Поняття і зміст права людини на компенсацію моральної шкоди

При розкритті змісту моральної шкоди на особистісному рівні, а та­кож змісту права людини на компенсацію моральної шкоди, за основу було взято авторами загальне поняття психічного стану людини, а та­кож зміни, виявлених у випадку заподіяння людині моральної шкоди.

Психічний стан, в якому перебуває людина в кожній конкретній си­туації свого життя, належить до тих психологічних явищ, котрі тради­ційно вважаються зрозумілими та водночас експериментально майже не досліджених. Поміж тим, психічний стан становить доволі складний феномен, виступаючи похідною від соціальної ситуації, стану психіч­ного здоров’я, змісту, стилю та специфіки діяльності і в той самий час детермінантою якості психосоціального буття. У першому наближенні термін “психічний стан” означає певну стабільність у всій сукупності психічних процесів, котрі відбуваються протягом певного часу, і поряд із поняттями “психічні процеси” та “психічні властивості” описує пси­хічне життя людини [131, c.36].

Усі згадані тут психічні явища взаємопов’язані. Так, психічні влас­тивості - сталі душевні якості індивіда, що утворюються у процесі його тривалої відображальної діяльності, - формуються на грунті психічних процесів. Психічні стани - це така психологічна характеристика особис­тості, котра пов’язується з її порівняно тривалими психічними процеса­ми, яскравим прикладом чому є настрій, в якому відбивається загальний емоційний тонус організму. І, насамкінець, психічні процеси - це різні форми цілісного відображення суб’єктом об’єктивної дійсності за допо­могою центральної нервової системи [200, с.122].

Психічні стани людини є інтегрованим комплексом наявних харак­теристик тих функцій та якостей людини, які прямо або побічно обу­мовлюють виконання нею певної діяльності, задаючи загальний функ­ціональний рівень, на тлі котрого розгортаються психічні процеси. З давніх-давен ці психічні процеси поділяють на такі класи (сфери): піз­навальні (когнітивні), емоційні та вольові (регулятивні).

І.відображення об’єктивних якостей чи параметрів стимулу;

2.оцінювання їх значення для того, хто їх відобразив;

3. фізіологічна підготовка організму до реакції на стимул, котра від­повідає значенню останнього для суб’єкта;

4. переживання, відчування, що відображають результати оцінюван­ня і одночасно спонукають до того чи іншого акту поведінки;

5. прийняття рішення з урахуванням як даної емоційної оцінки, так і ряду інших обставин;

6. власне акт поведінки;

7. співвідношення результатів дії із результатами, запланованими в рішенні [79, c.9].

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що ставлення до дійсності відображається в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, сум, гнів, сором, радість тощо. Переживання - це такий душевний стан особи, що викликаний психічними (моральними) чи фізіологічними (фізичними) відчуттями і враженнями. Переживання

- це особлива внутрішня діяльність, внутрішня робота, за допомогою якої людині вдається подолати ту чи іншу критичну ситуацію і віднови­ти втрачену душевну рівновагу. Переживання - це особлива діяльність, спрямована на зміну «картини світу» (сприйняття себе у світі і світу в собі) в критичних життєвих ситуаціях. Продукт роботи переживання

- це завжди дещо внутрішнє і суб’єктивне: душевна рівновага, спокій, новий сенс тощо.

Процес переживання полягає не тільки в усвідомленні сенсу ситуа­ції, а в пошуках, у творенні нових сенсів. Специфіка діяльності сенсо- утворення полягає в усвідомленні неможливості жити, реалізувати себе так, як раніше, і в пошуку нових можливостей самореалізації. Боротьба за створення можливості реалізації життєвих потреб і є переживання. Процес переживання - це процес, спрямований на забезпечення психо­логічної можливості реалізації задумів і задоволення потреб [89, с.117]. В.П. Василюк також справедливо зазначає, що переживання - це процес подолання критичних ситуацій [28, с.50].

