і якимось людям надано право його вирішувати..., то їхня влада повинна контролюватися. З цим пов’язаний детально розро­блений порядок оскарження рішень. З цим пов’язана також спеціальна підготовка, професіоналізація і різного роду “об’єктивуючі механізми” - такі, як норми про юрисдикцію, посадова недоторканність, відбір за цензами. Для того щоб поставити владу під контроль, треба зробити тих, хто нею володіє, уразливими” [122, С.91-92].

Отже, розміру компенсації моральної шкоди не існує, допоки суд його не визначив. Власне тому слід погодитися з А.М. Ерделевським, що у позивача немає суб’єктивного права вимагати компенсації моральної шкоди у наперед визначеному розмірі. Він може лише вимагати, аби суд визначив цей розмір і виніс рішення про відповідне стягнення з відпо­відача. Звичайно, позивач може вказати у позовній заяві бажану суму компенсації (що і відбувається в більшості випадків), однак така сума є не більш ніж думкою позивача про бажаний розмір компенсації, котра не має для суду правового значення [289, с.58].

Не викликає заперечень і думка, що саме перед судами ставиться завдання визначення критеріїв розміру суми, що стягується [138, c.37]. Таке положення знайшло підтримку і в законодавстві. Зокрема ст.440-1 ЦК України встановлює, що розмір компенсації визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, котра запо­діяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» [190, С.102­115] вказує на критерії визначення розміру відшкодування моральної шко­ди. Так, суд визначає розмір відшкодування залежно від характеру та обся­гу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини позивача та інших обставин. Так, береться до уваги характер і тривалість страждань, стан здоров’я по­терпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істот­ність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру ді­яльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди, тощо).

Різноманітні критерії й підходи до визначення розміру компенсації моральної шкоди пропонують також учені, зокрема, цікавий підхід про­понує А.М. Ерделевський. В основу його підходу покладено тезу про те, що моральна шкода виникає внаслідок протиправного зменшення благ і ущемлення прав особи, а згідно з Конституцією, людина, її пра­ва і свободи є вищою цінністю, визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов’язок держави. Якими б не були ці блага і права, вони охороняються різними галузями права. Найбіль­шою мірою відповідальності, застосовуваної державою за вчинення правопорушення, є кримінальне покарання. Кара за злочин відображає значущість прав і свобод особи, суспільну небезпеку їх протиправного зменшення. Тому можна припустити, що співвідношення максимальних санкцій відповідних норм кримінального кодексу найбільш об’єктивно відображає суспільну значущість охоронюваних благ. Звідси, доцільно використовувати такі співвідношення для визначення розміру компен­сації презюмованоїморальної шкоди.

Автор стверджує, що презюмована моральна шкода - це страждання, які повинна відчути деяка «середня», «нормально» реагуюча на непра­вомірні дії, що вчиняються супроти неї, людина. По суті, презюмова­на моральна шкода являє собою суспільну оцінку протиправного діян­ня. При розгляді конкретної справи розмір компенсації презюмованої моральної шкоди може змінюватись як у напрямку збільшення, так і зменшення залежно від конкретних обставин. Визначена таким чином грошова сума складе розмір компенсації дійсної моральної шкоди. При цьому величина розміру компенсації дійсної моральної шкоди не пови­нна відхилятись від розміру компенсації презюмованої моральної шко­ди більш ніж на визначену величину [289, с.62].

Ці положення були взяті за основу при визначенні розміру компенса­ції моральної шкоди у грошовій формі для різних видів правопорушень. Причому розмір компенсації презюмованої моральної шкоди при заподі­янні тяжких тілесних ушкоджень, поєднаному з катуванням, приймався за відносну одиницю. За абсолютний розмір такого відшкодування було взято 720-кратний розмір мінімальної заробітної плати (МЗП), встанов­леної законодавством на момент винесення рішення у справі. 720 МЗП - це середній заробіток фізичної особи за 10 років. Оскільки не всі види правопорушень тягнуть за собою кримінальну відповідальність, то роз­мір компенсації за презюмовану моральну шкоду для правопорушень, що не є злочинами, дорівнював розміру компенсації такої самої шкоди для тих злочинів, які спричиняють аналогічну моральну шкоду. Так, мо­ральна шкода при незлочинному порушенні майнових прав споживачів оцінювалась як рівна моральній шкоді при кримінально караному об­мані покупців. Однак залежно від характеру і обставин справи право­порушення можуть заподіювати різну моральну шкоду, що при розгляді конкретної справи може бути враховано шляхом застосування коефіці­єнтів. При цьому суд, визначаючи розмір компенсації моральної шкоди, повинен взяти до уваги:

