Додаток IV Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Йордакі та інші проти Молдови" від 10 лютого 2009 року

У справі "Йордакі (Iordachi) та інші проти Молдови",

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи пала­тою, до складу якої увійшли судді:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza), Голова,

Лєх Ґарліцкій (Lech Garlicki),

Ліляна Мійовіч (Ljiljana Mijovic),

Давід Тор Бйорґвінссон (David Thor Bjorgvinsson),

Ян Шикута (Jan ? ikuta),

Пяйві Хірвеля (Paivi Hirvela),

Міхай Поалелунгі (Mihai Poalelungi),

а також Лоуренс Ерлі, Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 20 січня 2009 року постанов­ляє таке рішення, ухвалене того ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1.

2. Уряд Молдови (далі — Уряд) представляли пан В. Пирлоґ, що був на той час Урядовим Уповноваженим, а згодом пан В. Ґросу, який заступив його на цій посаді.

3. Заявники стверджували, — зокрема, з посиланням на статтю 8 Конвенції, — що було порушене їхнє право на свободу кореспон­денції, оскільки національне законодавство, що регулювало прослу- ховування телефонних переговорів, не містило достатніх гарантій від зловживань з боку національних органів влади.

4. Заяву було передано на розгляд до Четвертої секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). У межах Секції для розгляду справи було сформовано Палату (пункт 1 статті 27 Конвенції), як це перед­бачено пунктом 1 Правила 26 Регламенту.

5. Рішенням від 5 квітня 2005 року Суд ухвалив визнати заяву прийнятною і об’єднав розгляд питання про статус потерпілих разом із розглядом питання щодо суті справи.

6. Заявники та Уряд подали додаткові письмові зауваження (пункт 1 Правила 59), оскільки Палата, з’ясувавши думку сторін, дійшла висновку про те, що немає потреби проводити слухання по суті справи (прикінцева частина пункту 3 Правила 59).

ФАКТИ

I. Обставини справи

7. Заявники, відповідно, 1972, 1965, 1980, 1961 і 1980 років на­родження, мешкають у Кишиневі. Вони є членами кишинівської неурядової організації "Юристи за права людини", що спеціалізується на представленні заявників у Суді.

8. За словами заявників, кількість порушень прав людини значно зросла після приходу до влади комуністичної партії. За таких обста­вин і була створена їхня організація, єдиною метою якої став захист прав людини через сприяння та допомогу особам, що намагаються звернутись із заявою до Європейського суду з прав людини.

9. Заявники вважають, що в результаті цього вони заподіяли серйоз­ної шкоди Уряду, погіршивши його імідж та спричинивши фінансові втрати в результаті визнання порушення в тих справах, які надійшли до Суду за їхньої допомоги.

10. Заявники стверджували, що з огляду на чинне на той час за­конодавство, вони через свою діяльність піддавались серйозній загрозі того, що їхні телефонні розмови могли прослуховуватись. Вони не скаржились, що потерпіли від якогось конкретного перехоплення їхніх поштових чи телефонних повідомлень і не порушували у зв’язку із цим будь-якого провадження на національному рівні.

11. Уряд не погодився із твердженням щодо збільшення числа порушень прав людини після перемоги на виборах комуністичної партії.

12. 17 січня 2008 року один із заявників звернувся із письмовим запитом до Голови Верховного Суду щодо статистичної інформації, зокрема, про кількість звернень слідчих органів до суду з метою отримання дозволу на прослуховування телефонних розмов, а також про те, скільки таких звернень було задоволено, а скільки відхилено.

13. У своєму листі від 6 лютого 2008 року керівник секретаріату Голови Верховного Суду відповів, що 2005 року всього надійшло 2609 звернень про дозвіл на прослуховування, 98,81% з них було задоволено, 2006 року надійшло 1931 звернень, з яких 97,93% було задоволено, а 2007 року — 2372 звернень, з яких задоволено було 99,24%.

II. Відповідне національне законодавство

14.

"Стаття 2. Завдання оперативно-розшукової діяльності

a) виявлення злочинних посягань, запобігання, припинення або викриття злочинів та осіб, що їх готують, вчиняють або вчинили, а також забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочинами;

b) розшук осіб, що переховуються від органів дізнання, слідства чи суду, або ухиляються від кримінального покарання, або осіб, що зникли безвісті;

c) збір інформації про події або дії, що створюють загрозу державній, військовій, економічній або екологічній безпеці Республіки Молдова.

Стаття 4. Правова основа оперативно-розшукової діяльності

(1) Правовою основою оперативно-розшукової діяльності є Кон­ституція, цей Закон, а також такі, що ухвалюються у відповідності з ними, інші нормативні акти.

(2) Органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, видають у межах своєї компетенції відповідно до законодавства та за погодженням з Вищою судовою палатою та Генеральною проку­ратурою відомчі нормативні акти, що регламентують організацію, методи і тактику проведення оперативно-розшукових заходів.

Стаття 5. Дотримання індивідуальних прав і свобод при проведенні оперативно-розшукової діяльності

(2) Особа, яка вважає, що дії органу, який проводив оперативно- розшукові заходи, спричинили обмеження її прав і свобод, може оскаржити ці дії до вищого за ієрархією органу, до прокуратури чи до судових інстанцій.

(3) Для забезпечення повного і всебічного розгляду скарги, поданої особою, щодо якої безпідставно проводились оперативно-розшуко­вої заходи, органи, які проводили ці заходи, повинні на вимогу прокурора представити їй всі оперативно-службові документи. Відо­мості про осіб, що конфіденційно сприяли проведенню оперативно- розшукових заходів, надаються тільки на вимогу Генерального про­курора.

(4) При порушенні органом (посадовою особою), що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прав та законних інтересів фізич­них і юридичних осіб, вищий орган або прокурор зобов’язані вжити заходів для відновлення таких прав і законних інтересів, а також для відшкодування заподіяної шкоди згідно з законодавством.

Стаття 6. Оперативно-розшукові заходи

(1) Оперативно-розшукові заходи провадяться тільки відповідно до законодавства і лише тоді, коли в інший спосіб неможливо забез­печити виконання завдань, передбачених у статті 2.

(2) Для вирішення завдань органи, що провадять оперативно-роз­шукову діяльність, дотримуючись правил конспірації, мають право:

(1) прослуховувати телефонні та інші переговори;...

Оперативно-розшукові заходи, передбачені пунктом (1),... можуть здійснювати лише Міністерство внутрішніх справ і Служба інформації та безпеки... відповідно до закону і лише у випадках, коли такі заходи необхідні в інтересах національної безпеки, громадського по­рядку, економічного добробуту країни, підтримання правопорядку та запобігання правопорушенням, для захисту здоров’я, моралі або прав та свобод інших осіб...".

