Мозер проти Республіки Молдова та Росії (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia), № 11138/10 від 23 лютого 2016 р.[135]

Факти. Громадянин Молдови, етнічний німець, народився та жив у Тирасполі з 1978 до 2010 року. З 2011 року вимушений був шукати при­тулку у Швейцарії.

24 листопада 2008 року заявника затримали за підозрою в обмані компанії, в якій він працював, на суму 85 000 доларів.

У місцях тримання під вартою стан здоров'я заявника значно по­гіршився (з дитинства він хворіє на бронхіальну астму). За тверджен­нями заявника умови його утримування були неналежними.

21 вересня 2009 року батьки заявника домоглися проведення ме­дичного обстеження для свого сина, результатом якого став висно­вок про те, що стан здоров'я його значно погіршується, що стано­вить загрозу для його життя, а в умовах тримання під вартою не­можливо забезпечити належного його лікування. Не дивлячись на такі висновки умови тримання заявника не покращилися.

1 липня 2010 року «Народний суд Тирасполя» визнав заявника вин­ним на підставі статті 158¹ «Кримінального кодексу ПМР» за при­своєння коштів двох компаній і засудив його до семи років ув'язнення з відтермінуванням на п'ять років та з конфіскацією коштів та влас­ності, пізніше відтермінування було скасоване.

Розглянувши клопотання захисника 22 січня 2013 року Верховний суд Республіки Молдова скасував вирок стосовно заявника, у зв'язку з тим, що він постановлений судом «ПМР», який не є створеним від­повідно до законодавства Молдови, а тому не міг законно засудити заявника. 31 травня 2013 року Генеральна прокуратура Республіки Молдова повідомила заявника про те, що вона ініціювала криміналь­не розслідування щодо його незаконного тримання під вартою. Але через неможливість проведення процедурних заходів на території самопроголошеної«ПМР» просунутися далі не вдалося.

Витяг з рішення

«115. Відповідно до встановленого прецедентного права Суду, держави звільняються від відповідальності перед міжнародним ор­ганом за свої дії, доки вони мають можливість врегулювати справу в межах власної правової системи. Ті, хто бажає звернутися до на­глядової інстанції Суду з питанням, що стосується скарг на дії держа­ви, зобов'язані спочатку використати засоби правового захисту, які надаються національною правовою системою (див., крім багатьох документів інших органів, справу "Акдівар та інші проти Туреччини” (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 р., п. 65, Доповіді 1996-IV; справу "Вуковіч та інші проти Сербії” (Vuckovic and Others v. Serbia) (попереднє заперечення) [ВП], NoNo 17153/11 і 29 інших, п. 70, від 25 березня 2014 р.; і справу "Гергіна проти Румунії” (Gherghina v. Romania) [ВП] (вил.), No 42219/07, п. 84, від 9 липня 2015 р.).

116. Отже, обов'язок вичерпання національних засобів правово­го захисту вимагає від заявника нормально використовувати засоби правового захисту, які доступні та достатні, якщо він має претензії від­повідно до Конвенції. Існування зазначених засобів правового захисту повинно бути достатньо визначеним не тільки в теорії, а й на прак­тиці, в іншому разі їм бракуватиме необхідної доступності та ефек­тивності (див. справу "Акдівар та інші” (Akdivar and Others), що згаду­ється вище, п. 66; "Вуковіч та інші проти Сербії” (Vuckovic and Others v. Serbia), що згадується вище, п. 71 і справу "Гергіна проти Румунії” (Gherghina v. Romania), що згадується вище, п. 85). Щоб бути ефектив­ним, засіб правового захисту повинен бути здатний безпосередньо виправляти стан справи, що оскаржується, і давати реальні шан­си на успіх (див. справу "Сейдовіч проти Італії” (Sejdovic v. Italy) [ВП], No 56581/00, п. 46, ЄКПЛ 2006-II, "Вуковіч та інші” (Vuckovic and Others), що згадується вище, п. 74 і справу "Гергіна” (Gherghina), що згадується вище, п. 85).

