Поняття і зміст моральної шкоди

У роботах учених-правників не пропонується єдиного визначення по­няття моральної шкоди. За результатами аналізу наявної наукової літера­тури було виявлено значну кількість дефініцій поняття.

Представники соціального напрямку визначають моральну шкоду як наслідок порушення певних суб’єктивних прав людини, зокрема чес­ті, гідності та ділової репутації. Так, М.Я. Шимінова вважає, що немай- нова шкода є результатом порушення нематеріальних благ [272, с.37]. М.М. Малеїна під немайновою (нематеріальною) шкодою розуміє такі наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту і вартісної форми [138, с.37].

В. Плаксін вказує, що моральна шкода полягає у порушенні звично­го для конкретної людини способу життя, викликаного протиправни­ми діями іншої особи [178]. С.Е. Донцов, В.В. Глянцев також гадають, що моральна шкода має місце у разі порушення нормальних (таких, які склалися до заподіяння шкоди чи є типовими для життя громадян) життєвих зв’язків потерпілого, його ділової репутації, честі й гідності (включаючи національну честь і гідність) [81, с.216].

В.Н. Паращенко, С.Ф. Сокол зазначають, що моральна шкода - це, перш за все, категорія морально-психологічна. При формулюванні визначення моральної шкоди слід оперувати такими поняттями, як честь і гідність. Тобто моральна шкода розглядається згаданими авторами як зменшення усяких особистісних якостей громадянина як у суспільній свідомості, так і в його власній свідомості.

Б.Т. Безлєпкін, визначаючи поняття моральної шкоди, заподіяної громадянину судово-слідчими органами, наголошує на тому, що це, поряд із позбавленням чи обмеженням свободи, також позбавлення чи применшення честі (позитивної репутації), дискредитація доброго іме­ні особи [13, с.78]. А.Д. Рахунов моральну шкоду розглядає як дискре­дитацію потерпілого, образу його честі і гідності [208, с.37].

Проте такий підхід все ж не позбавлений деяких недоліків. По-пер­ше, поняття моральної шкоди розкривається авторами лише із соціаль­ної позиції, залишаючи при цьому поза увагою її індивідуально-психіч­ну сторону. По-друге, як бачиться, має місце необгрунтоване обмежен­ня соціального аспекта моральної шкоди лише випадками порушення нематеріальних благ.

Представники індивідуально-психічного напрямку визначають мо­ральну шкоду, виходячи з категорії моральних чи фізичних страждань. Зокрема М.С. Малеїн під моральною шкодою розуміє немайнову шко­ду, котра виявляється у заподіянні потерпілому моральних чи фізичних страждань [133, с.18], і вказує, що моральна шкода може знаходити свій вираз у порушенні психічного благополуччя, душевної рівноваги особи потерпілого [135, с.32].

У свою чергу, А.М. Бєлякова підкреслює, що моральна шкода ви­ражається у переживаннях та стражданнях, а також у обмеженні мож­ливостей особи брати участь у активному житті [17, с.53]. А.М. Ерде- левський визначає моральну шкоду шляхом розкриття змісту згаданих страждань. Він зауважує, що під моральною шкодою (фізичними й мо­ральними стражданнями) слід розуміти негативні психічні реакції лю­дини, які виражаються у її відчуттях та уявленнях [286, с.22].

Отже, представники охарактеризованого вище напрямку, на відмі­ну від їхніх попередників, роблять основний наголос на індивідуаль­но-психічній стороні моральної шкоди, забуваючи про її соціальний аспект.

Представники індивідуально-соціального напрямку поєднують два вищезгаданих підходи. Так, один із його засновників В.А. Дубрівний вказує, що під моральною шкодою слід розуміти порушення нормально­го психічного стану людини, викликаного посяганнями на охоронювані законом її суб’єктивні права та інтереси, а також інші блага, в результаті чого цій особі заподіюються моральні страждання [83, с.65].

С. Шимон вважає, що моральна шкода являє собою втрати немай- нового характеру, заподіяні фізичними чи душевними стражданнями, які виникли внаслідок дії (бездіяльності), що порушує права або блага, належні особі від народження чи унаслідок закону [274, с.25].

