Саргсян проти Азербайджану (Sargsyan v. Azerbaijan), No 40167/06 [ВП], 16 червня 2015 р.[137]

Факти. При радянській системі територіального управління Нагорний Карабах був автономною провінцією Азербайджанської РСР Його населення становило приблизно 75% вірмен і 25% етніч­них азербайджанців.

Ця справа стосувалася скарги біженця з Вірменії, якому, після того, як він був змушений тікати зі свого будинку в Шаумяновсьскому районі Азербайджану в 1992 році, під час вірмено-азербайджанського конфлік­ту навколо Нагірного Карабаху з тих пір було відмовлено в праві на по­вернення в своє село і отриманні доступу і використанні його власнос­ті там. Це була перша справа, в межах якої Суд повинен був прийняти рішення за скаргою щодо держави, яка втратила контроль над час­тиною своєї території в результаті війни і окупації, але в той же час, як стверджується, несла відповідальність за відмову переміщеній особі у доступі до власності в районі, що залишився під її контролем. Заявник помер після того, як подав скаргу до Європейського суду з прав людини, двоє його дітей підтримали заяву від його імені^[138].

Витяг з рішення

Загальні питання виконання позитивних зобов'язань у сфері прав людини (питання юрисдикції). «146. По суті, Уряд-відповідач доводив, що підхід, сформульований у прецедентній практиці Суду (в його рішенні у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії” та у по­дальших справах), згідно з яким Суд визнає, що держава, втративши ефективний контроль над частиною своєї території, яка перебуває під таким контролем з боку іншої держави або сепаратистського режиму, несе обмежену відповідальність за Конвенцією, має так само застосо­вуватися й до спірних районів або, як Уряд зазначив на засіданні Суду 5 лютого 2014 року, до "ділянок території, які стали недоступними че­рез обставини".

147. При вирішенні цього питання Суд має враховувати особли­вий характер Конвенції як конституційного інструменту європей­ського публічного порядку (ordre public), призначеного для захисту конкретних людей, а також своє завдання, сформульоване у статті 19 Конвенції, "забезпечувати дотримання Високими Договірними Сторо­нами їхніх зобов'язань” (див. рішення у справі "Лоізіду проти Туреч­чини” (попередні заперечення), від 23 березня 1995 року, §§ 75 і 93, серія A, No 310; рішення у справі "Al-Skeini та інші проти Сполученого Королівства” [ВП], No 55721/07, § 141, ECHR 2011). У результаті ратифі­кації Конвенції Азербайджаном 15 квітня 2002 року вся його терито­рія увійшла до «правового простору Конвенції.

148. У згаданих вище справах стосовно Молдови визнання того факту, що ця територіальна держава несе лише обмежену відпо­відальність за Конвенцією, компенсувалося висновком, що інша дер- жава-учасниця Конвенції за виняткових обставин здійснює юрисдик­цію за межами своєї території і тому несе повну відповідальність за Конвенцією. На відміну від цих справ, у справі, що розглядається, не встановлено того факту, що село Гулістан окуповане військами ін­шої держави або що воно перебуває під контролем сепаратистського режиму. За таких обставин Суд, ураховуючи необхідність недопущен­ня вакууму в гарантованому Конвенцією захисті, не вважає, що Уряд- відповідач продемонстрував існування виняткових обставин, харак­тер яких давав би підстави для обмеження його відповідальності за Конвенцією.

149. Отже, Суд визнає цей аргумент Уряду непереконливим. Таким чином, виняток, сформульований у справі "Ілашку та інші проти Мол­дови та Росії” (див. згадане вище рішення у справі, §§ 312-313) - тобто обмеження відповідальності територіальної держави стосовно час­тин її міжнародно визнаної території, які перебувають під окупацією або під ефективним контролем іншого утворення - не може поширю­ватися на спірні райони, як це пропонує Уряд.

150. Насправді, ситуація, яка розглядається в цій справі, більш схожа на ситуацію у справі "Assanidze проти Грузії” (див. згадане вище рішення у справі, § 146), оскільки з юридичної точки зору Уряд Азер­байджану здійснює юрисдикцію як територіальна держава і несе по­вну відповідальність за Конвенцією, хоча й може стикатися з практич­ними труднощами при здійсненні влади на території села Гулістан. На думку Суду, такі труднощі мають ураховуватися, коли постає необхід­ність оцінки пропорційності дій або бездіяльності, на які скаржиться заявник.

151. У підсумку Суд доходить висновку, що факти, з приводу яких стверджується про порушення, підпадають під "юрисдикцію” Азер­байджану за змістом статті 1 Конвенції і можуть тягнути за собою відповідальність держави-відповідача. Отже, Суд відхиляє запере­чення, висунуте Урядом з посиланням на відсутність юрисдикції та відповідальності, яке було долучено до суті справи в ухвалі про при­йнятність (див. згадану вище ухвалу у справі "Sargsyan проти Азер­байджану”, 76)».

Право на мирне володіння приватною власністю. «219. Осно­вна мета статті 1 Першого протоколу - це захист особи від свавіль­ного втручання з боку держави в її право на мирне володіння своїм майном. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції кожна Договірна дер­жава "гарантує кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права та свободи, визначені в [Конвенції]". Дотримання цього загального обов'язку може включати виконання позитивних зобов'язань, що ви­пливають з необхідності забезпечення ефективного здійснення прав, гарантованих Конвенцією.