117. У цій справі Суд зазначає, що у розділі 1 Закону No 1545 прямо визначено, що його застосовують до справ, коли шкода заподіяна не­законними діями правоохоронних органів, органів прокуратури або судами (див.

118. Окрім того, незважаючи на той факт, що Уряд Молдови навів кілька прикладів, коли Верховний Суд скасував постанови, ухвалені "судами ПМР” (як у справі Ілашку, п. 222), а також справи, в яких Закон No 1545 слугував підставою для успішного вимагання відшкодування, не було наведено жодного прикладу індивідуального отримання від­шкодування від Молдови після скасування рішення "суду ПМР”. Суд не переконаний в тому, що за таких обставин Закон No 1545 застосову­ється у справі заявника.

119. Суд зазначає, що у своїх зауваженнях від 31 жовтня 2014 р. Уряд Молдови уточнив, що національні засоби правового захисту, які повинні бути вичерпані заявником в Молдові, "[були] наявними засобами правового захисту, які [були] ефективними у випадках по­зитивних зобов'язань Уряду і відсутності ефективного контролю” (пункт 129). З огляду на цю заяву їхнє заперечення можна розуміти як таке, що стосується тільки можливості отримання відшкодування відповідно до Закону No 1545 за затримку в чотири місяці (див. пунк­ти 48 і 51 вище) у виконанні позитивного обов'язку вжити диплома­тичних, економічних, судових та інших заходів, що спрямовані на за­безпечення дотримання прав заявника відповідно до Конвенції.

120. Проте Суд вважає, що в Законі No 1545 немає нічого, що до­зволило б заявнику вимагати відшкодування за таку затримку, це за­стосовно у випадках, якщо слідчі органи або суди Молдови (див. пунк­ти 72 і 117 вище) порушили права особи в межах кримінального або адміністративного провадження, але не до затримки із використан­ням або неможливістю використання дипломатичних чи іншихзасо- бів на державному рівні.

121. З урахуванням викладених вище міркувань Суд відхиляє запе­речення Уряду Молдови про невичерпання національних засобів право­вого захисту».

Право на життя. «169. Суд встановив, що відповідно до першо­го речення пункту 1 статті 2 може виникати позитивний обов'язок держави захищати життя особи від втручання третіх сторін або не­безпечної для життя хвороби (див. справу “Осман проти Сполучено­го Королівства” (Osman v. The United Kingdom), від 28 жовтня 1998 р., пп. 115-122, Доповіді 1998-VIII; справу “Яша проти Туреччини” (Ya$a v. Turkey), від 2 вересня 1998 р., пп. 92-108, Доповіді 1998-VI; і справу "L.C.B. проти Сполученого Королівства” (L.C.B. v. the United Kingdom), від 9 червня 1998 р., пп. 36-41, Доповіді 1998-III). У той же час тільки у виняткових випадках фізичне жорстоке поводження з боку держав­них представників, що не призвело до смерті, може свідчити про по­рушення статті 2 Конвенції (див. справу "Макарацис проти Греції” (Makaratzis v. Greece) [ВП], № 50385/99, п. 51, ЄКПЛ 2004-XI).

170. У цій справі Суд зазначає, що, незважаючи на загальний не­сприятливий прогноз для заявника, лікарі ніколи не стверджували, що існувала безпосередня загроза його життю. Вони могли зупинити напади астми заявника, незважаючи на те, що для цього були необхід­ні ліки, які приносили його батьки.

171. Тому Суд вважає, що факти, на які скаржився заявник, не вима­гають окремого розгляду відповідно до статті 2 Конвенції; замість цього вони будуть ретельно розглянуті відповідно до статті 3 (див., з відповідними змінами, справу "Ілашку та інші” (Ila^cu and Others), що згадується вище, п. 418)».

Заборона катувань. «178. Держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася під вартою в умовах, сумісних з повагою до люд­ської гідності, щоб спосіб і метод застосування покарання у вигляді позбавлення волі не завдавали їй страждань або проблем, рівень яких перевищує неминучий рівень страждань, що властивий у разі позбав­лення волі (див. справу "Кудла" (Kudla), що згадується вище, п.