В 2003 році до цієї статті було внесено зміни (виділено жирним шрифтом):

"Стаття 6. Оперативно-розшукові заходи

(1) Оперативно-розшукові заходи провадяться тільки відповідно до кримінально-процесуального законодавства і лише тоді, коли в інший спосіб неможливо забезпечити виконання завдань, передбачених у статті 2.

(2) Для вирішення завдань органи, що провадять оперативно-роз­шукову діяльність, дотримуючись правил конспірації, мають право:

(1) прослуховувати телефонні та інші переговори;...

Оперативно-розшукові заходи, передбачені пунктом (1),... можуть здійснювати лише Міністерство внутрішніх справ і Служба інфор­мації та безпеки. відповідно до закону і лише у випадках, коли такі заходи необхідні в інтересах національної безпеки, громадського по­рядку, економічного добробуту країни, підтримання правопорядку та запобігання особливо тяжким злочинам, та для захисту здоров’я, моралі або прав і свобод інших осіб...".

В 2007 році цю статтю знову було змінено, і тепер вона має такий вигляд (зміни виділено жирним шрифтом):

"Стаття 6. Оперативно-розшукові заходи

(1) Оперативно-розшукові заходи провадяться тільки відповідно до кримінально-процесуального законодавства і лише тоді, коли в інший спосіб неможливо забезпечити виконання завдань, передбачених у статті 2.

(2) Для вирішення завдань органи, що провадять оперативно-роз- шукову діяльність, дотримуючись правил конспірації, мають право:

(1) прослуховувати телефонні та інші переговори;...

Оперативно-розшукові заходи, передбачені пунктом (1),... можуть здійснювати лише Міністерство внутрішніх справ і Служба інфор­мації та безпеки. відповідно до закону і лише у випадках, коли такі заходи необхідні в інтересах національної безпеки, громадського по­рядку, економічного добробуту країни, підтримання правопорядку та запобігання тяжким, особливо тяжким та надзвичайно тяжким злочинам та для захисту здоров’я, моралі, прав та інтересів інших осіб...".

Відповідно до статті 16 Кримінального кодексу тяжкими злочи­нами вважаються злочини, що караються позбавленням волі на строк до п’ятнадцяти років, особливо тяжкими злочинами — умисні зло­чини, що караються позбавленням волі на строк понад п’ятнадцять років, а надзвичайно тяжкими злочинами — умисні злочини, що караються довічним позбавленням волі. Приблизно 59% усіх злочи­нів, передбачених у Кримінальному кодексі Республіки Молдова, входять до категорії тяжких, особливо тяжких чи надзвичайно тяжких злочинів.

"Стаття 7. Підстави проведення оперативно-розшукових заходів

(1) Підставами проведення оперативно-розшукових заходів є:

(a) нез’ясовані обставини стосовно порушеної кримінальної справи;

(b) інформація, що стала відома органам, які здійснюють опера- тивно-розшукову діяльність, про:

— протиправне діяння, яке готується, вчиняється або вчинене, а також про осіб, які готуються, вчиняють чи вчинили таке діяння, якщо немає достатніх даних для порушення кримінальної справи;

— осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства або суду чи ухиляються від кримінального покарання;...

(c) доручення слідчого, органу дізнання, вказівки прокурора або постанови суду в кримінальних справах, які перебувають в їхньому провадженні;

(d) запити органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяль­ність з підстав, вказаних у цій статті...".

У 2003 році до цієї статті були внесені такі зміни (виділено жир­ним шрифтом):

"Стаття 7. Підстави проведення оперативно-розшукових заходів

(1) Підставами проведення оперативно-розшукових заходів є:

(a) нез’ясовані обставини стосовно порушеної кримінальної справи;

(b) інформація, що стала відома органам, які здійснюють опера­тивно-розшукову діяльність, про:

— протиправне діяння, яке готується, вчиняється або вчинене, а також про осіб, які готуються, вчиняють чи вчинили таке діяння, якщо немає достатніх даних для порушення кримінальної справи;

— осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства або суду чи ухиляються від кримінального покарання;...

(c) доручення посадової особи, яка розслідує кримінальну справу, органу дізнання, вказівки прокурора або постанови суду в кримі­нальних справах, які перебувають в їхньому провадженні;

(d) запити органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяль­ність з підстав, вказаних у цій статті".

"Стаття 8. Умови та порядок здійснення оперативно-розшукових заходів

(1) Проведення оперативно-розшукових заходів, що зачіпають такі, що охороняються законом, таємницю кореспонденції, телефонні та інші переговори, телеграфні повідомлення, а також недоторканність житла, допускається тільки з метою збору відомостей про осіб, які готують або здійснюють замах на вчинення тяжких злочинів, вчиня­ють або вчинили тяжкі злочини, і лише з санкції прокурора за вмо­тивованим рішенням одного з керівників відповідного органу....

(2) У невідкладних випадках, які можуть призвести до вчинення тяжких злочинів, провадження оперативно-розшукових заходів до­пускається на підставі мотивованої постанови одного з керівників органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, з повідом­ленням про це впродовж 24 годин прокурора.

(3) При виникненні загрози життю, здоров’ю, майну окремих осіб за їхньою заявою або з їхньої письмової згоди дозволяється прослуховування переговорів, що ведуться з їхніх телефонів або інших переговорних пристроїв, на підставі постанови, затвердженої керів­ником органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, з пові­домленням про це прокурора".

В 2003 році до цієї статті були внесені такі зміни (виділено жирним шрифтом):

"Стаття 8. Умови та порядок здійснення оперативно-розшукової діяль­ності

(1) Проведення оперативно-розшукових заходів, що зачіпають такі, що охороняються законом, таємницю кореспонденції, телефонні та інші переговори, телеграфні повідомлення, а також недоторканність житла, допускається тільки з метою збору відомостей про осіб, які готують або здійснюють замах на вчинення особливо тяжких злочи­нів, вчиняють чи вже вчинили особливо тяжкий злочин, і лише з санкції слідчого судді, на підставі вмотивованої постанови одного з керівників відповідного органу....

(2) У невідкладних випадках, які можуть призвести до вчинення тяжких злочинів, провадження оперативно-розшукових заходів до­пускається на підставі вмотивованої постанови одного з керівників органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність. Про це про­тягом 24 годин має бути повідомлений слідчий суддя. Йому мають бути надані підстави вжитих заходів, і він повинен перевірити їх законність.

(3) При виникненні загрози життю, здоров’ю, майну окремих осіб за їхньою заявою або з їхньої письмової згоди дозволяється прослуховування переговорів, що ведуться з їхніх телефонів або інших переговорних пристроїв, на підставі постанови, затвердженої керівни­ком органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, з санкції слідчого судді".

