Практика судів щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення

Окрему категорію становлять справи, в яких заявники - внутріш­ньо переміщені особи просять суд установити юридичний факт - їх вимушене переселення з тимчасово окупованих частин територій Донецької та Луганської областей України саме у зв'язку із агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Феде­рацію частин території Донецької та Луганської областей України.

Такі справи українські суди почали розглядати з кінця 2015 року. У більшості справ українськими судами такі заяви внутрішньо перемі­щених осіб було задоволено. Суди використовували наступний спосіб аргументації. По перше, суди виходять із того, що факти збройної (вій­ськової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації час­тини території Луганської та Донецької областей є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами Цивільного процесуального кодексу України. Проаналізувавши обставини та до­кази, що містяться у нормах міжнародного та національного законо­давства, доповідях міжнародних організацій, заявах лідерів держав та міжнародних організацій, суди приходять до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Донецької та Луганської областей, що, зокрема, спричини­ло внутрішньо переміщених заявників у справах України.

Відмови у задоволенні подібних заяв мали місце у менш ніж 5 % випадків. У цих випадках суди ставили під сумнів не фактичні обста­вини внутрішнього переміщення та його причин, а саме підсудність таких справ судам. Так, у рішенні Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 22 серпня 2017 року відмову у задоволенні та­кої заяви аргументував тим, що видана заявниці Управлінням соціаль­ного захисту населення виконкому районної державної адміністрації довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ґрунту­ється на положеннях Закону України «Про забезпечення прав і сво­бод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», у статті 2 якого чітко вказано, що цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації та встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості додержання та захисту прав і сво­бод людини і громадянина. Це, на думку суду, автоматично означає, що вказаний закон чітко визначає, що переміщення осіб, на яких по­ширюється закон, пов'язане із фактом збройної агресії Росії^[114].

Слов'янський міськрайонний суд Донецької області розтлумачив цю ситуацію таким чином, що Конвенція ООН про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року поширює свою дію на певну особу не у зв'язку з наявністю у цієї особи судового рішення про встановлення факту агресії іншої держави, як помилково вважає заявниця, а у зв'язку з тим, що дана особа підпадає під ознаки осо­би, передбачені статтею 4 Конвенції, яка перебуває під захистом цієї Конвенції, тобто автоматично. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції зали­шено без змін. 17 квітня 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду задовольнив касаційну скаргу заявника, скасувавши рішення суду першої та апеляційної інстанцій. По-перше, Касаційний цивільний суд звернув увагу на помилкове тлумачення судом першої інстанції Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»: аналіз положень закону про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути не тільки збройна агресія, але і збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру. Крім того, за змістом встановленої законом форми довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщен­ня особи з місця свого постійного проживання. У зв'язку із цим хоча положеннями Закону не передбачено порядку підтвердження і вста­новлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової оку­пації території України, проте він не виключає можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

На обґрунтування важливості судового захисту прав внутрішньо переміщених осіб Касаційний цивільний суд нагадав про позитивні зобов'язання держав у сфері прав людини, які випливають зі статті 1 Конвенції і які передбачають вжиття державами належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території.

Також значна частина справ у межах цивільної юрисдикції стосу­ється встановлення фактів народження та смерті. Слід відзначити, що через відповідні зміни до Цивільного процесуального кодексу Украї­ни з 2016 року спростилася процедура визнання фактів народження та смерті на тимчасово окупованих територіях України. У чинній стат­ті 317 «Особливості провадження у справах про встановлення фак­ту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» ЦПК прямо зазначено, що такі справи розглядаються невід­кладно з моменту надходження відповідної заяви до суду, а ухвалені судом рішення підлягають негайному виконанню, тобто копія судо­вого рішення невідкладно надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для державної реєстрації народження або смерті особи.

У меншій мірі з'являються справи, які пов'язані із встановленням інших, не передбачених ЦПК України, фактів, що мають юридичне зна­чення для заявників. Так, в одній зі справ суд задовольнив клопотання заявника про встановлення факту того, що він є інвалідом, оскільки через знаходженням документів заявника, що підтверджують його інвалідність, на непідконтрольній території, унеможливлюється здій­снення ним соціальних прав, а іншим способом забезпечити свої со­ціальні права, крім встановлення факту наявності у заявника інва­лідності, немає. Встановлення ж даного факту має для заявника юри­дичне значення, оскільки від цього залежить виникнення особистих майнових прав^[117].

Таким чином, з огляду на наведений аналіз національної судової практики вбачається доцільним вжиття принаймні таких заходів:

1. Вироблення уніфікованих підходів та усталеної практики Вер­ховного Суду і відповідно судів першої та апеляційної інстан­цій щодо адміністративних спорів стосовно пенсійних виплат особам, які були зареєстровані отримувачами пенсійних ви­плат на територіях, які наразі є тимчасово окупованими, та переєструвались у органах Пенсійного фонду України на під­контрольній Уряду території, однак при цьому не є внутріш­ньо переміщеними особами (як щодо тих осіб, які змінили ре­єстрацію місця проживання, так і щодо осіб, які в основному проживають на тимчасово окупованій території).

2. Формулювання Верховним Судом правової позиції стосовно справ щодо припинення пенсійних виплат особам, які були зареєстровані отримувачами пенсійних виплат на територіях, які наразі є тимчасово окупованими, та не переєструвались у органах Пенсійного фонду України на підконтрольній Уряду території, зокрема за обставин, коли відповідні територіальні управління Пенсійного фонду України перемістились та здій­снили перереєстрацію на підконтрольній Уряду території.

3. Вжиття заходів щодо пришвидшення розгляду Верховним Судом касаційних скарг у справах, пов'язаних з припинен­ням пенсійних чи соціальних виплат, особливо тих, які було направлено ще до початку функціонування новоствореного Верховного Суду і які, таким чином, перебувають на розгляді у суді касаційної інстанції вже близько двох і більше років.

4. Проаналізувати практику застосування судами в адміністра­тивних справах зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подання звіту про виконання судового рішення. За результатами аналізу обговорити шляхи досягнення позитивних змін стосовно ви­конання рішень судів, зокрема, з представниками Державної виконавчої служби, Пенсійного фонду, Міністерства соціаль­ної політики.

5. Вироблення уніфікованого підходу до вирішення спорів, по­в'язаних із відшкодуванням шкоди, заподіяної життю, здо­ров'ю та майну осіб внаслідок бойових дій.

6. Сприяння вивченню та застосуванню судами практики Єв­ропейського суду з прав людини відносно справ у контексті збройних конфліктів та питань територіальної юрисдикції, за­лучаючи до таких заходів провідних європейських експертів із відповідних стандартів Ради Європи.

7. Забезпечення, наскільки це можливо, інформування грома­дян про діяльність судів і процедури звернення до суду, а та­кож надання безоплатної вторинної правової допомоги.