Хлєбік проти України (Khlebik v. Ukraine), № 2945/16 (ріш.), 25 липня 2017 р.[147]

Факти. Заявник заявляв, що його ув'язнення за обставин, коли суди не в змозі розглянути апеляційну заяву, в якій він оскаржив свій вирок (внаслідок перебування його справи на території, яка непід- контрольна Уряду України), суперечить вимогам статті 5 Конвенції.

Витяг з рішення

Право на справедливий суд. «66. Передусім Суд підкреслює, що обсяг розгляду справи є обмеженим тим фактом, що застосування спрямоване лише проти України (у порівнянні з, наприклад, справою "Ілашку та інші проти Молдови та Росіі” (Ila⅞cu and Others v. Moldova and Russia) [ВП] No 48787/99, ЄСПЛ 2004-VII), а також тим, що заявник не стверджував, що його права були порушені через відсутність ме­ханізму міжнародного співробітництва між Україною та будь-якою ін­шою Високою Договірною Стороною.

67. Суд повторює, що в той час як стаття 6 Конвенції не змушує Країни-учасниці Договору створювати апеляційні суди або суди касаційної інстанції, Країна, що такі суди створює, повинна забезпе­чити, щоб особи, які несуть відповідальність перед законом, користу­вались у цих судах головними гарантіями, передбаченими статтею 6 (див. справу "Делкурт проти Бельгії” (Delcourt v. Belgium), рішення від 17 січня 1970 року, пункт 25, серія A No 11).

68. Стаття 6 Конвенції гарантує право на доступ до суду, зокре­ма апеляційного суду, в якому це право визнається національним законодавством, а також право на справедливий розгляд у суді у розумний термін.

69. Право на доступ до суду не є абсолютним та може мати певні обмеження; вони дозволені відповідно до того, як це припускається, оскільки право на доступ за своєю суттю передбачає регулювання Державою - регулювання, що може змінюватись в залежності від часу та місця відповідно до потреб та ресурсів суспільства й окре­мих осіб (див. справу "Ашінгдейн проти Великої Британії” (Ashingdane v. the United Kingdom), рішення від 28 травня 1985 року, пункт 57, се­рія А, No 93). Аналогічно, з огляду на різновиди провадження, не існує абсолютних критеріїв для визначення точки, в якій тривалість про­вадження стає надмірною (див. справу "Гавелка поти Чеської Респу­бліки” (Havelka v. the Czech Republic) (відх.), No 42666/10 та 61523/10, рішення від 20 вересня 2011 року). Обґрунтованість тривалості про­вадження має оцінюватись з огляду на конкретні обставини справи та з урахуванням застосування критеріїв, сформульованих у практи­ці Суду, зокрема складності справи, поведінки заявника та поведінки компетентних органів (див. справу "Пелісьє та Сассі проти Франції” (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], No 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II). Однак деякі справи можуть викликати необхідність глобальної оцін­ки у цьому відношенні без окремого розгляду кожного з цих критеріїв (див., наприклад, справу "Марчинський проти Польщі” (Mqczynski v. Poland), No 43779/98, пункт 33, рішення від 15 січня 2002 року). Вре­шті, Суд повторює, що він знає про складнощі, які часом ведуть до затримки розгляду справ національними судами та які спричинені різними факторами (див. справу "Вернілло проти Франції” (Vernillo v. France), рішення від 20 лютого 1991 року, пункт 38, серія A No 198).

70. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що неза­перечним є те, що заявник був спроможний подати апеляцію проти свого засудження, і ця апеляція була прийнята до розгляду по суті. Також незаперечним є те, що головною причиною того, чому справа заявника до цього часу не була розглянута апеляційним судом є те, що матеріали його справи не доступні через воєнні дії на території, яку Уряд не контролює.

71. Відтак немає сумнівів, що органи влади держави-відповідача навмисно "заборонили” чи "обмежили” здійснення права заявника на доступ до Апеляційного суду (на відміну від, наприклад, справи "Омар проти Франціі” (Omar v. France), рішення від 29 липня 1998 року, пунк­ти 34-44, Звіти 1998-V). Перед Судом радше стоїть питання, чи Країна- відповідач вжила всіх заходів, що їй доступні для організації роботи своєї судової системи у такий спосіб, який би надавав права, гаранто­вані статтею 6, що застосовується на практиці у цій конкретній ситуації (див., наприклад, з відповідними змінами справу "АТ Юніон Алімента- ріа Сандерс проти Іспанії” (Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain), рі­шення від 7 липня 1989 року, пункт 38, серія A No 157, та справу "Дав- ран проти Туреччини” (Davran v. Turkey), No 18342/03, пункт 45, рішен­ня від 3 листопада 2009 року) з огляду на загальноприйнятий принцип, що Конвенція спрямована на гарантування прав, що є реальними та чинними, а не теоретичними та вдаваними (див. справу "Артіко проти Італії” (Artico v. Italy), рішення від 13 травня 1980 року, пункт 33, серія А, No 37, та справу "Ібрахім та інші проти Великої Британії” (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [ВП], No 50541/08, 50571/08, 50573/08 та 40351/09, § 272, ЄСПЛ, 2016 рік). Під час розгляду цього питання Суд розуміє контекст, в якому була відкрита справа, та зазначає, що не­природнім буде розглядати фактичні обставини справи без розгляду загального контексту (див. з відповідними змінами справу "Кхаліфа та інші проти Італії” (Khlaifia and Others v.