В.П. Паліюк також зазначає, що моральна шкода - це негативні на­слідки, які настали в результаті порушення суб’єктивних (майнових і особистих немайнових) прав потерпілих, котрі призвели до принижен­ня їх честі, гідності і ділової репутації в широкому значенні, в результаті чого потерпілому необхідні певні додаткові засоби для компенсації пси­хологічних, моральних переживань і відновлення звичного душевного стану, способу життя [172, с.56].

Під моральною шкодою розуміють також негативні наслідки мораль­ного або іншого немайнового характеру, що виникли внаслідок фізичних страждань, порушення немайнових або тісно пов’язаних із майновими прав чи інших негативних явищ, викликаних неправомірними діяннями [48, с.824]. Зустрічаємо й думку, що заподіяння моральної шкоди означає таке порушення суб’єктивних прав громадянина, яке ображає його честь, принижує його гідність в очах інших людей, дискредитує його і, у зв’язку з цим, заподіює йому моральних страждань [217, с.6]. Під “моральною шкодою” також розуміють шкоду і збитки, завдані не лише доброму імені й гідності потерпілого, але і його душевному стану [106, с. 23].

Отже, представники індивідуально-соціального напрямку визнача­ють моральну шкоду як таку, що полягає у моральних, психічних чи фізичних стражданнях, змінах нормального психічного стану, які є на­слідком порушення певних суб’єктивних прав людини.

Як видається, моральна шкода повинна розглядатись як така, що складається з двох виділених нами вище елементів. Тому запропоно­ване в рамках дослідження розуміння поняття моральної шкоди можна віднести до третього напрямку. Водночас пропонується дещо розшири­ти зміст її складових. Зокрема щодо соціального компонента моральну шкоду можна розглядати як таку, що може бути заподіяна порушенням будь-яких прав людини.

В свою чергу, порушення прав людини повинно розглядатись, перш за все, як порушення її гідності у широкому розумінні. Так, у міжнарод­них актах, зокрема у преамбулі до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплено положення, за яким усі права людини «випливають із властивої людській особі гідності”, а отже, гід­ність визнається джерелом прав і свобод людини. Це свідчить про те, що посягання на будь-яке з прав людини автоматично порушує її гід­ність, а це завдає людині моральної шкоди - викликає негативні психіч­ні процеси і стани.

Обраний підхід підтверджується ще й тим, що моральна шкода - це, перш за все, удар по особистості. З психологічної точки зору, структуру особистості (“я-концепції”) складає сукупність когнітивних, емоційних та регулятивних процесів, а також: я-ідеальне (уявлення про те, яким я повинен бути), я-реальне (який я є), я-динамічне (як я змінююсь) та я-фантастичне (яким я міг би бути). Проекція я-ідеального на я-реаль- не складає самооцінку особи. Рівень самооцінки особи є визначальним для рівня її домагань, котрий, своєю чергою, визначає рівень соціаль­них очікувань особи. У випадку заподіяння моральної шкоди соціальні очікування не справджуються, що, відповідно, викликає зміну рівня до­магань особи та її самооцінки (уявлення про свою цінність як особис­тості), тобто її гідності.

Проведено також аналіз монографічної та іншої наукової літератури, а також законодавчої бази з метою розкриття суті поняття гідності. Так, преамбула Конституції України закріплює принцип “забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя”. Розділ І Конституції “Загальні засади” визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні (ст.3). Розділ II Конституції “Права, свободи та обов’язки людини та громадянина” закріплює положення, згідно з яким усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст.21), а також право людини на повагу до її гідності (ст.28). Захист гідності передбачений нормами конституційного, кримі­нального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесу­ального, трудового права.

Як же розуміється поняття гідності у площині прав людини взага­лі та у юридичному вимірі цих прав зокрема? У правничій літературі зустрічаємо, по-перше, твердження, що гідність людини має характер основного принципу юридичного права [310; 13]. А це вимагає розроб­ки даного поняття з позицій загальної теорії держави і права. Зауважи­мо, що значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є начеб­то його квінтесенцією, “обличчям”. Принципи права - це керівні засади (ідеї), зумовлені об’єктивними закономірностями існування й розвитку людини та суспільства, котрі визначають зміст та спрямованість право­вого регулювання [203, с.82].

