Пічкур проти України (Pichkur v. Ukraine), № 10441/06, 7 лютого 2014 р.[148]

Факти. Заявник, відпрацювавши сорок років в Україні, вийшов у 1996 році на пенсію відповідно до законодавства України. З 1999 року він доручив своїй матері отримувати його пенсію, а у серпні 2000 ро­ку - виїхав до Німеччини на постійне місце проживання.

Районне Управління Пенсійного фонду України у м. Запоріжжі ви­явивши, що заявник більше не проживає в Україні, вирішило відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне стра­хування» припинити виплати заявникові пенсії, починаючи з 1 вересня 2005 року, на тій підставі, що він постійно проживає за кордоном.

6 квітня 2006 року районний суд м. Запоріжжя розглянув справу за позовом управління Пенсійного фонду України та вирішив зобов'язати заявника повернути 10872,40 грн, які він незаконно отримав після ви­їзду за кордон. Це рішення було залишено без змін судами вищих ін­станцій, набрало законної сили, але залишалося невиконаним.

7жовтня 2009 року Конституційний Суд України оголосив некон­ституційними положення щодо припинення виплати пенсій грома­дянам України, які проживають за кордоном, на основі яких заявнику була припинена виплата пенсії.

12 жовтня 2009 року після вищезазначеного рішення Конститу­ційного Суду України заявник звернувся до управління Пенсійного фон­ду України із заявою про поновлення виплати його пенсії. Управління повідомило, що вищезазначене рішення застосовується лише до тих, хто виїхав за кордон після 7жовтня 2009 року.

3 вересня 2010 року заявник оскаржив до Окружного адміністра­тивного суду м. Києва таке тлумачення управлінням Пенсійного фон­ду України рішення Конституційного Суду. Однак суд залишив позов заявника без розгляду як такий, що був поданий після закінчення вста­новленого законом строку.

20 жовтня 2009 року заявник звернувся до районного суду щодо перегляду рішення від 6 квітня 2006 року про повернення пенсії, яка була виплачена після його виїзду за кордон за нововиявленими обста­винами, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року. Заява залишилася без задоволення на тій підста­ві, що рішення Конституційного Суду України не мало зворотної дії і не могло кваліфікуватися як нововиявлена обставина. Апеляційний суд та Вищий адміністративний суд залишили рішення суду першої інстанції без змін. Національні суди встановили, що виплати, отри­мані заявником з лютого 2001 року (за винятком виплат за шість місяців після його виїзду) до вересня 2005 року, не можуть вважатися пенсією з огляду на те, що згідно з законодавством він не мав права на пенсію.

12 лютого 2010 року районна прокуратура м. Запоріжжя в інтере­сах заявника подала до районного суду позов до управління Пенсій­ного фонду України, вимагаючи поновлення виплати заявнику пенсії.

15 квітня 2011 року районний суд ухвалив рішення на користь заявни­ка та зобов'язав управління Пенсійного фонду України поновити ви­плату заявнику пенсії, починаючи з 7жовтня 2009 року, тобто з дати винесення рішення Конституційним Судом України.

Витяг з рішення

Право на мирне володіння приватною власністю. «39. Суд повторює, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положен­ня Конвенції та протоколів до неї. Вона не існує незалежно, оскільки застосовується лише щодо “користування правами та свободами”, що гарантуються цими основними положеннями (див., серед бага­тьох інших джерел, рішення у справі “3ахін проти Німеччини” [ВП], заява No 30943/96, п. 85, ECHR 2003-VIII). Застосування статті 14 Конвенції необов'язково означає порушення одного з матеріальних прав, гарантованих Конвенцією. Необхідно, але й також достатньо, щоб обставини справи входили "до сфери застосування” однієї або більше статей Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішен­ня у справах "Гайгусуз проти Австрії” (Gaygusuz v.

16 вересня 1996 року, та "Е. Б. проти Франції” (Е. В. v. France) [ВП], за­ява No 43546/02, п. 47).

40. Таким чином, заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Стек та інші проти Сполученого Королівства” (Stec and Others v. the United Kingdom) [ВП], заяви NoNo 65731/01 та 65900/01, п. 40, ECHR 2005-Х).

41. Якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким пе­редбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумов­лені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого зако­нодавства (там же, п. 54).

42. У справах, таких як ця, щодо скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу на те, що заявника част­ково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дис­кримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відпо­відним методом перевірки є з'ясування, чи він або вона мали б право на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник. Хоча Перший протокол не включає в себе право на отриман­ня будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (там же, п. 55)».

«47. Суд зазначає, що заявник скаржився на відмінність у ставлен­ні на основі місця його проживання, що для цілей статті 14 Конвенції становить аспект його особистого статусу (див. рішення у справі "Кар­сон та інші проти Сполученого Королівства” (Carson and Others v.

48. Практикою Суду встановлено, що дискримінація означає по­водження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства” (Willis v. the United Kingdom), заява No 36042/97, п. 48, ECHR 2002-IV).

49. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного спів­відношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначен­ні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях ви­правдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі “Ван Раалте проти Нідерландів” (Van Raalte v. the Netherlands), п. 39, Reports 1997-I).

50. Суд повторює своє обґрунтування у вищенаведеному рішенні у справі “Карсон та інші проти Сполученого Королівства” (Carson and Others v. United Kingdom) про те, що виплата соціальних платежів сама по собі не може ставити осіб, які проживають у різних країнах, у від­носно схоже становище, оскільки будь-яка система соціального забез­печення, включаючи пенсійне забезпечення, у першу чергу створена для забезпечення певних мінімальних стандартів рівня життя осіб, що проживають у відповідній країні, та обслуговування їхніх потреб. Більше того важко зробити якесь правильне порівняння між пенсіо­нерами, що проживають у відповідній країні, та тими, які проживають в іншому місці, через низку економічних та соціальних відмінностей, що застосовуються залежно від країни (див. вищенаведене рішення у справі “Карсон та інші проти Об'єднаного Королівства” (Carson and Others v. the United Kingdom) [ВП], пп. 85 та 86). Більше того Суд вста­новив, що держави мають право укладати взаємні угоди у сфері со­ціального забезпечення, і той факт, що держава, яка уклала таку угоду з якоюсь країною, не може покласти на цю державу обов'язок нада­вати такі самі переваги соціального захисту особам, які проживають в інших країнах (там же, пп.

51. Суд вважає, що цю справу слід відрізняти від вищезазначено­го рішення у справі “Карсон та інші проти Сполученого Королівства” (Carson and Offers v. United Kingdom), у якому відмінність у поводжен­ні, що оскаржувалася, стосувалася відсутності індексації існуючих пенсій для тих, хто проживає в інших державах, при тому, що ніхто не ставив під сумнів право заявника на отримання пенсії як таке. Про­те у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодав­ством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повер­нення в Україну. Тому Суд доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії.

52. Залишається розглянути, чи може бути виправданою різниця у поводженні, на яку заявник скаржиться. У зв'язку з цим Суд зазначає, що органи влади не надали ніякого обґрунтування позбавлення заяв­ника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном. Дійсно, ані рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань.

53. У цьому контексті Суд зазначає, що Уряд не посилався на мір­кування щодо міжнародного співробітництва з метою обґрунтування поводження з пенсіонерами, які проживають в Україні, в інший спосіб, ніж з тими, які проживають за кордоном. У будь-якому випадку Суду не забороняється визначати на підставі Конвенції більш високі стан­дарти ніж ті, що містяться в інших міжнародних юридичних докумен­тах.

54. Вищезазначених міркувань Суду достатньо для висновку про те, що різниця у поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу».