Суб'єкти права на компенсацію моральної шкоди

При визначенні кола суб’єктів слід наголосити, що предметом дано­го дослідження є право людини на компенсацію моральної шкоди. При цьому у нормативних актах, які стосуються даної проблеми, поряд із поняттям «людина» нерідко зустрічаємо і поняття “особа”, “громадя­нин”, “фізична особа”.

Вихідним у цьому контексті є поняття людини як біологічної істо­ти. На відміну від тварин, що наділені психікою, людині притаманна вища форма психічного розвитку - свідомість, здатність пізнавати як суть зовнішнього світу, так і свою власну природу. Виникнення і розви­ток свідомості обумовлений не лише біологічними, але й, що не менш важливо, соціально-економічними закономірностями.

Саме співвідношенням біологічних і соціальних начал визначаються зв’язки між поняттями «людина» і «особа». Єдність їх полягає в тому, що суб’єкт - носій якостей людини і особи - один. Однак дві згадані сторони сутності людини відіграють у визначенні поняття особи різну роль [134, с.80].

Біологічна природа людини є необхідною, але недостатньою харак­теристикою поняття особи. Людиною народжуються - особою стають. Поняття особи визначає людського індивіда як члена суспільства, уза­гальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси. Поряд з цим, слід зауважити, що поняття громадянина розкриває правовий зв’язок між індивідом і державою, що виражається в існуванні їхніх взаємних прав та обов’язків [291, с.121]. Якщо особа - це розумна істота, котра само­стійно визначає свою діяльну позицію до всього, що її оточує: до праці, соціального устрою, колективу, інших людей, - то громадянин - це лю­дина, котра має певний правовий зв’язок із державою. Тому не можна всіх без винятку людей вважати особами, хоча кожна людина може бути громадянином.

Слід також згадати, що в юриспруденції поширеним є поняття “фі­зична особа”, яке є ширшим за поняття “громадянин”, оскільки включає у свій обсяг не тільки громадян, а й іноземців та апатридів [291, с.418].

Так, відповідно до ст.ст.10 і 11 КК України, суб’єктом злочину визна­ється осудна особа, котра досягла на момент вчинення злочину певного віку. Неосудні, тобто особи, які внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хво­робливого стану не можуть усвідомлювати своїх дій чи керувати ними, не підлягають кримінальному покаранню. Душевно хвора людина не володіє нормальною мислительною і вольовою здатністю. Її вчинки, у тому числі суспільно небезпечні, не обумовлені соціальними причина­ми, а є наслідком хворобливого стану психіки. Оскільки така людина не може правильно орієнтуватись у навколишній обстановці, усвідом­лювати соціальний зміст вчинків і передбачати їх суспільно небезпечні наслідки, вона виключається із кола потенційних суб’єктів злочину.

Поряд із осудністю, іншою характерною ознакою суб’єкта є його вік. Свідомо регулювати свою поведінку, усвідомлювати значення власних дій та їхніх наслідків людина здатна лише з настанням певного віку (16 років, а у деяких випадках - 14 років), тобто за наявності у неї відповідного ступеня психічного і фізичного розвитку, при набутті певного життєвого досвіду.

Подібна ситуація виникає і в інших правовідносинах. Зокрема в цивільно-правових вона пов’язана з поняттям цивільної дієздатності - тобто здатності громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки [263, С.64-65].

Звідси цілком закономірно постає питання про визнання за людьми з недостатнім рівнем психічного розвитку права на компенсацію мораль­ної шкоди, а отже, й питання про те, хто є носієм, суб’єктом права на компенсацію моральної шкоди - особа чи людина.

Відповідь на це питання слід шукати в закономірностях інституту правоздатності - закріпленої в законодавстві і забезпеченої державою можливості суб’єкта мати юридичні права і нести юридичні обов’язки [203, с.64]. Правоздатність - це передумова правоволодіння, тобто наяв­ності у громадянина певних суб’єктивних юридичних прав. Співвідно­шення між правоздатністю і суб’єктивним юридичним правом таке, як і між можливістю й дійсністю. Як відомо, можливість перетворюється на дійсність за певних умов. Так само і правоздатність перетворюється у суб’єктивне юридичне право внаслідок юридичного факту (у даному випадку - заподіяння моральної шкоди).

Правоздатність виникає в момент народження громадянина і припи­няється з його смертю. Всі громадяни незалежно від віку мають право­здатність. Правоздатними є і громадяни, які внаслідок душевної хворо­би або недоумства не можуть розуміти значення своїх дій. Отже, грома­дяни володіють правоздатністю незалежно від стану свого здоров’я. Це означає, що кожній людині, незалежно від того, чи володіє вона рисами особи, разом із цілим комплексом суб’єктивних юридичних прав, без­перечно, належить і право на компенсацію моральної шкоди.