1. розмір компенсації презюмованої моральної шкоди;

2. характер та ступінь фізичних і моральних страждань, пов’язаних із індивідуальними особливостями потерпілого;

3. ступінь вини правопорушника, якщо вина є підставою відпові­дальності;

4. інші обставини, що заслуговують уваги, в тому числі фактичні об­ставини, при яких була заподіяна шкода;

5. вимоги розумності і справедливості.

З урахуванням викладеного, розмір компенсації моральної шкоди А.М. Ерделевський пропонує виразити у вигляді загальної формули:

D = d * f(v) * i * c * (1-f(s)), де

D - розмір компенсації дійсної моральної шкоди;

d - розмір компенсації презюмованої моральної шкоди;

f (v) - ступінь вини заподіювача шкоди;

і - коефіцієнт індивідуальних особливостей потерпілого;

c - коефіцієнт урахування обставин, які заслуговують на увагу;

f(s) - ступінь вини потерпілого [289, с.69].

Безперечно, наведений підхід до визначення розмірів компенсації моральної шкоди має певні позитивні сторони - зручність, універсаль­ність тощо. Однак він не позбавлений і низки серйозних вад: не зовсім обгрунтованими виглядають вихідні розміри компенсації, максимально можливий її розмір, коефіцієнти, що застососуються.

Так, базовий розмір презюмованої моральної шкоди автор пов’язує із велечиною заробітної плати, що, на його думку, найбільше стимулю­ється податковим законодавством. Закономірно виникає питання: чому розмір компенсації заподіяної моральної шкоди (об’єктивно незалежна величина) повинен залежати від постійних змін у податковому законо­давстві та девальвації національної валюти внаслідок кризових явищ? Також слід погодитися з С.М. Антосиком та О.М. Кокуном в тому, що не зовсім зрозумілою видається ситуація, коли за два дні незаконного позбавлення волі надається більша компенсація, ніж за зараження ВІЛ- інфекцією, а дві образи «важать» більше, ніж одноразове нанесення по­боїв [6, С.17-21].

Крім того, недостатньо уваги приділено психологічним аспектам та необхідності проведення спеціального індивідуалізованого психологіч­ного обстеження. Щоправда, в цілому автор не заперечує, що індивіду­альні особливості потерпілого - це обставина, що підлягає доведенню і котру суд повинен встановлювати передбаченими процесуальним за­конодавством засобами та брати до уваги для оцінки дійсної глибини (ступеня) фізичних або моральних страждань і визначення фактичного розміру компенсації [280, С.5-12]. Ці індивідуальні особливості мож­на встановити за допомогою спеціальних психодіагностичних заходів. Деякі вчені-правознавці прямо вказують на необхідність проведення в таких випадках психологічної експертизи [273, с.89].

Відзначається також, що найчастіше наслідком стресу від принижен­ня гідності є психічне захворювання чи близький до нього стан (депре­сія, нервовий шок і т.д.), тому необхідним є призначення кваліфікованої судово-психіатричної експертизи. Остання повинна встановити факт психічного захворювання чи близького до нього стану, ступінь ушко­дження нервової системи, зворотність чи незворотність психічних змін, можливість видужання. Суд повинен отримати максимум необхідної ін­формації і на цій основі, в сукупності з іншими факторами, котрі мають значення, визначити розмір компенсації [150, с.135].

Психологічна експертиза відкриває додаткові можливості для дове­дення факту заподіяння моральної шкоди потерпілому й обгрунтування заявленої у позовній заяві суми її компенсації. Саме в процесі психоло­гічного дослідження, з урахуванням індивідуальних особливостей по­терпілого, можуть бути визначені глибина й характер його психічних страждань або інших немайнових втрат.

Судово-психологічна експертиза - це експертне дослідження на осно­ві спеціальних психологічних знань матеріальних об’єктів, явищ і про­цесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у про­вадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду [12, с.22].

Закон України «Про судову експертизу», регламентуючи випадки обов’язкового проведення експертизи, вказує на те, що вона проводить­ся “для визначення... психологічного або фізичного стану свідка або по­терпілого у випадках, коли виникає сумнів у їхній здатності оцінювати обставини, що мають значення для справи, й давати про них достовірні свідчення”.