В 2007 році до цієї статті внесено додаткові зміни, і тепер вона читається в наступному вигляді (зміни виділено жирним шрифтом):

"Стаття 8. Умови та порядок здійснення оперативно-розшукової діяль­ності

(1) Проведення оперативно-розшукових заходів, що зачіпають такі, що охороняються законом, таємницю кореспонденції, телефонні та інші переговори, телеграфні повідомлення, а також недоторканність житла, допускається тільки з метою збору відомостей про осіб, які готують або здійснюють замах на вчинення тяжких, особливо тяжких чи надзвичайно тяжких злочинів, або вчиняють чи вже вчинили такі злочини, лише з санкції слідчого судді, на підставі вмотивованої постанови одного з керівників відповідного органу....

(2) При виникненні загрози життю, здоров’ю, майну окремих осіб за їхньою заявою або з їхньої письмової згоди дозволяється прослуховування переговорів, що ведуться з їхніх телефонів або інших переговорних пристроїв, на підставі постанови, затвердженої керівником органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, з санкції слідчого судді

"Стаття 9. Проведення оперативної перевірки

(1) За наявності передбачених у статті 7 підстав органи, що здійсню­ють оперативно-розшукову діяльність, мають право провести опера­тивну перевірку. Факт її проведення підлягає обов’язковій реєстрації.

(2) Оперативна перевірка провадиться з санкції і під контролем керівника органу, що її здійснює. Результати оперативно-розшуко- вих заходів відображаються в оперативно-службових документах і систематизуються....

(3) Оперативно-службові документи мають бути представлені про­курору при клопотанні щодо отримання дозволу на проведення опе- ративно-розшукових заходів.

(4) Оперативна перевірка припиняється в разі вирішення кон­кретних завдань оперативно-розшукової діяльності, передбачених в статті 2, або при встановленні обставин, що свідчать про об’єктивну неможливість вирішення вказаних завдань".

У 2003 році пункт 3 цієї статті було скасовано.

"Стаття 10. Використання результатів оперативно-розшукової діяль­ності

(1) Результати оперативно-розшукової діяльності можуть бути використані для підготовки і здійснення слідчих дій та проведення оперативно-розшукових заходів з запобігання, припинення або ви­явлення кримінальних злочинів, а також як докази у кримінальних справах.

(2) Матеріали оперативної перевірки не є підставою для обмеження прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

(3) Відомості про осіб, засоби, джерела (за винятком осіб, які нада­ють сприяння органам, що здійснюють такі заходи), методи, плани і результати оперативно-розшукової діяльності, а також про організацію і тактику проведення оперативно-розшукових заходів, що становлять державну таємницю, можуть бути розсекречені тільки відповідно до законодавства.

Стаття 11. Органи, що можуть здійснюють оперативно-розшукову діяльність

(1) Оперативно-розшукову діяльність здійснюють органи Мініс­терства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби інформації і безпеки, Служби державної охорони, Департаменту митного кон­тролю при Міністерстві фінансів та Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

Стаття 18. Парламентський контроль

Контроль з боку Парламенту за оперативно-розшуковою діяль­ністю здійснюють відповідні постійні комісії Парламенту. Органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобов’язані нада­вати їм інформацію відповідно до законодавства.

Стаття 19. Прокурорський нагляд

(1) Нагляд за виконанням законів органами, які проводять опе­ративно-розшукову діяльність, та законністю рішень, які вони ухва­люють, здійснює Генеральний прокурор, його заступники, прокурори муніципій і повітів...".

15. 29 червня 2007 року Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки і Центр з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією ввели в дію спеціальні інструкції відповідно до пункту 2 статті 4 згаданого Закону. Ці інструкції регулюють питання спів­праці між органами, що здійснюють зняття інформації з каналів зв’язку, і операторами телефонних мереж. Зокрема, вони зобов’язу­ють операторів сприяти органам, що здійснюють зняття інформації, в прослуховуванні телефонних розмов і надавати їм усю необхідну інформацію та необмежений доступ до їхніх мереж.

16. Кримінально-процесуальний кодекс, чинний до 12 червня 2003 року, встановлював таке:

"Стаття 156 (п. 1). Підстави для прослуховування телефонних та інших переговорів

Прослуховування телефонних переговорів або інших засобів зв’яз­ку, якими користується підозрюваний, обвинувачений або інша особа, що причетна до кримінального злочину, може здійснюватися в зв’язку з кримінальним провадженням, відкритим відповідно до рішення органу попереднього розслідування чи слідчого справах, із санкції прокурора або відповідно до рішення суду, якщо такий захід вважа­ється необхідним у демократичному суспільстві в інтересах на­ціональної безпеки, громадського порядку, економічного добробуту країни, підтримки порядку і запобігання злочинам, або для захисту здоров’я, моралі, прав і свобод інших осіб. Прослуховування теле­фонних та інших розмов не може тривати більше шести місяців.... Розмови, що ведуться телефоном або з використанням іншого засобу зв’язку, можуть бути записані.

Стаття 156 (п. 2). Спосіб прослуховування та запису

Прослуховування і запис телефонних переговорів або інформації, що передається іншими засобами зв’язку, здійснюється слідчим, якщо це завдання не покладено на орган попереднього розслідування. У такому випадку слідчий оформлює ордер і постанову щодо про­слуховування, які надсилає органові попереднього розслідування. Водночас слідчий підтримує зв’язок з органом, відповідальним за попереднє розслідування, або вказує в ордері обставини і спосіб про­слуховування розмов та запису, модифікації і видалення отриманої інформації....

Стаття 156 (п. 3). Запис прослуховування та його реєстрація

Після прослуховування та запису складається протокол з наве­денням стислого змісту записаної розмови, що стосується справи. До протоколу додається стрічка, причому частина, яка не стосується справи, знищується після набрання вироком законної сили".

17. Кримінально-процесуальний кодекс, чинний після 12 червня 2003 року, встановлює в відповідній частині таке:

"Стаття 41. Компетенція судді з кримінального переслідування

Суддя з кримінального переслідування забезпечує судовий конт­роль в ході кримінального переслідування шляхом:

5. надання дозволу на прослуховування повідомлень, виїмку корес­понденції, відеозапис;..."

Стаття 135. Прослуховування переговорів

(1) Прослуховування переговорів (телефонних, таких, що здійсню­ються через радіозв’язок чи за допомогою інших технічних засобів) здійснюється органом кримінального переслідування з санкції судді з кримінального переслідування на підставі вмотивованої постанови прокурора у справах про особливо тяжкі і надзвичайно тяжкі злочини.

