Гюльмамєдова проти Азербайджану (Gulmammaldova v. Azerbaijan), № 38798/07, 22 квітня 2010 р.[139]

Факти. Заявниця народилась у 1961 р. та проживає у місті Баку. 25 лютого 1998 р. на підставі рішення виконавчого органу міста Баку заявниця отримала ордер на житлове приміщення у квартирі, що розташована у нещодавно збудованому житловому будинку.

Заявниця подала позов до районного суду у місті Баку з проханням виселити пана Г. та його родину з квартири, який було задоволено. Пан Г. та його родина відмовилися виконувати рішення суду, однак рішення не оскаржували. Незважаючи на численні скарги заявниці до різних органів влади, рішення так і не було виконано. У 2007 році ра­йонний суд задовольнив прохання пана Г. та прийняв рішення про від­строчку виконання рішення від 20 квітня 1998 року до моменту, до­поки пан Г. не матиме можливості переїхати до одного з будинків, що нещодавно були збудовані для тимчасового проживання ВПО. 4 липня 2007року пан Г. подав клопотання про відкладення виконання рішення від 20 квітня 1998 року, посилаючись на статус ВПО та відсутність житла, яке було задоволене.

Рішення було прийнято на підставі Указу Президента від 1 липня 2004 року «Про затвердження Державної програми щодо покращення умов життя та підвищення рівня зайнятості біженців та внутріш­ньо переміщених осіб», згідно з яким відповідні органи державної вла­ди були проінформовані про те, що до моменту повернення ВПО до їхніх звичайних місць проживання або тимчасового поселення у нових будинках заборонено виселення цих осіб з квартир, земель та інших приміщень незалежно від форми власності, якщо вони оселились там у період між 1992 та 1998 роками.

вала у 2008 р. позов з метою отримання компенсації за невиконання судового рішення від 20 квітня 1998 року проти органів державної вла­ди. Позов було відхилено як такий, що є безпідставним. Апеляційний суд та Верховний Суд залишили в силі рішення суду першої інстанції.

Витяг з рішення

Право на справедливий суд. «40. Суд готовий визнати той факт, що у випадку з цією справою існування великої кількості ВПО в Азер­байджані спричинило певні ускладнення з виконанням рішення від 20 квітня 1998 року. Незважаючи на це, рішення було чинним, проте протягом багатьох років органи влади не вживали належних заходів для його виконання. Не було надано доказів щодо того, що органи влади протягом тривалого часу належним чином вживали заходів для виконання цього рішення. За таких обставин Суд вважає, що Уряд не надав жодних обґрунтованих виправдань щодо значної затримки у виконанні рішення.

41. Суд вважає, що, не вживши необхідних заходів для виконання остаточного рішення у справі, що розглядається, органи влади зні­велювали всю корисну дію положень пункту 1 статті 6 Конвенції (див. вищезгадане рішення у справі Бурдова (Burdov), § 37). Таким чином, на­явне порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

42. З огляду на вищевстановлені факти Суд не вважає за необ­хідне розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції через те, що стат­тя 6 є спеціальним правом (lex specialis) стосовно цієї частини заяви (див., наприклад, рішення у справі "Ефендієва проти Азербайджану” (Efendiyeva v. Azerbaijan), No 31556/03, § 59, від 25 жовтня 2007 року, і "Ясюнієне проти Литви (Jasiuniene v. Lithuania)”, No 41510/98, § 32, від 6 березня 2003 року)».

Право на мирне володіння приватною власністю. «43. Суд зно­ву наголошує на тому, що "право вимоги” може сприйматися як "воло­діння”, про яку йдеться у статті 1 Першого протоколу, якщо належним чином встановлено, що воно повинно бути обов'язковим до виконан­ня (див. рішення у справі "Стран Грік Рефайнеріз та Стратіс Андреадіс проти Греції” (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v.

44. Суд зазначає, що у справі, що розглядається, заявниця не во­лоділа квартирою, а мала лише титульні права на неї відповідно до ордера на житлове приміщення, що був виданий місцевим органом виконавчої влади. Проте Суд встановив, що вимога щодо квартири, що ґрунтується на ордері на житлове приміщення, сприймається як "володіння", яке підпадає під статтю 1 Першого протоколу (див. ви­щезгадане рішення у справі Акімової (Akimova), § 39-41). У справі, що розглядається, право заявниці на володіння квартирою визнано рі­шенням суду від 20 квітня 1998 року. Крім того, рішення передбачало виселення ВПО з квартири, що висувало до заявниці обов'язкову для виконання вимогу користуватися цією квартирою.

45. Рішення набуло чинності, і виконавчі провадження були роз­початі, надаючи тим самим заявниці право на користування кварти­рою. Згодом були відкриті провадження щодо відстрочки виконання рішення від 20 квітня 1998 року (вони досі перебувають на стадії роз­гляду). Суд встановив, що неможливість заявницею домогтися вико­нання цього рішення протягом понад семи з половиною років є втру­чанням в її право на мирне володіння своїм майном, як зазначається у першому реченні першого абзацу статті 1 Першого протоколу. Суд не вважає за необхідне вивчати "законність" такого втручання (порів­но з вищезгаданим рішенням у справі Акімової, §§ 44 і далі), оскільки встановлено, що за будь-яких умов таке втручання не було виправда­ним з причин, що наведені далі.

46. Як зазначено вище у пункті 40, Суд готовий визнати той факт, що органи державної влади зіткнулися зі складнощами у виконанні рішення на користь заявниці. Зокрема, ця ситуація, що склалася, по­требує збалансування права заявниці на мирне володіння її майном, що захищено статтею 1 Першого протоколу Конвенції, і права ВПО на отримання житлового приміщення. Іншими словами, органи держав­ної влади повинні були, з одного боку, захистити права заявниці на майно, а з іншого - поважати права ВПО.

47. У зв'язку з цим Суд наголошує на тому, що ситуація, яка вини­кла у справі, що розглядається, потребує справедливого розподілен­ня соціального і фінансового тягаря. Цей тягар не може бути покладе­но на окрему соціальну групу або фізичну особу незалежно від того, наскільки важливими можуть бути інтереси іншої групи або суспіль­ства в цілому (див., mutatis mutandis, вищезгадане рішення у справі Радановіча (Radanovic), § 49, та у справі "Хуттен-Чапська проти Поль­щі” (Hutten-Czapska v. Poland) [ВП], No 35014/97, § 225, ECHR 2006-VIII).

48. У справі, що розглядається, відповідно до остаточного рішен­ня національного суду на її користь, заявниця мала користуватися власною квартирою. Відповідно до законодавства, ухваленого пар­ламентом, це право залежало від обов'язку органів державної вла­ди надати альтернативне житлове приміщення ВПО, що захопили квартиру. Як зазначалося вище, хоча Уряд посилався на різні загальні програми, що були ухвалені у зв'язку з розселенням ВПО та біженців, у національних провадженнях та під час розгляду справи, Судом не було встановлено, чи вживалися будь-які спеціальні заходи органами державної влади для виконання своїх обов'язків у конкретній справі заявника. За таких обставин незабезпечення виконання рішення про­тягом декількох років, обтяжене посиланням національних судів на Указ Президента від 1 липня 2004 року з метою формальної відстроч­ки виконання рішення, спричинило ситуацію, в якій заявниця була змушена нести надмірний особистий тягар.

49. Суд вважає, що за умов відсутності будь-якої компенсації за­явниці за те, що вона несла цей тягар, органи влади не спромоглися забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспіль­ства у наданні ВПО тимчасового житла і захистом прав заявниці на її мирне володіння своїм майном.

50. Таким чином, наявні порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».