179. У цій справі Суд зазначає, що хоча лікарі дійшли висновку про погіршення стану здоров'я заявника, а також нестачу фахівців і об­ладнання, необхідних для лікування заявника, влада “ПМР"не тільки відмовилася перевести його до цивільноїлікарні для лікування, а й зму­сила його далі страждати і піддала ще більш серйозному ризику його здоров'я, перевівши заявника до звичайної в'язниці 15 лютого 2010 р. (див. пункт 38 вище). Не викликає сумнівів той факт, що заявник дуже страждав від нападів астми. Суд також вражений тим фактом, що за­хворювання заявника, яке вважалося досить серйозним, щоб ви­правдати його переведення до цивільної лікарні, не було достатньою підставою для подібного переведення особи, що очікує на судове за­сідання (див. пункт 35 вище). Зважаючи на відсутність будь-яких пояс­нень відмови надати заявнику відповідне лікування, Суд доходить ви­сновку, що медична допомога заявнику не була забезпечена належним чином».

«182. На підставі наданих матеріалів Суд вважає встановленим той факт, що умови тримання заявника під вартою були нелюдськими і принижували гідність поводженням відповідно до статті 3, зокрема через сильну перенаселення камери, відсутність доступу до денного світла і непрацюючу вентиляцію, що в поєднанні із сигаретним димом і вологістю в камері посилювало напади астми заявника.

183. Суд вважає, що в цій справі немає суттєвої різниці в характе­рі відповідальності кожної з держав-відповідачів згідно з Конвенцією стосовно різних скарг, поданих у межах цієї справи. Відповідно, з ана­логічних причин стосовно скарг згідно з пунктом 1 статті 5 Конвен­ції (див. пункти 151-155 вище) Суд доходить висновку, що Республіка Молдова не порушила статті 3 Конвенції.

184. З тих самих причин, викладених вище (див. пункти 156-159), Суд доходить висновку, що РФ порушила статтю 3 Конвенції.

185. Заявник також скаржився на те, що йому, без жодної поваж­ної причини, не дозволяли зустрітися з його батьками протягом зна­чного періоду часу і що під час зустрічей, які врешті-решт були до­зволені, їм не дозволялося говорити рідною мовою. Йому також було заборонено зустрічатися зі своїм пастором. Він послався на статті 8 і 9 Конвенції...»

Право на захист приватного життя (заборона зустрічей затриманого із батьками). «190. Суд повторює, що утримання під вартою, як і будь-яка інша міра покарання, пов'язана із позбавлен­ням особи волі, тягне за собою обмеження, пов'язані з її особистим і сімейним життям. Проте дозвіл або допомога з боку керівництва пе­нітенціарної установи у підтримці контактів з близькими родичами є невід'ємною частиною права ув'язненого на повагу до сімейного жит­тя (див., зокрема, справи "Мессіна проти Італії” (Messina v. Italy) (No 2), No 25498/94, пп. 61-62, ЄКПЛ 2000-X; "Лавентс проти Латвії” (Lavents v. Latvia), No 58442/00, п. 139, від 28 листопада 2002 р.; "Хорошенко про­ти Росії” (Khoroshenko v. Russia) [ВП], No 41418/04, п. 106, ЄКПЛ 2015 р.). У той же час Суд визнає, що деякі заходи з контролю за контактами ув'язнених із зовнішнім світом необхідні і вони не є несумісні з Кон­венцією (див. справу "Хорошенко” (Khoroshenko), що згадується вище, п. 123).

191. У цій справі заявник стверджував, що йому повністю відмо­вили у зустрічах з батьками протягом перших шести місяців його за­тримання...»

«193. Суд нагадує, що пункт 2 статті 8 вимагає, щоб будь-яке втру­чання було "передбачене законом". Він зазначає, що заявник не ствер­джував, що втручання в його права відповідно до статей 8 і 9 було незаконним, оскільки воно здійснювалося відповідно до рішень неза­конно створених судів або інших органів влади. У будь-якому разі Суд зазначає, що уряди-відповідачі не надали жодної інформації, в той час як обмежена кількість матеріалів, поданих заявником, є недо­статньою для того, щоб сформувати чітке уявлення про закон "ПМР", що застосовується. Таким чином, Суд не може оцінити, чи було оскар­жуване втручання "передбачене законом" і чи ґрунтувалося воно на будь-яких чітких критеріях або ж воно здійснювалося виключно на розсуд слідчого, як стверджує заявник. Проте Суд зазначає, що в ма­теріалах справи немає жодних підстав для відмови в сімейних зустрі­чах, а той факт, що заявник не зміг зустрітися зі своїми батьками протягом шести місяців після його початкового арешту, не викликає сумнівів...»