Визнання гідності джерелом прав і свобод людини зумовлює верхо­венство принципу природної гідності. Отже, конкретні права й свободи, а також усі інші юридичні норми повинні бути інтерпретовані крізь при­зму людської гідності, яка є “найвищим принципом Конституції” [303, с.496]. Конституційне закріплення принципу людської гідності виконує роль ідеалу, до котрого повинен прагнути законодавець. Цей принцип повинен виконувати роль тієї опори, на яку той опиратиметься при ви­данні інших юридичних норм.

Принцип людської гідності носить абсолютний характер, тобто, по- перше, гідність людини є непорушною і, по-друге, будь-які винятки з цього правила неприпустимі. Людська гідність складає першоджерело, фундамент й основу цілого конституційного порядку в логічному, он­тологічному та інтерпретаційному вимірах. Отож, людську гідність не можна тлумачити лише як одне з багатьох прав чи свобод, оскільки таке розуміння гідності може призвести до звуження її змісту [300, с.92].

Інші вчені вказують, що людська гідність є однією із свобод людини [302, с.45]. Інші вчені стверджують, що гідність є її правом. Однак пра­во людини на гідність розглядається як засадниче щодо інших прав лю­дини, воно реалізується через розвиток інших прав і свобод [231, с.50]. Таке право також розглядається як абсолютне [212, с.9], тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, котрі підпорядковують­ся даному правовому режиму. Це право породжує так звані абсолютні обов’язки інших суб’єктів. Суть даних обов’язків: усі повинні утриму­ватись (проявляти свою пасивність) від порушення абсолютного права, інакше порушник покладає на себе додатковий обов’язок з відшкоду­вання заподіяної шкоди, а потерпілий, реалізуючи своє право на захист, вступає із ним у «відносні» правовідносини [232, с.36].

У Конституції України (ст. 3) гідність людини також входить до скла­ду прав і свобод, однак стоїть начебто перед ними. Це відповідає такому розумінню гідності людини, згідно з яким права і свободи повинні за­стосовуватися у спосіб, котрий якнайкраще “слугує реалізації принци­пу гідності” [303, с.499].

Гідність людини не належить до понять, яким з легкістю можна дати дефініцію. Визначення цього поняття не знайдемо ані у Конституції та іншому законодавстві України, ані у міжнародних нормативно-право­вих актах. Проте ідея людської гідності як вищої цінності і призначення людини була висловлена ще гуманістами кінця доби середньовіччя. Ви­знання цінності й високого призначення людини незалежно від її стано­вої належності, соціального походження, раси, нації та інш. було важли­вою її складовою [50, с.12]. Так, І. Кант вважав, що гідність є внутрішня безвідносна цінність, а те, чому притаманна гідність, знаходиться вище будь-якої ціни і не допускає жодного еквіваленту, тобто є ціллю самою по собі. На його думку, це може бути лише мораль і людство, оскільки лише воно здатне мати гідність. Кант поставив гідність у центр свого етичного вчення і вже з визнання гідності абсолютною цінністю вивів свої моральні правила [104, С.63, 87].

З плином часу ідея гідності стала основним поняттям гуманізму як цілісної системи поглядів на особу, її місце в суспільстві і праві [187]. Гідність - це постійно змінюване суспільне явище. Її сутність може бути теоретично видображена лише через поняття, що розвиваються, пере­творюються, змінюють одне одного. Вона склалась як відображення у свідомості людей того особливого місця, яке посідає людина, а також як відображення її соціальної цінності [195, с.12].

У суспільній етиці вироблено три сфери застосування слова “гід­ність”: гідність людини, гідність певної спільноти та людська гідність [136; 11; 232]. Гідність людини, або особиста (власна) гідність, виража­ється у почутті власної цінності конкретної людини, котра грунтуєть­ся на схваленій суспільством моральній самосвідомості і готовності її охорони за будь-яких умов, а також очікуванні з цього приводу поваги з боку інших.

