Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фон Ганновер проти Німеччини" від 24 червня 2004 року

У справі "Фон Ганновер (Принцеса Ганноверська) проти Німеччини"

Європейський суд з прав людини (Третя секція), засідаючи пала­тою, до складу якої увійшли судді:

І.

Г. Ресс,

Л. Кафліш,

Р. Тюрмен,

Б. Жупанчич,

Дж. Гедіган,

К. Трайа,

а також В. Берже, Секретар Суду,

після нарад 6 листопада 2003 року і 3 червня 2004 року за закри­тими дверима, постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 59320/00), поданою 6 червня 2000 року до Суду проти Федеративної Республіки Німеччина під­даною Монако Кароліною фон Ганновер (Caroline von Hannover) (далі — заявниця) відповідно до статті 34 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

2. Заявниця стверджувала, що рішення німецьких судів у її справі порушили її право на повагу до приватного та сімейного життя, гаран­товане статтею 8 Конвенції.

3. Заява була передана на розгляд до Четвертої секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). Відповідно до пункту 1 правила 26 Регламенту Суду в рамках цієї Секції була утворена Палата для роз­гляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

4. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 пра­вила 25 Регламенту Суду). Справа була передана на розгляд до ново- сформованої Третьої секції Суду (пункт 1 правила 25 Регламенту Суду).

5. Рішенням від 8 липня 2003 року Палата визнала заяву прий­нятною для розгляду по суті.

6. Як заявниця, так і влада Німеччини зробили свої подання по суті справи (пункт 1 правила 59 Регламенту Суду). Крім того, були отримані зауваження Союзу німецьких видавців журналів (Verband deutscher Zeitschriftenverleger) і компанії "Губерт Бурда Медіа ГмбХ унд Ко. КГ" (Hubert Burda Media GmbH & Co. KG), які отримали дозвіл Голови Палати на подання письмових зауважень (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 2 правила 44 Регламенту Суду).

7. 6 листопада 2003 року в Палаці прав людини у м. Страсбург відбулися відкриті слухання у справі (пункт 3 правила 59 Регламенту Суду).

В Суді були присутні:

(A) від Уряду Німеччини:

К. Штольтенберг (K. Stoltenberg), Уповноважений від Німеччини при Європейському суді з прав людини (Ministerialdirigent),

А. Олі (A. Ohly), професор цивільного права Університету м. Бай­рейт (Bayreuth University), радник,

А. Ляйтенбергер (A. Laitenberger), помічник Уповноваженого Ні­меччини при Європейському суді з прав людини, консультант;

(B) від заявниці:

М. Принц (M. Prinz), юрист, радник,

Ч. Моффат (C. Moffat), юрист, консультант,

А. Тука (A. Toucas), юрист, консультант.

Суд заслухав звернення М. Принца, К. Штольтенберга і А. Олі.

ФАКТИ

I. Обставини справи

8. Заявниця, старша дочка князя Монако Реньє III, народилася в 1957 році. Її офіційним місцем проживання є Монако, але здебіль­шого вона проживає поблизу Парижа.

Як член родини князя Реньє III заявниця є головою ряду гумані­тарних і культурних фондів, наприклад Фонду княгині Грейс, Фонду князя Монако П’єра, а також представляє правлячу сім’ю на таких заходах, як, наприклад, Бал Червоного Хреста і відкриття Міжнарод­ного циркового фестивалю. Тим не менш вона не виконує жодних офіційних функцій в державі Монако або від імені держави Монако чи будь-яких її органів.

A. Підгрунтя справи

8. Від початку 90-х років минулого століття заявниця намагалася, часто через суд, запобігти публікації в бульварній пресі кількох євро­пейських країн фотографій, що стосувались її приватного життя.

9. Фотографії, які стали предметом описаних нижче слухань, були опубліковані видавничою компанією "Бурда" (Burda) в німецьких журналах "Бунте" (Bunte) і "Фрайцайт Ревю" (Freizeit Revue), а також видавничою компанією "Гайнріх Бауер" (Heinrich Bauer) у німецькому журналі "Нойє Пост" (Neue Post).

1. Перша серія фотографій

(a) П’ять фотографій заявниці, опублікованих у журналі "Фрайцайт Ревю" (Freizeit Revue) (від 22 липня 1993 року № 30)

10. Ці фотографії показують заявницю з актором Венсаном Лін- доном в дальньому кутку внутрішнього дворику ресторану в Сен- Ремі-де-Прованс (Saint-Remy-de-Provence). Перша сторінка журна­лу посилається на "Найніжніші фотографії її роману з Венсаном" (Die zartlichsten Fotos Ihrer Romanze mit Vincent), а фотографії опуб­ліковані під заголовком "Ці фото — свідоцтва найніжнішого роману нашого часу" (Diese Fotos sind der Beweis fur die zartlichste Romanze unserer Zeit).

(b) Дві фотографії заявниці, опубліковані в журналі "Бунте" (Bunte) (від 5 серпня 1993 року № 32)

11. Перша фотографія під заголовком "Кароліна і смуток. Її життя — роман з нескінченною низкою невдач, за словами автора статті Ройга" (Caroline und die Melancholie. Ihr Leben ist ein Roman mit unzahligen Unglucken, sagt Autor Roig) показує заявницю верхи на коні. На другій фотографії — заявниця зі своїми дітьми, П’єром (Pierre) і Андреа (Andrea). Фотографії увійшли до статті, названої "Я не думаю, що можу бути ідеальною дружиною чоловіка" (Ich glaube nicht, dass ich die ideale Frau fur einen Mann sein kann).

(c) Сім фотографій заявниці, опублікованих у журналі "Бунте" (Bunte) (від 19 серпня 1993 року № 34)

12. На першій фотографії заявниця пливе на каное зі своєю дочкою Шарлоттою (Charlotte), друга фотографія показує заявницю з сином Андреа, який тримає в руках букет квітів. На третій фотографії заяв­ниця робить покупки з сумкою через плече, на четвертій заявниця перебуває в ресторані з Венсаном Ліндоном, а на п’ятій — сама на велосипеді. Шосте фото показує заявницю з Венсаном Ліндоном та з її сином П’єром. На сьомий фотографії заявниця базарює на ринку в супроводі свого охоронця. Стаття називається "Просте щастя" (Vom einfachen Gluck).

2. Друга серія фотографій

(a) Десять фотографій заявниці, опублікованих у журналі "Бунте" (Bunte) (від 27 лютого 1997 року № 10)

13.

(b) Одинадцять фотографій заявниці, опублікованих у журналі "Бунте" (Bunte) (від 13 березня 1997 року № 12)

14. Сім фотографій показують заявницю з князем Ернстом Авгус­том Ганноверським (Ernst August von Hannover) на виставці коней в Сен-Ремі-де-Прованс (Saint-Remy-de-Provence). Стаття, опубліко­вана разом з фотографіями, називається "Поцілунок. Або: Вони більше не ховаються" (Der Kuss. Oder: jetzt verstecken sie sich nicht mehr).

На інших чотирьох фотографіях під заголовком "В Парижі з прин­цесою Кароліною" (Mit Prinzessin Caroline unterwegs in Paris) вона виходить зі свого паризького будинку.

(c) Сім фотографій заявниці, опублікованих у журналі "Бунте" (Bunte) (від 10 лютого 1997 року № 16)

15. Ці фотографії на першій шпальті показують заявницю з князем Ернстом Августом Ганноверським, а на внутрішній сторінці — за грою з князем у теніс і коли вони обидва відкладають убік свої велосипеди.

3. Третя серія фотографій

16. Серія фотографій, опублікованих у журналі "Нойє Пост" (Neue Post) (№ 35/97), показує заявницю в пляжному клубі Монте-Карло, в купальнику, загорнуту в рушник; вона спіткнулася і падає на землю. Ці фотографії були вельми розмитими і супроводжувалася статтею під назвою "Князь Ернст Август хизувавсь, а принцеса Ка­роліна впала долілиць" (Prinz Ernst August haute auf den Putz und Prinzessin Caroline fiel auf die Nase).

B. Провадження в судах Німеччини

1. Перша серія проваджень

(a) Рішення Земельного суду Гамбурга від 4 лютого 1993 року

17. 13 серпня 1993 року заявниця звернулася до Земельного суду Гамбурга (Landgericht) з метою домогтися судової заборони на по­дальшу публікацію видавничою компанією "Бурда" (Burda) першої серії фотографій на тій підставі, що вони порушують право заявниці на захист персональних даних (Personlichkeitsrecht), гарантованих пунктом 1 статті 2 та пунктом 1 статті 1 Основного Закону Німеччини (Grundgesetz), та її право на захист приватного життя і на контроль за використанням власного зображення, за статтею 22 і всіма нас­тупними статтями Закону про авторське право (Kunsturhebergesetz) (див.

18. У рішенні від 4 лютого 1993 року Земельний суд Гамбурга задовольнив заяву тільки щодо поширення журналів у Франції від­повідно до норм міжнародного приватного права (стаття 38 Вступ­ного закону в Цивільному кодексі (Einfuhrungsgesetz in das burgerliche Gesetzbuch) в поєднанні зі статтею 9 Цивільного кодексу Франції).

Однак щодо поширення журналів в Німеччині Земельний суд Гам­бурга зауважив, що воно регулюється законодавством Німеччини. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 23 Закону про авторське право заявниця як "помітна постать сучасності" (eine "Absolute" Person der Zeitgeschichte) мала толерантно поставитися до публікації такого роду.

Земельний суд Гамбурга ухвалив, що заявниця не довела наяв­ність правомірного інтересу (berechtigtes Interesse), який би унеоб- хіднював судову заборону на подальшу публікацію, бо коли йдеться про помітні постаті сучасності, право на захист приватного життя перестає діяти на порозі їхніх осель; проте всі фото заявниці були зроблені виключно в громадських місцях.

(b) Рішення Вищого Земельного суду Гамбургу від 8 грудня 1994 року

19. Заявниця оскаржила зазначене вище судове рішення.

20. У рішенні від 8 грудня 1994 року Вищий Земельний суд Гам­бурга (Oberlandesgericht) відхилив скаргу заявниці та скасував судо­ву заборону на подальшу публікацію фотографій у Франції. Як і Земельний суд Гамбурга, Вищий Земельний суд Гамбурга дійшов висновку, що заявниця є помітною постаттю сучасності та, відтак, мала толерантно поставитися до публікації відзнятих без її згоди фотографій, які всі без винятку були зроблені в громадських місцях. Навіть якщо постійне переслідування фотографів ускладнювало повсякденне життя заявниці, таке переслідування мало місце внас­лідок законного бажання інформувати широкий загал.

(c) Рішення Федерального Верховного суду від 19 грудня 1995 року

21. Заявниця оскаржила зазначене вище рішення, посилаючись на питання права.