(2) У невідкладних випадках, якщо несвоєчасне отримання санк­ції, передбаченої в пункті (1), спричинить серйозну шкоду збору доказів, прокурор може винести мотивовану постанову про прослухо- вування і звукозапис переговорів, невідкладно повідомляючи про це суддю з кримінального переслідування, але не пізніше, як через 24 години після винесення постанови. Суддя з кримінального пересліду­вання протягом 24 годин ухвалює рішення щодо постанови, винесе­ної прокурором і якщо затверджує її, то дає санкцію на подальше прослуховування в разі необхідності, а в разі незатвердження видає розпорядження про негайне припинення прослуховування та зни­щення зроблених записів.

(3) Прослуховування переговорів може здійснюватися за клопотан­ням потерпілого від злочину, свідків і членів їх сімей, в разі загрози насильства, вимагання або інших протиправних дій стосовно потер­пілого, свідків або членів їх сімей на підставі мотивованої постанови прокурора.

(4) Дозвіл на прослуховування переговорів під час кримінального розслідування видається щонайбільше на 30 діб. За наявності обґрун­тованих підстав дозвіл на прослуховування може бути продовжений на таких самих умовах, проте кожне подовження не може переви­щувати 30 діб, а загальна тривалість не може перевищувати 6 місяців. У будь-якому випадку прослуховування не може продовжуватись після закінчення кримінального переслідування.

(5) Прослуховування переговорів має бути скасоване до закін­чення строку, на який воно було дозволене, відразу після того, як зникають підстави для його здійснення.

(6) Після завершення санкціонованого прослуховування в ході кримінального переслідування суддя з кримінального переслідування запитує думку прокурора, що керує кримінальним переслідуванням або здійснює його, і впродовж розумного часу, однак не пізніше припинення кримінального переслідування, повідомляє про це в письмовій формі осіб, чиї розмови прослуховувалися і записувалися.

Стаття 136. Здійснення прослуховування, звукозапис повідомлень і їх засвідчення

(1) Прослуховування переговорів здійснює орган кримінального переслідування. Особи, які залучаються для технічного забезпечен­ня прослуховування і звукозапису переговорів, зобов’язані зберігати таємницю процесуальної дії, таємницю кореспонденції. У разі пору­шення своїх зобов’язань вони несуть відповідальність відповідно до положень статей 178 і 315 Кримінального кодексу. Факт ознайом­лення їх з такими зобов’язаннями відзначається в протоколі.

(2) Про здійснення прослуховування і звукозапис переговорів орган кримінального переслідування складає протокол з дотриманням вимог статей 260 і 261, в якому додатково вказуються наявність санкції, що була видана суддею з кримінального переслідування, номер або номери телефонів, адреси телефонних станцій, радіостан­цій або інших технічних засобів, через які здійснювались перего­вори, імена осіб, які провадили переговори (якщо вони відомі), дата і час кожної окремої розмови та номер касети, на якій був зроблений відеозапис.

(3) Переговори, що записані на аудіокасету, повністю відтворю­ються в письмовому вигляді, засвідчуються органом кримінального переслідування, перевіряються та підписуються другим підписом прокурора, який здійснює кримінальне переслідування або керує ним, та додаються до протоколу. Переговори, які здійснювались ін­шою, ніж та, якою ведеться кримінальне переслідування, мовою, перекладаються перекладачем. До протоколу також додається касета з оригіналом звукозапису переговорів, яка опечатується печаткою органу кримінального переслідування.

(4) Касета із записом переговорів, відтворений в письмовій формі варіант та протокол прослуховування і запису переговорів протягом 24 годин надсилаються прокуророві, який визначає, які із зібраних відомостей є важливими для справи, що розглядається, і складає про це протокол.

(5) Касети з оригіналом звукозапису розмов разом із повністю відтвореним в письмовому вигляді варіантом та копіями протоколів передаються судді з кримінального переслідування, який дав санкцію на прослуховування, для подальшого зберігання в спеціальному місці в запечатаному конверті.

(6) Звукозаписи, які не мають значення для справи, знищуються на підставі постанови або ухвали судової інстанції. Усі інші звуко­записи зберігаються до передачі справи в архів.

Стаття 138. Перевірка звукозаписів переговорів

Засоби доказування, зібрані відповідно до положень статей 135 і 137, можуть бути перевірені шляхом проведення технічної експер­тизи, призначеної судовою інстанцією за клопотанням сторін або за власною ініціативою".

18. Відповідно до пункту 5 статті 15 Закону "Про адвокатуру" від 13 травня 1999 року професійні переговори адвоката можуть прослухо- вуватись тільки за умов, передбачених законом. Пункт 13 статті 15 гарантує конфіденційність переговорів адвоката зі своїм клієнтом і забороняє прослуховування таких переговорів.

ПРАВО

I. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

19. Заявники з посиланням на статтю 8 Конвенції скаржилися на те, що не було дотримане їхнє право на свободу кореспонденції, оскільки внутрішнє законодавство, що регулює прослуховування телефонних переговорів, не містить достатніх гарантій від зловжи­вань з боку національних органів влади. Вони не стверджували, ніби потерпіли внаслідок якогось конкретного прослуховування своїх теле­фонних розмов. Стаття 8 Конвенції передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

А. Аргументи сторін

20. Заявники стверджують, що вони перебувають у статусі потер­пілих і що, відтак, мало місце втручання в їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Навіть якщо не всі вони мали видані Мініс­терством юстиції ліцензії на практику, однак вони всі представляли заявників у Європейському суді з прав людини. Усі вони були членами організації "Юристи за права людини", яку уряд вважав підривною організацією, що діє проти інтересів держави. Організація "Юристи за права людини" представляла багатьох осіб, які відпо­відали критеріям для застосування заходів з прослуховування розмов, на які Уряд посилався як у національних судах, так і в провадженні в Суді. Заявники навели приклади таких осіб, як П. Поповічі, за­суджений до довічного ув’язнення, П. Стічі і М. Урсу, обвинувачені у вбивстві сина спікера парламенту, К. Бекчієв і E. Дука, обвинува­чені в особливо тяжких злочинах. Вони також посилаються на багатьох осіб, які мали висловлювали незгоду з лідерами правлячої комуністич­ної партії, а також на двох людей, які подали до суду на спецслужби Молдови. Заявники стверджують, що хоч не всі члени їхньої орга­нізації працювали над серйозними справами, однак всі вони користу­валися телефонами організації і тому наражалися на ризик прослу­ховування їхніх розмов.

21. Заявники стверджують, що чинне законодавство як на час подання їхньої заяви, так і нині порушує їхнє право на повагу до їхньої кореспонденції. Вони стверджують, що законодавчий режим ані не відповідає вимозі передбачуваності, ані не передбачає достатні гарантії від свавільного прослуховування і зловживання.