Людина набуває своєї гідності і може її втратити як у власних очах, так і в очах інших людей. Гідність, що розуміється в такий спосіб, не належить “автоматично” кожній людині, а залежить від її поведінки в повсякденному житті. На думку окремих учених, особиста гідність властива людині, котра:

- діє згідно з власною системою цінностей і переконань, намагаєть­ся бути вірною собі. Вище цінує правду ніж одноразову користь. Життя розуміє як акт самоствердження;

- вміє захищати свою самобутність та індивідуальність. У випадку загрози панує над собою, контролює свої емоції та агресію;

- не піддається на маніпуляції, не вимінює своєї індивідуальності на матеріальну користь чи доступ до влади;

- з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття. Лише до­статні аргументи можуть її переконати змінити свою систему цін­ностей і засади поведінки;

- поводить себе достойно і розважливо [299, с.13].

В юридичній літературі поняття гідності особи головно розглядається у площині моральної і правової свідомості індивіда. Так, С.М. Братусь [22, с.85], О.О. Красавчиков [227, с.157] поняття гідності визначають як відображення у свідомості громадянина його оцінки суспільством, тобто як цінку особою її суспільної оцінки. В.Б. Здравомислов під гідністю розу­міє повагу до високих моральних якостей в самому собі [246, с.74].

М.С. Малеїн вказує, що людина усвідомлює своє становище в сус­пільстві, колективі. Їй притаманні самоповага і потреба в повазі до неї з боку інших людей. Ця внутрішня самооцінка власних якостей, зді­бностей, світогляду, свого суспільного значення і є гідністю [136, с.32]. М.Й. Коржанський визначає гідність особи як право на громадську по­вагу, що грунтується на визнанні суспільством громадської цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи [119, с.223].

Наведені визначення “виводяться” із двох сфер, котрі характери­зують суб’єктивну сторону гідності: із сфери емоційних переживань і сфери розумової діяльності індивіда.

Як зазначає М.А. Придворов, внутрішня, чи суб’єктивна, сторона, тобто усвідомлення людиною своєї гідності, включає інтелектуальний, емоційний та вольовий моменти - усвідомлення індивідумом свого правового й суспільного становища, своєї моральної репутації, чутли­вість до суспільної думки, до суспільної оцінки своєї діяльності і своєї гідності, прагнення здобути й підтримати добру репутацію та уникнути громадського осуду. Включення ж вольових моментів відображає ситу­ацію самовиховання, саморегулювання, яке зумовлює вплив усвідом­лення власної значущості на поведінку людини в суспільстві, де воно і проявляється назовні [195, с.15].

Схожий підхід до вирішення даної проблеми знаходимо й у Г.Д. Бан- дзеладзе, який вказує, що людська гідність складається з трьох елемен­тів: мислення, почуття і волі. Зв’язок між цими елементами є настільки міцним, а єдність - такою нероздільною, що реально окремо один від одного їх не можна уявити. Лише в абстракції можливі їх поділ та ди­ференційований аналіз. Це свідчить про те, що кожна з цих здатностей корениться у двох інших і, попри їхні феноменальні й функціональні відмінності, вони утворюють змістовну органічну єдність [8, с.12].

На підставі вищесказаного, пропонується розглядати гідність лю­дини як внутрішню оцінку людиною власної самоцінності, яка грун­тується на об 'єктивно існуючій значущості даної людини для інших суб'єктів.

Слід також зауважити, що поряд із категорією гідності дуже важливе місце посідає і категорія честі. Взагалі честь та гідність людини є близь­кими і тісно взаємопов’язаними між собою поняттями і, котрі, як правило, вживаються без чіткого смислового розмежування. В той же час, будучи близькими за своїм змістом, честь і гідність взаємно відрізняються.

Існують різні точки зору з приводу визначення співвідношення між ними. Одні вчені вважають, що честь повністю включає в себе поняття “гідність”, інші з цим не згідні. Найбільш раціональний, на наш погляд, підхід до вирішення даної проблеми пропонує К.Б. Ярошенко, який стверджує, що честь та гідність - близькі поняття, різниця між якими іс­нує лише в суб’єктивному чи об’єктивному підході до оцінки цих якос­тей: якщо мається на увазі оцінка з боку оточуючих - мова йде про честь особи, а якщо ж це самооцінка - йдеться про її гідність [297, с.155].