22. У рішенні від 19 грудня 1995 року Федеральний Верховний суд (Bundesgerichtshof) частково задовольнив скаргу заявниці, на­клавши судову заборону на подальшу публікацію надрукованих у журналі "Фрайцайт Ревю" (Freizeit Revue) (від 22 липня 1993 року № 30) фотографій, на яких заявниця з Венсаном Ліндоном сидять у дальньому кутку внутрішнього дворику ресторану, на тій підставі, що ці фотографії порушили її право на повагу до приватного життя.

Федеральний Верховний суд постановив, що навіть помітні постаті мають право на повагу їхнього приватного життя і що це право не обмежується їхньою домівкою, а стосується також публікації фото­графій. Проте поза домівкою вони не можуть покладатися на захист приватного життя, якщо не знаходяться у відокремленому місці, подалі від уваги громадськості (in eine ortliche Abgeschiedenheit) — там, де об’єктивно для всіх є очевидним, що вони хочуть залиши­тися на самоті, і, будучи впевненими, що знаходяться далеко від допитливих очей, вони поводяться так, як не стали б себе вести в громадському місці. Отже, можна дійти висновку про незаконне порушення права на захист приватного життя в разі публікації фото­графій, які були зроблені потайки і / або застали зненацька особу, яка усамітнилася в подібному місці. Саме так було в цьому випадку, коли заявниця та її супутник віддалилися в дальній кут внутріш­нього дворику ресторану з явним наміром залишитися подалі від уваги публіки.

Утім, Федеральний Верховний суд відхилив апеляційну скаргу в інших її частинах на тій підставі, що, як помітна постать сучасності, заявниця мала толерантно поставитися до публікації фотографій, на яких вона зображена в громадському місці, навіть якщо на них зобра­жені сцени її повсякденного життя, а не те, як заявниця виконує свої офіційні функції. Широкий загал мав законний інтерес знати, де перебуває заявниця і як вона поводиться на публіці.

(d) Рішення Федерального Конституційного Суду Німеччини від 15 грудня 1999 року

23. Потім заявниця подала конституційну скаргу до Федераль­ного Конституційного Суду Німеччини (Bundesverfassungsgericht), вказавши в ній, що мало місце порушення її права на захист прав особистості (пункт 1 статті 2 в поєднанні з пунктом 1 статті 1 Ос­новного Закону Німеччини).

За твердженням заявниці, критерії, встановлені Федеральним Верховним судом щодо захисту приватного життя щодо фотографій, зроблених у громадських місцях, не забезпечують ефективного захисту вільного розвитку особистості як у приватному, так і в сімей­ному житті. Ці критерії настільки вузькі, що на практиці заявницю, як видається, можна сфотографувати в будь-який час поза її домівкою і потім опублікувати ці фотографії в засобах масової інформації.

З урахуванням того, що фотографії були використані не для того, щоб дійсно інформувати людей, а тільки щоб розважити їх, право на контроль за використанням власного зображення стосовно сцен приватного життя, визнане в юриспруденції Федерального Консти­туційного Суду Німеччини, має переважну силу порівняно з правом на свободу преси, яке також гарантовано Основним Законом Німеч­чини.

24. У принципово новому прецедентному рішенні від 15 грудня 1999 року, винесеному після слухань, Федеральний Конституційний Суд Німеччини частково задовольнив конституційну скаргу заявниці на тій підставі, що публікація трьох фотографій, на яких заявниця зображена зі своїми дітьми, в 32-ому і 34-ому номерах журналу "Бунте" (Bunte) від 5 серпня 1993 року і 19 серпня 1993 року відпо­відно, порушила її право на захист прав особистості, гарантоване пунктом 1 статті 2 та пунктом 1 статті 1 Основного Закону Німеччи­ни та підкріплене її правом на захист сім’ї відповідно до статті 6 Основного Закону Німеччини. Федеральний Конституційний Суд Німеччини передав справу для розгляду з цього питання до Феде­рального Верховного Суду. Однак Федеральний Конституційний Суд Німеччини відхилив конституційну скаргу заявниці в частині, яка стосувалася інших фотографій.

Відповідна частина рішення визначає, що:

"Конституційна скарга є частково обґрунтованою. (...)

II.

Оскаржувані рішення не повністю задовольняють вимоги пункту 1 статті 2 в поєднанні з пунктом 1 статті 1 Основного Закону.

1. Утім, положення статей 22 і 23 Закону про авторське право (Kunsturhebergesetz), на яких базувались рішення цивільних судів у цій справі, не суперечать Основному Закону.

Згідно з пунктом 1 статті 2 Основного Закону загальні права особистості гарантуються тільки в рамках конституційного право­порядку. Положення, які стосуються публікації фотографічних зобра­жень осіб і перелічені в статтях 22 і 23 Закону про авторське право, є частиною цього конституційного правопорядку. Вони з’явилися внас­лідок інциденту, що свого часу викликав скандал (фотографії Бісмарка на смертному одрі...), і подальшої політико-правової дискусії, яка розгорілася через цей інцидент..., і спрямовані на встановлення спра­ведливого балансу між повагою до прав особи та інтересом громад­ськості в отриманні інформації...

Відповідно до першого речення статті 22 Закону про авторське право зображення можуть розповсюджуватися або виставлятися на публічний огляд лише за прямо вираженою згодою зображеної особи. Згідно з частиною 1 статті 23 Закону про авторське право ця норма не поширюється на зображення, які стосуються сучасної історії... Тим не менш відповідно до частини 2 статті 23 Закону про авторське право цей виняток не поширюється на випадки порушення таким розповсюдженням законних інтересів зображеної особи. Різні ступені захисту згідно з цими правилами враховують як необхідність захис­тити зображувану особу, так і бажання громадськості отримувати інформацію та інтерес засобів масової інформації у задоволенні такого бажання. Усе це вже було встановлено Федеральним Конституцій­ним Судом...

(b) При тлумаченні та застосуванні статей 22 і 23 Закону про авторське право в цій справі необхідно враховувати не тільки за­гальні права особистості, а й свободу преси, гарантовану в другому реченні пункту 1 статті 5 Основного Закону, оскільки аналізовані положення також поширюються на зазначені свободи.

Той факт, що преса виконує функцію формування громадської думки, не виключає розважальні матеріали з системи гарантій Основ­ного Закону. Формування поглядів і розваги не є протилежностями. Розважальні матеріали також грають важливу роль у формуванні поглядів. Іноді вони можуть навіть більшою мірою, ніж суто фактична інформація, спричиняти формування думок або впливати на них. Більш того, в засобах масової інформації спостерігається зростаюча тенденція не розрізняти інформацію і розваги як у висвітленні подій у пресі в цілому, так і в окремих матеріалах, і прагнення поширю­вати інформацію в розважальній формі або об’єднувати її з розва­жальними матеріалами (infotainment). Як наслідок, багато читачів отримують інформацію, яку вони вважають важливою або цікавою, з розважальних матеріалів у засобах масової інформації...

Так само не можна заперечувати роль виключно розважальних матеріалів у формуванні думок. Таке заперечення означало б одно­бічне стверджування того, що розважальні матеріали слугують тільки для задоволення бажання веселитися, розслаблятися, ховатися від реальності чи приємно проводити час. Розважальні матеріали можуть також відображати реальність, пропонувати теми для обговорення, які породжують дискусійні процеси і спонукають до зіставлення різних життєвих філософій, цінностей і моделей поведінки. У зв’яз­ку з цим розважальні матеріали виконують важливі соціальні функ­ції... З точки зору захисту свободи преси розважальні матеріали в пресі не можна вважати ані незначними, ані повністю позбавленими цінності; отже, на них теж поширюється сфера застосування осново­положних прав...

Це також вірно стосовно інформації про людей. Персоналізація є важливим журналістським засобом привернення уваги. Дуже часто саме персоналізація викликає початковий інтерес до проблеми і стимулює бажання отримати фактичну інформацію. Подібним чином інтерес до конкретної події або ситуації зазвичай буває викликаний повідомленнями про конкретних людей. Крім того, знаменитості уособлюють ті чи інші моральні цінності та стиль життя. Слідуючи їхньому прикладу, багато людей обирають для себе свій стиль життя. Знаменитості слугують орієнтирами для прийняття чи неприйняття тих чи інших явищ і виступають як позитивні і негативні приклади. Саме цим пояснюється інтерес громадськості до всіх злетів і падінь їхнього життя.

Що стосується політичних діячів, то інтерес громадськості до них завжди вважався правомірним з точки зору прозорості та громадського контролю. Не можна заперечувати, що подібний інтерес, у принципі, виявляється і щодо інших публічних осіб. Стосовно цього преса, показуючи людей у ситуаціях, пов’язаних не тільки з виконанням ними певних обов’язків або з участю в конкретних подіях, виконує свою функцію, яка також має бути захищена в рамках захисту свободи преси. Тільки тоді, коли необхідно дотримати рівновагу між конку­руючими особистими правами, потрібно вирішувати, чи йдеться про серйозний і об’єктивний виклад важливих для громадськості питань або, натомість, про поширення інформації про чиєсь приватне життя з метою задоволення цікавості загалу...

(c) Рішення Федерального Верховного суду в основному грунту­ється на розгляді його відповідності конституційним нормам.

(aa) З точки зору конституційного права, не слід піддавати критиці той факт, що Федеральний Верховний суд оцінив умови застосуван­ня (Tatbestandsvoraussetzungen) пункту 1 частини 1 статті 23 Закону про авторське право відповідно до критерію інтересу громадськості в отриманні інформації, і що він визнав на цій підставі законними опублікування фотографій, на яких зображено заявницю поза вико­нанням нею представницьких функцій у князівстві Монако.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону про авторське право на публікацію знімків, що зображують будь-який аспект сучасної історії, не потрібно отримувати згоду відповідної особи в розумінні статті 22 Закону про авторське право. Виходячи з історії прийняття цього Закону... і зважаючи на значення та мету вжитих у ньому слів, аналізоване положення враховує як інтерес громадськості до отримання інформації, так і свободу преси. Отже, при тлумаченні цієї складової (Tatbestandsmerkmal) повинні враховуватися інтереси громадськості. Фотографії людей, які не обіймають важливого стано­вища в сучасному суспільстві, не повинні ставати загальнодоступ­ними: для їхньої публікації слід отримати попередню згоду зображе­ної на них особи. Інший елемент, що належить до галузі основних прав, а саме "правомірний інтерес" згідно з частиною 2 статті 23 Закону про авторське право стосується — і на цьому слід наголосити з самого початку — тільки помітних постатей сучасності, і тому унеможливлює врахування належною мірою інтересів свободи преси, якщо вони раніше не були взяті до уваги при визначенні кола за­цікавлених осіб.

Враховуючи важливість свободи преси та її межі й при цьому над­мірно не обмежуючи захист прав особистості, концепція сучасності, на яку посилається пункт 1 частини 1 статті 23 Закону про авторське право, повинна не тільки охоплювати — відповідно до виведеного судами визначення — події історичного або політичного значення, але й визначатися з огляду на інтереси громадськості в отриманні інформації... Неможливо забезпечити свободу преси та вільне формування думок, не надавши пресі значних меж для маневру в рамках закону, які дозволяли б їй визначати відповідно до власних критеріїв оприлюднення інформації те, чого вимагають інтереси громадськості, і те, що становить інтерес для широкого загалу. Як вказувалося вище, розважальні матеріали не становлять собою ви­няток з цих принципів.

Федеральний Верховний суд не слід також критикувати і за вклю­чення до "сфери сучасної історії" відповідно до пункту 1 частини 1 статті 23 Закону про авторське право зображень не тільки тих людей, які викликали інтерес громадськості в якийсь момент часу в зв’язку з конкретною історичною подією, але й тих, які через своє становище і вплив в принципі, а не в якомусь конкретному випадку, привер­тають увагу громадськості. У зв’язку з цим слід також враховувати, що, на відміну від того часу, коли був прийнятий Закон про авторське право, сьогодні все більш важливу роль грає ілюстрована інформація. Концепція "помітної постаті сучасності" (absolute Person der Zeitges- chichte), яка часто використовується в зв’язку з цим в судовій практиці та в теорії права, не випливає безпосередньо із закону чи Конститу­ції. Якщо, як це було зроблено Вищим Земельним судом Гамбурга і Федеральним Верховним судом, тлумачити це поняття як сукуп­ність осіб, чиї зображення вважаються громадськістю такими, що заслуговують на повагу з огляду на статус зображених осіб, то таке тлумачення бездоганне з точки зору конституційного права, при­наймні доти, доки встановлюється баланс — у світлі обставин спра­ви — між суспільним інтересом в отриманні інформації та право­мірними інтересами відповідної особи.

Загальні права осіб не вимагають того, щоб публікація, на яку не потрібна попередня згода, неодмінно обмежувалася зображеннями помітних постатей сучасності при виконанні ними суспільних функцій. Дуже часто широкий загальний інтерес до таких осіб не поширюється виключно на виконання ними своїх функцій, в буквальному сенсі. В силу виконуваних цими особами функцій та їхніх наслідків широкий загал може цікавитися і тим, як ці особи загалом — тобто, не при виконанні офіційних обов’язків — пово­дяться на публіці. Громадськість має правомірний інтерес у тому, щоб отримати можливість судити, якою мірою й наскільки перекон­ливо поведінка осіб, котрі часто вважаються кумирами або прикла­дами для наслідування, у приватному житті та їхня ж поведінка на офіційних заходах відповідають одне одному.

Якби, з іншого боку, право на публікацію зображень людей, які вважаються помітними постатями сучасності, було обмежене їхніми офіційними функціями, громадський інтерес до таких осіб не брався б до уваги належною мірою та, більш того, це сприяло б вибірковому поданню інформації, що позбавило б громадськість необхідної мож­ливості сповна судити про діячів суспільно-політичного життя, з огляду на рольові моделі та здійснюваний такими особами вплив. Пресі, однак, не дозволено використовувати будь-які зображення помітних постатей сучасності. Навпаки, частина 2 статті 23 Закону про авторське право дає судам достатні можливості для застосування охоронних положень пункту 1 статті 2 в сукупності з пунктом 1 статті 1 Основного Закону...

(bb) Критерії, встановлені Федеральним Верховним судом для тлу­мачення концепції "правомірного інтересу", згаданого в частині 2 статті 23 Закону про авторське право, теоретично бездоганні з точки зору конституційного права.

Відповідно до оскаржуваного судового рішення приватне життя "помітних постатей сучасності" є недоторканним і потребує захисту, якщо вони усамітнилися у відокремленому місці з об’єктивно оче­видним наміром залишитися на самоті та, будучи впевненими, що вони знаходяться далеко від цікавих очей, поводяться так, як не стали б поводити себе на публіці. Федеральний Верховний суд пого­дився, що порушення статей 22 і 23 Закону про авторське право мало місце у випадку, коли фотографії такого роду були зроблені потайки або застали зненацька особу, котра усамітнилася в подібному місці.

Критерій відокремленого місця враховує мету загального права на захист особистих прав, яка полягає в тому, щоб надати особі простір, в тому числі поза власного домівкою, де особа не відчувала б себе об’єктом постійної уваги загалу та могла розслабитися і насоло­дитися тишею і спокоєм, а також звільняє таку особу від обов’язку поводитися як на публіці. Цей критерій надмірно не обмежує свободу преси, бо не накладає повну заборону на зображення повсякден­ного або приватного життя помітних постатей сучасності, а дозволяє показувати їх при появі на публіці. В разі наявності домінуючого інтересу громадськості до отримання інформації свобода преси згідно з прецедентними судовими рішеннями може переважати право на захист приватного життя...

Федеральний Верховний суд належним чином оцінив правомір­ність висновків на основі поведінки людини, яка очевидно пере­буває у відокремленому місці. Однак захист від розповсюдження фотографій, зроблених за таких обставин, має забезпечуватися не лише тоді, коли особа поводиться так, як не стала б поводити себе на публіці. Навпаки, неможливо належним чином захистити розвиток особистості, якщо особа не матиме простору, де могла б розслабитися, не будучи змушеною терпіти присутність фотографів чи операторів. Утім, цієї справи це не стосується, оскільки в ній відповідно до висновків, на які Федеральний Верховний суд спирався в своєму рішенні, не було додержано першої з необхідних умов захисту при­ватного життя.

Нарешті, немає нічого неконституційного в тому, щоб при вста­новленні балансу між інтересом громадськості в отриманні інформації та захистом приватного життя надавати значення способу отримання цієї інформації... Проте викликає сумнів те, що сам факт фотогра­фування особи потайки або зненацька може вважатися порушенням недоторканності її приватного життя поза власного домівкою. Вра­ховуючи мету захисту недоторканності приватного життя відповідно до конституційного права і той факт, що зазвичай за фотографієго неможливо визначити, чи зображену особу було знято потайки або зненацька, наявність незаконного втручання в приватне життя не можна за будь-яких обставин довести на підставі лише того, що фото­графія була зроблена в таких умовах. Утім, оскільки Федеральний Верховний суд вже встановив щодо зазначених фотографій, що заяв­ниця не перебувала у відокремленому місці, наведені вище сумніви не стосуються перегляду його рішення.

(cc) Проте конституційні вимоги не були дотримані, оскільки ос­каржувані заявником рішення не враховували той факт, що право на захист прав особи в ситуації, в якій опинилася заявниця, посилю­ється статтею 6 Основного Закону, яка стосується близьких стосунків таких осіб зі своїми дітьми.

(dd) З викладених вище міркувань щодо зазначених фотографій можна зробити наступні висновки:

Рішення Федерального Верховного суду не можна критикувати в контексті конституційного права щодо фотографій заявниці на рин­ку, де вона базарює в супроводі свого охоронця, і під час обіду зі своїм супутником в багатолюдному ресторані. У цих двох випадках фігурують відкриті для публіки місця, де буває велика кількість людей. У третьому випадку фото відзняті в досить обмеженому в просто­ровому сенсі місці, де заявниця, однак, була в полі зору інших відвідувачів. Більш того, саме з цієї причини Федеральний Верховний суд визначив правомірним заборонити розповсюдження фотографій, які зображували заявницю у внутрішньому дворику ресторану і які були предметом оскаржуваного судового рішення, але не були пред­метом конституційної скарги. Фотографічне зображення заявниці та її супутника має всі ознаки усамітнення. Той факт, що аналізовані фотографії скоріш за все були зроблені здалеку, доводить, що заяв­ниця мала законні підстави припускати, що перебуває поза зором публіки.

Також не можна критикувати оскаржуване рішення щодо фото­графій заявниці, на яких вона зображена одна верхи на коні або на велосипеді. На думку Федерального Верховного суду, заявниця пере­бувала не у відокремленому, а в громадському місці. Цей висновок не підлягає критиці з точки зору конституційного права. Сама заяв­ниця відносить ці фотографії до сфери її приватного життя тільки тому, що вони свідчать про її бажання побути на самоті. Відповідно до викладених вище критеріїв одне лише бажання зацікавленої особи не має жодного стосунку до аналізованого випадку.

Однак три фотографії заявниці з її дітьми потребують нового роз­гляду в світлі викладених вище конституційних норм. Ми не можемо виключити можливості того, що перегляд, який необхідно провести в світлі відповідних критеріїв, призведе до іншого результату стосовно тієї чи іншої або ж усіх фотографій. Таким чином, рішення в цій частині має бути скасоване і передане до Федерального Верховного суду, для постановления нового рішення.

(d) В тому, що стосується рішень Земельного суду Гамбурга і Вищого Земельного суду Гамбурга, то порушення основних прав було спричинене тим, що ці суди обмежили рамками місця прожи­вання недоторканність приватного життя, яке захищається пунктом

1 статті 2 Основного Закону в сукупності з пунктом 1 статті 1, і, більш того, на підставах, викладених у тогочасних прецедентних судових рішеннях. Проте в скасуванні зазначених рішень потреби немає, оскільки оскаржуване порушення частково виправлене Феде­ральним Верховним судом, а в іншій частині справу знову передано на розгляд до цього суду".

25. Після передачі до Федерального Верховного суду справи стосов­но трьох фотографій, що з’явилися в журналі "Бунте" (від 5 серпня 1993 року № 32 і від 19 серпня 1993 року № 34) і на яких заявниця зображена зі своїми дітьми, видавнича компанія "Бурда" зобов’яза­лася повторно не публікувати ці фотографії (Unterlassungserklarung).

2. Друга серія проваджень

(a) Рішення Земельного суду Гамбурга від 26 вересня 1997 року

26. 14 травня 1997 заявниця знову звернулася до Земельного суду Гамбурга по судову заборону повторної публікації видавничою компа­нією "Бурда" другої серії фотографій на тій підставі, що вони пору­шили її право на захист особистих прав, гарантоване пунктом 1 статті

2 та пунктом 1 статті 1 Основного Закону Німеччини, та її право на захист приватного життя і контроль за використанням власного зо­браження, гарантовані статтею 22 (та іншими) Закону про авторське право.

27. У рішенні від 26 вересня 1997 року Земельний суд Гамбурга відхилив цю заяву, пославшись, зокрема, на підстави рішення Феде­рального Верховного суду від 19 грудня 1995 року.

(b) Рішення Вищого Земельного суду Гамбурга від 10 березня 1998 року

28. Заявниця оскаржила зазначене вище судове рішення.

29. У рішенні від 10 березня 1998 року Вищий Земельний суд Гамбурга відхилив скаргу заявника з тих самих підстав.

(c) Рішення Федерального Конституційного Суду від 4 квітня 2000 року

30. Оскільки Вищий Земельний суд Гамбурга відмовив у оскар­женні рішення з питань права до Федерального Верховного суду, заявниця подала конституційну скаргу безпосередньо до Федераль­ного Конституційного Суду Німеччини, обґрунтувавши її своїми попередніми поданнями.