22. За словами заявників, законодавство не зобов’язує слідчого суддю при розгляді подання про прослуховування телефонних роз­мов знаходити рівновагу між відповідними інтересами. Він тільки зобов’язаний перевірити, чи було дотримано відповідних формаль­ностей. Надаючи свої пояснення, заявники спираються на офіційні статистичні дані щодо прослуховування телефонних розмов, відпо­відно до яких в 2007 році судді з кримінального переслідування задовольнили 99,24% від загальної кількості — 2372 — подань на прослуховування. На думку заявників, ця статистика доводить, що судді з кримінального переслідування не розглядали підстави, що їх наводили в обґрунтування заходів з прослуховування, і навіть очевидно необґрунтовані кримінальні обвинувачення могли слугу­вати основою для прослуховування. Заявники також стверджують, що близько 60% кримінальних злочинів, передбачених у Криміналь­ному кодексі, відповідають умовам постанови про прослуховування. Обмеження терміну дії постанови про прослуховування телефонних розмов є лише теоретичним, оскільки на практиці після закінчення 6-місячного періоду, суддя з кримінального переслідування може видати новий дозвіл. За словами заявників, положення статті 135 Кримінально-процесуального кодексу щодо обов’язку судді з кри­мінального переслідування повідомити осіб, чиї телефонні розмови прослуховувалися, про здійснені слідчі заходи, на практиці не діє, і жоден слідчий суддя ніколи не дотримувався цього положення.

23. Уряд вважає, що заявники не можуть вимагати визнати їх потерпілими через стан законодавства. На його думку, справу заяв­ників належить відрізняти від справи "Класс та інші проти Німеччини" (6 вересня 1978 року, Серія А, № 28), в якій троє з заявників були адвокатами, а один суддею. У цій справі тільки двоє з заявників були адвокатами з виданими Міністерством юстиції ліцензіями на право займатись адвокатською практикою. Окрім того, заявники не надали жодних доказів того, що серед їхніх клієнтів були особи з категорії осіб, до яких застосовується відповідний закон і щодо яких існувала обґрунтована ймовірність перехоплення їхніх розмов. На­справді, на момент подання цієї заяви було ухвалене лише одне рішення щодо Республіки Молдова, і заявники не були представни- ками клієнтів у цій справі. Усі ті клієнти заявників, які б могли бути об’єктами прослуховування телефонних розмов (див. вище, пункт 20), подавали свої заяви після 2003 і 2004 років. Єдиним винятком була Е. Дука, але її, зрештою, було виправдано. Тому скарга заявників становить собою actio popularis і має бути визнана неприйнятною.

24. Окрім того, Уряд зауважує, що ніякого прослуховування пе­реговорів заявників не було. Вони не могли навіть стверджувати, ніби є потенційними потерпілими, оскільки чинне законодавство чітко визначає категорії осіб, до яких можуть застосовуватися заходи з прослуховування, і об’єктом цього законодавства є не кожна особа, що перебуває під юрисдикцією Республіки Молдова.

25. На думку Уряду, відповідне чинне законодавство містить до­статні гарантії. Прослуховування телефонних розмов регулювалось Законом "Про оперативно-розшукову діяльність" і Кримінально-про­цесуальний кодексом. В статті 6 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" було визначено, що прослуховування могло здійснюватися тільки відповідно до закону. Дозвіл на здійснення заходів надавався в публічному порядку, проте методи і способи спостереження три­малися в секреті.

26. Категорія осіб, спілкування яких підлягає можливому прослухо- вуванню відповідно до законодавства Республіки Молдова, є обмеже­ною. Законодавство спрямовано тільки на осіб, причетних до тяжких злочинів. Що стосується прослуховування переговорів інших осіб, то для видачі ордеру на прослуховування потрібна письмова згода цих осіб і вірогідна причина.

27. Як вважає Уряд, прослуховування переговорів не здійснювалось необґрунтовано, а лише на підставі ордера, виданого слідчим суддею за мотивованим рішенням одного з керівників органів, що здійсню­вали прослуховування. У невідкладних випадках заходи з прослухо­вування можуть здійснюватися на підставі рішення прокурора, який повинен повідомити про це слідчого суддю не пізніше, ніж впродовж двадцяти чотирьох годин. У таких випадках слідчий суддя має право видати постанову про припинення заходів із прослуховування і знищення матеріалів, отриманих шляхом прослуховування. Будь- яка особа, вважаючи, що її права порушено заходами з прослухову­вання, має право звернутися зі скаргою до вищого органу, прокурора або слідчого судді.

28. Що стосується відомчих нормативних актів, виданих відпо­відно до пункту 2 статті 4 Закону "Про оперативно-розшукову діяль­ність", то Уряд у своїх попередніх зауваженнях щодо прийнятності стверджував, що вони становлять державну таємницю відповідно до Закону "Про державну таємницю".

B. Оцінка Суду

1. Чи мало місце втручання?

29. Суд повторює, що телефонні переговори підпадають під по­няття "приватне життя" і "кореспонденція" за змістом статті 8 (див. "Вебер і Саравіа проти Німеччини" (рішення), № 54934/00, п. 77, 29 червня 2006 року, та цитовані в ньому справи).

30. Окрім того, він нагадує, що в рішенні "Класс проти Німеч­чини" (див. вище, пп. 34 і 35) він повинен був вивчити питання про те, чи може фізична особа подати до конвенційних органів заяву, що стосується таємних заходів стеження, не маючи змоги назвати якийсь конкретний захід, який би стосувався саме її. Суд постановив, що:

"Ефективність (1’Effet utile) Конвенції потребує за таких умов наяв­ності можливості звернення до Комісії. Без такої можливості дієвість механізму практичної реалізації положень Конвенції виявилася б значно послабленою. Оскільки Конвенція та її органи були створені з метою захисту прав людини, процедурні положення Конвенції мають застосовуватися у спосіб, який забезпечує ефективність сис­теми розгляду індивідуальних заяв.

Отже, Суд погоджується, що особа має право, за певних умов, заявити про те, що вона потерпіла внаслідок порушення, яке становить уже сам факт існування таємних заходів або законодавства, яке умож­ливлює вжиття таємних заходів, і що при цьому в її скарзі необов’яз­ково має стверджуватися, що такі заходи дійсно були застосовані до неї. У кожному випадку слід з’ясовувати відповідні умови, за яких, як стверджує заявник, було порушено конвенційне право (права), а також таємний характер оскаржуваних ним заходів та зв’язок між заявником і такими заходами.

Суд зазначає, що у випадку, коли держава запроваджує заходи таємного стеження, про що особи, які є об’єктом таких заходів, не сповіщаються і тому не мають змоги їх оскаржити, значна частина гарантій статті 8 зводиться нанівець. У такій ситуації існує можли­вість поводження з особою у спосіб, який суперечить статті 8, або навіть можливість позбавлення її права, гарантованого цією стат­тею, без відповідного її сповіщення, а отже, без можливості для неї отримати засіб правового захисту чи в національному органі, чи в органах Конвенції.

Суд вважає неприпустимим, коли гарантію здійснення особою передбаченого Конвенцією права можна таким чином усувати лише внаслідок того, що цю особу не сповіщають про порушення цього права. Право звернення до Комісії осіб, які потенційно можуть бути об’єктом таємного стеження, має випливати зі статті 25, інакше стаття 8 ризикує втратити свою силу".

31. Суд зазначає, що згідно з Законом "Про оперативно-розшу­кову діяльність" органи влади мають право на прослуховування теле­фонних розмов деяких категорій осіб, зазначених у статті 6 цього Закону. Будучи адвокатами-правозахисниками, заявники представ­ляють інтереси таких осіб і, таким чином, мають багато контактів з ними.

32. Суд не може не зважати на те, що на час, коли цю справу було визнано прийнятною, організація "Юристи за права людини" діяла як представник приблизно в п’ятдесяти відсотках молдавських справ, переданих на комунікацію Урядові. Не може він забути й свої вис­новки в справі "Колібаба проти Молдови" (№ 29089/06, пп. 67—69, 23 жовтня 2007 року), в якій йшлося про те, що Генеральний про­курор погрожував Молдавській асоціації адвокатів відкрити кри­мінальне провадження щодо юристів, що завдали шкоди іміджеві Республіки Молдова своїми зверненнями зі скаргами до міжнарод­них організацій, що спеціалізуються на захисті прав людини. Він також пригадує, що Уряд підтримав дії Генерального прокурора і обвинуватив заявника ще й у наклепі на молдавські органи влади шляхом подачі скарги відповідно до статті 34 Конвенції.

33. За таких обставин, а також з огляду на висновок Суду в пунк­ті 50 нижче, Суд вважає, що виключати того, що до заявників не було застосовано заходи таємного стеження або що вони на той час не наражалися на потенційну небезпеку застосування таких заходів, не можна.

34. Саме лише існування цього законодавства означає — для всіх тих, хто може підпадати під його дію — існування загрози стеження, причому ця загроза обов’язково завдає удару по свободі спілкування між користувачами поштових та телекомунікаційних послуг — і, від­так, є "втручанням органів державної влади" у здійснення заявни­ками права на повагу кореспонденції (див. цитовану вище справу "Класс проти Німеччини", п. 41).

35. Отже, втручання у права заявників, гарантовані статтею 8 Конвенції, мало місце, і заперечення Уряду щодо відсутності у них статусу потерпілих має бути відхилене.

2. Чи було втручання виправданим?

36. Таке втручання є виправданим за положеннями частини 2 статті 8 тільки в тому разі, коли воно здійснюється "згідно з законом", має одну або більше законних цілей, зазначених у частині 2, і є "необхідним у демократичному суспільстві" задля досягнення такої мети або цілей (див. цитовану вище справу "Вебер і Саравіа", п. 80).

3. Чи було втручання здійснене "згідно з законом"?

а. Загальні принципи

37. Вислів "згідно з законом" за змістом пункту 2 статті 8 вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне обґрунтування в на­ціональному законодавстві; він також передбачає якість закону, ви­магаючи, щоб він був сумісним з верховенством права і доступним для відповідної особи, яка, крім іншого, має бути в змозі передба­чити для себе його наслідки (див., серед інших джерел, Kruslin v. France ["Крюслен проти проти Франції"], 24 квітня 1990 року, п. 27, Серія А, № 176; Huvig v. France ["Ювіґ проти Франції"], 24 квітня 1990 року, п. 26, Серія А, № 176 B; Lambert v. France ["Ламберт проти Франції"], 24 серпня 1998 року, п. 23, Reports of Judgments and Decisions 1998-V; Perry v. the United Kingdom ["Перрі проти Сполу­ченого Королівства"] № 63737/00, п. 45, ECHR 2003-IX (витяги); Dumitru Popescu v. Romania (№ 2) ["Думітру Попеску проти Румунії"]; № 71525/01, п. 61, 26 квітня 2007 року, Association for European Integ­ration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria ["Асоціації за євро­пейську інтеграцію і права людини" та Екімджієв проти Болгарії"], № 62540/00, п. 71, 28 червня 2007 року, Liberty and Others v. the United Kingdom ["Ліберті" та інші проти Сполученого Королівства"], № 58243/00, п. 59, 1 липня 2008 року).

38. Те, що втручання, про яке йдеться, було обґрунтоване в на­ціональному законодавстві, не викликає заперечень. Заявники, однак, стверджували, що це право як до 2003 року, так і пізніше не було достатньо деталізованим і точним, щоб відповідати вимозі "передба­чуваності" частини 2 статті 8, оскільки не передбачало достатніх гаран­тій від зловживань та довільних дій.

39. Суд зазначає, що нещодавно у своєму рішенні про прийнятність у цитованій вище справі "Вебер і Саравіа", пп. 93—95, він узагальнив власну практику щодо вимоги про правову "передбачуваність" у цій сфері наступним чином:

"93.... передбачуваність в особливому контексті негласних заходів стеження — таких, як прослуховування переговорів, — не може означати, що людина має бути в змозі передбачити, коли саме органи влади, ймовірно, прослуховуватимуть її переговори, аби вона могла відповідно адаптувати свою поведінку (див., зокрема, "Леандер проти Швеції", рішення від 26 серпня 1987 року, Серія А, № 116, с. 23, п. 51). Відтак, і зокрема там, де повноваження, надані виконавчій владі, здійснюються таємно, ризик свавільних дій є очевидним (див., зокрема, цитовану вище справу Ювіґ, с. 54—55, п. 29; і Rotaru v. Romania ["Ротару проти Румунії"] [GC], № 28341/95, п. 55, ECHR 2000-V). Тому вкрай важливо мати чіткі, докладні правила прослу­ховування телефонних переговорів, тим більше, що доступні для використання технічні засоби весь час удосконалюються (див. справи Kopp v. Switzerland ["Копп проти Швейцарії"], рішення від 25 березня 1998 року, Reports 1998-II, с. 542—543, п. 72, і Valenzuela Contreras v. Spain ["Валенсуела Контрерас проти Іспанії"], рішення від 30 липня 1998 року, Reports 1998-V, с. 1924—25, п. 46). Норми національного права мають бути достатньо чіткими, аби давати громадянам достатню вказівку на обставини, за яких, та умови, на яких державні органи мають право вдатися до якогось із таких заходів (див. цитовані вище справи Копп, п. 64; Ювіґ, п. 29; і Валенсуела Контрерас, там само).