Право людини на компенсацію моральної шкоди має особливо важ­ливе значення ще й з огляду на те, що воно, з одного боку, як і всі інші права, випливає із притаманної людині гідності, а з іншого боку - є ефективним засобом її захисту. Коли ж ідеться про гідність, варто згада­ти Загальну Декларацію прав людини, котра розпочинається із вказівки на те, що “визнання гідності, притаманної усім членам людської сім'ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру...” Вищезазначене здобуло підтримку і в юридичній літературі.

Водночас буде справедливим відзначити, що при використанні да­ного права виникають певні обмеження, пов’язані, перш за все, з тим, наскільки людина здатна усвідомити порушення її гідності. Як відомо, індивідуальна поведінка людини складається з трьох основних стадій: мотивації, планування і прийняття рішення та його виконання. Тому у кожному конкретному випадку суд повинен з’ясувати мотиви звернення потерпілого з вимогою про компенсацію моральної шкоди. Юридичного значення може набувати лише таке звернення, котрому передував усві­домлений вольовий вибір, який передбачає розуміння соціального зна­чення вчинку і усвідомлення його можливих результатів [123, С.8-11].

Для точного визначення кола суб’єктів, які мають право на компен­сацію моральної шкоди, слід також торкнутися питання компенсації моральної шкоди, викликаної порушенням прав інших осіб (зокрема ро­дичів). В юридичній літературі ця проблема пов’язується, перш за все, із визнанням особи потерпілою. Більшість авторів дотримується думки, що потерпілою може визнаватись лише та особа, котрій шкода була заподіяна безпосередньо правопорушенням. Якщо ж завдана шкода пе­ребуває у певному зв’язку із деліктом, але не заподіяна безпосередньо, відповідна особа не може бути визнана потерпілою [83, с.15]. Виняток становлять лише випадки порушення прав родичів потерпілого.

Проте деякі дослідники, зокрема В.М. Савицький та І.І. Потеружа [217, с.14], вважають, що родичі особи беруть участь у процесі як її представники і тому не можуть визнаватися потерпілими, оскільки між злочином і заподіянням родичам шкоди немає прямого зв’язку. На їх думку, права родичів у даному випадку не порушуються, оскільки по­терпілий і його представник користуються у процесі однаковими пра­вами.

З цього приводу Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» [190, С.102-115] зазначає, що близькі родичі особи, якій заподія­но моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені їхні права.

Деякі вчені, зокрема М. Малеїна [138, c.37], Е. Міхно [150], пропону­ють застосовувати спеціальні критерії визначення наявності моральної шкоди. Серед них виділяють: ступінь близькості відносин загиблого і позивача, характер їхніх взаємовідносин, сімейний стан позивача, спо­сіб отримання інформації про смерть. Як правильно зазначає В.П. Палі- юк, саме родинні стосунки та зв’язок із потерпілим (при житті) можуть бути підставою для регулювання розміру цієї шкоди [174, С.8-9].

Очевидно, розмір компенсації слід збільшувати при загибелі близь­ких членів сім’ї - дітей, другого з подружжя, батьків, рідних братів і сестер. Необхідно брати до уваги характер спілкування загиблого і по­зивача: спільне чи окреме проживання, регулярність і продовжуваність зустрічей, інші способи спілкування (листи, телефон). Важливим є та­кож те, чи був позивач свідком смерті або отримав повідомлення від інших осіб, з інших джерел. При поданні позову батьками у випадку загибелі дитини мають значення й інші обставини: наприклад, чи був загиблий їхньою єдиною дитиною, чи зможуть його батьки мати дітей в майбутньому.

Логічно припустити, що за таких обставин кількість потерпілих від злочину може збільшитися. Так, у справі Кримчака, обвинуваченого за п.”г” ст.93 Кримінального кодексу, на стадії попереднього слідства ци­вільним позивачем була визнана дочка загиблих.

У зв’язку з цим, цікавою видається пропозиція Л.Д. Кокорєва, ко­трий підкреслює можливість визнання потерпілим одного з близьких родичів, який буде представляти у процесі інтереси інших родичів. Але якщо від когось з інших родичів загиблого надійде вимога про визнання його потерпілим, це прохання повинно бути задоволено [112, с.12].