31. У рішенні від 4 квітня 2000 року Федеральний Конституційний Суд Німеччини, засідаючи в складі колегії з трьох суддів, відмовив у прийнятті конституційної скарги до розгляду. Він послався, зокрема, на рішення Федерального Верховного суду від 19 грудня 1995 року і на власне прецедентне рішення від 15 грудня 1999 року.

3. Третя серія проваджень

(a) Рішення Земельного суду Гамбурга від 24 квітня 1998 року

32. 5 листопада 1997 року заявниця знову звернулася до Земельного суду Гамбурга по судову заборону повторної публікації видавничою компанією "Гайнріх Бауер" (Heinrich Bauer) третьої серії фотографій на тій підставі, що вони порушили її право на захист прав особис­тості, гарантоване пунктом 1 статті 2 і пунктом 1 статті 1 Основного Закону Німеччини, та її право на захист приватного життя і кон­троль за використанням власного зображення, гарантовані статтею 22 (і далі) Закону про авторське право.

Заявниця надала, крім іншого, зроблене під присягою свідчення директора пляжного клубу Монте-Карло про те, що ці купальні є приватною установою, доступ до яких можливий при купівлі вхід­ного квитка високої вартості та суворо контролюється, а журналісти і фотографи не допускаються, якщо у них немає прямого дозволу власника установи. Той факт, що фотографії були дуже розмитими, доводить, що вони були зроблені потайки з відстані в кілька сотень метрів з вікна або з даху сусіднього будинку.

33. У рішенні від 24 квітня 1998 року Земельний суд Гамбурга відхилив скаргу заявниці, пославшись, зокрема, на підстави рішення Федерального Верховного суду від 19 грудня 1995 року. Суд зазна­чив, що пляжний клуб Монте-Карло слід вважати розташованим просто неба плавальним басейном, який є відкритим для публіки, попри те, що за вхід стягується плата і доступ до нього обмежений.

(b) Рішення Вищого Земельного суду Гамбурга від 13 жовтня 1998 року

34. Заявниця оскаржила зазначене вище судове рішення.

35. У рішенні від 13 жовтня 1998 року Вищий Земельний суд Гамбурга відхилив скаргу заявниці на тих самих підставах.

Апеляційний суд постановив, що плавальний басейн або пляж не є відокремленим місцем, а фотографії, на яких заявниця спотика­ється і падає на землю, не мали на меті спаплюжити або принизити її в очах громадськості.

(c) Рішення Федерального Конституційного Суду від 13 квітня 2000 року

36. Оскільки апеляційний суд Гамбурга відмовив у оскарженні рішення з питань права до Федерального Верховного суду, заявниця подала конституційну скаргу безпосередньо до Федерального Консти­туційного Суду Німеччини, обґрунтувавши її своїми попередніми поданнями.

37. У рішенні від 13 квітня 2000 року Федеральний Консти­туційний Суд Німеччини, засідаючи в складі колегії з трьох суддів, відмовився прийняти конституційну скаргу до розгляду. Він по­слався, зокрема, на рішення Федерального Верховного суду від 19 грудня 1995 року і на власне прецедентне рішення від 15 грудня 1999 року.

Федеральний Конституційний Суд Німеччини ухвалив, що суди загальної юрисдикції належним чином встановили, що пляжний клуб Монте-Карло не є відокремленим місцем і що фотографії заявниці в купальнику і при падінні на землю не можуть становити порушення її права на повагу до приватного життя.

II. Відповідне національне і міжнародне право

A. Основний Закон

38. Дотичні положення Основного Закону визначають:

Стаття 1 § 1

"Гідність людини недоторканна. Всі державні органи зобов’язані поважати та захищати її".

Стаття 2 § 1

"Кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо він не порушує прав інших осіб і не посягає на конституційний порядок або моральний закон (Sittengesetz)".

Стаття 5 §§ 1 і 2

"1. Кожен має право вільно висловлювати і поширювати свою думку усно, письмово і за допомогою зображень, а також безпе­решкодно отримувати інформацію із загальнодоступних джерел. Свобода преси і свобода інформування за допомогою радіо і кіно гарантуються. Цензури не існує.

2. Межі цих прав встановлюються приписами загальних законів, законодавчими положеннями про захист молоді та обов’язком пова­жати особисту честь людини (Recht der personlichen Ehre)".

Стаття 6 §§ 1 і 2

"1. Шлюб і сім’я перебувають під особливим захистом держави.

2. Догляд за дітьми і виховання їх є природним правом батьків і найпершим їхнім обов’язком. Батьки виконують цей обов’язок під наглядом суспільства".

B. Закон про авторське право

39. Частина 1 статті 22 Закону про авторське право передбачає, що зображення осіб можуть поширюватися тільки за їхньою прямо ви­раженою згодою.

40. Частина 1 статті 23 Закону про авторське право передбачає винятки з цього правила, зокрема якщо зображення стосується якогось аспекту сучасного життя (Bildnisse aus dem Bereich der Zeit- geschichte), за умови, що публікація не порушує правомірних інтересів (berechtigtes Interesse) зображуваної особи.

C. Резолюція № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя

41. Повний текст цієї резолюції, прийнятої Парламентською Асамблеєю 26 червня 1998 року, виглядає так:

"1. Асамблея нагадує про дискусію, присвячену поточній ситуації з правом на недоторканність приватного життя, яка відбулася на її вересневій сесії 1997 року, через кілька тижнів після нещасного ви­падку, що призвів до смерті принцеси Уельської.

2. У зв’язку з цим інцидентом пролунали вимоги забезпечити захист недоторканності приватного життя, особливо життя публіч­них осіб, на європейському рівні за допомогою Конвенції; з іншого боку, пролунали заяви про те, що недоторканність приватного життя достатньою мірою захищена національним законодавством та Євро­пейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і що не слід наражати на небезпеку свободу вираження поглядів.

3. Для більш детального вивчення цієї проблеми Комітет з право­вих питань та прав людини 16 грудня 1997 року провів у Парижі засідання за участю публічних осіб, їхніх представників та засобів масової інформації.

4. Право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вже визначено Асамблеєю в Декларації про засоби масової інформації і права людини, що міститься в Резолюції 428 (1970), як "право вести своє життя з мінімальним втручанням у нього інших осіб".

5. З урахуванням нових комунікаційних технологій, що дозволяють зберігати і відтворювати особисті дані, до цього визначення необхід­но додати право людини на контроль за її особистими даними.

6. Асамблея усвідомлює, що приватне життя часто є об’єктом посягань навіть у країнах, де є спеціальне законодавство для його захисту, оскільки приватне життя людей стало надзвичайно вигід­ним товаром для певних засобів масової інформації. Жертвами, в основному, стають публічні особи, оскільки подробиці їхнього при­ватного життя слугують чинником росту продажів. Водночас публічні особи повинні визнати, що особливе становище, яке вони, часто за власним вибором, обіймають у суспільстві, автоматично тягне поси­лення тиску на їхнє приватне життя.

7. Публічними особами є люди, які займають державні посади і/ або використовують державні ресурси, і, в більш широкому сенсі, всі особи, які відіграють певну роль в суспільному житті, чи то в політиці, економіці, мистецтві, соціальній сфері або спорті, чи то в будь-якій іншій області.

8. Часто засоби масової інформації втручаються в приватне життя людей, використовуючи однобічне тлумачення права на свободу ви­раження поглядів, гарантоване статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і заявляючи при цьому, що їхні читачі мають право знати все про публічних осіб.

9. Певні факти, пов’язані з приватним життям публічних осіб, зокрема політичних діячів, дійсно можуть становити інтерес для гро­мадян, і отже, отримання інформації про подібні факти читачами, які також є і виборцями, може бути цілком законним.

10. Відтак, необхідно знайти спосіб встановлення рівноваги між здійсненням двох основоположних прав, які обидва гарантуються Європейською конвенцією про захист прав людини і основополож­них свобод: права на повагу до приватного життя і права на свободу вираження поглядів.

11. Асамблея підтверджує значущість права кожної людини на недоторканність її приватного життя та права на свободу вираження поглядів як основоположних для демократичного суспільства. Ці права не є абсолютними, але й не превалюють одне над іншим, оскільки є рівноцінними.

12. Утім, Асамблея зазначає, що право на недоторканність при­ватного життя, надане статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має захищати особу не тільки від втручання органів державної влади, а й від втручання з боку приватних осіб та організацій, в тому числі засобів масової інформації.

13. Асамблея вважає, що оскільки всі держави-учасниці до тепе­рішнього часу ратифікували Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, і оскільки багато систем наці­онального законодавства містять положення, які гарантують такий захист, немає необхідності вносити пропозицію про прийняття нової конвенції, яка гарантувала б право на недоторканність приватного життя.

14. Асамблея закликає уряди держав-учасниць прийняти законо­давство, яке гарантує право на недоторканність приватного життя, якщо такого законодавства ще не існує, і яке містило б наступні принципи, або, якщо таке законодавство вже існує, доповнити його такими принципами:

(i) необхідно гарантувати можливість потерпілій особі звернутися до суду в цивільно-правовому порядку, щоб вимагати компенсації можливої шкоди, заподіяної втручанням у приватне життя;

(ii) редактори і журналісти повинні нести відповідальність за втру­чання своїми публікаціями в приватне життя так само, як у випад­ках наклепу;

(iii) якщо редактори опублікували інформацію, яка виявилася по­милковою, на вимогу зацікавлених осіб вони мають бути зобов’язані опублікувати настільки ж помітні виправлення;

(іу) необхідно передбачити економічні санкції для видавничих груп, які систематично втручаються у приватне життя людей;

(v) необхідно заборонити переслідування осіб з метою їх сфотогра­фувати, зняти на відеоносій або записати їх голос на аудіоносій, якщо це заважає цим особам насолоджуватися миром і спокоєм, на які вони очікують у власному приватному житті, або навіть завдає їм реальної фізичної шкоди;

(уі) якщо папарацці незаконно потрапили у володіння особи або використовували "посилювальну відео- або аудіоапаратуру" для за­пису, який вони не могли б зробити без порушення права володіння особи, необхідно дозволити потерпілій особі подати цивільний позов (приватний позов) проти фотографа або іншого безпосереднього учас­ника таких дій;

(уіі) необхідно передбачити положення, за яким особа, котра має інформацію про чийсь намір поширити інформацію або зображення, пов’язані з її приватним життям, могла б ініціювати надзвичайне судове провадження, на кшталт спрощеної процедури подання кло­потання про тимчасове розпорядження або судову заборону, за якими поширення зазначеної інформації відкладається, з оцінкою судом твердження такої особи про втручання в її приватне життя;

(viii) необхідно заохочувати засоби масової інформації до розробки власних настанов стосовно медійних публікацій, а також до ство­рення інституції, до якої можна було би подати скаргу на втручання в приватне життя і зажадати опублікування спростувань.