Переживання у широкому значенні можна назвати емоційними про­цесами. Вони здійснюють сигнальну та регулятивну функції, спону­кають людину до знань, праці, певних вчинків або стримують їх [132, c.197]. Емоційні процеси і стани сигналізують людині про стан задо­волення її потреб і в цьому плані є “суб’єктивною формою існування потреби” [215, c.41]. Проте почуття викликаються також і діяльністю, зумовленою цими потребами, відображають відношення між її скла­довими. Вони, зрештою, характеризують особистість, відбиваючи усю складність її взаємин зі світом [129, c.357]. Характер переживань зумов­люється ставленням особистості до потреб та обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Коли людині заподіяно моральної шкоди, її переживання набувають негативного забарвлення. Починають домінувати негативні емоційні процеси, чий спектр є надзвичайно широким і обумовлюється перед­усім характером заподіяної шкоди, а також особливостями психічної організації (психічних властивостей) конкретної людини, її поглядами й уявленнями про себе та оточуючий її світ. Серед них виділяються не­гативні емоції ( страх, гнів, печаль, злість, відчай, горе, роздратування, жах, образа, відраза та ін.), емоційні стани (настрій, фрустрація, афект) та почуття (ненависть, зневіра, розчарування та інші). Тобто можна стверджувати, що в емоційному аспекті моральна шкода знаходить свій вираз у негативних емоційних реакціях (процесах) та станах людини.

У зв’язку з цим, розглянемо докладніше негативні емоційні реакції (процеси) і стани. Відштовхуючись від наведеного вище порівняння психічних процесів і станів, можна стверджувати, що емоційні процеси являють собою короткочасні реакції на певний об’єкт, ситуацію чи по­дію. Емоційні стани, в свою чергу, є більш статичними та довготривали­ми і виникають як ефект перебігу передуючого їм сильного емоційного процесу (реакції) [79, c.31].

Водночас емоційні реакції можуть бути різними за інтенсивністю їх впливу на поведінку людини. Останній залежить не лише від сили пере­живання, але й від вольових якостей особи.

1. Емоційні реакції середньої сили, дія яких на поведінку людини до­бре контролюється її свідомістю, зазвичай називають просто емоціями. Емоції - психічні процеси, в котрих реалізуються ситуативні пережи­вання людини [200, с.52]. Під емоцією у психології розуміють пережи­вання людиною її ставлення до оточуючого світу і до самої себе. Емоції виражають якісний аспект людської активності, характеризують глибо­ко суб’єктивне ставлення людини до того, що відбувається.

Почуття - це складне емоційне переживання, що викликає узагаль­нене і стійке ставлення людини до оточуючого світу і власної особи. В почуттях відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб’єк­тивне переживання подій і емоційне ставлення до навколишньої дій­сності. Почуття є суб’єктивним відношенням, у них специфічно відо­бражається об’єктивний світ.

Поява емоцій і почуттів, включення їх у психічну діяльність, пов’я­зану з мотивацією поведінки і прийняттям рішень, означає психічний процес, який охоплює душевний стан і оціночне ставлення суб’єкта до предмета свого переживання [15, с.23].

2. У тих випадках, коли емоційна реакція носить особливо інтенсив­ний характер, вона призводить до часткової втрати контролю людини над собою, що може бути виражене криком, а деколи - незапрограмова- ними, необдуманими, імпульсивними вчинками - афектом.

3. Ще одним видом емоційних реакцій є емоційний тон, що триває лише доти, доки продовжується дія на органи чуття суб’єкта будь-яко­го зовнішнього подразника. Прикладом негативного емоційного тону може слугувати відраза, роздратування.

Тепер перейдемо до більш детального розгляду емоційних станів, котрі можна диференціювати відповідно до тих чуттєвих компонентів, які були виділені у складі емоційного процесу.

1. Великою й різноманітною є група емоційних станів, де на перший план виходить нібито «застиглий» на певний час специфічний компо­нент попереднього переживання. Такими є стани роздратування, неза­доволення, тривоги, страху, печалі і т.д. Якщо при цьому компонент збу­дження слабкий, то такий стан називають настроєм.

2. Простий емоційний стан, за якого домінує такий неспецифічний компонент переживання, як збудження. У цьому випадку мова йде про хвилювання, тривогу.

3. Стрес, коли на перший план виходить такий неспецифічний ком­понент переживання, як напруження. Відомий канадський біолог, лікар Ганс Сельє створив теорію стресу, котра стала основою для низки дос­ліджень, пов’язаних із аналізом реакцій людського організму на зміну зовнішніх умов. Згідно з теорією Сельє, стресу уникнути неможливо. Це нормальна, неспецифічна реакція організму на будь-які вимоги, що перед ним ставляться. Ганс Сельє вважає, що навіть у стані повного роз­слаблення спляча людина відчуває деякий стрес і прирівнює відсутність усякого стресу до смерті [219, с.57].

Інші вчені, наприклад Р.С. Разумов, заперечують неспецифічність ситуацій, котрі породжують стрес, вказуючи, що стрес породжує не будь-яка вимога зовнішнього середовища, а лише та, котра розцінюєть­ся людиною як небезпечна, котра порушує її адаптацію, контроль, пере­шкоджає самоактуалізації.

