Ілашку та інші проти Молдови та Росії (Ila^cu and Others v. Moldova and Russia), No 48787/99 [ВП], 08 липня 2004 р.[133]

Факти. У червні 1992 року заявники були затримані у себе вдома в Тирасполі людьми, деякі з яких були одягнені в форму Чотирнадцятої Армії колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Витяг з рішення

Загальні питання виконання позитивних зобов'язань у сфе­рі прав людини (питання юрисдикції). «314. Згідно з відповідними принципами міжнародного права, Держава повинна нести відпові­дальність, якщо внаслідок воєнних дій (законних чи незаконних) вона на практиці ефективно контролює територію, що розташована за межами її державної території. Обов'язок забезпечити на такій тери­торії права та свободи, викладені в Конвенції, випливає з факту такого контролю, незалежно від того, чи здійснюється він безпосередньо, через власні збройні сили або через підпорядковану місцеву адміні­страцію (так само).

315. Необов'язково визначати, чи Договірна Сторона дійсно мала тотальний контроль над політикою та діями органів влади на терито­рії, розташованій за межами її державної території, оскільки навіть загальний контроль над територією може передбачати відповідаль­ність Договірної Сторони, про яку йде мова (див. рішення в цитованій вище справі "Лоізіду" (Loizidou (суть справи)), с. 2235-2236, п. 56).

316. Якщо Договірна Держава має загальний контроль над тери­торією за межами своєї державної території, її відповідальність не об­межується вчинками її солдатів або посадових осіб у цьому регіоні, але також поширюється на дії місцевої адміністрації, яка утримує свої позиції завдяки її воєнній та іншій підтримці (див.

«332. Визначаючи обсяг позитивних зобов'язань Держави, потріб­но враховувати справедливе співвідношення, яке потрібно досягнути між загальними інтересами й інтересами окремої особи, різноманіт­ність ситуацій, наявних у Договірних Державах, а також вибір, який потрібно зробити з точки зору пріоритетів і ресурсів. Ці зобов'язання також не повинні тлумачитися таким чином, щоб накладати непо­сильний або надмірний тягар (див. рішення у справі "Озгюр Гюндем проти Туреччини” (Ozgur Gundem v. Turkey), № 23144/93, п. 43, ECHR 2000-III).

333. Суд вважає, що у випадках, коли Державі, яка є Договірною Стороною, перешкоджають здійснювати свої повноваження на всій її території, створюючи ситуацію де-факто, коли встановлюється се­паратистський режим, незалежно від того, чи супроводжується він воєнною окупацією іншою Державою, це не скасовує юрисдикції від­повідно до статті 1 Конвенції над тією частиною території, що тимча­сово контролюється місцевими органами влади, які підтримуються повстанськими силами або іншою Державою.

Однак така фактична ситуація зменшує сферу юрисдикції, оскіль­ки зобов'язання, узяте Державою згідно зі статтею 1, повинне роз­глядатися Судом лише з позиції позитивних обов'язків Договірної Держави стосовно осіб, що перебувають на її території. Така держава повинна скористатися всіма доступними юридичними та диплома­тичними можливостями, засвідченими перед іноземними державами і міжнародними організаціями, щоб продовжувати гарантувати за­доволення прав та свобод відповідно до Конвенції.

336. Суд повинен визначити, чи влада Молдови виконала свої по­зитивні зобов'язання, щоб забезпечити права, гарантовані Конвен­цією, чи, як стверджують заявники й Уряд Румунії, Уряд Молдови не вжив достатніх заходів для захисту цих прав.

337. У цій справі, зважаючи на складність фактичної ситуації, Суд насамперед вважає, що питання щодо того, чи виконала Молдова свої позитивні зобов'язання, тісно пов'язане зі взаєминами між Молдовою та Російською Федерацією та взаєминами між Придністров'ям і Росій­ською Федерацією.

338. Суд зазначає, що він не має юрисдикції розглядати, чи події до ратифікації Молдовою Конвенції були сумісні з її положеннями. Однак він може враховувати дії, учинені до дати ратифікації, під час розгляду позитивних зобов'язань Молдови та використовувати їх для порів­няння під час оцінки зусиль Молдови після 12 вересня 1997 року.

339. Позитивні зобов'язання Молдови стосуються заходів, по­трібних для відновлення контролю над Придністровською терито­рією як утвердження її юрисдикції, а також для забезпечення поваги до прав заявників, зокрема спроби їх звільнити.

340. Зобов'язання відновити контроль над Придністров'ям на­самперед вимагало від Молдови утримуватися від підтримки сепара­тистського режиму "ПМР", а по-друге, діяти, уживаючи всіх можливих політичних, судових та інших заходів для відновлення контролю над своєю територією».

«344. Суд не бачить відмови Молдови від спроб здійснювати юрис­дикцію в цьому регіоні через зменшення кількості заходів, беручи до уваги той факт, що декілька із заходів, які влада Молдови раніше вжи­ла, блокувалися у відповідь заходами із боку "ПМР" (див. пункти 181­184 вище).

