Цезар та інші проти України (Tsezar and others v. Ukraine), №№ 73590/14, 73593/14, 73820/14, 4635/15, 5200/15, 5206/15 and 7289/15 (рішення щодо суті), 13 лютого 2018 р.[146]

Факти. Усі заявники - жителі міста Донецька. У різні дати 2014 ро­ку виплата допомоги із соціального забезпечення була припинена, що підтверджується довідками, виданими місцевими органами соціаль­ного захисту населення.

Витяг з рішення

Право на справедливий суд. «47. Суд зауважує з самого початку, що неможливості третейських судів, що знаходяться в місті, де про­живають заявники, вирішувати їхні вимоги - є результатом військових дій у тих сферах, які знаходяться поза контролем Уряду.

48. Отже, немає питань до органів державної влади відповіда­ча щодо навмисного „обмеження” або „лімітування” здійснення прав заявників на доступ до суду (на відміну, наприклад, від Омар, Фран­ція, 29 липня 1998 р., §§ 34-44, Звіти 1998-V). Питання перед Судом полягає, скоріше, у тому чи держава-відповідач вжила всіх необхід­них заходів для організації своєї судової системи таким чином, щоб забезпечити права, гарантовані статтею 6, на практиці (див., Mutatis mutandis, Union Alimentaria Sanders SA проти Іспанії, 7 липня 1989 р., § 38, Серія А, № 157, і “Давран проти Туреччини”, № 18342/03, § 45, 3 листопада 2009 р.), зважаючи на давно встановлений принцип, згідно з яким Конвенція має на меті гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (див. Artico v. Italy, 13 травня 1980 р., § 33, серія A, № 37 та “Ібрагім та інші проти Сполуче­ного Королівства” [GC], nos 50541/08, 50571/08, 50573/08 і 40351/09, § 272, ЄКПЛ 2016). Розглядаючи це питання, Суд усвідомлює контекст, в якому виникла справа, зокрема, що стосується військових дій в ре­гіоні, і зазначає, що було б поверхнево розглядати факти справи без розгляду такого загального контексту (див. Хлєбік проти України, № 2945/16, § 71,25 липня 2017 р. з подальшим посиланням).

49. Суд нагадує, що відповідно до його прецедентное практики, пункт 1 статті 6 втілює „право на суд”, з якого право доступу, тобто пра­во подавати позов до суду у цивільних справах, є лише одним аспек­том (див.

50. Суд зауважує, що, як мінімум, на серпень 2014 року, суди у До­нецьку не мали можливості працювати, що не є предметом суперечки між сторонами (див. п. 44 вище). Відповідно, з того часу заявники не мали змоги подавати позов до судів, розташованих у місті Донецьку, що чітко визначало обмеження їхнього права на доступ до суду.

51. Суд нагадує, що право доступу до судів не є абсолютним, але може бути обмеженим; це дозволено імплікацією, оскільки право на доступ за своїм характером вимагає державного регулювання, яке може змінюватися у часі та на місці відповідно до потреб та ресур­сів спільноти та окремих осіб (див. "Ashingdane проти Сполученого Королівства”, 28 травня 1985 р., § 57, Серія А, № 93, та "Станєв проти Болгарії” [GC], № 36760/06, § 230, ЄКПЛ 2012 р.). Встановлюючи таке регулювання, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції покладено на Суд, функція Суду не покликана частково замінити оцін­ку національними органами влади будь-якої іншої оцінки того, що може бути кращою політикою у цій сфері. Тим не менше обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ до інформації осо­би таким чином або в такій мірі, щоб зменшити саму суть права. Крім того, обмеження несумісне з пунктом 1 статті 6, якщо воно не досягне законної мети, і якщо не існує розумного відношення пропорційнос­ті між використаними засобами та метою, яку потрібно досягти (див. "Кордова проти Італії”, № 40877/98, § 54, ЄКПЛ 2003-I, а також "Греко- Католицька парафія Лупеній та інші”, згадана вище, § 89).

52. Суд визнає, що державні органи влади іноді можуть зазнати певних труднощів у забезпеченні належного функціонування судової системи в деяких регіонах з огляду на постійні військові дії в цих ре­гіонах. Тим не менше, на думку Суду, очікується, що органи державної влади вживатимуть відповідних заходів для вирішення проблеми, наприклад, шляхом спеціального дозволу на подання позовів до суду в іншому регіоні держави (див., mutatis mutandis, "Хамідов проти Росії” № 72118/01, § 156, 15 листопада 2007 р.).

53. Суд зазначає, що у даній ситуації держава внесла зміни до за­конодавства, внаслідок чого спочатку суди у сусідніх регіонах були уповноважені розглядати справи, які в інших випадках розглядались судами на території, яка не контролюється Урядом, і останні були переведені до відповідних судів на територію, контрольовану Урядом (див. пункти 34-38 вище). Зокрема, у вересні 2014 року - за два чи чо­тири місяці до подання справ до Суду - суди, розташовані на терито­рії, контрольованій Урядом, вже мали підсудність щодо адміністра­тивних справ заявників.

54. Суд зазначає, що немає ніяких доказів, які б підтверджували твердження заявника, що їх особиста ситуація перешкоджала їм пе­ресуватися на територію, на якій розміщувалися відповідні суди, для подання позовних заяв або уповноваження представника для цього. Фактично, з документів, наданих сторонами, випливає, що чотири за­явники мали змогу пересуватися на територію, контрольовану Уря­дом після переміщення судів (див. пункти 16, 17 та 19 вище). Це, зо­крема, стосується і першого заявника, яка, незважаючи на проблеми зі своїм здоров'ям (див. п. 46 вище), могла зареєструватися у Департа­менті праці та соціального забезпечення Червоноармійського району Донецької області (див. п. 16 вище).

55. Суд нагадує, що у нещодавній справі „Хлєбік проти України”, згаданій вище, він припустив, що державні органи влади України вжи­ли всіх необхідних їм заходів для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити права, передбачені статтею 6, ефективно у конкретній ситуації постійного конфлікту та дійшли висновку, що вони зробили все, що в їхніх силах за цих обставин, для вирішення ситуації заявника (§ 79). Аналогічно, у цій справі Суд вважає, що на­ціональні органи влади зробили належним чином очікувані від них кроки для забезпечення належного функціонування судової системи, що робить її доступною для мешканців територій, які наразі не контр­олюються Урядом (див., Хамідов, згадане вище, § 156).

56. Таким чином, не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції».

Право на ефективний юридичний захист. «66. Суд зазначає, що, як випливає з подання сторін, перші два заявники отримували соціальні виплати, включаючи ті, що їм належать за період з 1 липня 2014 року до 15 червня 2015 року. Суд зазначає, що, незважаючи на це, заявники не погодились із отриманою сумою та поскаржились, що їм не було відшкодовано витрати, які їм довелося понести для поїздки на територію, контрольовану Урядом. Вони також скаржилися на інші аспекти щодо ефективності системи соціальних виплат (див. пункт 64 вище).

67. Проте, навіть якщо вважати, що заявники, про яких йде мова, зберегли статус потерпілих, скарга за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції у будь-якому разі є неприйнятною з наступних причин.

68. Суд зазначає, що жоден із заявників не оскаржив рішення про призупинення соціальних виплат у національних судах, оскільки вони вважали, що доступ до цих судів відсутній.

69. Суд нагадує, що вимога про те, що заявник має спочатку ви­користовувати внутрішні засоби правового захисту, перш ніж звер­нутися до Суду, є важливим аспектом механізму захисту, встановле­ним Конвенцією, яка є допоміжною до національних систем, що забез­печують захист прав людини (див. "Акдівар та інші проти Туреччини”, 16 вересня 1996 р., § 65, Доповіді 1996-IV). Загальні принципи, що стосуються вичерпання національних засобів правового захисту, від­новлюються у справі „Вукович та інші проти Сербії” [GC], nos.

70. Суд зазначає, що у вересні 2014 року органи влади перемісти­ли всі суди в райони, які більше не перебувають під їхнім контролем, у сусідні регіони (див. п. 53 вище). Суд також посилається на свої ви­сновки стосовно скарги заявників за статтею 6 (див. п. 55 вище), і на­гадує, що в конкретному контексті, в якому виникла справа, жоден із заявників не був непропорційно обмежений у своєму праві на до­ступ до суду, гарантованому цим положенням.

71. Отже, Суд доходить висновку, що, не подаючи своїх скарг до національних судів, заявники не надали національним органам влади можливості, яка в принципі повинна бути надана Договірним державам згідно зі статтею 35 Конвенції, а саме можливість для за­побігання або виправлення правопорушень Конвенції через свою власну правову систему (див., mutatis mutandis та серед інших орга­нів, "Кардот проти Франції", 19 березня 1991 р., § 36, Серія А, № 200 та “Вукович та інші", згадане вище, § 90) Відповідно, заперечення Уряду про невикористання національних засобів правового захисту має бути підтримано.

72. З цього випливає, що ця скарга повинна бути відхилена відпо­відно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції».

«75. Суд зазначає, що право, передбачене статтею 14, бути забез­печеним без дискримінації правами, гарантованими Конвенцією, по­рушується, коли держави ставляться по-різному до осіб з аналогічни­ми ситуаціями без надання об'єктивного та розумного обґрунтуван­ня (див. "Thlimmenos v. Greece" [ GC], № 34369/97, § 44, ЄКПЛ 2000-IV).

76. Від початку Суд зазначає, що перші три заявники порівнювали свою ситуацію з ситуацією резидентів інших територій України, які перебувають під контролем Уряду.

77. Суд зазначає, що головна різниця між положеннями перших трьох заявників у порівнянні з положеннями осіб, які проживають на території інших регіонів, контрольованих Урядом, полягає у тому, що в місті, де проживають ці заявники, Уряд не здійснює свої повнова­ження (див.

78. Таким чином, скарга є вочевидь необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції».

Право на життя. «79. Нарешті, перші три заявники скаржилися, не повідомляючи ніяких деталей, про те, що існуюча ситуація пору­шила їхнє право на життя відповідно до пункту 1 статті 2 Конвенції з огляду на їх низький рівень життя.

80. Незалежно від інших причин, що випливають з неприпусти­мості, Суд не знаходить підстави відмовитися від вищезазначених ви­сновків, що заявники мали у своєму розпорядженні засоби правового захисту, які були їм доступні, і були б ефективними. Ці засоби право­вого захисту повинні були використовуватися до подання їх заяви до Суду (див. п. 71 вище).

81. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції через невикористання національних засобів правового захисту».