Враховуючи наведені вище міркування, Ф.П. Василюк пропонує від­мовитись від невиправданого розширення обсягу поняття стресу, збе- рігши при цьому основний його зміст - ідею неспецифічності стресу. Свою позицію цей автор аргументує тим, що будь-яка вимога середови­ща може викликати критичну, екстремальну ситуацію тільки в істоти, взагалі не здатної подолати будь-які труднощі, внутрішньою необхідніс­тю життя якої є невідкладне задоволення будь-якої потреби. (Інакше ка­жучи, у суб’єкта, спосіб життя котрого є легким і простим, тобто таким, що задоволення будь-якої його потреби відбувається, не зустрічаючи жодних перепон, як із боку зовнішніх сил, так і з боку інших потреб, тобто не вимагає від індивіда ніякої активності.) Повністю під таке ви­значення, вочевидь, підпадає лише перебування в утробі матері, однак частково подібні прояви присутні у житті кожного у вигляді установки на «тепер-і-тут задоволення», чи того, що З.

Зрозуміло, що реалізації характеризованої установки перешкоджають життєві реалії, і якщо такий вплив останніх кваліфікувати як особливу критичну ситуацію - стрес, видається можливим поєднати у змісті понят­тя стресу ідеї його «екстремальності» та «неспецифічності» [28, с.35].

Отже, стрес - це емоційний стан організму, котрий виникає у ситуаці­ях емоційного напруження. У стресовому стані людина припускається по­милок у розподілі і переключенні уваги, у неї спостерігається порушення нормального перебігу пізнавальних процесів (сприйняття, пам’ять, мис­лення), погіршення координації рухів, неадекватність емоційних реакцій, дезорганізація й гальмування усієї діяльності. Тільки глибоко укоріне­ні навики й усталені звички можуть залишатися незмінними. В умовах стресу люди, як правило, розгублюються, проте в окремих випадках у них виникає здатність до активізації розумової діяльності, мають місце прояви стенічних емоцій, мобілізація волі [200, с.185].

На першій стадії стресу мобілізуються захисні сили організму, які й протидіють несприятливому чинникові. На другій - сили, що діють і протидіють, начебто зрівноважуючись, й організм адаптується до шкід­ливих зовнішніх умов. Проте якщо негативний вплив триває й надалі, може настати етап виснаження, котрий призводить до негативних невід­воротних змін в організмі. Це вже дистрес - зворотній бік стресу. При­чому якщо стрес може мати позитивне значення, то дистрес - завжди негативний [220, c.38].

З точки зору психології, стрес може бути інформаційним або емо­ційним. У першому випадку людина перебуває в ситуації, котра не дає можливості завчасно підготуватись і прийняти потрібне рішення, у дру­гому - вона стикається з ситуаціями, котрі безпосередньо стосуються її потреб (наприклад, ситуація загрози або образи). В обох випадках лю­дина реагує переживаннями, які частіше за все негативно позначаються на ефективності її діяльності. Останнє залежить як від характеру загро­зи, так і від індивідуально-психологічних якостей відповідного суб’єкта [107, с. 56].

Одним із емоційних станів є також фрустрація. Це психічний стан зростаючого емоційно-вольового напруження, що виникає у конфлік­тних ситуаціях, які перешкоджають досягненню поставленої мети чи задоволенню потреб та бажань, загрожують людині або її престижу, людській гідності. Цей стан викликає певні типові реакції:

- агресію, спрямовану на подолання дійсної причини перешкоди;

- агресію, спрямовану на себе;

- агресію, спрямовану на ілюзорного винуватця;

- переоцінку цілей і бажань;

- апатію;

- відмову від мети, котра видається недосяжною.

Інколи фрустрацією називають також ситуацію, котра викликає озна­чений стан. Подолання фрустрації передбачає систему засобів соціально­го, психічного, нервового впливу у напрямку зменшення емоційно-вольо­вого напруження, ослаблення конфліктності ситуації тощо [200, с.205].

Необхідною ознакою фрустрації є поєднання сильної мотивації до досягнення певної цілі і перепони на шляху до неї. Щоправда, деколи особі вдається подолати значні труднощі, не впадаючи у стан фрустра­ції. В зв’язку з цим, важливим моментом є трансформація тяжкого ста­новища в ситуацію фрустрації. В житті вона здійснюється у двох ви­мірах - у вигляді втрати контролю з боку волі, тобто дезорганізації по­ведінки і/або у вигляді втрати контролю з боку свідомості, тобто втрати мотивації поведінки, що на рівні внутрішніх станів виражається у втраті терпіння та надії [28, с.37].