Психолог може залучатися для проведення судової експертизи з ме­тою встановлення індивідуальних особливостей суб’єкта, його можли­востей сприйняття, мислення.

До предмета експертизи слід віднести встановлення:

1. здатності обвинувачених, свідків, потерпілих (з урахуванням їхніх індивідуально-психологічних особливостей, стану розумового розви­тку) правильно оцінювати обставини, що мають значення для справи, і їх здатності давати правильні свідчення;

2. наявності або відсутності у суб’єкта правовідносин на момент скоєння протиправних дій фізіологічного афекту або інших емоційних станів, здатних суттєво вплинути на його свідомість;

3. здатності потерпілих від статевих злочинів правильно сприймати характер і значення дій злочинця;

4. здатності неповнолітніх обвинувачених, які страждають розумо­вою відсталістю, не пов’язаною із психічними захворюваннями, повніс­тю усвідомлювати свої дії;

5. можливості виникнення різних психічних явищ, котрі перешко­джають нормальному здійсненню професійних функцій;

6. провідних, посилюючих мотивів (у психологічному значенні цьо­го поняття) поведінки людини й мотивації конкретних учинків як важ­ливих психологічних факторів, що характеризують особу;

7. впливу перенесених або наявних психічних і соматичних захво­рювань та хворобливого стану на індивідуально-психологічні особли­вості особи, їхнього прояву у скоєному злочині або свідченнях, поданих із цього приводу;

8. авторства письмового тексту за умов виникнення сумніву у дій­сному авторстві письмового тексту.

Серед перших, хто започаткував проведення в Україні експертиз моральної шкоди, була член-кореспондент Академії педагогічних наук України, доктор психологічних наук, професор А.М. Карпухіна. Під її керівництвом у 1994 році таку роботу було розпочато для Товариства захисту прав споживачів м. Києва.

В результаті розроблено методологію психологічного досліджен­ня, котра базується на досвіді проведення експертиз моральної шкоди у конкретних справах, пов’язаних із відшкодуванням моральної шкоди споживачам. Проведено психофізичну експертизу на предмет визначен­ня психофізичного стану та розміру немайнових втрат із застосуванням комп’ютерної діагоностики і тестування [275, с.10].

Автори методики виділяють три ознаки наявності моральної шкоди у справах цієї категорії: психологічний тиск на споживача; необхідність для споживача вживати додаткових заходів з улаштування свого побуту; наяв­ність моральних і фізичних страждань увнаслідок порушення його прав.

Автори також визначили два шляхи “перерахунку” страждань спо­живача у грошовий еквівалент. Перший - компенсувати моральну шко­ду вартістю товару, через який виникли спірні відносини. Так, якщо, наприклад, обмінюється товар вартістю у 500 грн., то й моральна шкода повинна оцінюватись так само. Однак цей метод не відповідає законо­давству, згідно з яким розмір компенсації моральної шкоди не залежить від розміру шкоди майнової. Крім того, така концепція не враховує ін­дивідуальні особливості потерпілого, а також обставини справи.

Другий метод грунтується на оцінці затрат, необхідних для віднов­лення психологічного і фізичного стану споживача, а саме: вартості від­новлення здоров’я, нервів, психологічних розладів. Таку оцінку пови­нен дати сам споживач (наприклад, визначаючи необхідним відпочинок у санаторії). Однак цей метод теж не є ідеальним. Адже навіть якщо суд встановить необхідність такого лікування, то це буде вже не ком­пенсація моральної шкоди, а додаткові витрати. Крім того, по-перше, викликає сумнів можливість повної реабілітації після серйозної психо- травми. По-друге, заподіяна шкода і пережиті страждання, не зважаючи на “згладжування” їхніх наслідків, мали місце поряд із втратою часу й зусиль, пов’язаних із подоланням наслідків протиправної дії (захист своїх прав у суді, звернення до фахівців тощо), які, своєю чергою, ста­ють джерелом нових переживань.