94. Крім того, оскільки практичне здійснення заходів негласного стеження за каналами зв’язку не є відкритим для контролю з боку зацікавлених осіб або широкого загалу, формулювати правову дис- крецію, яка надається виконавчій владі чи судді в термінах необ­межених повноважень, порушувало б принцип верховенства права. Отже, закон має визначати межі будь-якого такого розсуду, яким наділяються компетентні органи, а також порядок його здійснення з достатньою ясністю, щоб окрема особа мала достатній захист від свавільного втручання (див., серед інших джерел, цитовані вище справи Леандер, п. 51; і Ювіґ, п. 29).

95. У своїй прецедентній практиці з питання негласних заходів стеження Суд розробив такі мінімальні гарантії, які слід викласти в статутному праві з метою уникнути зловживання владою: характер злочинів, які можуть давати підстави для ордеру на прослуховування повідомлень; визначення категорії фізичних осіб, телефонні розмови яких можна прослуховувати; обмеження на тривалість прослухову­вання телефонних розмов; процедури вивчення, використання і зберігання отриманих відомостей; запобіжні заходи при передачі цих відомостей іншим сторонам; обставини, за яких записи можна або треба стерти чи знищити стрічки (див., зокрема, цитовані вище справи Ювіґ, п. 34; Валенсуела Контрерас, п. 46; та рішення у справі Prado Bugallo v. Spain ["Прадо Буґальо проти Іспанії"], № 58496/00, п. 30, від 18 лютого 2003 року)".

40. Суд, окрім того, нагадує, що в рішенні у справі Думітру Попеску проти Румунії (див. вище, пп. 70—73) він висловив думку про те, що орган, який видає дозволи на прослуховування, має бути незалеж­ним, і що має існувати або судовий контроль, або контроль з боку незалежного органу за діяльністю такого дозвільного органу.

b. Застосування загальних принципів до цієї справи

41. Суд робить висновок, що законодавство до 2003 року не було ані чітким, ані деталізованим і не задовольняло мінімальних гарантій, що містяться в прецедентній практиці Суду (див. вище, пункт 39). Дійсно, за видачею дозволів та за застосуванням заходів прослухо­вування жодного судового контролю не було, що ж до осіб, які могли підпадати під його положення, то це законодавство мало дуже широку сферу охоплення. Визначенню обставин, за яких може видаватися ордер на прослуховування, бракувало точності. Суд із задоволенням відзначає, що після 2003 року було запроваджено деякі суттєві покра­щення.

42. Суд нагадує, що в справі "Асоціація за європейську інтеграцію і права людини" та Екімджієв проти Болгарії" (див. вище, пункт 84) він розмежував два етапи прослуховування телефонних переговорів: надання санкції на стеження і фактичне стеження.

43. Тією мірою, якою це стосується початкової стадії процедури прослуховування, Суд зазначає, що після 2003 року молдавське за­конодавство, як вбачається, стало чіткішим щодо прослуховування переговорів осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів. Справді, чітко вказано, що особи, підозрювані у вчиненні тяжкого, особливо тяжкого або надзвичайно тяжкого злочину, за певних об­ставин наражаються на ризик застосування до них такого заходу. Більш того, законодавство в зміненій редакції тепер передбачає, що ордер на прослуховування видає суддя.

44. Однак, на думку Суду, характер злочинів, які можуть давати підстави для ордеру на прослуховування, не є досить чітко визначе­ними в оспорюваному законодавстві. Зокрема, Суд відзначає, що більше половини злочинів, передбачених у Кримінальному кодексі, потрапляють до категорії злочинів, в зв’язку з якими може видава­тися ордер на прослуховування (див. вище, пункт 14). Суд, окрім того, стурбований тим, що оспорюване законодавство, здається, не досить чітко визначає категорії осіб, які можуть бути об’єктом прослуховування їхніх телефонів. Він відзначає, що в пункті 1 стат­ті 156 Кримінального кодексу вжито занадто загальні формулювання, коли йдеться про таких осіб, і де встановлено, що захід із прослухо­вування може бути застосований щодо підозрюваного, обвинува­ченого або іншої особи, причетної до кримінального злочину. Жод­ного пояснення того, хто саме потрапляє в категорію "інші особи, причетні до кримінального злочину", не надано.

45. Суд також зазначає, що законодавство, про яке йдеться, не передбачає чіткого обмеження в часі санкцій на заходи з прослухо­вування телефонних повідомлень. Хоча Кримінальний кодекс і вста­новлює обмеження в шість місяців (див. вище, пункт 17), в оспорю­ваному законодавстві немає жодних положень, які б не дозволяли органам переслідування звертатися з поданням і отримувати новий ордер на прослуховування після закінчення визначеного як норма шестимісячного строку.

46. Крім того, з оспорюваного законодавства чітко не випливає, хто і за яких обставин наражається на ризик застосування до нього цього заходу в інтересах, наприклад, охорони здоров’я чи моралі населення або в інтересах інших осіб. При переліченні в статті 6 та в частині 1 статті 156 обставин, за яких може бути застосоване прослу­ховування, Закон "Про оперативно-розшукову діяльність" і Кримі­нально-процесуальний кодекс, тим не менш, не містять визначення термінів "національна безпека", "громадський порядок", "охорона здоров’я", "захист моралі", "захист прав та інтересів інших осіб", "інтереси... економічного добробуту в країні" або "підтримання право­порядку", зроблених в контексті прослуховування телефонних пере­говорів. Законодавство також не уточнює обставини, за яких людина може наражатися на ризик прослуховування її телефонних розмов з будь-якої з цих підстав.

47. Що стосується другого етапу процедури прослуховування теле­фонних переговорів, то може видатися, що слідчий суддя відіграє в ній дуже обмежену роль. Згідно зі статтею 41 Кримінально-проце­суального кодексу його роль полягає у видачі ордера на прослухову­вання. Згідно зі статтею 136 того ж Кодексу слідчий суддя також має право зберігати "оригінальні копії стрічки разом із повною письмовою розшифровкою... у спеціальному місці в запечатаному конверті" і ухвалювати "рішення щодо знищення записів, які не мають значення для кримінальної справи". Закон, однак, не передбачає ознайомлення слідчого судді з результатами стеження і не вимагає від нього конт­ролю за дотриманням вимог закону. Навпаки, стаття 19 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність", як видається, покладає такі наглядові обов’язки на "Генерального прокурора, його заступника, а також прокурорів муніципій та повітів". Крім того, коли йдеться про фактичне здійснення заходів стеження на другому етапі, може зда­тися, що процедура прослуховування та гарантії, що містяться в Кримінально-процесуальному кодексі і в Законі "Про оперативно- розшукову діяльність", застосовуються тільки в зв’язку з триваючим кримінальним провадженням і не охоплюють обставин, перелічених

вище.