15. Асамблея закликає уряди, які ще цього не зробили, негайно ратифікувати конвенцію Ради Європи про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці особистих даних.

16. Асамблея також закликає уряди держав-учасниць:

(i) заохочувати розробку професійними органами, які представ­ляють журналістів, певних визначених критеріїв доступу до журна­лістської професії, а також стандартів саморегулювання і кодексу поведінки журналістів;

(ii) сприяти включенню до програми професійної підготовки жур­налістів курсу права, в якому наголошувалося б на важливості права на недоторканність приватного життя у суспільстві в цілому;

(iii) створити сприятливі умови для ширшого інформування громадян про особливості функціонування засобів масової інфор­мації в рамках просвітницької діяльності в сфері прав і обов’язків людини з тим, щоб підвищити рівень інформованості осіб, які ви­користовують засоби масової інформації, про те, що неодмінно озна­чає право людини на повагу до її приватного життя;

(Iv) полегшити доступ до судових органів і спростити судове про­вадження щодо порушень закону в пресі для забезпечення кращого захисту прав потерпілих осіб".

ЩОДО ПРАВА

I. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

42. Заявниця стверджувала, що рішення судів Німеччини порушили її право на повагу до приватного та сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, яка відзначає, що:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Подання сторін у справі та третіх сторін

1. Заявниця

43. Заявниця зазначила, що вона витратила більше десяти років на безуспішні судові провадження в німецьких судах, намагаючись захистити своє право на захист приватного життя. Вона стверджува­ла, що як тільки вона виходила з будинку, її відразу ж починали переслідувати папарацці, які щодня відстежували кожний її рух, чи то коли вона переходила дорогу, чи то коли забирала дітей зі школи, робила покупки, гуляла, займалася спортом або відпочивала. На її думку, захист приватного життя такої, як вона, публічної особи згідно із законодавством Німеччини є мінімальним, тому що поняття "від­окремленого місця", визначене Федеральним Верховним судом і Федеральним Конституційним Судом Німеччини, стосовно цього є надто вузьким. Більш того, щоб скористатися таким захистом, їй щоразу доводилося нести тягар доказування того, що вона пере­бувала у відокремленому місці. Таким чином, вона була позбавлена якої б то не було недоторканності приватного життя і не могла вільно пересуватися, не стаючи при цьому мішенню для папарацці. Заяв­ниця стверджувала, що у Франції для публікації будь-яких фотогра­фій, на яких вона зображена не на офіційному заході, потрібно одер­жати її попередню згоду. Такі фотографії регулярно робилися у Фран­ції і потім продавалися й публікувалися в Німеччині. Таким чином, захист приватного життя, який вона мала у Франції, систематично зникав в силу рішень німецьких судів. Щодо свободи преси заяв­ниця зазначила, що їй відома значна роль преси в демократичному суспільстві з точки зору інформування громадян та формування громадської думки, але в її випадку йшлося тільки про розважальну пресу, яка прагне задовольнити вуайєристичні схильності читачів і отримати величезний дохід від публікації загалом нейтральних фотографій з її повсякденного життя. Нарешті, заявниця наголо­сила, що, по суті, неможливо щодо кожної фотографії встановити, чи знаходилася заявниця у відокремленому місці. Оскільки судові розгляди проводилися, як правило, через кілька місяців після публі­кації фотографій, вона була змушена постійно записувати кожен свій крок, щоб захиститися від папарацці, які могли її сфотографувати. Щодо багатьох фотографій, які є предметом цієї заяви, взагалі не видається можливим встановити точний час і місце, де вони були зроблені.

2. Уряд

44. Уряд Німеччини заявив, що законодавство Німеччини, беручи до уваги основоположну роль свободи преси в демократичному суспільстві, містить достатні гарантії запобігання будь-яким зло­вживанням і забезпечує ефективний захист приватного життя навіть публічних осіб. За твердженням уряду, в цій справі німецькі суди забезпечити справедливий баланс між правом заявниці на повагу до її приватного життя, гарантованим статтею 8 Конвенції, і свободою преси, яка гарантується статтею 10 Конвенції, з огляду на межі роз­суду, надані державі в цій сфері. Насамперед, суди встановили, що фотографії були зроблені не у відокремленому місці, а потім роз­глянули межі захисту приватного життя, зокрема в світлі свободи преси, навіть якщо йдеться про публікації фотографій в розважальній пресі. Захист приватного життя помітних постатей сучасності не вимагає того, щоб публікація фотографій без їхнього дозволу обмежу­валася зображенням таких осіб при виконанні офіційних обов’язків. Громадськість має законний інтерес знати, як ця особа зазвичай поводиться на людях. Уряд Німеччини заявив, що визначення свободи преси, яке дав Федеральний Конституційний Суд Німеч­чини, не суперечить статті 10 Конвенції та відповідній практиці Європейського суду. Більш того, концепція відокремленого місця була хоча й важливим, але лише одним із факторів, які враховува­лися національними судами при встановленні балансу між захистом приватного життя і свободою преси. Відтак, хоча приватне життя виявляється менш захищеним тоді, коли публічну особу фотографу­ють у публічному місці, до уваги також можуть братися інші фактори, наприклад, характер фотографій, який не повинен шокувати громад­ськість. Нарешті, уряд Німеччини наголосив, що рішення Федераль­ного Верховного суду, який визнав незаконною публікацію фотогра­фій заявниці з актором Венсаном Ліндоном у внутрішньому дворику ресторану в Сен-Ремі-де-Прованс, підтвердило, що приватне життя заявниці було захищене навіть поза її домівкою.

3. Треті сторони

45. Союз німецьких видавців журналів заявив, що право Німеч­чини, яке становить собою щось середнє між правом Франції і правом Сполученого Королівства, встановило справедливий баланс між правом на захист приватного життя і свободою преси. Стверджу­валося, що воно також відповідає принципам, встановленим Резо­люцією № 1165 Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя та практикою Європейського Суду, який завжди наголошував на основоположній ролі преси в демократичному суспільстві. Правомірний інтерес громадськості в отриманні інформації не обмежується політичними діячами, а по­ширюється також на публічних осіб, які стали відомими з інших причин. Роль преси як "сторожового пса" в цьому питанні не можна тлумачити у вузькому сенсі. В цьому контексті слід враховувати той факт, що межа між політичним коментарем і розважальним мате­ріалом стає все більш розмитою. Беручи до уваги відсутність єдиного європейського стандарту щодо захисту приватного життя, держава має широкі межі розсуду в цій сфері.

46. Видавництво "Бурда" приєдналося до зауважень Союзу ні­мецьких видавців журналів і заявило, що правова система Німеччини вимагає від судів дуже точно і з урахуванням обставин справи вста­новлювати баланс між конкуруючими інтересами інформування громадськості, з одного боку, та захистом права на контроль за ви­користанням власного зображення, з іншого боку. Навіть помітним постатям сучасності надається вельми значний ступінь захисту, а нещодавні судові прецеденти демонструють тенденцію посилення такого захисту. Після смерті матері в 1982 році заявниця офіційно є першою дамою правлячої сім’ї в Монако і в цій якості є прикладом для громадськості (Vorbildfunktion). Більш того, сім’я Грімальді завжди прагнула привертати увагу засобів масової інформації й, відтак, сама породила інтерес громадськості до себе. Таким чином, заявниця не може вважатися жертвою преси, особливо якщо взяти до уваги її офіційні функції. Публікація фотографій, які стали предметом роз­гляду, не порушила право заявниці на контроль за використанням власного зображення, бо фотографії були зроблені, коли вона пере­бувала на публіці, і не завдали шкоди її репутації.

B. Оцінка Суду

1. Щодо предмету заяви

47. Європейський суд насамперед зазначає, що фотографії заяв­ниці з її дітьми вже не є предметом цієї заяви, на чому Суд вже наголосив у рішенні про прийнятність від 8 липня 2003 року.

Зазначене також стосується фотографій, опублікованих у журналі "Фрайцайт Ревю" (від 22 липня 1993 року № 30), на яких заявниця зображена з Венсаном Ліндоном в дальньому кутку внутрішнього дворику ресторану в Сен-Ремі-де-Прованс (див. вище, пункт 11). У своєму рішенні від 19 грудня 1995 року Федеральний Верховний суд заборонив подальшу публікацію цих фотографій на тій підставі, що вони порушують право заявниці на повагу до її приватного життя (див. вище, пункт 23).

48. Відповідно, Суд вважає за важливе уточнити, що заява, яка розглядається, стосується наступних фотографій, опублікованих у низці статей про заявницю:

(i) фотографії, опублікованої в журналі "Бунте" (від 5 серпня 1993 року № 32), на якій заявниця зображена верхи на коні (див. вище, пункт 12);

(ii) фотографій, опублікованих у журналі "Бунте" (від 19 серпня 1993 року № 34), на яких заявниця одна робить покупки, перебуває з Венсаном Ліндоном в ресторані, зображена одна на велосипеді і на ринку в супроводі охоронця (див. вище, пункт 13);

(iii) фотографій, опублікованих у журналі "Бунте" (від 27 лютого 1997 року № 10), на яких заявниця зображена під час відпочинку на гірськолижному курорті в Австрії (див. вище, пункт 14);

(iv) фотографій, опублікованих у журналі "Бунте" (від 13 березня 1997 року № 12), на яких заявниця зображена з князем Ернстом Августом Ганноверським і наодинці, коли виходить зі свого будинку в Парижі (див. вище, пункт 15);

(v) фотографій, опублікованих у журналі "Бунте" (від 10 квітня 1997 року № 16), на яких заявниця грає з князем Ернстом Августом Ганноверським в теніс і де вони обидва злазять з велосипедів (див. вище, пункт 16);

(vi) фотографій, опублікованих у журналі "Нойє Пост" (№ 35/97), на яких заявниця спотикається через перешкоду в клубі "Beach Club" в Монте-Карло (див. вище, пункт 17).

2. Застосування статті 8

49. Європейський суд нагадує, що поняття приватного життя вміщує в собі елементи, що пов’язані з персональними даними про особу, наприклад, з іменем особи (див. рішення у справі "Бургхартц проти Швейцарії" (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року, Series A, № 280-B, p. 28, п. 24) та зображенням особи (див. рішення у справі "Шюссель проти Австрії" (Schussel v. Austria) від 21 лютого 2002 року, заява № 42409/98).

Крім того, сфера приватного життя, на думку Суду, охоплює фі­зичну і психологічну недоторканність особи; гарантія, яку пропонує стаття 8 Конвенції, в першу чергу спрямована на забезпечення розвитку — без зовнішнього втручання — особистості кожної людини в її відносинах з іншими людьми (див., mutatis mutandis, рішення Європейського суду у справі "Німіц проти Німеччини" (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року, Series A, № 251-B, с. 33—34, п. 29, та рішення у справі "Ботта проти Італії" (Botta v. Italy), Reports of Judgments and Decisions 1998-I, с. 422, π. 32). Таким чином, навіть в публічній сфері існує зона взаємодії людини з іншими людьми, яка може належати до сфери "приватного життя" (див., mutatis mutandis, рішення у справі "P.G. і J.H. проти Сполученого Королівства" (P.G. and J.H. v. United Kingdom), заява № 44787/98, π. 56, ECHR 2001-IX, і рішення у справі "Пек проти Сполученого Королівства" (Peck v. United Kingdom), заява № 44647/98, п. 57, ECHR 2003-I).

50. Суд також зазначив, що за певних обставин особа має "право­мірне очікування" захисту і поваги до її приватного життя. Відповідно, у справі про прослуховування телефонних розмов у службових приміщеннях Суд постановив, що у заявника "існувало правомірне очікування приватного характеру таких розмов" (див. рішення у справі "Гелфорд проти Сполученого Королівства" (Halford v. United Kingdom) від 25 червня 1997 року, Reports 1997-III, с. 1016, п. 45).

51. Що стосується фотографій, то з метою визначення сфери засто­сування гарантій захисту від свавільного втручання органів державної влади відповідно до статті 8 Конвенції Європейська комісія з прав людини брала до уваги те, чи фотографії належать до приватної або до публічної сфер і чи отримані таким чином матеріали плануються для обмеженого використання або ж, імовірно, стануть доступні не­обмеженому колу осіб (див., mutatis mutandis, думку Комісії в справі "Фрідль проти Австрії" (Friedl v. Austria) від 31 січня 1995 року, Series A, № 305-B, с. 21, пп. 49—52; згадуване вище рішення у справі "P.G. і J.H. проти Сполученого Королівства", п. 58 і згадуване вище рі­шення у справі "Пек проти Сполученого Королівства", п. 61).

52. У цій справі не викликає сумнівів те, що публікація різними німецькими журналами фотографій з повсякденного життя заявни­ці, наодинці або з іншими людьми, стосується сфери її приватного життя.

3. Відповідність статті 8

(а) Позиція національних судів

53. Європейський суд зауважує, що у принципово новому преце­дентному рішенні від 15 грудня 1999 року Федеральний Конститу­ційний Суд Німеччини розтлумачив статті 22 і 23 Закону про авторське право (див. вище, пп. 40—41), з огляду на забезпечення балансу між вимогами свободи преси і вимогами захисту приватного життя, тобто між суспільним інтересом в отриманні інформації та правомірними інтересами заявниці. При цьому Федеральний Конституційний Суд Німеччини врахував два критерії, передбачені в системі права Ні­меччини, — функціональний і просторовий. Він визнав, що заявни­ця як "помітна постать сучасності" має право на захист приватного життя навіть поза своєю домівкою, але тільки при перебуванні у відокремленому місці подалі від уваги громадськості, де люди усамітнюються "з об’єктивно очевидним наміром побути на самоті, і де, будучи впевненими в тому, що вони знаходяться наодинці, поводяться інакше, ніж стали б поводити себе на публіці". У світлі цих критеріїв Федеральний Конституційний Суд Німеччини ухвалив, що рішення Федерального Верховного суду від 19 грудня 1995 року щодо публікації зазначених вище фотографій відповідає Основному Закону Німеччини. Федеральний Конституційний Суд Німеччини віддав вирішальну перевагу свободі преси, навіть стосовно розва­жальної преси, і суспільному інтересу в отриманні інформації про те, як заявниця поводиться не при виконанні її представницьких функцій (див. вище, пункт 25).

54. Посилаючись на своє принципово нове прецедентне рішення, Федеральний Конституційний Суд Німеччини не прийняв до розгляду подані заявницею скарги в подальших розпочатих нею провадженнях (див. вище, пп. 32 і 38).

(b) Загальні принципи, які регулюють захист приватного життя і свободу вираження поглядів

55. У цій справі заявниця скаржилася не на дії держави, а, скоріш, на відсутність достатнього захисту державою її приватного життя та свого власного іміджу.

56. Європейський суд нагадує, що хоча стаття 8 Конвенції, по суті, захищає особу від свавільного втручання органів державної влади, вона не просто змушує державу утримуватися від такого втру­чання: крім цього основного негативного зобов’язання, у держави можуть виникати позитивні зобов’язання, необхідні для ефектив­ного забезпечення поваги до приватного або сімейного життя. Такі зобов’язання можуть включати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див., mutatis mutandis, рішення Європейського суду у справі "X. і Y. проти Нідерландів" (X. and Y. v. Netherlands) від 26 березня 1985 року, Series A, № 91, с. 11, п. 23; рішення у справі "Стьєрна проти Фінляндії" (Stjerna v. Finland) від 25 листопада 1994 року, Series A, № 299-B, pp. 60—61, § 38; та рішення Європейського Суду у справі "Ферліре проти Швейцарії" (Verliere v. Switzerland), за­ява № 41953/98, ECHR 2001 — VII). Це також стосується захисту зображення особи від зловживань з боку інших осіб (див. згадуване вище рішення Європейського суду в справі "Шюссель проти Австрії").

Неможливо точно визначити межу між відповідними позитивними і негативними зобов’язаннями держави. Застосовувані принципи, тим не менш, схожі. В обох випадках слід враховувати ту справедливу рівновагу, яку необхідно встановити між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому, і в обох випадках держава має певні межі розсуду (див., серед численних інших джерел, рішення Єв­ропейського суду у справі "Кіган проти Ірландії" (Keegan v. Ireland) від 26 травня 1994 року, Series A, № 290, с. 19, п. 49, і згадуване вище рішення Європейського суду у справі "Ботта проти Італії", с. 427, п. 33).

57. Баланс між захистом приватного життя і свободою вираження поглядів гарантується статтею 10 Конвенції.

У зв’язку з цим Суд нагадує, що свобода вираження поглядів є однією з основних засад демократичного суспільства. Відповідно до пункту 2 статті 10 така свобода поширюється не лише на "інфор­мацію" або "ідеї", які сприймаються схвально або вважаються необ­разливими чи нейтральними, але й на такі, що ображають, шокують або обурюють. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та лібера­лізму, без яких неможливо "демократичне суспільство" (див. рішення Європейського суду у справі "Хендісайд проти Сполученого Коро­лівства" (Handyside v. United Kingdom) від 7 грудня 1976 року, Series A, № 24, с. 23, п. 49).

Отже, преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві. Хоча преса не повинна переступати певні межі, зокрема щодо репу­тації та прав інших осіб, вона, тим не менш, зобов’язана доносити інформацію та ідеї з усіх питань, які становлять інтерес для суспіль­ства, у способи, котрі не суперечать її обов’язкам і відповідальності (див., серед інших джерел, рішення у справі "Обсервер" та "Гардіан" проти Сполученого Королівства" (Observer and Guardian v. United Kingdom) від 26 листопада 1991 року, Series A, № 216, с. 29—30, π. 59, і рішення Великої Палати Європейського суду у справі "Бладет Тромсе" і Стенсаас проти Норвегії" (Bladet Tromso and Stensaas v. Norway), заява № 21980/93, п. 59, ECHR 1999-III). Журналістська свобода також передбачає можливість вдатися до певного перебіль­шення або навіть провокативності (див. рішення Європейського суду у справі "Прагер і Обершлік" проти Австрії" (Prager and Oberschlick v. Austria) від 26 квітня 1995 року, Series A, № 313, с. 19, п. 38; рішення Європейського суду у справі "Таммер проти Естонії" (Tammer v. Es­tonia), заява № 41205/98, п. 59—63, ECHR 2001-I та рішення у справі "Призма Прес" проти Франції" (Prisma Presse v. France) від 1 липня 2003 року, заяви № 66910/01 і 71612/01).

58. Хоча свобода вираження поглядів також поширюється на публікацію фотографій, в цій області захист прав і репутації інших осіб набуває особливої важливості. У цій справі поширювалися не "ідеї", а зображення, які містили дуже особисту та навіть інтимну "інформацію" про особу. Більш того, фотографії, які з’являються в бульварній пресі, часто робляться в атмосфері постійного докучан­ня, котре викликає у відповідних осіб дуже сильне відчуття прямого втручання в їхнє особисте життя та навіть відчуття переслідування.

59. У справах, при розгляді яких Європейському суду доводилося шукати баланс між захистом приватного життя і свободою виражен­ня поглядів, Суд завжди наголошував, що фотографії або статті в пресі сприяють обговоренню питань, які становлять загальний інте­рес (див. нещодавно згадуване рішення у справі "Таммер проти Естонії", п. 59 і далі; рішення у справі "Ньюс Ферлагс ГмбХ унд Ко. КГ" проти Австрії" (News Verlags GmbH & Co. KG v. Austria), заява № 31457/96, π. 52 і далі, ECHR 2000 — I, та рішення у справі "Кроне Ферлаг ГмбХ унд Ко. КГ" проти Австрії" (Krone Verlag GmbH & Co. KG v. Austria) від 26 лютого 2002 року, заява № 34315/96, п. 33 і далі). В одній зі справ Європейський суд дійшов висновку, що вико­ристання певних висловлювань стосвно приватного життя особи не було "виправдане міркуваннями громадського інтересу", і що такі висловлювання не "стосувалися питань суспільного значення" (див. згадуване вище рішення Європейського суду у справі "Таммер проти Естонії", п. 68) і надалі постановив, що порушення статті 10 Кон­венції не мало місця. Однак у іншій справі Європейський суд надав особливого значення тій обставині, що предметом розгляду було інформаційне повідомлення, яке становило "великий суспільний інтерес", і що опубліковані фотографії "не розкривали подробиць при­ватного життя" особи (див. згадуване вище рішення Європейського суду у справі "Кроне Ферлаг ГмбХ унд Ко. КГ" проти Австрії ", п. 37), і постановив, що мало місце порушення статті 10 Конвенції. Аналогічно, у нещодавній справі про публікацію колишнім особистим лікарем президента Міттерана книги з даними про стан здоров’я президента Європейський суд зазначив, що "чим більше проходить часу, тим більше інтерес громадськості до обговорення історії двох термінів перебування на посаді президента Міттерана превалює над вимогами захисту прав президента щодо конфіденційності медич­них даних" (див. рішення Європейського суду у справі "Едісьон Плон" проти Франції" (Editions Plon v. France), заява № 58148/00, п. 53, ECHR 2004-IV), і постановив, що порушення статті 10 Конвенції мало місце.

(c) Застосування зазначених загальних принципів Європейським судом

60. Європейський суд передусім зазначає, що в цій справі фото­графії заявниці в різних німецьких журналах зображують сцени її повсякденного життя і відтак стосуються подій суто особистого харак­теру, коли вона займалась спортом, була на прогулянці, виходила з ресторану або перебувала на відпочинку. Фотографії, на яких заяв­ниця зображена то на самоті, то в чиємусь супроводі, ілюструють серію статей під такими невинними заголовками, як "Просте щастя", "Кароліна... жінка повертається до життя", "В Парижі з принцесою Кароліною" і "Поцілунок, або Вони більше не ховаються" (див. вище, пп. 11 — 17).

