Аналіз рішення Європейського суду з прав людини щодо доступу до пенсійних виплат у контексті збройного конфлікту на Донбасі

У контексті наведених вище питань щодо реалізації права на пен­сійне забезпечення особам із числа внутрішньо переміщених осіб, так само, як і тим, хто залишився проживати на тимчасово окупованих територіях, неможливо обійти увагою рішення Європейського суду з прав людини, яке стосується розгляду питання щодо порушення прав людини, передбачених Конвенцією, в ситуації збройного кон­флікту на Донбасі, в Україні.

Мова йде про рішення щодо справи «Цезар та інші проти України» (Tsezar and others v. Ukraine), № 73590/14, 73593/14, 73820/14, 4635/15, 5200/15, 5206/15 and 7289/15 (ріш.), 13 лютого 2018 року.

Досить нечасто трапляються випадки, коли рішення Європейсько­го суду викликало б такий значний резонанс серед представників як державних, так і недержавних структур в Україні. Причому - безвід­носно до суті самого рішення, тлумачення надавались досить часто діаметрально протилежні. Принаймні вартим уваги є той факт, що рі­шення у цій справі було прийнято не по суті, а стосовно прийнятності.

Як уже зазначалось в одному із попередніх розділів, суть спра­ви полягала в тому, що Заявники, жителі міста Донецька, яким у різні дати у 2014 році було припинено виплати із соціального забезпечен­ня, скаржились на порушення пункту 1 статті 6, статті 14, статті 1 Про­токолу Першого, пункту 1 статті 2 Конвенції.

Отже, аналізуючи висновки Європейського суду щодо порушен­ня статті 6 Конвенції, можна стверджувати, що суд визнав скаргу не­прийнятною у зв'язку із тим, що не було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту. Зокрема, Суд мотивує таке рішення тим, що «державні органи влади України вжили всі необхідні їм заходи для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити права, пе­редбачені статтею 6, ефективно у конкретній ситуації постійного кон­флікту, та дійшли висновку, що вони зробили все, що в їхніх силах за цих обставин, для вирішення ситуації заявника (справа „Хлєбік проти України”, § 79).

Серед іншого Суд наголошує, що Суду не було надано доказів, «які б підтверджували твердження заявника, що їх особиста ситуація пе­решкоджала їм пересуватися на територію, на якій розміщувалися відповідні суди, для подання позовних заяв або уповноваження пред­ставника для цього» (§ 54), у зв'язку з тим зроблено висновок «що за обставин цієї справи нездатність заявників подавати свої позови до суду у своєму місті проживання не погіршує саму суть їхнього права на доступ до суду».

Таким чином, зазначені висновки свідчать про те, що самі обстави­ни збройного конфлікту та відсутності судів на тимчасово окупованих територіях не вказують на відсутність потреби вичерпання методів національного захисту та можливість звернення до Європейського суду без спроб захистити свої права в національному суді.

Як вбачається із наведених вище прикладів справ, пенсіонери, що залишились проживати на тимчасово окупованій території, через представника змогли звернутися до судів на підконтрольній Уряду України території та зробити спробу оскаржити незаконність припи­нення виплати пенсій. Як уже зазначалось, у кількох справах, в яких минулого року було направлено касаційні скарги, Верховний Суд від­мовив у відкритті касаційного провадження. А отже, позивачі мали/ мають змогу звернутися до Європейського суду із досить вагомою імовірністю того, що висновки у справі «Цезар та інші проти України» не стануть причиною відмови у розгляді їх скарг, принаймні з точки зору питання доступу до правосуддя та невичерпання засобів націо­нального захисту.

Ключовими у справі є висновки щодо скарги заявників на пору­шення за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, які було визнано не­прийнятними. В даному випадку причиною визнання неприйнятними є також невичерпання засобів національного захисту.

Європейським судом також зроблено висновки щодо порушення права, передбаченого статтею 14: «бути забезпеченим без дискримі­нації правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли дер­жави ставляться по-різному до осіб з аналогічними ситуаціями без надання об'єктивного та розумного обґрунтування (Thlimmenos v. Greece [GC], № 34369/97, § 44, ЄКПЛ 2000-IV)».

У даній справі Суд зазначає, що перші три заявники порівнювали свою ситуацію з ситуацією резидентів інших територій України, які пе­ребувають під контролем Уряду.

Суд дійшов висновку про те, що скарги заявників є явно необ­грунтованими, зазначивши, що «головна різниця між положеннями перших трьох заявників у порівнянні з положеннями осіб, які прожи­вають на території інших регіонів, контрольованих Урядом, полягає у тому, що в місті, де проживають ці заявники, Уряд не здійснює свої повноваження. Очевидно, це значно обмежує, якщо не позбавляє Уряд можливості ефективно підтримувати діяльність судів та здійсню­вати соціальні виплати на цій території. Об'єктивний чинник військо­вих дій, що відбуваються в регіоні, де проживали перші три заявники, змусив Уряд вжити заходів щодо виправлення становища, які не по­трібні в інших частинах країни, які залишилися під контролем Уряду. Зважаючи на вищенаведене, Суд вважає, що перші три заявники не опинилися в „аналогічній ситуації” порівняно з тими, хто проживає на території, контрольованій Урядом».

Додатково, не аналізуючи питання, Суд визнав неприйнятною скаргу щодо порушення права на життя відповідно до пункту 1 стат­ті 2 Конвенції з мотивів невичерпання засобів національного захисту.

Як вбачається із рішення, Європейським судом не зроблено ви­сновків по суті порушення прав, гарантованих Конвенцією. Саме тому досить передчасними можна вважати твердження про те, що Судом визнано відсутність порушень прав, гарантованих Конвенцією, взага­лі (а особливо у трактуванні ЗМІ)^[86].

Таким чином, судам необхідно бути особливо розважливими при розгляді справ як щодо припинення пенсійних та соціальних виплат особам, що залишились проживати на тимчасово окупованій терито­рії, так і переселенцям.

Зокрема, такими питаннями, принаймні, можуть бути наступні:

1. Чи поширюються позитивні зобов'язання держави Україна щодо пенсійного та соціального захисту громадян на тимчасо­во окуповані території (тобто, чи взагалі держава зобов'язана виплачувати пенсії та інші соціальні виплати особам, що про­живають на непідконтрольній території)?

Якщо стосовно першого питання відповідь ствердна, то наступни­ми питаннями є:

2. Чи є прийнятним механізм пенсійних та соціальних виплат «за довідкою переселенця»?

Якщо ж і щодо цього питання - відповідь ствердна, то з неї випли­вають питання:

3. Якою є оцінка відсутності механізму щодо осіб, які не мають фізичної змоги скористатись можливістю отримання досту­пу до пенсійних та соціальних виплат «за довідкою пересе­ленця»?

4. Чи відповідають критеріям законності та пропорційності умо­ви доступу до пенсійних та соціальних виплат, які передбачає створена Урядом система забезпечення досупу до пенсій та соціальних виплат «за довідкою переселенця»?