72. Застосовуючи цей підхід, Суд продовжуватиме визначати, чи є будь-які практичні методи, що є відкритими для органів держави-від­повідача, щоб можна було відновити розгляд апеляції заявника в об­ставинах, що склалися.

73. Заявник запропонував три такі головні можливі методи (див. пункти 62 та 63 вище):

(i) вимагати допомоги з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в отриманні матеріалів справи з території, що не є підконтрольною Уряду;

(ii) провести нове розслідування та судовий розгляд;

(iii) переглянути рішення суду, спираючись на наявні матеріали.

74. Стосовно першого варіанта, Суд зазначає, що ефективність та­кого механізму залежатиме від ділової репутації та співпраці сил, що контролюють територію, яка не є підконтрольною Уряду, а не виключ­но від зусиль Уряду Країни-відповідача. У цьому випадку заявник фак­тично звернувся до Уповноваженого по допомогу, але вона не змогла надати жодної допомоги (див. пункт 20 вище), ймовірно через те, що, на відміну від Донецької області (див. пункт 49 вище), вона не змогла створити механізми вирішення таких проблем, що виникають на те­риторіях Луганської області, непідконтрольних Уряду, де залишились матеріали справи заявника. Заявник не стверджував, що відсутність механізму для Луганської області була пов'язана з недосконалістю з боку українських органів влади, радше ніж з боку будь-якої іншої сторони. Також необхідно враховувати той факт, що воєнні дії в регі­оні продовжувались впродовж розглянутого періоду, і до цього часу стабільного та тривалого припинення вогню жодного разу не було досягнуто (див. пункти 52 та 55 вище).

75. Стосовно другого варіанта, тобто можливості проведення нового розслідування та судового розгляду, Суд не бачить причин сумніватись у висновках національного суду, досягнутих під час про­вадження з відновлення матеріалів справи, які говорять про те, що у них не було жодних відповідних матеріалів, що стосуються спра­ви, з урахуванням того, що правопорушення, згідно з якими заяв­ник був засуджений, та судовий розгляд його справи відбувались на території Луганської області, що наразі не є підконтрольними Уряду (див. пункт 11 вище).

76. Відтак, незважаючи на те, що нове розслідування та судовий розгляд можуть бути можливими в деяких випадках, не було вияв­лено, що вони будуть ефективними на практиці у справі заявника. У цьому контексті Суд повторює, що його завданням є не перегляд відповідного законодавства та практики в цілому, а визначення того, чи спосіб, у який вони вплинули на заявника, спричинили порушен­ня Конвенції (див., наприклад, справу "Н.С. проти Італії” (N.C. v. Italy), No 24952/94, пункт 56, ЄСПЛ, 2002-X).

77. Стосовно третього варіанта, тобто перегляду обвинувачення та вироку, спираючись на наявні матеріали, Суд зауважує, що заявник не зазначив обсяг такого перегляду, який би він вважав можливим та належним за обставин, що склалися. Може здатись, що він хотів, щоб справа була розглянута в апеляційному порядку відповідно до кри­терію для перегляду, який надає чинне законодавство. Це б тягнуло за собою розгляд питань, пов'язаних із законодавством та фактични­ми обставинами, зокрема оцінку свідчень (див. пункт 36 вище). Од­нак такий розгляд потребував би доступу до зібраних свідчень у на­ціональних матеріалах справи та не тільки. Як зазначено вище (див. пункт 75 вище), національний суд дійшов висновку, що жодних таких свідчень не було на той момент в наявності в органів влади. Однак не можна виключати того факту, що вони можуть отримати такі свід­чення у майбутньому. Розгляд питань у справі в цілому до наявності таких свідчень може таким чином наносити шкоду можливості більш змістовного перегляду у майбутньому.

78. Суд повторює у цьому контексті, що питання знаходження за­явника під арештом є важливим фактором для визначення обґрунто­ваності тривалості проваджень у кримінальних справах (див.