Іншими словами честь людини - це суспільна оцінка цінності особи з огляду на соціальні та духовні якості останньої як члена суспільства. Така суспільна оцінка особи залежить від самого громадянина, оскільки формується на підставі його поведінки, вчинків, ставлення до інтересів суспільства, інших людей [136, с.31]. Внаслідок цього, різні люди ма­ють різну соціальну оцінку, котра може змінюватися залежно від їхніх учинків.

Родовим поняттям стосовно гідності є поняття гідності людської, чи антропної [50, с.13]. Тут мова йде про гідність, що нею наділена кожна людина, безвідносно до її індивідуальних особливостей. Люд­ська гідність розуміється як моральна цінність та суспільна значущість особистості, котра визначається існуючими суспільними відносинами і не залежить від людини. Тобто в силу лише того, що людина є істотою біосоціальною, вона вже наділена певною гідністю. Деякі автори нази­вають людську гідність об’єктивною стороною гідності [232, с.10].

Людська гідність як соціальна цінність грунтується перш за все на моралі [262]. Моральна регуляція поведінки людини здійснюється через систему моральних норм і оцінок, які орієнтують людину на певні зразки поведінки і в той же час обмежують її певними рамками. Отже, можна зробити висновок, що саме гідність людини породжує певний якісний рі­вень відносин особи і суспільства, визнання людини вищою його цінніс­тю, що, в свою чергу, потребує визнання певних прав людини.

Тому, вочевидь, слід погодитися з А.А. Власовим у тому, що питання людської гідності - це завжди питання прав людини, їх реальних га­рантій. Ставлення до людини як до вищої цінності передбачає повагу і захист її гідності, повагу і гарантію її особистих прав [50, с.13]. Ідея невід’ємної, вродженої людської гідності, що випливає з самої суті люд­ства, є основною для концепції прав людини.

Права людини - це певні можливості людини, необхідні для її існуван­ня та розвитку в конкретно-історичних умовах, котрі об’єктивно визна­чаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей [203, с.7]. Вони не можуть гарантувати справедливості чи добробуту, але захи­щають від приниження гідності. Завдяки правам людини, індивід зберігає свою особистість і неповторність [88, с.11]. Ще Р. Ієрінг пов’язував праг­нення відстоювати свої права з моральним почуттям гідності особи: “Хто не відчуває, що у тому випадку, коли безсоромно порушують і ущемлю- ють його право, мова йде не просто про об’єкт цього права, але про його власну гідність, хто в подібній ситуації не відчуває прагнення захистити себе, своє право, той уже людина безнадійна...” [97, с.3].

Поряд із тим, права людини - це сукупність основних соціальних можливостей, що природним чином постають із певних умов життя суспільства. Право не породжує цих можливостей, а лише фіксує те, що може забезпечити суспільство. Тому закріплені законом права людини стають правами громадянина [134, с.17].

Можна стверджувати, що конструкція прав людини є своєрідною з’єднуючою ланкою між правом та мораллю. Юридичні гарантії про­голошення і забезпечення фундаментальних принципів взаємовідносин особи й суспільства доповнюють моральні норми, стверджують свободу і автономію суб’єктів моралі. Найважливіші цінності отримують “по­двійне закріплення” в соціальних нормах стосовно прав людини, котрі мають значення як у соціальній, так і в юридичній системах. Механізми нормативно-правового забезпечення прав людини в силу їх визначаль­ної ролі для людського суспільства підкріплюють специфічні мораль­ні механізми (принципи), що свідчить про взаємодоповнюваність прав людини і моралі [113, с.142].

Відтак, у царині моральної та правової свідомості поняття гідності постає передовсім як емоційне ставлення людини до усієї сукупності юридичних засобів, за допомогою котрих забезпечується закріплення фактичного становища людини в суспільстві і державі. Ідея гідності виступає тут стрижневим елементом, орієнтуючи особу на правильний вибір лінії поведінки, на самостійність і вільне визначення власних вчинків. Почуття правової та етичної гідності є важливими складника­ми і результатом свідомості особи. Вони означають осмислення й пере­живання людиною своєї моральної та правової цінності і суспільного значення [195, с.15].