48. Ще одним моментом, який заслуговує на те, щоб його згадати в цьому зв’язку, є очевидна відсутність правил, які досить точно вказували б на порядок попереднього аналізу оперативних відомос­тей, отриманих шляхом стеження, або процедури забезпечення їх цілісності та конфіденційності, а також процедури їх знищення (див., як приклад протилежного, цитовану вище справу Вебер і Саравіа, пп. 45—50).

49. Суд також зазначає, що загальний контроль за системою не­гласного стеження покладається на парламент, який здійснює його через спеціалізовані комісії (див. статтю 18 Закону "Про оперативно- розшукову діяльність"). Однак спосіб, в який парламент має здій­снювати свій контроль, законом не встановлено, а Судові не було представлено жодних доказів того, що існує порядок, який регулює діяльність парламенту в цьому зв’язку.

50. Що стосується прослуховування повідомлень осіб, підозрюва­них у вчиненні злочинів, то Суд відзначає, що в справі Копп (див. вище, пункт 74) він визнав порушення статті 8, оскільки особа, яка відповідно до швейцарського законодавства про негласне стеження вповноважена відрізняти питання, пов’язані з роботою адвоката, від інших питань, була посадовою особою юридичного відділу пошто­вого відомства. У цій справі, хоча законодавство Республіки Молдова, як і швейцарське, гарантує таємницю взаємовідносин адвоката з клієнтами (див. вище, пункт 18), воно не передбачає будь-якої процедури, яка б наповнювала згадану норму змістом. Суд вражений відсутністю чітких правил, які визначали б, що мало відбуватися, коли, наприклад, прослуховується телефонний дзвінок клієнта своєму адвокатові.

51. Суд також зауважує, що в 2007 році молдавські суди задоволь­нили практично всі подання на прослуховування, з якими зверталися органи прокуратури (див. вище, пункт 13). Оскільки цей показник виданих дозволів надзвичайно високий, то Суд вважає за потрібне наголосити, що прослуховування телефонних розмов є дуже серйоз­ним втручанням в права людини, і лише дуже серйозні причини, які спираються на обґрунтовану підозру в тому, що людина причетна до серйозної злочинної діяльності, можуть слугувати підставою для надання такого дозволу. Суд зазначає, що молдавське законодавство не уточнює, наскільки обґрунтованою має бути підозра щодо особи, аби дозволити прослуховування. Не містить воно також і гарантій, за винятком передбаченої у пункті 1 статті 6, яка визначає, що прослуховування може провадитися тільки тоді, коли в іншому випадку неможливо виконати відповідне завдання. Це, на думку Суду, викликає занепокоєння, якщо зважати на дуже високий від­соток дозволів, виданих слідчими суддями. На думку Суду, було б небезпідставно вважати це свідченням того, що слідчі судді не з’ясо­вують існування поважних причин для санкціонування заходів з негласного стеження.

52. Суд вважає, що недоліки, які він виявив, впливають на фактич­не функціонування системи негласного стеження, що існує в Мол­дові. У зв’язку з цим Суд бере до уваги статистичні відомості, наведені в листі керівника секретаріату Голови Верховного Суду (див. вище, пункт 13). Згідно з цією інформацією в 2005 році були видано понад 2500 ордерів на прослуховування, в 2006 році — близько 1900, а в 2007 році — більш як 2300. Ці цифри свідчать про те, що системою негласного стеження в Молдові, щонайменше, зловживають, що мож­на частково пов’язати з невідповідністю вміщених в законі гарантій (див. цитовану вище справу "Асоціація за європейську інтеграцію і права людини" та Екімджієв проти Болгарії", п. 92).

53. Як підсумок, Суд вважає, що молдавський закон не забез­печує належного захисту від зловживання владою, яке здійснює держава в області прослуховування телефонних переговорів. Відтак, втручання в права заявників за статтею 8 не відбувалось "згідно з законом". З огляду на цей висновок, немає потреби розглядати пи­тання про те, чи втручання відповідало решті вимог другої частини статті 8.

54. З цього робиться висновок, що в цій справі мало місце пору­шення статті 8.

II. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції

55. Заявники доводили, що вони не мали ефективних засобів правового захисту у відповідному національному органі щодо пору­шення статті 8 Конвенції і заявляли про порушення статті 13, яка відзначає, що:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було по­рушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в націо­нальному органі...".

56. Суд повторює, що стаття 13 не може тлумачитися як така, що потребує засобу юридичного захисту від стану внутрішнього законо­давства, адже в іншому випадку Суд повинен би був вимагати від Високих Договірних Сторін включити Конвенцію до свого національ­ного законодавства (див. рішення у справі Ostrovar v. Moldova ["Остро- вар проти Молдови"], № 35207/03, п. 113, 13 вересня 2005 року). За таких обставин Суд не вбачає порушення статті 13 Конвенції у по­єднанні зі статтею 8.

III. Застосування статті 41 Конвенції

57. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

58. Заявники не заявляють якоїсь вимоги про відшкодування мате­ріальної чи моральної шкоди.

B. Судові витрати

59. Заявники претендують на відшкодування 5 475 євро за витрати, понесені в Суді. Вони представили детальний графік відпрацьованих годин.

60. Уряд доводить, що оскільки заявники представляють самих себе, то вони не мають права претендувати на будь-яку оплату у зв’язку з цим. Окрім того, Уряд вважає заявлену суму надмірною і піддає сумніву кількість годин, відпрацьованих заявниками.

61. Суд присуджує загальну суму 3 500 євро видатків і витрат.

C. Пеня

62. Суд вважає належним застосувати процентну ставку на основі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

2. Постановляє, що порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 не було;

3. Постановляє:

(а) що Держава-відповідач протягом трьох місяців від дати, на яку рішення стане остаточним відповідно до частини 2 статті 44 Кон­венції, повинна виплатити заявникам як компенсацію судових ви­датків та витрат загальну суму 3500 євро (три тисячі п’ятсот євро) в еквіваленті національної валюти Держави-відповідача за курсом, що діє на день виплати, плюс будь-які податки, що можуть підлягати нарахуванню;

(б) що по завершенні вищезазначених трьох місяців і до моменту повної виплати на ці суми слід нараховувати прості відсотки в розмірі, рівному граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти^[183];

4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 10 лютого 2009 року, відповідно до пп. 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.