79. Суд дійшов висновку, що з огляду на вказані вище міркування, зокрема на факт, що органи влади як слід розглянули можливість від­новлення матеріалів справи заявника, національні органи влади зро­били все, що входить до їхньої компетенції за обставин, що склалися, для вирішення ситуації заявника. Заявник не був спроможний вказа­ти будь-які інші конкретні заходи, які б Уряд Країни-відповідача був спроможний вжити на той момент (див. з відповідними змінами спра­ву "Аземі проти Сербії” (Azemi v. Serbia) (відх.), No 11209/09, пункт 47, рішення від 5 листопада 2013 року).

80. Суд також підтримує ініціативи, здійснені органами влади як намагання зібрати свідчення на територіях, що перебувають під їхнім контролем, прохання про допомогу у Міжнародного комітету Червоного Хреста зі сприяння у відновленні матеріалів справ, що знаходяться на території, яка їм непідконтрольна, та законопроект, спрямований на спрощення розгляду апеляцій в ситуаціях, в яких частина матеріалів справи залишається недоступною (див. пунк­ти 33, 47 та 48 вище).

81. З огляду на викладене вище та враховуючи перешкоди для досягнення цілей, з якими органам української влади довелося стик- нутись, Суд не визнає факт порушення статті 6 Конвенції за обставин, що склалися у цій справі.

82. Суд зазначає, що сторони не вимагали від Суду застосовува­ти статтю 15 Конвенції у справі заявника (див. пункт 65 вище). Від­повідно та з огляду на рішення Суду згідно зі статтею 6 Конвенції, необов'язково оцінювати, чи ситуація, щодо якої була подана скарга, охоплювала законне звільнення від виконання, здійснене Україною відповідно до статті 15 Конвенції (див. з відповідними змінами спра­ву "Ірландія проти Великої Британії” (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18 січня 1978 року, пункт 191, серія А, No 25 та справи "А. та інші проти Великої Британії” (A. and Others v. the United King­dom) [ВП], No 3455/05, пункт 161, ЄСПЛ, 2009 рік).

83. Суд доходить висновку, що враховуючи те, що скарга заявни­ка відповідно до статті 2 протоколу No 7 стосується тих самих фак­тів та порушує ті самі питання, що й розглянуті у статті 6 Конвенції, немає необхідності в її окремому розгляді (див. наприклад, з відпо­відними змінами, справу "Недзела проти Франції” (Nedzela v. France), No 73695/01, пункти 59-61, рішення від 27 липня 2006 року).

87. Суд, так само як і сторони, визнає, що відповідний період ув'язнення заявника підпадає під дію пункту 1 (а) статті 5 (див. справу "Ярошовець та інші проти України” (Yaroshovets and Others v. Ukraine), No 74820/10, 71/11, 76/11,83/11 та 332/11, пункти 134-135, рішення від 3 грудня 2015 року). Оскільки заявник був ув'язнений після за­судження його компетентним судом (див. пункт 7 вище), цілком зро­зуміло, що його ув'язнення було законним в контексті національного законодавства, а його термін не перевищував строк, передбачений у його вироку (у порівнянні з аналогічним пунктом 150). Немає жодної іншої ознаки, що його ув'язнення не відповідало цілям позбавлення волі, передбаченим пунктом 1 (а) статті 5 (див. з відповідними зміна­ми справу "V. v. the United Kingdom” (В. проти Великої Британії) [ВП], No 24888/94, пункт 104, ЄСПЛ 1999-IX).

88. Відповідно та в контексті своїх висновків відповідно до стат­ті 6 Конвенції, Суд вважає, що заявник не зміг довести справедливість та ґрунтовність позову, що полягав у тому, що його ув'язнення не від­повідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

89. Суд зауважує, що можна було б застосовувати різні мірку­вання, якби заявник був спроможний продемонструвати, що через затримку з боку національних судів під час розгляду його апеляції він провів або вірогідно провів би більше часу під арештом, ніж за звичайних обставин. Це б відповідало дійсності, якби, наприклад, його ув'язнення перевищувало термін його позбавлення волі, до якого він був засуджений (порівняйте це зі справою "Ярошовець (Yaroshovets)'', згаданою вище, з пунктами 149 та 150), або нездійснення розгляду його апеляції позбавило б його можливості скористатись умовно- достроковим звільненням. Однак жодні такі міркування не мають відношення до цієї справи.

90. З усього сказаного вище можна зробити висновок, що скарга заявника відповідно до пункту 1 статті 5 є очевидно необґрунтова- ною і повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 (a) та 4 стат­ті 35 Конвенції. Відповідно, його скарга згідно з пунктом 5 статті 5 є так само необґрунтованою (див. наприклад, справу "Лавнічак про­ти Польщі” (Cawniczak v. Poland), No 22857/07, пункт 76, рішення від 23 жовтня 2012 року)».