Доган та інші проти Туреччини (Dogan and Others v. Turkey), No 8803/02-8811/02, 8813/02, 8815/02-8819/02, 29 червня 2004 р.[131]

Факти. Заявники проживали у селі Бойдаш Хозатського району провінції Тунджелі Туреччини, в якій на той час діяв надзвичайний стан. Вони володіли, зокрема, земельними ділянками, будинками, ве­ликою рогатою худобою, дрібною худобою та іншим майном, заро­бляли собі на життя сільським господарством, в основному, тварин­ництвом, землеробством та продажем деревини.

Заявники стверджують, що у жовтні 1994 р. мешканці села були змушені національними силами безпеки покинути село під приводом триваючих заворушень у регіоні, з цією метою сили безпеки зруйнува­ли їхні будинки. За офіційною версією влади Туреччини мешканців села Бойдаш евакуювали у зв'язку з терористичною діяльністю в південно- східних провінціях, вбивствами, погрозами цивільному населенню бій­цями Робочої партії Курдистану, та небезпечною ситуацією в регіоні в цілому; примус силами безпеки не застосовувався.

У період з 29 листопада 1994 року по 15 серпня 2001 року заявники зверталися до різних адміністративних органів зі скаргами на при­мусове виселення їхнього села силами безпеки. Вони також просили дозволу повернутися до свого села і користуватися своїм майном. У 2001 р. заявники отримали відповідь губернатора провінції Тундже- лі, в якій зазначалося, що повернення у зазначене село забороняється з міркувань безпеки.

Надзвичайний стан у провінції було скасовано 1 серпня 2002 р.

Витяг з рішення

Право на мирне володіння приватною власністю. «102. Суд зно­ву наголошує, що згадана вимога, передбачена пунктом 1 статті 35 Кон­венції, вимагає від заявників спочатку використати засоби правового захисту, які надає національна правова система, що позбавляє держави необхідності відповідати перед Європейським судом за свої дії, поки не будуть використані можливості виправлення ситуації за допомогою засобів своєї правової системи. Це положення передбачає забезпечен­ня в національній системі ефективного засобу правового захисту сто­совно стверджуваного порушення. При цьому на Уряд покладається тягар доведення стверджуваного невичерпання національних засобів правового захисту, і Суд має переконатися, що у відповідний час ефек­тивними засобами правового захисту можна було скористатися в тео­рії і на практиці, тобто що вони були доступні, спроможні забезпечити сатисфакцію стосовно скарг заявників і мали достатні шанси на успіх. Однак після задоволення вимоги тягаря доведення заявник має довес­ти, що засіб правового захисту, на який посилається Уряд, справді ви­черпано, або він з певних причин був неадекватним і неефективним за конкретних обставин цієї справи, або існували особливі обставини, які виправдовували недотримання ним цієї вимоги (див. рішення у згада­ній вище справі Акдівара та інших, пп. 65-69, і рішення у справі "Ментеш та інші проти Туреччини” (Mente⅞ and Others v. Turkey) від 28 листопада 1997 року, Reports 1997-VIII, с. 2706, п. 57).

103. Суд бере до уваги, що турецьке право надає адміністративні, цивільні та кримінальні засоби правового захисту проти незаконних дій, за вчинення яких відповідає держава чи носії державної влади».

«108. Отже, на думку Суду, засіб правового захисту в адміністра­тивних або в цивільних судах не можна вважати адекватним і ефек­тивним стосовно скарг заявників, оскільки не доведено можливість вирішення такими судами справ, порушених на підставі скарг на при­мусове виселення сіл працівниками сил безпеки.

Крім того, Суд вказує на той факт, що скарги заявників у цій спра­ві, по суті, стосуються примусового переміщення та відсутності у них можливості повернутися до своїх домівок у с. Бойдаш, а не їхньої мож­ливості домогтися від органів влади компенсації за завдану шкоду.