220. Проте межі між позитивними і негативними зобов'язаннями держави за статтею 1 Першого протоколу точно визначити неможли­во. Застосовувані принципи є тим не менш схожими. Незалежно від того, чи справа аналізується з точки зору позитивного зобов'язання держави, чи з точки зору втручання з боку органу державної влади, яке має бути обґрунтованим, застосовувані при цьому критерії, по суті не відрізняються один від одного. В обох контекстах слід урахува­ти необхідність забезпечення справедливого балансу між конкурую­чими інтересами відповідної особи і суспільства в цілому. Необхідно зважити й на те, що цілі, згадані в цьому положенні, можуть мати пев­не значення при визначенні того, чи забезпечено баланс між вимо­гами відповідних суспільних інтересів і основоположним правом за­явника на власність. В обох контекстах держава користується певним полем розсуду при визначенні заходів, які необхідно вжити для забез­печення дотримання Конвенції (див. згадане вище рішення у справі "Broniowski проти Польщі", § 144).

221. Суд зазначає, що заявник скаржиться на те, що позбавлений можливості доступу до свого майна в селі Гулістан і що Уряд-відпо- відач не надав йому відшкодування за втручання в його права. Таким чином, за своїм змістом скарга заявника стосується втручання в його права. Так само й Уряд - на випадок відхилення Судом аргументу Уря­ду, що Уряд несе лише обмежену відповідальність за статтею 1 Кон­венції - розглядає скарги заявника як такі, що спрямовані проти втру­чання в його майнові права».

«237. Суд вважає, що лише той факт, що тривають мирні перегово­ри, не звільнює Уряд від обов'язку вживати інших заходів, особливо коли переговори тривають так довго (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Лоізіду проти Туреччини”, § 64; згадане вище рішення у справі "Кіпр проти Туреччини”, § 188).

238. При визначенні заходів, які Уряд-відповідач міг би й повинен вжити для забезпечення захисту майнових прав заявника, можна ке­руватися відповідними міжнародними стандартами, зокрема "Прин­ципами Пінейру”, підготовленими Організацією Об'єднаних Націй (див. пункт 96 вище), та згаданою вище резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи. На нинішньому етапі, і поки триває процес до­сягнення всеосяжної мирної угоди, особливо важливим заходом могло б бути створення механізму вирішення питань за зверненнями про від­новлення прав власності, який має бути легкодоступним і таким, що передбачає процедури із застосуванням гнучких критеріїв доведення, які дозволяють заявнику та іншим особам в його становищі домог­тися відновлення своїх майнових прав та отримати відшкодування за втрату можливості здійснювати ці права.

239. Суд цілком усвідомлює, що Уряд-відповідач мусить надава­ти допомогу сотням тисяч внутрішньо переміщених осіб, а саме тим азербайджанцям, які були змушені покинути Вірменію, Нагірний Ка­рабах і сім окупованих прилеглих до нього районів. Насправді, Уряд привернув увагу до того, що він доклав значних зусиль для забезпе­чення внутрішньо переміщених осіб житлом та іншими засобами до існування. Єдиний зазначений Урядом захід, який може мати практич­ну значущість для вирішення проблем вірменських біженців - це при­йняття в 1991 році постанови, яка легалізувала практику майнових обмінів між фізичними особами.

240. Суд вважає, що, хоча необхідність вирішення потреб вели­кої кількості переміщених осіб є важливим чинником, який підлягає врахуванню при забезпеченні зазначеного балансу, необхідність за­хисту цієї групи осіб не звільнює Уряд повністю від виконання своїх зобов'язань перед іншою групою, а саме перед вірменами, такими як заявник, що були змушені покинути свої домівки під час конфлікту. У зв'язку з цим Суд посилається на принцип недискримінації, закрі­плений у статті 3 згаданих вище "Принципів Пінейру". Нарешті, Суд за­уважує, що зазначена ситуація зберігається протягом дуже тривалого періоду.

241. У підсумку Суд визнає, що неможливість для заявника мати доступ до свого майна в Гулістані без вжиття державою альтерна­тивних заходів з відновлення його майнових прав або з надання йому відшкодування за втрату можливості здійснювати ці права стано­вила й далі становить для нього надмірний тягар.

242. Отже, має місце триваюче порушення прав заявника, гаран­тованих статтею 1 Першого протоколу».

«272. Суд також зауважує, що його висновки за статтею 1 Першо­го протоколу та статтею 8, наведені вище, стосуються невиконання державою зобов'язання зі створення механізму, який дозволив би заявнику та іншим особам, що перебувають у порівнянному станови­щі, домогтися відновлення прав власності на своє майно й житло та отримати відшкодування за завдані збитки. Тому Суд вважає, що в цій справі простежується тісний зв'язок між констатованими порушення­ми статті 1 Першого протоколу та статті 8 Конвенції, з одного боку, та вимогами статті 13 - з іншого.

273. У підсумку Суд визнає, що не існувало й далі не існує доступних і ефективних засобів юридичного захисту стосовно порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу та стат­тею 8 Конвенції.

274. Отже, має місце триваюче порушення статті 13 Конвенції».