Суд зазначає, що Уряд Молдови стверджував, що зміна стратегії у дипломатичних підходах, розрахованих на підготовку Придністров'я до повернення під юрисдикцію Молдови, стала відповіддю на ви­моги сепаратистів під час дискусій щодо врегулювання ситуації у Придністров'ї та звільнення заявників. Відповідно, він відмовився від раніше ухвалених заходів, особливо в юридичній сфері. Щодо цього Суд посилається на показання свідків - п. Стурза (див. Додаток, пп. 309-314) і п. Сидорова (див. Додаток, п. 446).

345. Паралельно зі зміною стратегії змінилися стосунки між вла­дою Молдови та Придністровськими сепаратистами. Було укладено договори про економічну співпрацю, налагоджено стосунки між Пар­ламентом Молдови і "парламентом ПМР", протягом кількох років іс­нувала співпраця у сфері поліції та з питань безпеки, а також в інших галузях, таких як управління повітряним рухом, телефонного зв'язку та спорту (див.

Уряд Молдови пояснив, що ці заходи для співпраці було вжито Молдовою через прагнення покращити повсякденне життя людей у Придністров'ї та дати їм змогу вести настільки нормальний спосіб життя, наскільки це можливо. Суд, як і Уряд Молдови, вважає, що, зважаючи на свою природу й обмежений характер, ці дії не можна вважати підтримкою Придністровського режиму. Вони натомість ви­ражають підтвердження Молдовою її прагнення відновити контроль над Придністровським регіоном».

«348. Суд не має доказів того, що з часу звільнення п. Ілашку у травні 2001 року влада вжила ефективних заходів, щоб припинити постійні порушення прав, гарантованих Конвенцією, на які скаржили­ся інші заявники. Окрім тверджень п. Стурза про те, що у своїх відно­синах з "ПМР" влада Молдови регулярно порушувала питання щодо звільнення заявників, Суд не має іншої інформації, яка б виправдала висновок про те, що Уряд Молдови доклав достатньо зусиль у вирі­шенні цієї ситуації.

Під час переговорів із сепаратистами влада Молдови обмежилась усними згадками про ситуацію заявників, не намагаючись досягти угоди, яка б гарантувала повагу до їхніх прав згідно з Конвенцією (див. Додаток: п. Стурза, пп. 310-313).

Хоча заявники позбавлені свободи вже майже 12 років, Суду не було наведено жодного загального плану для врегулювання Придні­стровського конфлікту, а Уряд Молдови не заявив про існування поді­бного документа чи про те, що на цю тему тривають переговори.

349. Влада Молдови також не приділяла уваги долі заявників у своїх двосторонніх відносинах із Російською Федерацією.

На думку Суду, той факт, що на слуханні 6 липня 2001 року Уряд Молдови утримався від тверджень про те, що Російська Федерація відповідальна за ймовірні порушення, що стосуються присутності її армії у Придністров'ї, щоб не перешкоджати процесу, "спрямованому на припинення... утримування заявників під вартою...” (див. пункт 360 нижче), призвів до визнання з його боку можливого впливу російської влади на Придністровський режим, щоб вона, у свою чергу, змусила їх звільнити заявників.

В усякому разі Суду невідомо про звернення влади Молдови до російської влади після травня 2001 року про звільнення заявників.

350. Суд зазначає, що переговори щодо врегулювання ситуації у Придністров'ї, де Російська Федерація діє як Держава-гарант, трива­ють із 2001 року без згадок про заявників і без уживання чи розгляду владою Молдови заходів для забезпечення прав заявників відповідно до положень Конвенції.

351. З урахуванням усіх матеріалів у його розпорядженні Суд вва­жає, що навіть після звільнення п. Ілашку у травні 2001 року влада Молдови була спроможна вжити заходів для забезпечення прав за­явників згідно з Конвенцією.

352. Таким чином, Суд дійшов висновку, що відповідальність Молд ови згідно з Конвенцією полягає в невиконанні її позитивних зобов'язань стосовно дій після травня 2001 р., про які йдеться у скарзі».

«392. Усі наведені вище факти підтверджують, що "ПМР", яка була створена в 1991-1992 рр. за підтримки Російської Федерації та наді- лена органами влади й власною адміністрацією, залишається під ефективним контролем або принаймні вирішальним впливом Росій­ської Федерації та продовжує існувати лише завдяки військовій, еко­номічній, фінансовій і політичній підтримці Росії.

393. Тому Суд вважає, що це спричиняє постійну і безперервну від­повідальність Російської Федерації за долю заявників, оскільки політи­ка підтримки Росією режиму та співпраця з ним продовжувалися й піс­ля 5 травня 1998 року; після цієї дати Російська Федерація не робила спроб поставити крапку в ситуації із заявниками, яка виникла через її посередників, і не робила нічого, щоб запобігти порушенням, які, ймовірно, відбувалися після 5 травня 1998 р.

Зважаючи на це, немає значення, що з 5 травня 1998 року пред­ставники Російської Федерації не брали прямої участі в подіях, про які йдеться в цій скарзі.

394. Таким чином, заявники підпадають під "юрисдикцію" Росій­ської Федерації відповідно до статті 1 Конвенції, а дії Росії, про які йдеться в скарзі, спричиняють її відповідальність».