Теоретична та практична робота в даному напрямку дозволила С.М. Антосику та О.М Кокуну [6, С.17-21] виробити власний підхід до ви­значення матеріального еквіваленту заподіяної моральної шкоди. Він принципово відрізняється, з одного боку, від згаданої вище методики А.М. Ерделевського, а з іншого - від спрощеного погляду, згідно з яким моральна шкода може бути компенсована тільки шляхом відшкодування людині витрат на різного роду психокорекційні заходи, що відновлю­ють її попередній психічний стан. Суть підходу полягає у тому, що при визначенні розмірів компенсації необхідно виходити з індивідуальної величини сумарного психотравмуючого впливу на потерпілого в резуль­таті протиправної дії.

На базі практичного досвіду проведення психологічних експертиз моральної шкоди, заподіяної фізичним особам, авторами були визначе­ні такі основні групи психотравмуючих факторів, котрі необхідно брати до уваги для об’єктивної оцінки розміру шкоди:

1. інтенсивність психотравмуючого впливу і викликане ним відхи­лення у психофізіологічному стані потерпілого:

1.1. інтенсивність та тривалість психічних страждань;

1.2. порушення психічних процесів, функцій, властивостей, якос­тей;

1.3. порушення фізіологічних параметрів, погіршення здоров’я;

1.4. ступінь зворотності-незворотності негативних відхилень, стро­ки відновлення і його прогноз;

2. величина шкоди, спричиненої соціальному престижу і діловій ре­путації потерпілого, - суб’єктивне відчуття, ступінь зворотності- незворотності, величина необхідних для цього зусиль, строки;

3. порушення життєвих планів і перспектив;

4. порушення професійних планів та перспектив;

5. розмір матеріальної шкоди - інтенсивність переживань з приводу:

а) безпосередніх матеріальних втрат у результаті протиправної дії;

б) витрат, пов’язаних із захистом своїх прав у суді або в досудово- му порядку; в) втраченої вигоди;

6. негативний вплив обставин, що виникли внаслідок протиправної дії, на близьких, родичів і знайомих;

7. подальша психотравмуюча поведінка відповідача - вияв бажан­ня йти на контакт, відшкодувати заподіяну шкоду, дотримуватись етичних норм поведінки.

Вчені відзначають, що кожний із наведених психотравмуючих фак­торів (за його наявності у конкретному випадку) обумовлює різні за ін­тенсивністю психічні переживання. Всі вони є джерелом психотравму- ючого впливу на особу, а частина з них може породжувати «ланцюгову реакцію» психотравмуючого впливу. Наприклад, у результаті вчинення протиправної дії потерпілий пережив психічні страждання. Наслідком цього стало погіршення у нього здатності до концентрації уваги, що спричинило неможливість виконання ним професійних обов’язків. Гро­мадянин втрачає перспективу службового зростання. Наведене в сукуп­ності викликає нову “хвилю” психічних переживань і може бути відне­сене до «негативних наслідків» вчиненої протиправної дії та підлягати компенсації [6, c.19].

Автори методики також пропонують для визначення розміру ком­пенсації моральної шкоди використовувати стандартизовану психоло­гічну експертизу, в котрій величина кожного з указаних вище факторів оцінюється за 100-бальною шкалою. Кожний чинник має свій матері­альний коефіцієнт (у грошових одиницях), на який множиться отри­мана кількість балів. У формі таких добутків отримується базова сума компенсації матеріального еквіваленту моральної шкоди. Величина ма­теріального коефіцієнта повинна передбачати як можливість повного фінансування заходів, спрямованих на відновлення попереднього стану потерпілого (психічного, соціального тощо), так і компенсування інших втрат немайнового характеру, що згадувалися вище. Кінцева сума ком­пенсації моральної шкоди отримується шляхом множення базової суми на низку коефіцієнтів: «коефіцієнт провини відповідача», «коефіцієнт провини постраждалого», «сумарний стресовий коефіцієнт» (який за­стосовується, коли сумарний стрес-вплив призвів до значних незво- ротних змін способу життя, планів, психофізіологічного стану потер­пілого). Формула визначення загальної суми матеріального еквівалента компенсації моральної шкоди (D) має такий вигляд:

D = Db * St * Fv * (1-Fs), де

Db - базова сума матеріального еквівалента моральної шкоди;

St - «сумарний стресовий коефіцієнт»;

Fv - «коефіцієнт провини відповідача»;

Fs - «коефіцієнт провини потерпілого» [6, c.21].

Про обгрунтованість наведеного підходу до визначення розміру ком­пенсації моральної шкоди свідчить те, що в більшості випадків надані суду висновки спеціалістів-психологів, які базуються на цій методиці, враховувалися при винесенні рішень у справах про компенсацію мораль­ної шкоди. Крім того, у багатьох випадках вдавалося досягти мирного врегулювання спору і добровільної компенсації шкоди в досудовому порядку після надання відповідачеві відповідним чином оформлених результатів психологічної експертизи.

Однак, жодною мірою не заперечуючи застосування психологічної експертизи, зауважимо, що її проведення необхідне далеко не у всіх ви­падках. Так, Європейський суд з прав людини рішенням у справі «Сел­муні проти Франції» (1999) присудив компенсацію моральної шкоди у розмірі 500 тис. французьких франків, незважаючи на відсутність висновку психолога щодо стану потерпілого. Суд також зазначив, що самі обставини справи доводять факт психічних страждань потерпілого [193, с.70].

Крім того, охарактеризований метод визначення розміру компенса­ції моральної шкоди, на відміну від попереднього, пропонує вирішення даного питання лише з точки зору потерпілого, не враховуючи достат­ньою мірою об’єктивних обставин справи. Позиції інших учених щодо вказаних методів також розділились.

Можна виділити наступні підходи до визначення розміру компенса­ції моральної шкоди:

1. визначення розміру компенсації моральної шкоди, виходячи із сус­пільної оцінки фактичних обставин справи;

2. визначення розміру компенсації моральної шкоди, виходячи із суб’єктивної оцінки потерпілим фактичних обставин справи, а та­кож глибини, тривалості психологічних страждань, які виникли в результаті протиправного діяння;

3. комплексний підхід, котрий полягає в поєднанні двох попередніх.

Представники першого напрямку, до яких слід віднести також і А.М. Ер- делевського, наголошують, що критеріями визначення розміру компенсації за заподіяння моральної шкоди є суспільна оцінка фактичних обставин, що викликали шкоду, і сфера розповсюдження відомостей про подію, котра від­булася. М. Малеїна вказує, що суд повинен керуватися суспільною оцінкою обставини, яка викликала дискомфорт, а не суб’єктивним сприйняттям її по­терпілим. Обставини, що призвели до моральних переживань, можуть бути різноманітними й не однаково розцінюватись потерпілими. Тому суд пови­нен дати їм свою об'єктивну оцінку. Додатковим критерієм може слугувати регіон розповсюдження відомостей про подію, що відбулася. Розмір штрафу повинен бути вищим, якщо відомості стосовно потерпілого стали відомі ін­шим особам як від свідків, так і з публікації. Розмір компенсації має зростати залежно від кількості осіб, повідомлених про випадок [138, с.37].

М.С. Малеїн також зауважує, що потерпілий оцінює розмір запо­діяної йому моральної шкоди суб’єктивно, тому суд повинен володіти орієнтовними критеріями для визначення об’єктивного розміру компен­сації. Стосовно кожного конкретного випадку доведеться брати до ува­ги: суспільну оцінку порушеного блага, ступінь вини правопорушника, тяжкість наслідків правопорушення, життєві умови потерпілого (служ­бові, сімейні, побутові, матеріальні, стан здоров’я, вік та інше), сферу розповсюдження неправдивих ганебних відомостей (масове видання чи вузьке коло осіб), тяжкість тілесних ушкоджень, ступінь спорідненості загиблого із позивачем, майновий стан сторін та інше [135, c.32].

Своєю чергою, “суспільна оцінка” - це ніщо інше, як результат су­дового угляду, адже саме суд шляхом дискреції, попередньо оцінивши встановлені факти, визначає розмір компенсації моральної шкоди. Але ж угляд суду не може бути критерієм визначення розміру шкоди, інакше має місце підміна понять. “Суспільна оцінка” (а суд репрезентує власне сус­пільство) фактичних обставин справи здійснюється на основі визначено­го правовою наукою набору критеріїв встановлення розміру компенсації моральної шкоди. Судовий угляд суб’єктивний, а критерії повинні чітко виражати закономірності наслідків заподіяння моральної шкоди.

Представники наступного напрямку, до котрих слід також віднести і С.М. Антосика та О.М. Кокуна, основний акцент роблять на суб’єктив­ному сприйнятті потерпілим порушення його прав. Вони стверджують, що головні критерії оцінки - це глибина і тривалість психологічних страждань, які виникли в результаті протиправного діяння [48, с.828].

Представники комплексного підходу [150, с.135], синтезуючи згадані підходи до проблеми, виділяють, відповідно, більшу кількість критеріїв для визначення розміру компенсації моральної шкоди, які забезпечу­ють її повну компенсацію. Цей підхід бачиться найбільш прийнятним, оскільки дає можливість всебічної оцінки й визначення розміру компен­сації моральної шкоди.

Серед представників цієї позиції варто виділити В.П. Паліюка. Вче­ний не підтримує точку зору про єдину систему критеріїв, поділяючи їх на загальні й окремі. Так, до загальних критеріїв, на його думку, слід відносити критерії, застосовані до всіх категорій справ, без яких узагалі неможливо встановити наявність цієї шкоди та її розмір. Окремі ж кри­терії стосуються індивідуальних ознак потерпілого або визначені у спе­ціальних законах, що регулюють ті чи інші правовідносини [174, с.13].

Отже, до загальних критеріїв відносять: суть позовних вимог; харак­тер поведінки особи, котра завдала шкоди; ступінь вини відповідача; глибину душевних та фізичних страждань; характер і ступінь душев­них та фізичних страждань; період часу, впродовж котрого мають міс­це втрати немайнового характеру; значущість цих втрат. На думку В.П. Паліюка, суть позовних вимог є одним із чільних показників наявності й розміру відшкодування моральної шкоди, оскільки лише потерпілий спроможний якнайоб’єктивніше оцінити об’єм власних душевних та фізичних страждань, глибину переживань, а також втрати немайнового характеру. Характер поведінки особи, котра завдала шкоди, та ступінь вини відповідача є підставою для збільшення або зменшення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, оскільки ці критерії характеризу­ють ставлення відповідача до своїх дій та до наслідків, які настали. Є підстави вважати, що на розмір цієї шкоди буде впливати не тільки факт душевних та фізичних страждань, але і їх глибина (наприклад, незна­чний душевний чи фізичний біль; значний; сильний та руйнівний біль). Факторами, що збільшують або зменшують розмір шкоди, виступають ступінь фізичних страждань (легкі, середні, тяжкі), період часу, впро­довж якого мають місце втрати немайнового характеру (короткочасні, тривалі, довічні), та значущість цих втрат (істотні та неістотні, такі, що підлягають відновленню).

Серед окремих критеріїв автор виділяє пов’язані із посяганням на життя та здоров’я людини. Це зумовлено тим, що право на життя, від­повідно до ст.27 Конституції України, є чи не найважливішим з-посеред основних прав та свобод людини. До згаданої групи критеріїв, напри­клад, відносять: вид злочину та спосіб його скоєння; суб’єктивну сто­рону злочину (вину); соціальний стан потерпілого; спосіб одержання інформації про смерть родичів та їх родинні зв’язки. Стосовно посягань на честь, гідність та ділову репутацію слід виділити такі окремі крите­рії, як: характер розповсюджених відомостей; громадська оцінка обста­вин; регіон поширення відомостей; резонанс інформації (тираж друко­ваної продукції); “життєдіяльність” джерела інформації; індивідуальні особливості потерпілого; непристойність форми, в якій дається оцінка особи; наслідки, котрі настали в разі порушення честі, гідності та ді­лової репутації; посадове становище потерпілого. Останній критерій необхідно брати до уваги, коли посягання на честь, гідність та ділову репутацію особи пов’язане з виконанням нею службових обов’язків. До цього питання потрібно підходити вибірково, враховуючи положення ст.10 Євроконвенції та рішення Євросуду у справі “Лінгенс проти Ав­стрії” (1986р.)

Слід, однак, зауважити, що таке розмежування критеріїв є суто умов­ним. Адже навіть без проведеного розмежування суд навряд чи вико­ристовував би, наприклад, окремий критерій, який стосується наклепу, у випадку заподіяння шкоди здоров’ю. Крім того, автором не розробле­но (і не може бути розроблено, враховуючи багатогранність суспільних відносин) вичерпного переліку цих критеріїв, що ставить під сумнів до­цільність такої критеріальної диференціації.

Поряд із названими критеріями, вчені виділяють і підстави для збільшення чи, навпаки, зменшення суми стягнення, застосування яких залежить від угляду суду та конкретних обставин справи. Зокрема до підстав, що збільшують розмір компенсації, М. Малеїна відносить:

- заподіяння і моральної, і фізичної шкоди при порушенні одного права;

- заподіяння немайнової шкоди внаслідок одночасного порушення декількох прав [138, c.39].