109. І нарешті, Суд вважає, що скарга до генеральної прокуратури могла в принципі забезпечити сатисфакцію стосовно таких правопо­рушень, про які стверджують заявники у своїх скаргах. Але будь-який прокурор, до якого надходить скарга на стверджуване кримінальне діяння, вчинене працівником сил безпеки, повинен заявити про від­сутність у нього юрисдикції і передати матеріали до адміністративно­го суду (див. пункт 86 вище). З цього приводу Суд знову наголошує, що в ряді вже розглянутих справ він зробив висновок про неможли­вість вважати проведене прокуратурою розслідування незалежним, оскільки до складу цього органу входили державні службовці, підпо­рядковані губернаторові, який є посадовою особою виконавчої вла­ди, пов'язаною із силами безпеки, дії яких були предметом розсліду­вання (див. рішення у справах "Іпек проти Туреччини” (ipek v. Turkey) від 17 лютого 2004 року, No 25760/94, п. 207; "Йойлер проти Туреччи­ни” (Yoyler v. Turkey) від 24 липня 2003 року, No 26973/95, п. 93; "Ґулеч проти Туреччини” (Guleς v. Turkey), No 21593/93, п. 80, Reports 1998-IV). Суд з цього приводу зазначає, що заявники звернулися до різних ад­міністративних органів зі скаргами на примусове виселення їхнього села силами безпеки (див. пункти 15 і 29 вище). Ці провадження не привели до відкриття кримінального чи будь-якого іншого розсліду­вання за фактами, стверджуваними заявниками. Тому Суд вважає, що у заявників надалі вже не було необхідності подавати кримінальну скаргу, тепер уже до генеральної прокуратури, з такими самими чітко вираженими вимогами, оскільки це не дало б іншого результату.

110. Беручи до уваги ці обставини, Суд не вважає, що Уряд вико­нав покладений на нього обов'язок з доведення наявності у заявни­ків засобу правового захисту, який міг би забезпечити сатисфакцію стосовно їхніх скарг з посиланням на Конвенцію і який мав би розумні шанси на успіх.

Виходячи з цього, Суд відхиляє попереднє зауваження Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту».

«113. Суд знову наголошує, що в принципі у разі відсутності засо­бів правового захисту або в разі висновку про їхню неефективність шестимісячний строк триває від дати вчинення оскаржуваного захо­ду. У виняткових випадках можуть враховуватися особливі обставини, коли заявник, скориставшись спочатку національним засобом право­вого захисту, лише згодом дізнається або повинен був би дізнатися про обставини, через які відповідний засіб правового захисту не є ефективним. У такій ситуації початком шестимісячного строку може вважатися момент, коли заявник дізнається або повинен був би дізна­тися про такі обставини (див. «Хазар та інші проти Туреччини» (Hazar and Others v. Turkey) (ухв.), No 62566/00, ECHR 2002)».

«150. Заявники стверджували, що внаслідок їхнього переміщення та відмови їм у доступі до свого майна вони були змушені жити в дуже бідних умовах - без роботи, житла, медичного обслуговування та без належних санітарних умов. За їхніми словами, за відсутності еконо­мічних і соціальних заходів для розв'язання цих проблем, оскаржу­ване втручання не можна оцінити як пропорційне поставленій меті».

«153. Для цілей першого речення частини першої Суд повинен визначити, чи було забезпечено справедливу рівновагу між вимо­гами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав конкретної особи. Суд визнає, що втручання, яке оскаржується в цій справі, справді мало правову підставу. Як було зазначено вище, збройні сутички, повсюдне насильство та порушення прав людини, особливо в контексті дій повстанців РПК, змушували органи влади вживати екстраординарних заходів для підтримання безпеки в реґіо- ні з надзвичайним станом.

154. Хоча Суд визнає факт докладання Урядом зусиль для ви­правлення ситуації внутрішньо переміщених осіб взагалі, для цілей цієї справи він вважає їх недостатніми та неефективними. З цього приводу він відзначає, що проект "Повернення в село та реабіліта­ція", на який посилається Уряд, не було трансформовано в практич­ні заходи з прискорення повернення заявників у своє село. Як свідчать відеодокументи, зроблені 29 грудня 2003 року, с. Бойдаш лежить у руїнах і не має жодної інфраструктури (див. пункт 38 вище). Органи влади не лише не сприяли поверненню заявників у с. Бойдаш, а й не забезпечили їх альтернативним житлом чи роботою. Мало того, крім допомоги, яку Казим Балик та Муслюм Їльмаз одержали від Фонду соціальної допомоги й солідарності і яка, на думку Суду, є не­достатньою для прожиття, заявникам не було надано ніяких коштів, які могли б забезпечити достатній рівень життя чи активний процес повернення. Суд вважає, що основний обов'язок і відповідальність органів влади полягає у створенні умов та наданні відповідних засо­бів, які дали б заявникам змогу добровільно, безпечно і гідно поверну­тися у свої оселі чи місця традиційного проживання або за власним бажанням переселитися в інші райони країни (див.

155. Зважаючи на викладене вище, Суд доходить висновку, що за­явники мусили нести індивідуальний і надмірний тягар і це свідчило про незабезпечення справедливої рівноваги, якої слід було додержува­ти між вимогами загального інтересу та необхідністю захисту пра­ва на мирне володіння своїм майном.

156. На підставі цих міркувань Суд відхиляє попереднє запере­чення Уряду стосовно дев'яти заявників, які не подали документів на підтвердження їхнього права власності, і постановляє, що було допу­щено порушення статті 1 Першого протоколу».