Чірагов та інші проти Вірменії (Chiragov and others v. Armenia), № 13216/05 (рішення щодо суті), 16 червня 2015 р.[140]

Факти. Ця справа стосувалася скарг шести азербайджанських бі­женців щодо того, що вони не змогли повернутися в своїбудинки і мати доступ до свого майна в районі Лачина, в Азербайджані, звідки вони були змушені втікати в 1992 році, під час вірмено-азербайджанського конфлікту навколо Нагірного Карабаху.

Витяг з рішення

Загальні питання виконання позитивних зобов'язань дер­жави у сфері прав людини. «149. Отже, на момент свої втечі з Лачин- ського району, заявники мали права на землю та будинки, які стано­вили "майно" у розумінні статті 1 Протоколу № 1. Немає ознак того, що ці права були скасовані після того - правомірно чи ні - до чи після ратифікації Вірменією Конвенції. Тому їхні майнові права залишають­ся в силі. Оскільки таким чином заявники мають існуюче майно, немає потреби досліджувати твердження, що вони мали "правомірне очіку­вання" стати формальними власниками своєї землі після набрання чинності Земельним кодексом 1992 року.

150. Крім того, з огляду на зазначений вище висновок, що заявники проживали в Лачинському районі разом із своїми родинами на момент втечі та заробляли там собі на життя, їхні земельні ділянки та будинки також повинні вважатися їхнім "житлом" у цілях статті 8 Конвенції».

«186. Усе зазначене вище показує, що Республіка Вірменія, від по­чатку нагірнокарабаського конфлікту, мала значний та вирішальний вплив на "НКР", що два суб'єкти глибоко інтегровані один з одним май­же в усіх важливих питаннях і що ця ситуація триває дотепер.

187. Отже, заперечення Уряду стосовно юрисдикції Республіки Вірменія над Нагірним Карабахом та навколишніми територіями від­хиляються».

Право на ефективний засіб юридичного захисту. «201. У під­сумку, що стосується періоду, який аналізується, тобто починаючи з 26 квітня 2002, не було наведено жодної мети, яка могла б обґрун­тувати відмову заявникам в доступі до їхнього майна та відсутність компенсації за таке втручання. Відповідно, Суд вирішує, що мало міс­це і триває порушення прав заявників за статтею 1 Протоколу № 1, за яке відповідальність несе Республіка Вірменія.

213. Суд вже визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 та статті 8 Конвенції стосовно триваючої відмови в доступі до майна і житла за­явників. Тому їхні скарги є такими, що можуть бути доведені, у цілях статті 13 (див., наприклад, "Dogan and Others v. Turkey" (цитовано вище, параграф 163).

214. Ця скарга містить ті ж самі або схожі складові, що вже були розглянуті в контексті заперечення стосовно вичерпання національ­них засобів юридичного захисту. Суд повторює свій висновок, що держава-відповідач не виконала свій тягар доведення наявності у за­явників засобу захисту, який міг би надати відшкодування стосовно їхніх скарг на підставі Конвенції і який надавав би розумні перспективи успіху (див. параграф 120 вище). З цих же причин Суд вирішує, що були відсутні ефективні засоби юридичного захисту стосовно відмови в доступі до майна і житла заявників у Лачинському районі.

215. Таким чином, Суд робить висновок, що мало місце і продо­вжується порушення прав заявників за статтею 13 Конвенції і що Рес­публіка Вірменія відповідальна за це порушення».