М. Міхно також вказує на те, що збільшенню суми повинні сприя­ти:

- наявність корисливих спонукань до досягнення будь-яких цілей шляхом заподіяння моральної шкоди іншим особам;

- покращення власного майнового стану за рахунок порушення суб’єктивних прав інших;

- заподіяння паралельно майнової та фізичної шкоди;

- завдання моральної шкоди одночасним порушенням декількох прав;

- повторність правопорушення, тобто неодноразове вчинення одним суб’єктом того самого делікту;

- особливо цинічний характер протиправної поведінки;

- гарантування правопорушником досягнення у своїй «професійній» діяльності певного протиправного результату [150, с.135].

Водночас не підлягає сумніву те, що сума компенсації моральної шко­ди повинна збільшуватися залежно від тяжкості заподіяних ушкоджень, адже вона безпосередньо пов’язана з тяжкістю та глибиною душевних переживань. При заподіянні фізичної шкоди потерпілий вправі вимага­ти компенсації матеріальних втрат, викликаних як ушкодженням здо­ров’я, так і порушенням його психічних процесів та станів. При цьому як критерій для визначення розміру компенсації можна запропонувати вид та ступінь тяжкості ушкодження здоров’я. Цей критерій може бути застосовано також тоді, коли об’єктом порушення є особисті немайнові блага, що потягло розлад здоров’я потерпілого. При цьому вид хвороби не має значення. При встановленні виду і ступеня тяжкості ушкоджень здоров’я необхідно керуватися висновком судово-медичної експертизи. Діють також “Правила судово-медичного визначення тяжкості тілесних ушкоджень” від 17 січня 1995 року, за якими розрізняють три ступені тяжкості тілесних ушкоджень: тяжкі, середньої тяжкості, легкі тілесні ушкодження. Характер та ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визна­чається з використанням наступних критеріїв:

1. патологічного (основного), який визначається небезпечністю ті­лесних ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також ха­рактером і ступенем порушень цілісності і функцій тканин чи ор­ганів та тривалістю впливу цих порушень на стан здоров’я особи;

2. економічного (додаткового), який визначає ступінь втрати працез­датності;

3. естетичного (додаткового), котрим визначається ступінь знівечен­ня обличчя.

При встановленні розміру компенсації моральної шкоди можуть ста­ти в нагоді і такі ознаки, як:

1. короткочасність чи довготривалість втрати здоров’я. Деякі авто­ри ставили можливість компенсації моральної шкоди в залежність саме від довготривалості фізичних страждань [272, с.51]. Така по­зиція видається не зовсім обгрунтованою, адже моральна шкода може виникати і за відсутності фізичних страждань;

2.значна чи нестійка втрата працездатності. Чим довше людина ві­дірвана від професійної і трудової діяльності, тим сильніше вона переживає.

Застерігаємо, проте, від використання цієї ознаки без урахування факторів, які опосередковують сприйняття порушення їхніх прав окре­мими людьми. До таких факторів можна віднести особу потерпілого, характер його діяльності, ставлення до виконуваної роботи.

До підстав зменшення розміру компенсації слід віднести форму і ступінь вини потерпілого, майновий стан заподіювача шкоди, давність виникнення шкоди. При цьому слід мати на увазі, що в зобов’язаннях із заподіяння шкоди на зміну обсягу відповідальності її заподіювача може вплинути тільки умисел або груба необережність потерпілого. В усіх інших випадках при зменшенні обсягу відповідальності враховується вина лише кредитора.

Щодо майнового стану заподіювача шкоди закон не дає чітких орієн­тирів. Можливі ситуації, коли такий стан до заподіяння шкоди чи в ре­зультаті її заподіяння був або ж став для заподіювача скрутним чи вкрай обтяжливим. При рівній фінансовій забезпеченості потерпілого і заподі- ювача шкоди розмір компенсації зменшуватись не повинен. Водночас зна­чна давність заподіяння шкоди, котра передує позову, може розглядатися як підстава для зменшення розміру компенсації. При цьому на такі випад­ки не повинні поширюватися правила позовної давності [138, c.38].

