Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey), No. 25781/94 [ВП], 10 травня 2001 року[123]

Факти. Ця справа стосується ситуації, яка існувала на півночі Кіпру після проведення там військових операцій Туреччиною в липні і серпні 1974 року, а також продовження поділу території Кіпру.

Витяг з рішення

Загальні питання виконання позитивних зобов'язань у сфе­рі прав людини (питання юрисдикції). «77. Звичайно, правда, що у справі "Лоізіду проти Туреччини” (Loizidou v. Turkey) Суд посилався на скаргу окремої особи стосовно відмови влади надати заявниці до­ступ до її майна. Разом з тим слід зазначити, що позиція Суду є прин­циповою щодо відповідальності Туреччини відповідно до Конвенції за політику і дії влади "ТРПК”. З урахуванням ефективного і всеосяж­ного контролю над північною частиною Кіпру її відповідальність не може обмежуватися діями її власних військових або офіційних осіб у північній частині Кіпру, а повинна бути поширена і на дії місцевої адміністрації, яка все ще існує завдяки турецьким військовим та ін­шим видам підтримки. З цього випливає, що, згідно зі ст. 1 Конвенції, потрібно вважати, що "юрисдикція” Туреччини поширюється на за­безпечення всього набору основних прав, визначених у Конвенції та додаткових Протоколах, які вона ратифікувала, і що порушення цих прав тягнуть за собою відповідальність влади Туреччини.

78. У зв'язку з вищезазначеним, Суд повинен взяти до уваги ту особливість Конвенції, яка є інструментом європейського публічного порядку (ordre public), необхідного для захисту окремих людей і вико­нання місії Суду, що полягає в тому, як це зазначено у ст.

«80. Суд дійшов висновку про те, що відповідно до його нижчена- ведених аргументів щодо питання про приватних зацікавлених сторін (див. нижче пункт 81), проблеми, про які йде мова в цій скарзі, під­падають під "юрисдикцію" Туреччини згідно зі ст. 1 Конвенції і таким чином тягнуть за собою відповідальність влади Туреччини, як це пе­редбачається Конвенцією».

Право на життя. «132. Суд нагадує, що немає доказів того, що будь-кого із безвісти зниклих осіб було незаконно вбито. Разом з тим, на думку Суду, і це стосується цієї справи, вищезгадане процедурне зобов'язання також передбачає доказ спірного твердження про те, що особа, яку востаннє бачили, коли вона перебувала під вартою по­вноважних представників Держави, зникла потім за обставин, які мо­жуть вважатися загрозливими для життя.

133. Беручи це до уваги, Суд зазначає, що наявні відомості підкріп­люють твердження держави-заявниці про те, що багато людей, які зараз вважаються безвісти зниклими, утримувалися під вартою турецькими чи турецько-кіпріотськими силами. Їх взяття під варту мало місце в той час, коли проводилися військові операції, що супро­воджувалися арештами і широкомасштабними вбивствами. Комісія дала такій ситуації правильну характеристику, визначивши її як таку, що є загрозою для життя.

134. Не можна заперечувати того, що в такій обстановці люди зни­кали. Суд не може не відзначити, що влада держави-відповідача ніко­ли не проводила розслідувань за скаргами родичів безвісти зниклих осіб щодо того, що останні зникали після утримання під вартою за об­ставин, коли була реальна причина побоюватися за їхнє благополуч­чя. У зв'язку з цим потрібно відзначити, що не було жодної офіційної реакції на заяву Р. Денкташа, яка викликала занепокоєння. Не було зроблено жодних спроб встановити імена осіб, які, як повідомлялося, були звільнені з турецьких в'язниць і передані в руки представників напіввійськових організацій турків-кіпріотів, або встановити місця, куди звозили тіла згаданих осіб. Як видається, не було зроблено жод­них офіційних кроків після появи версій про те, що греки-кіпріоти були переправлені до Туреччини.

135. Суд погоджується з державою-заявницею в тому, що проце­дурні зобов'язання держави-відповідача щодо порушеної проблеми не можуть полягати лише у внеску в розслідування, які проводяться Комітетом ООН з питань зниклих безвісти осіб. Подібно до Комісії, Суд зазначає, що хоча використовувані названим Комітетом форми роботи, безсумнівно, корисні для досягнення гуманітарних цілей, на що вони, власне, і скеровані, ці форми самі по собі недостатні, щоб відповідати вимогам проведення ефективного розслідування, як це випливає зі ст. 2 Конвенції, особливо з урахуванням малої кількості проведених цим органом слідчих дій (див. вище пункт 27).

136. З огляду на висловлені міркування Суд робить висновок про те, що постійне порушення ст. 2 полягає в тому, що влада держави-від­повідача не здатна провести ефективне розслідування з метою вста­новити місцезнаходження і долю греків-кіпріотів, які безвісти зникли за загрозливих для життя обставин».