«196. Тому Суд вважає, що незалежно від того, чи існувала право­ва підстава для втручання у права заявника, обмеження відвідуван­ня в'язниці його батьками не відповідало іншим умовам, викладеним у пункті 2 статті 8 Конвенції.»

Право на свободу релігії. «197. Звертаючись до скарги заявника про те, що йому не було дозволено зустрітися з пастором Пер Бер­ген Хольмом, Суд повторює, що відмова керівництва установи дозво­лити ув'язненому зустріч зі священиком є втручанням у його права, гарантовані статтею 9 Конвенції (див., наприклад, справу "Полто- рацький проти України" (Poltoratskiy v. Ukraine), No 38812/97, п. 167, ЄКПЛ 2003-V)...»

«199. Знову ж незрозуміло, чи існувала правова підстава для від­мови у зустрічах; жодних причин, що виправдовують відмову, наве­дено не було. Суд зазначає, що не було надано доказів, що втручання у право заявника мало законну мету або було пропорційним меті згід­но із пунктом 2 статті 9 Конвенції».

Загальні питання виконання позитивних зобов'язань у сфе­рі прав людини. «213. Насамперед Суд зазначає, що характер пози­тивних зобов'язань, які повинні бути виконані Республікою Молдова (див. пункти 99 і 100 вище), не вимагає виплати компенсації за пору­шення з боку "ПМР". Відповідно, відхилення попереднього запере­чення щодо невичерпання національних засобів правового захисту через відсутність підтвердженого права на компенсацію з боку вла­ди Молдови за порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку "ПМР" (див. пункти 115-121 вище) жодним чином не впливає на роз­гляд Судом питання щодо виконання позитивних зобов'язань Респуб­лікою Молдова.

214. Суд вважає, що було б нелогічним визнати, що Молдова, не маючи жодних засобів контролю за діями влади "ПМР", повинна нести відповідальність за неможливість виконання будь-яких рішень, ухва­лених владою Молдови, на території, що перебуває під ефективним контролем "ПМР". Суд нагадує, що позитивні зобов'язання Молдови по­лягають у використанні всіх юридичних і дипломатичних засобів, на­явних в її розпорядженні, щоб продовжити забезпечувати особам, які проживають у Придністровському регіоні, дотримання прав і свобод, визначених у Конвенції (див. пункт 100 вище). Відповідно, “засоби пра­вового захисту", які Молдова повинна запропонувати заявнику, поля­гають у забезпеченні йому можливості інформувати владу Молдови про його ситуацію й отримувати інформацію про різні юридичні та дипломатичні дії.

215. У зв'язку з цим Суд зазначає, що Молдова створила безліч су­дових, слідчих та цивільних органів, що функціонують паралельно з органами, створеними “ПМР" (див. пункт 205 вище). Хоча результа­ти будь-яких рішень, які ухвалюють ці органи Молдови, можуть від­чуватися лише за межами Придністровського регіону; до їхніх функцій належить передача відповідних справ у належному порядку органам влади Молдови, які потім можуть ініціювати дипломатичні та юридич­ні заходи щодо конкретних справ, зокрема закликаючи Росію викона­ти свої зобов'язання відповідно до Конвенції у зв'язку з її ставленням до "ПМР" і прийнятими там рішеннями.

216. Зважаючи на вищенаведене, Суд вважає, що Республіка Мол­дова забезпечила заявнику доступ до процедур у межах своїх обме­жених можливостей щодо захисту своїх прав. Таким чином, Молдова виконала свої позитивні зобов'язання. Відповідно, Суд доходить ви­сновку, що ця Держава не порушила статті 13 Конвенції».