З огляду на вищезазначене, найоптимальнішим бачиться виокрем­лення найбільш загальних, всеохоплюючих і в той самий час конкрет­них критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди. Зокре­ма пропонуємо наступну систему критеріїв визначення розміру ком­пенсації моральної шкоди:

- межі заявлених вимог;

- характер, обсяг та тривалість негативних психічних процесів і ста­нів, що їх зазнав позивач (застосування експертизи);

- стан здоров’я потерпілого, тяжкість завданої йому травми, тілес­них ушкоджень (із можливістю застосування експертизи);

- істотність вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках потерпілого, ступінь зниження його престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану);

- обставини, які передували правопорушенню, мали місце при його вчиненні і після нього;

- характеристики сторін конфлікту, мотиви їхньої поведінки, харак­тер правопорушення і ступінь його шкідливості;

- ступінь вини позивача та відповідача, а також майновий стан сто­рін.

Крім того, слід наголосити на тому, що при винесенні рішень суд, безперечно, має керуватись вимогами розумності та справедливості. Враховуючи відсутність їх визначення на законодавчому рівні, заува­жимо, що справедливість завжди пов’язана із правом. Що ж стосується розумності, то нею характеризується доцільний, поміркований, логіч­ний, розумно обгрунтований вчинок. Суд повинен застосовувати зако­нодавство творчо, з розумінням суті права. Як наслідок, судові рішення будуть не лише правильними за своєю формою, але і справедливі за змістом [174, с.13].

Далі законодавство передбачає можливість компенсації моральної шкоди у майновій або іншій матеріальній формі, однак не розкриває змісту останнього поняття. Під ним зазвичай розуміють, наприклад, надання безкоштовних путівок до лікувально-оздоровчих закладів (са­наторіїв, будинків відпочинку), в туристичну подорож; виділення землі під садову ділянку; надання інших матеріальних благ (телевізора, ма­гнітофона, побутової техніки, меблів, зібрання творів художньої літе­ратури, художніх виробів, парфумів тощо), котрі викликають позитивні емоції і цим бодай частково компенсують ті негативні наслідки, яких зазнав потерпілий [273, с.89].

Можливість іншої, окрім грошової, форми компенсації дає можли­вість потерпілому на свій розсуд відновити порушені права у тій чи ін­шій формі. Разом з тим, цілком слушно, закриття засобу масової інфор­мації та скасування свідоцтва про його реєстрацію не може вважатися іншою формою компенсації моральної шкоди, оскільки суперечить меті цього правового інституту [174, с.12].

Аналіз літератури дозволив виділити наступні форми компенсації моральної шкоди:

- покладення обов’язку опублікувати спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність. Слід зауважити, що вказана форма компенсації моральної шкоди існувала навіть за радянських часів. Особливо вона була розповсюджена у випадках наклепу;

- визнання права авторства;

- припинення дій, що порушують право (наприклад, заборона роз­повсюдження твору без згоди автора) [121, с.35].

Виділяють і таку форму компенсації, як реабілітація [83, с.11]. Остан­ня є дієвим засобом для “найбільш повного відновлення необгрунто­вано підірваної репутації безпідставно засуджених” [78, с. 22], а тому необхідність її застосування не викликає сумнівів.

Цікавий підхід до визначення форми компенсації моральної шкоди за­стосовує Європейський суд з прав людини. У багатьох своїх рішеннях цей Суд зазначає, що визнання порушення певного права уже є достатньою компенсацією моральної шкоди (див., наприклад, рішення у справі «Ван Гейсегем проти Бельгії» (1999) [192, с.54]. В рішенні у справі «Толстой і Милославський проти Великобританії” (1995) вказується, що відшкоду­вання моральної шкоди виконує подвійну роль: як виправдання позива­ча перед суспільством і як «втішний приз» за пережиті страждання [19, с.258]. Цим пояснюється доцільність застосування означеного підходу, адже в багатьох випадках просте визнання неправомірного порушення права уже становить достатню компенсацію, зокрема тоді, коли позивач вимагає компенсації моральної шкоди у символічному розмірі.

«Широкий арсенал» можливих форм компенсації моральної шкоди є явищем позитивним, оскільки дозволяє потерпілому за власним ви­бором надавати перевагу найбільш оптимальному шляху полегшення психічних страждань. Тому не можна погодитися з С. Шимон у тій час­тині, що наявність інших форм компенсації моральної шкоди не є ви­правданою [273, с.89].