Негативні емоційні реакції і стани, які характеризують психічний стан людини у випадку заподіяння їй моральної шкоди, охоплюють емо­ційну сферу людини. При цьому якщо емоції «сигналізують» людині про зміст її діяльності і регулюють здійснення останньої відповідно до актуальних потреб та реальних мотивів, то воля здатна виконувати свою регулятивну функцію за відсутності і тих, і інших. Правда, в такому ви­падку діяльність повинна мати для особистості певний сенс, який давав би їй змогу приймати відповідальні рішення і, всупереч перешкодам, виконувати їх [129, с.379].

Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напружен­ні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні трудно­щі, у прагненні до дій або стриманні себе [132, с.208]. Подолання вну­трішніх перепон потребує усвідомлення необхідності виконати те чи інше завдання та самовладання. Бажаючи чогось, людина бачить мету свого прагнення. Глибоко усвідомлене прагнення, за якого у свідомості людини виразно вимальовується не тільки мета її діяльності, а й шляхи та засоби її здійснення, зумовлює активне бажання. Коли ж у людини є суперечливі бажання, з котрих одні спонукають її до певної дії, а інші - відвертають від неї, має місце конфлікт мотивів. У результаті цієї вну­трішньої боротьби людина приймає певне рішення. Воно виявляється як намір діяти чи як намір утриматися від дій. Прикладом може слугувати рішення людини про необхідність компенсації заподіяної їй моральної шкоди або про відмову від неї.

Глибоко усвідомлене рішення переходить у дію. Спочатку дія пла­нується, обираються необхідні засоби для її здійснення. Потім вико­нується завдання, і, нарешті, дія завершується. Успішність вольового акту залежить від вольових якостей людини, глибини усвідомлення за­вдання, інтересу, а також від знань, умінь і навичок, без котрих успішне досягнення мети неможливе [132, С.212-213]. Отже, визначено харак­тер перебігу вольових процесів при заподіянні людині моральної шко­ди. Залишилось простежити особливості когнітивних процесів у разі останньої.

Когнітивні процеси, задіяні при реакції людини на заподіяну їй мо­ральну шкоду, - це перш за все сприйняття та мислення. У випадку за­подіяння моральної шкоди людина сприймає ситуацію, що склалася, як загрозливу, безнадійну, обурливу, котра завдає удару цілісному й довер­шеному уявленню про те, що “Я - захищений державою”, “Я - в право­вому полі” і, насамкінець, “Я - в безпеці”. Такий образ має тенденцію набувати абсолютної, завершеної форми. Відповідно, неможливість та­кої форми через заподіяну травму викликає у жертви негативні психічні реакції та стани.

Процеси мислення починаються із проблемної ситуації, для виходу з якої індивід повинен знайти і застосувати нові для себе знання чи дії. Вона передбачає наявність невідомого, пізнавальну потребу індивіда, його здібності та досвід. Однак в силу багатьох причин індивід, оціню­ючи ситуацію як проблемну, часто не шукає виходу із неї. Він вдаєть­ся до мислення лише тоді, коли проблемна ситуація перетворюється у мету. Така мета трансформується у поєднання невідомого й відомого, зв’язки між котрими слід віднайти. Пошук таких зв’язків і становить процес мислення.

Проблемні ситуації, що виникають при заподіянні моральної шко­ди, можна охарактеризувати як такі, що породжують “дефіцит” змісту в подальшому бутті людини, а отже, пошук нової мети. Питання сенсу життя людини - проблема, що має цілу низку аспектів: філософський, соціологічний, етичний, соціально-психологічний. Як вважає Л.Н. Ко­ган, основним при цьому є все ж аспект соціологічний, оскільки саме останній розкриває залежність змісту життя від суспільних відносин, в які включений суб’єкт, і свідчить, що власне суспільні відносини дають простір чи, навпаки, гальмують реалізацію життєвих цілей [109, c.37].

Людина як соціальна істота, що поєднує в собі риси загальнолюд­ського, суспільнозначущого та індивідуально-неповторного, є особис­тістю. За усвідомлення людиною себе самої як особистості (своєї діяль­ності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис характеру, власних дій та вчинків, їх мотивів, цілей, розумових, моральних, фізич­них якостей) відповідає така форма психіки, як самосвідомість (котра поряд із свідомістю є виключно людською формою психіки). Відповід­но, у проблемних (критичних) ситуаціях змінюється якість самосвідо­мості - усвідомлення людиною себе як особистості: своєї діяльності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис характеру, власних дій та вчинків, їх мотивів, цілей, розумових, моральних, фізичних якос­тей тощо. Тобто змін зазнають, в першу чергу, уявлення людини про власну цінність як особистості (мова йде про оціночний (аксіологічний) характер моральної шкоди). В чому ж тоді полягає сутність “цінності” та “оцінки”?

Серед основних понять аксіологічної теорії на першому місці стоїть поняття “цінність”, яке розглядається під різними кутами зору. Доміну­ючою є думка, що цінності - це предмети, явища і їх властивості, здатні задовольняти потреби людини, сприяти розвитку її сутності [167, с.25]. У цьому сенсі цінністю є не сам предмет чи явище. Цінність - це предмет у його зв’язку з людиною, з точки зору його позитивного значення для людини [201, с.9]. Цінність, з урахуванням активної ролі суб’єкта, має об’єктивний характер (критерієм визначення цінності є сама людина).

З огляду на наведене, слід розмежовувати категорії цінність і значен­ня. Цінність детермінована об’єктивно, тоді як значення (значущість) - суб’єктивно. Значення (гносеологічне поняття) - це момент свідомості, воно свідомо надається об’єкту, а суб’єкт знаходить у об’єкті дане зна­чення тому, що він сам його присвоїв [25, С.164-166]. Іншими словами, оцінка є складовою пізнавального процесу, адже без встановлення зна­чення оточуючого світу не можна вести мову про повне його пізнання [120, с.15].

Не слід також плутати цінність із оцінкою - іншим поняттям аксі­ології. Оцінка - це суб’єктивний акт людської свідомості, суб’єктивне відображення об’єктивно існуючої цінності [167, с.26]. Можна ствер­джувати, що це раціональна й емоційна реакція суб’єкта на значення (значущість) для нього певного об’єкта [201, с.124].

За традицією, власне аксіологічними вважаються духовні цінності - ідеї, образи, цілі, норми, ідеали, уявлення. В аспекті проблеми, котра розглядається, нас цікавитиме власне уявлення людини про свою цін­ність як таке, що зазнає негативних змін при заподіянні їй моральної шкоди. У психології уявлення людини про власну цінність відобража­ється поняттям гідності [200, с.34]. Це дає можливість стверджувати, що саме гідність як уявлення про цінність людини зазнає посягання у випадку завдання їй моральної шкоди.

Аналіз психічного стану людини при заподіянні їй моральної шкоди уможливлює визначення поняття моральної шкоди як негативних емо­ційних реакцій (процесів) та станів людини. Така дефініція моральної шкоди видається найбільш підставною. Слід також зауважити, що ро­зуміння моральної шкоди як такої, що полягає у фізичних і моральних стражданнях людини, невиправдано звужує її зміст. Запропонований у роботі варіант розширює сферу реалізації права на компенсацію мо­ральної шкоди.

Поряд із цим, як видається, позитивні емоції можуть максимально згладити негативні психічні реакції і стани, зумовлені моральною шко­дою, у зв’язку з чим потерпілий зацікавлений у ліквідації всіх неспри­ятливих наслідків. Таку функцію покликана виконувати компенсація моральної шкоди. За тлумачним словником, компенсація - це відшко­дування, зрівноважування, винагорода за що-небудь, а також сума, що її сплачують як відшкодування, винагороду; покриття витрат, утрат [169, с.304]. Така компенсація певною мірою сприяє усуненню негативних наслідків правопорушення, надає можливість набути замість утраченого блага інше.

Таким чином, компенсація моральної шкоди - це вчинення стосов­но людини, котрій завдано такої шкоди порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних при­ниженням її гідності внаслідок цього порушення.

Як вже відзначалося в літературі [204, с.4], цей обов’язок має насамперед загально соціальну природу, оскільки коріниться у соціумі, у реальних сус­пільних відносинах (хоча потім, за певних умов, він може набути і юридич­ного характеру). По-друге, реалізовуватись цей обов’язок може цілком добро­вільно, так би мовити, “природним” чином (а не лише під загрозою держав­ного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація можлива не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, в тому числі не пов’язаним із фінансовими витратами.

Сам факт захисту законом гідності людини шляхом компенсації їй моральної шкоди має позитивний вплив на психічний стан потерпіло­го, зміцнює його віру у справедливість. І, навпаки, якщо право залишає людину без захисту, це додатково травмує її психіку, підштовхуючи її до стану безвиході, безправ’я, несвободи. Адже саме завдяки правам людини індивід зберігає свою особистість і неповторність. Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій запо­діяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчини­ти певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних приниженням її гідності внаслі­док цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим забез­печенням виконання зазначеного обов’язку.