61. Суд також зазначає, що заявниця як член родини князя Монако представляє правлячу сім’ю на деяких культурних і благодійних за­ходах. Однак вона не виконує жодних офіційних функцій у державі Монако чи від імені держави Монако або її органів (див. вище, пункт 8).

62. Однак Європейський суд вважає, що необхідно встановити основні відмінності між повідомленням, яке ґрунтується на фактах, — навіть суперечливих, — що здатне стати внеском до дискусії в де­мократичному суспільстві, наприклад, коли йдеться про політичних діячів, котрі виконують свої офіційні функції, та, з іншого боку, між повідомленням про подробиці приватного життя особи, котра, окрім того, як у цій справі, не виконує таких офіційних функцій. Якщо в першому випадку преса виконує притаманну їй роль "сторожового пса" в демократичному суспільстві, здійснюючи свій внесок у "на­дання інформації та ідей, які становлять суспільний інтерес" (див. згадуване вище рішення Європейського суду у справі "Обсервер" і "Гардіан" проти Сполученого Королівства"), то в другому випадку преса не виконує такої ролі.

63. Подібним чином, хоча громадськість має право на отримання інформації, що є невід’ємним правом у демократичному суспільстві й за певних обставин може поширюватися навіть на окремі аспекти приватного життя публічних осіб, зокрема політичних діячів (див. згадуване вище рішення у справі "Едісьон Плон" проти Франції"), це не стосується цієї справи. Ситуація, яка розглядається у цій справі, не належить до сфери політичного або публічного обговорення, оскіль­ки опубліковані фотографії та супроводжуючі коментарі стосуються виключно подробиць приватного життя заявниці.

64. Як і в інших схожих розглянутих справах, Суд вважає, що публікація цих фотографій і статей, єдиною метою яких було задово­лення цікавості певного кола читачів про подробиці приватного життя заявниці, не може вважатися внеском в обговорення питань сус­пільного значення, незважаючи на те, що заявниця широко відома громадськості (див., mutatis mutandis, рішення Європейського суду у справі "Кампмані і Дієс де Ревенга та Лопес Галіачо Перона проти Іспанії" (Campmany y Diez de Revenga and Lopez Galiacho Perona v. Spain), заява № 54224/00, ECHR 2000-XII; рішення у справі "Хуліо Боу Гіберт і "Ель Огар і Ла Мода Х.А." проти Іспанії" (Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J.A. v. Spain), заява № 14929/02, 13 травня 2003 року, і згадуване вище рішення у справі "Призма Прес" проти Франції").

65. За таких умов свободу вираження поглядів слід піддавати вужчому тлумаченню (див. згадуване вище рішення Європейського суду у справі "Призма Прес" проти Франції" і згадуване вище рішення у справі "Кроне Ферлаг ГмбХ унд Ко. КГ" проти Австрії", п. 37).

66. У зв’язку з цим Європейський суд також бере до уваги Резолю­цію Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторкан­ність приватного життя, в якій наголошується на "однобічному тлумаченні права на свободу вираження поглядів" певними засоба­ми масової інформації, які намагаються виправдати порушення прав, що захищаються статтею 8 Конвенції, заявляючи, що "їхні читачі мають право знати все про публічних осіб" (див. вище, пункт 42 і згадуване вище рішення Європейського суду у справі "Призма Прес" проти Франції").

67. Суд вважає також важливим те, що хоч в цій заяві, строго кажучи, йдеться лише про опублікування фотографій і статей різними німецькими журналами, не можна не враховувати ті обставини, за яких були зроблені ці фотографії, — без відома і без згоди заявниці, а також ті переслідування, на які наражаються чимало публічних осіб у своєму повсякденному житті (див. вище, пункт 59).

У цій справі це зауваження особливо виразно ілюструється фото­графіями, на яких заявниця спотикається і падає в клубі "Beach Club" Монте-Карло (див. вище, пункт 17). Складається враження, що ці фотографії були зроблені потайки з відстані в кілька сотень метрів, можливо, з сусіднього будинку, оскільки доступ журналістів і фото­графів до клубу суворо регламентується (див. вище, пункт 33).

68. Суд нагадує основоположне значення захисту приватного життя з точки зору розвитку особистості кожної людини. Такий захист, як зазначалося вище, поширюється за межі приватного сімейного кола і включає також соціальний аспект. Суд вважає, що будь-яка особа, навіть добре відома громадськості, повинна мати можливість "право­мірного очікування" захисту і поваги до свого приватного життя (див. вище, пункт 51 і, mutatis mutandis, згадуване вище рішення у справі "Гелфорд проти Сполученого Королівства", с. 1016, п. 45).

69. Більш того, при захисті приватного життя необхідна підвище­на пильність, щоб протистояти новим комунікаційним технологіям, які дозволяють зберігати і відтворювати особисті дані (див. пункт 5 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недо­торканність приватного життя, вище у пункті 42, і, mutatis mutandis, рішення Великої палати Європейського суду у справі "Аманн проти Швейцарії" (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пп. 65—67, ECHR 2000-II; рішення Великої палати Європейського суду у справі "Ротару проти Румунії" (Rotaru v. Romania), заява № 28341/95, пп. 43—44, ECHR 2000-V; згадуване вище рішення у справі "P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства", пп. 57—60, і згадуване вище рішення у справі "Пек проти Сполученого Королівства", пп. 59—63 і 78). Це також стосується систематичної зйомки специфічного типу фотографій та їхнього розповсюдження серед широких кіл гро­мадськості.

70. Насамкінець, Суд нагадує, що Європейська конвенція покли­кана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні, а практичні та ефектив­ні права (див. рішення Суду у справі "Артіко проти Італії" (Artico v. Italy) від 13 травня 1980 року, Series A, № 37, с. 15—16, п. 33).

71. Суду важко погодитися з тлумаченням національними судами частини 1 статті 23 Закону про авторське право щодо підстав вважа­ти особу помітною постаттю сучасності "par excellence". Оскільки таке визначення надає особі дуже обмежений захист її приватного життя та її права на контроль за використанням власного зображення, воно, імовірно, могло би вважатися належним щодо політичних діячів, які виконують офіційні функції. Однак не є виправданим використову­вати таке тлумачення щодо "приватної" особи, такої, як заявниця, інтерес громадськості й преси до якої базується виключно на її належності до правлячої сім’ї, тоді як сама вона не виконує якихось офіційних функцій.

У будь-якому разі Суд вважає, що в цьому випадку Закон про авторське право необхідно тлумачити у вузькому сенсі, щоб забез­печити виконання державою її позитивних зобов’язань відповідно до Конвенції задля захисту приватного життя і права особи на конт­роль за використанням власного зображення.

72. Нарешті, відмінність, установлена між помітними постатями сучасності і "відносно" публічними особами, має бути чіткою і оче­видною, щоб в державі, в якій додержується принцип верховенства права, конкретна особа мала конкретні вказівки щодо того, як їй слід поводитися. Передусім, такі особи мають точно знати, де і коли вони захищені, а де і коли, навпаки, їм слід чекати на втручання інших осіб, особливо бульварної преси.

73. Відтак, Суд вважає критерії, які стали основою рішень на­ціональних судів, недостатніми для ефективного захисту приватного життя заявниці. Як помітна постать сучасності вона не може, в ім’я свободи преси та суспільного інтересу, покладатися на захист свого приватного життя, якщо тільки вона не знаходиться у відокремле­ному місці подалі від уваги громадськості і, більш того, зможе це довести, що може виявитись досить складним. В іншому випадку їй доведеться миритися з тим, що її завжди можуть фотографувати в будь-який момент, і що ці фотографії можуть потім широко розповсюджуватись, навіть якщо, як у цій справі, фотографії та супроводжуючі статті стосуються виключно подробиць її приватного життя.

74. На думку Суду, критерій просторової ізоляції, теоретично ні­бито вдалий, насправді є надто розмитим і навряд чи може бути завчасно визначений причетною особою. У цій справі віднесення заявниці до помітних постатей сучасності не є достатнім для виправ­дання подібного втручання в її приватне життя.

(d) Висновок

75. Як уже зазначав Суд, він вважає, що вирішальним чинником встановлення рівноваги між захистом приватного життя і свободою вираження поглядів є те, що опубліковані статті або фотографії при­вносять до дискусії, яка становить загальний інтерес. Ясно, що в цьому випадку вони нічого такого не привносять, оскільки заявни­ця не виконує жодних офіційних функцій, і фотографії та статті стосуються виключно подробиць її приватного життя.

76. Більш того, Суд вважає, що широкий загал не має законного інтересу знати, де перебуває заявниця і як вона взагалі поводиться в своєму приватному житті, навіть якщо вона з’являється в місцях, які не завжди можна описати як відокремлені чи безлюдні, і попри те, що вона добре відома широкому загалу.

Навіть якщо існує якийсь публічний інтерес на кшталт комерцій­ного інтересу журналів до оприлюднення цих фотографій і статей, у цьому випадку, на думку Суду, такі інтереси повинні бути підпоряд­ковані праву заявниці на ефективний захист її приватного життя.

77. Нарешті, на думку Суду, критерії, застосовані національними судами, не виявилися достатніми для забезпечення права на повагу до приватного життя заявниці, яка мала всі підстави на "законні очікування" щодо захисту її приватного життя.

78. З огляду на всі зазначені вище фактори і попри надані державі межі розсуду в цій сфері, Суд вважає, що німецькі суди не змогли забезпечити справедливу рівновагу між розбіжними інтересами.

79. Відтак, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

80. Беручи до уваги цей висновок, Суд не вважає необхідним постановляти рішення у скарзі заявниці стосовно її права на повагу до її сімейного життя.

II. Застосування статті 41 Конвенції

81. Стаття 41 Конвенції встановлює:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

82. Заявниця вимагала 50000 євро як відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що рішення німецьких судів не дають їй з дітьми жити нормальним життям без переслідувань засобами масової інформації. Вона також вимагала 142851,31 євро як відшкодування судових витрат і видатків, понесених у зв’язку з численними судо­вими провадженнями, які їй довелося ініціювати в німецьких судах.

83. Уряд Німеччини оскаржив розмір компенсації, яка вимагала­ся. Щодо моральної шкоди уряд нагадав, що згідно із законами Німеч­чини приватне життя заявниці захищалося навіть поза її домівкою, особливо коли йшлося про її дітей. Щодо судових витрат і видатків Уряд заявив, що не всі судові провадження слід брати до уваги, що вартість окремих складових предмету судових розглядів менша за запитувану суму, і що сума, виплачена як винагорода адвокатам, з огляду на її розмір, не може бути компенсована.