Отже, поняття гідності пов’язується в основному з категорією оцін­ки. Слід погодитися з тим, що власне оціночний момент у вигляді мо­ральної чи правової оцінки є вагомим засобом впливу на поведінку лю­дини, на основі якого “формується еталон вимог, що висуваються до дій людей у конкретній ситуації з конкретного приводу” [128, с.80]. Ці вимоги стають нормами для особистих дій лише у випадку, коли вони забезпечуються перш за все внутрішнім переконанням людини в їх ко­рисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей [201, с.125].

Погляд на право крізь призму ціннісного підходу, увага до пробле­ми ціннісної наповненості права призводять до появи цілого комплексу питань, котрий може бути окреслений як сфера аксіології права (вчення про цінність). Домінуючою є думка, що цінності - це предмети, явища і їх властивості, здатні задовольняти потреби людини, сприяти розвит­кові її сутності [167, с.25]. У цьому сенсі цінністю є не сам предмет або ж явище. Цінність - це предмет у його зв’язку з людиною, з точки зору його позитивного значення для людини [201; 120].

З огляду на наведене, людська, чи антропна, гідність - це самоцін- ність людини як біосоціальної істоти - унікального родового суб’єкта, котрий уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі. Власне таке розуміння гідності людини як загальнолюдської, моральної цінності, що характеризує суспільне значення особистості, видається найбільш оптимальним.

Конституція України також закріплює положення, згідно з яким гід­ність є недоторканною. Законодавець встановлює межі, котрі не можна порушувати навіть задля загальносуспільної користі (ст.64 Конституції). Таке розуміння непорушності гідності свідчить про заборону “інструмен­тального” тлумачення особи, слугує забороні розуміння особи лише як “частини цілісності” [303, с.501]. Гідність кожної людини повинна бути так само важливою і цінною. Законодавче обмеження прав людини не повинно мати місця, коли воно порушує її законні інтереси, погіршує правове становище або іншим чином суперечить законним інтересам та потребам учасників суспільних відносин [205, с.32]. Тобто влада не може посягати на сферу гідності особи, а тим більше законодавчо закріплювати можливість порушення гідності однієї людини в інтересах інших.

Однак, незважаючи на існування такого конституційного положен­ня, навряд чи можна вести мову про фактичну неможливість порушення принципу гідності або ж дій, здатних призвести до порушення остан­ньої. Тому Конституція передбачає також можливість судового захисту гідності у випадку її порушення. Проведений вище аналіз дає можли­вість зробити висновок, що гідність може бути порушена безпосеред­ньо і опосередковано. Безпосереднє порушення гідності може мати місце, коли порушується гідність у розумінні гідності особистої, тобто порушується право на честь і гідність конкретної людини. В другому випадку мова йде про гідність у широкому розумінні - гідність людську. Тут порушення принципу людської гідності вчиняється шляхом пору­шення конкретних прав людини, що є похідними (в тому числі і через порушення права на честь і гідність).

На перший погляд видається, що опосередковане порушення гіднос­ті може бути витлумачене невиправдано широко. Однак, на практиці склалася інша ситуація, адже, обгрунтовуючи свої вимоги, особа пови­нна посилатися на конкретні статті Конституції, інших нормативно-пра­вових актів, які ці права закріплюють.

Розвиток особи неможливий без визнання людини вищою соціаль­ною цінністю, що передбачає, перш за все, необхідність охорони й за­хисту її гідності. Однією з найважливіших ознак демократичної держави є повага до гідності людини та її прав. Поряд із цим, розвиток людини, котра будує своє життя на засадах вищих моральних цінностей, можли­вий лише за умов поваги до особи, її гідності. Повага до гідності особи має характер відносин, що грунтуються на нормах права та моралі, на принципах свободи та взаємовідповідальності. Тому охорона і захист особи, її гідності, прав і свобод є першочерговим завданням правової держави - держави реальних прав людини.

Отже, у кожному випадку порушення прав людини має місце пору­шення її гідності в широкому розумінні. Порушення ж гідності людини заподіює останній моральної шкоди. Моральна шкода - це протиправ­не приниження (або замах на приниження) гідності людини, яке викли­кає в її психіці негативні процеси і стани. Моральна шкода має два рівні: особистісний та соціальний. На соціальному рівні вона проявля­ється як порушення гідності людини, а на особистісному виявляється як негативні психічні процеси і стани.

1.2.