Наступне питання, яке виникає при визначенні кола суб’єктів права на компенсацію моральної шкоди, стосується випадків, коли така шкода заподіюється широкому колу осіб. Прикладом може слугувати вчинен­ня хуліганських дій у публічному місці, які виявилися у криках, лайці і порушенні порядку. Хоча таке злочинне діяння і не спрямоване проти конкретного громадянина, воно все ж може заподіяти образу кожній із осіб, які перебували в той час у громадському місці. Тому їхня честь та гідність охороняються кримінально-правовою нормою. Проте не можна погодитися з В.А. Дубрівним, що невизнання таких осіб потерпілими суперечило б матеріальному праву і завданню посилення охорони прав і законних інтересів громадян [83, с.15]. На нашу думку, у таких випад­ках слід виходити із спрямованості умислу заподіювача шкоди. Якщо такий умисел був спрямований безпосередньо на порушення гідності потерпілого, то в такому випадку може виникати право на компенсацію моральної шкоди.

При розгляді питання про носіїв права на компенсацію моральної шко­ди зупинимось на ще одному суб’єкті, доволі специфічному, - юридичній особі. В літературі немає єдиного погляду на можливість компенсації мо­ральної шкоди юридичній особі. Деякі автори вважають таку компенса­цію неможливою. Так, А. Ерделевський вказує, що можливість фізичних чи моральних страждань є несумісною з правовою природою юридичної особи як штучно створеного суб’єкта права, що не володіє психікою і не здатний відчувати емоції, зокрема страждання [283, с.106].

Інші автори стверджують, що юридичній особі може бути заподіяно немайнової шкоди, котра полягатиме у погіршенні ділової репутації [48, с. 826]. Деякі ж учені поняття ділової репутації пов’язують пере­довсім із підприємницькою діяльністю, визначаючи ділову репутацію як відображення ділових якостей особи в суспільній свідомості, що су­проводжується позитивною оцінкою [141, с.14], а також наголошують на необхідності компенсації у випадку її порушення. Остання позиція знайшла підтримку у законодавстві України [264].

Слід зауважити, що негативний вплив на позитивну оцінку ділових якостей юридичної особи може призвести до шкідливих наслідків дво­якого (немайнового) характеру:

- погіршення або позбавлення можливості реалізації організацією своїх цілей та завдань, погіршення стосунків з партнерами тощо.

Так, центрально-міський суд м. Горлівки (Донецька обл.) задоволь­нив позов ЗАТ «Рекламно-інформаційне агенство «Комсомольська правда» до громадянина Ц., редакції газети «Спадщина» та засновників газети - АТВТ «Хвиля» і фірми «Східна Україна» про захист ділової репутації та компенсацію моральної шкоди ;

- переживання певних психічних страждань фізичними особами, що входять до складу даної організації, і, як наслідок, тимчасове зни­ження їхньої працездатності. Власне подібні наслідки є цікавими у даному контексті.

Так, Личаківський районний суд м. Львова задоволив позов Мостись- кої митниці до газети «Ратуша» про компенсацію моральної шкоди, вра­хувавши, що опубліковані газетою відомості щодо хабарництва на Мос- тиській митниці не відповідають дійсності, не перевірені і є наклепниць­кими, а також негативно вплинули на роботу колективу митниці.

Проведений вище аналіз кола суб’єктів права на компенсацію мо­ральної шкоди дає можливість зробити наступні висновки.

1. Кожній людині, незалежно від того, чи наділена вона якостями осо­би, разом із цілим комплексом суб’єктивних юридичних прав належить і право на компенсацію моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що текст Загальної Декларації прав людини розпочинається із вка­зівки на те, що “визнання гідності, притаманної усім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру...” Отже, якщо кожній людині притаманна гідність, то, відповідно, кожна людина повинна мати право на її захист, зокрема право на компенсацію моральної шкоди.

2. У випадку заподіяння моральної шкоди шляхом протиправного впливу на третіх осіб для визнання людини суб’єктом права на компен­сацію моральної шкоди потрібно застосовувати наступні вимоги:

- ступінь близькості відносин потерпілого і позивача: при близьких родинних стосунках (діти, подружжя, батьки, брати, сестри) роз­мір відшкодування повинен бути збільшений. Якщо потерпілий не належав до кола близьких родичів, необхідно враховувати трива­лість їхніх відносин;

- при загибелі дитини необхідно враховувати кількість дітей у сім’ї та можливість мати дітей у майбутньому. Наявність єдиної дитини і неможливість мати дітей згодом збільшують розмір компенсації;

- характер взаємовідносин потерпілого і позивача: спосіб спілкуван­ня (жили разом чи спілкувались по телефону); регулярність і про- довжуваність зустрічей; сумісність чи роздільність проживання;

- присутність позивача при вчиненні правопорушення.

3. Негативний вплив на позитивну оцінку ділових якостей юридич­ної особи може призвести до небажаних наслідків у вигляді порушення нормального психічного стану працівників відповідної юридичної осо­би. Отже, у даному випадку також може виникнути право людини на компенсацію моральної шкоди.

4.2.