84. Суд вважає, що питання про застосування статті 41 не готове для постановления рішення. Відповідно, це питання має бути відкла­дене, а в подальшій процедурі буде взята до уваги будь-яка можлива домовленість між Урядом і заявницею.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

2. Постановляє, що питання застосування статті 41 не готове для винесення рішення в ньому, і, відповідно,

(a) відкладає постановления рішення в цьому питанні в цілому;

(b) пропонує Урядові і заявниці надати протягом шести місяців після набуття рішенням остаточної сили відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції свої письмові подання з цього питання і, зокрема, повідомити Європейський суд про будь-яку домовленість, якої вони можуть досягти;

(c) відкладає проведення подальшого розгляду справи і передає Голові Палати право призначити його в разі необхідності.

Вчинено французькою мовою і виголошено на відкритому засі­данні в Палаці прав людини в м. Страсбург 24 червня 2004 року.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила

74 Регламенту Суду до рішення додані:

(a) окрема думка п. Кабрала Баррето;

(b) окрема думка п. Жупанчича.

ОКРЕМА ДУМКА судді Кабрала Баррето, яка ÷acτκoBθ збігається з думкою більшості

(В перекладі)

Я дотримуюся думки, що порушення статті 8 Конвенції мало місце, але я не можу повною мірою погодитися з аргументами, на які по­силалася більшість.

1. Мої колеги в своїх висновках зазначають, що "вирішальним чинником встановлення рівноваги між захистом приватного життя і свободою вираження поглядів є те, що опубліковані статті або фото­графії привносять до дискусії, яка становить загальний інтерес" і що "широкий загал не має законного інтересу знати, де перебуває заяв­ниця і як вона взагалі поводиться в своєму приватному житті, навіть якщо вона з’являється в місцях, які не завжди можна описати як відокремлені чи безлюдні, і попри те, що вона добре відома широкому загалу".

З точки зору більшості, публікація розглянутих фотографій і статей не зробила значного внеску в обговорення питання, яке становило загальний інтерес, оскільки заявниця не виконувала офіційних функ­цій, а опубліковані фотографії та супроводжуючі коментарі стосува­лися виключно подробиць її приватного життя.

Однак, на мою думку, заявниця є публічною особою, і громад­ськість має право отримувати інформацію про її життя.

Таким чином, рішення слід шукати у встановленні справедливого балансу між правом заявниці на приватне життя і правом громадсь­кості на отримання інформації.

2. Заявниця є публічною особою, навіть якщо вона не виконує жодних функцій у державі Монако або від імені цієї держави або будь-яких її інститутів.

"Публічними особами є люди, які займають державні посади і/ або використовують державні ресурси, і, в більш широкому сенсі, всі особи, які відіграють певну роль в суспільному житті, чи то в політиці, економіці, мистецтві, соціальній сфері або спорті, чи то в будь-якій іншій області" — так гласить пункт 7 Резолюції 1165 (1998) ПАРЄ про право на недоторканність приватного життя (див. пункт 42 рі­шення Суду).

Добре відомо, що протягом багатьох років заявниця грає певну роль у європейському публічному житті, незважаючи на те, що не виконує будь-яких офіційних функцій у власній країні.

Щоб оцінити ступінь інтересу громадськості до її персони, до­статньо подивитися на обсяги повідомлень у засобах масової інфор­мації про суспільне та приватне життя заявниці.

Зовсім нещодавно преса привернула увагу до того факту, що, при­бувши на церемонію одруження наслідного принца Іспанії Феліпе, заявниця опинилася серед тих представників європейського та світо­вого вищого світу, яких публіка вітала найбільше.

На мою думку, заявниця є публічною особою, і тому інформація про її життя робить внесок у обговорення питань, які представляють загальний інтерес.

Загальний інтерес не слід обмежувати політичними дебатами. Як зазначила ПАРЄ, "певні факти, пов’язані з приватним життям публічних осіб, зокрема політичних діячів, дійсно можуть становити інтерес для громадян...".

Якщо це вірно щодо політичних діячів, то вірно і щодо всіх інших публічних осіб, до яких громадськість виявляє певний інтерес.

Таким чином, слід знайти рівновагу між двома основоположними правами: правом публічних осіб на повагу до їхнього приватного життя і загальним правом на свободу вираження поглядів, яке вклю­чає в себе право громадськості на отримання інформації.

Я згоден з більшістю, що приватне життя публічних осіб продов­жується і поза їхньою домівкою.

Проте слід визнати, що життя публічної особи поза домівкою, особливо в громадських місцях, неминуче піддається тим чи іншим обмеженням внаслідок того, що ця особа добре відома іншим людям.

Популярність та інтерес публіки неминуче викликають різне став­лення до приватного життя звичайних людей, з одного боку, і публіч­них осіб, з іншого боку.

Як зазначив Федеральний Конституційний Суд, "громадськість має правомірний інтерес у тому, щоб отримати можливість судити, якою мірою й наскільки переконливо поведінка осіб, котрі часто вважаються кумирами або прикладами для наслідування, у приват­ному житті та їхня ж поведінка на офіційних заходах відповідають одне одному".

Очевидно, що визначення меж приватного життя публічної особи аж ніяк не є простим завданням.

Більш того, застосування якогось суворого критерію в цьому пи­танні може призвести до рішень, які не узгоджуються з "природою речей".

Безперечно, якщо якась особа знаходиться у відокремленому місці, то все, що там відбувається, має підпадати під захист приватного життя.

Утім, мені здається, що критерій просторової ізоляції, який засто­сували німецькі суди, має надмірно обмежувальний характер.

На мою думку, в тому випадку, коли у публічної особи є "право­мірне очікування" захисту від засобів масової інформації, її право на приватне життя переважає над правом на свободу вираження поглядів і правом на отримання інформації.

Визначити в конкретних термінах ситуації, які відповідають таким "правомірним очікуванням", завжди буде складно; відтак, необхідно ретельно аналізувати обставини кожної конкретної справи.

Такий казуїстичний підхід також може стати причиною розбіж­ності в думках.

Наприклад, більшість надає значення тому факту, що фотографії в пляжному клубі Монте-Карло були зроблені потайки.

Я не заперечую необхідності врахування того факту, що фото­графії були зроблені з великої відстані, особливо якщо особа пере­бувала там, де мала підстави розраховувати на захист від уваги громадськості.

Однак плавальний басейн пляжного клубу є громадським міс­цем, він доступний широкому колу відвідувачів і, крім того, добре проглядається з сусідніх будівель.

Чи можливо всерйоз очікувати усамітнення й відсутності уваги засобів масової інформації в такому місці?

Я так не думаю.

Я вважаю, що цей самий критерій застосовний і до фотографій, де представлені інші епізоди повсякденного життя заявниці за обста­вин, коли вона ніяк не могла розраховувати на те, що її приватне життя буде захищене.

Я маю на увазі її фотографії, коли вона робила покупки.

Проте інші фотографії (наприклад, де заявниця зображена верхи на коні або грає в теніс) зроблені в таких місцях і за таких обставин, які вимагають іншого, протилежного підходу.

Тому, усвідомлюючи всі обмеження такого аналізу (і в цьому кон­тексті я посилаюся на думку судді Жупанчича), я дійшов висновку щодо порушення статті 8 Конвенції.

ОКРЕМА ДУМКА судді Жупанчича, яка частково збігається з думкою більшості

Я поділяю ті самі сумніви, що їх висловив мій колега, суддя І. Кабрал Баррето. Незважаючи на те, що я вважаю визначені в німецькій правовій системі відмінності між різними рівнями до­пустимої відкритості надто залежними від юриспруденції (Begriffsju- risprudenz), я вважаю за необхідне належним чином проводити тест на існування рівноваги між, з одного боку, правом громадськості знати і, з іншого боку, правом особи на повагу до її приватного життя. Той, хто з власної волі виходить на публічну сцену, не може вимагати ставлення до себе як до приватної особі, яка має право на анонімність. Члени королівських сімей, актори, вчені, політики та інші подібні особи здійснюють свою діяльність публічно. Вони можуть не прагнути популярності, але все одно їхні зображення, за визна­ченням, певною мірою становлять суспільну власність.

Наразі я хочу зосередитися не стільки на праві громадськості знати (воно застосовується головним чином до питання свободи преси і пов’язаної з ним конституційної доктрини), скільки на тому простому факті, що розділити приватне життя людини та її поведінку на публіці залізною завісою не видається можливим. Повне інкогніто доступно одному лише Робінзону; всі інші, без винятку, привертають увагу інших людей, більшою чи меншою мірою.

З іншого боку, недоторканність приватного життя — це право на те, щоб людину залишили в спокої. Людина володіє таким правом виключно тією мірою, якою її приватне життя не стикається з при­ватним життям інших осіб. Це право, у певні способи, підтверджують такі правові поняття, як наклеп, дифамація, образа гідності людини тощо, які свідчать про обмеження втручань у приватне життя. Ні­мецька приватноправова доктрина Personlichkeitsrecht окреслює більш широке коло аспектів приватного життя, які перебувають під захис­том. Більш того, я знаходжу, що суди, певною мірою і не без впливу американського права, перетворили свободу преси на фетиш. Зазна­чена німецька приватноправова доктрина Personlichkeitsrecht умож­ливлює вищий рівень цивілізованих міжособистісних взаємин.

Зараз настав час знайти нову рівновагу між тим, що є особистим і прихованим, з одного боку, і, з іншого боку, тим, що є громадським і відкритим.

Отже, питання полягає в тому, як визначити і встановити точку цієї рівноваги. Я згоден з результатом розгляду цієї справи. Проте я хотів би запропонувати інший визначальний критерій, а саме той, який був використаний у справі "Гелфорд проти Сполученого Коро­лівства" (Halford v. United Kingdom) (див. рішення Європейського суду від 25 червня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-III), де йдеться про "правомірне очікування недоторканності приватного життя".

Контекст кримінального провадження та використання доказів, отриманих з порушенням правомірного очікування недоторканності приватного життя в справі "Гелфорд проти Сполученого Королівства", не перешкоджають нам застосовувати той самий критерій у справах, подібних до тієї, яка щойно нами розглядалася. Таким чином, перед нами більше не постає дилема, чи слід вважати заявника публічною особою; пропонований критерій правомірності очікування недотор­канності приватного життя дає можливість враховувати всі нюанси кожної нової справи. Можливо, саме про це говорить суддя І. Кабрал Баррето, посилаючись на розвиток юриспруденції в частині встанов­лення рівноваги між правом громадськості на отримання інформації та правом приватної особи відгородити власну особисту сферу від уваги інших осіб.

Зрозуміло, тут слід уникати аргументів, які створюють замкнуте коло. "Підставність" очікування недоторканності приватного життя може бути зведена до зазначеного вище пошуку рівноваги. Водно­час така підставність відсилає до звичайного здорового глузду, який підказує, що той, хто живе в скляному будинку, зовсім не має права кидатися камінцями.

Короткий зміст:

У цьому виданні вміщено навчальні матеріали для українських суддів та представників інших правничих професій. Воно дає загальне уявлення про головні теми та питання, що стосуються статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики засто­сування її Європейським судом з прав людини.