Заборона катувань. «157. Суд зазначає, що влада держави-від- повідача не спромоглася провести розслідування обставин зникнен­ня згаданих безвісти зниклих осіб. За відсутності будь-якої інформації про їхню долю родичі людей, які зникли під час подій липня і серпня 1974 р., були приречені до того, щоб жити у постійному стані гострої стурбованості, яка, як стверджують, не зникла з плином часу. За об­ставинами цієї справи Суд не вважає, що той факт, що родичі могли, власне, і не бути свідками утримання під вартою або перебування в ув'язненні членів їхніх сімей або не звернулися зі скаргою з цього приводу до органів влади держави-відповідача, позбавляє їх стату­су жертви відповідно до статті 3. Суд нагадує, що військові операції призвели до значних людських втрат, широкомасштабних арештів та утримання під вартою і призвели до розлучення сімей. Загальна гні­тюча тоді обстановка ще живе у пам'яті родичів осіб, щодо долі яких влада так і не дала жодних пояснень. Вони, як і раніше, переживають агонію незнання того, були вбиті члени їхніх сімей під час конфлікту чи все ще перебувають у полоні або померли в ньому. Той факт, що значній кількості греків-кіпріотів довелося шукати притулку на півдні країни, який триває разом із поділом Кіпру, повинен розглядатися як вкрай серйозна перешкода для отримання інформації. Надання такої інформації - обов'язок влади держави-відповідача. Цей обов'язок з них не знімався. Щодо Суду, то він вважає, що мовчання влади дер­жави-відповідача, враховуючи реальну стурбованість родичів безві­сти зниклих осіб, має досить жорстокий характер, що може кваліфіку­ватися як нелюдське поводження за статтею 3.

158. З урахуванням вищевикладеного Суд робить висновок про те, що протягом аналізованого періоду було тривале порушення стат­ті 3 Конвенції стосовно родичів безвісти зниклих греків-кіпріотів».

Право на свободу та особисту недоторканність. «147. Суд відразу ж наголошує, що невизнане утримання під вартою будь-якої особи є повним порушенням гарантій її свободи та особистої недо­торканності, як це випливає зі ст.

148. Суд посилається на незаперечні докази того, що греки-кіпріо- ти були під вартою силами турків або турків-кіпріотів. Не існує жодних свідчень щодо обліку затриманих осіб або даних про час затримання або місце утримання. З гуманітарної точки зору такий стан справ не може бути проігноровано з посиланням на бойові дії того часу або загальну плутанину та напругу. Якщо дивитися на речі з точки зору ст. 5 Конвенції, відсутність такої інформації не може зменшити зане­покоєння або заспокоїти родичів безвісти зниклих осіб. Попри від­сутність можливості назвати імена тих, кого взяли під варту, державі- відповідачу слід вжити заходів, щоб прояснити справу про зникнення згаданих осіб. Як зазначалося раніше, не було жодної офіційної реак­ції щодо нових свідчень того, що безвісти зниклі греки-кіпріоти утри­муються турками (див. вище пункт 134).

149. Суд розглянув це звинувачення з точки зору процедурних ви­мог ст. 5 Конвенції та зобов'язань, покладених на державу-відповіда- ча як однієї із Договірних Сторін Конвенції. Як і Комісія, не ставлячи під сумнів цінність гуманітарної роботи, проведеної Комітетом ООН з питань зниклих безвісти осіб, Суд ще раз заявляє про те, що від цих зобов'язань не можна ухилитися за допомогою посилання на харак­тер і зміст проведеного згаданим Комітетом розслідування (див. вище пункт 135).

150. Суд робить висновок, що протягом згаданого періоду відбу­валось постійне порушення ст.

151. З іншого боку, Суд, як і Комісія, вважає, що все ж не було вста­новлено, що у згаданий період хто-небудь з безвісти зниклих греків- кіпріотів справді утримувався під вартою або в ув'язненні владою тур- ків-кіпріотів».

Право на недоторканність приватного житття. «172. Суд зазначає, що офіційна політика влади "ТРПК" на відмову у праві пере­міщених осіб на повернення у свої будинки підкріплюється дуже жор­сткими обмеженнями, що практикуються цією владою стосовно від­відування північних районів греками-кіпріотами, які проживають на півдні. Відповідно, переміщені особи не тільки не можуть звернутися до цієї влади з питанням про те, щоб знову зайняти своє житло, яке вони раніше залишили, але їм фізично не дають його відвідати.

173. Суд також зазначає, що ситуація у північній частині Кіпру, про­ти якої виступає держава-заявниця, склалася з часів подій 1974 р. Як виявляється, ця ситуація ніколи не була відображена на "законодав­чому рівні" і насаджується у порядку проведення політичної лінії на просування двозональної схеми, покликаної, як стверджують, звести до мінімуму ризик конфлікту, який може виникнути в разі змішування грецької і турецько-кіпріотської громад, які проживають у північній частині Кіпру. Ця двозональна схема насаджується в межах згаданих міжгромадських переговорів за спонсорства Генерального Секрета­ря ООН (див. вище пункт 16).

174. У зв'язку із цим Суд хотів би висловити такі міркування: по- перше, повна відмова переміщеним особам у праві на недоторкан­ність їхнього житла не має законних підстав за змістом пункту 2 стат­ті 8 Конвенції (див. вище пункт 173); по-друге, згадані міжгромадські переговори не можуть бути використані для узаконення порушення Конвенції; по-третє, це порушення практикувалося як частина політи­ки з 1974 р. і повинно розглядатися як таке, що досі триває.

175. У світлі цих міркувань Суд робить висновок про те, що постій­не порушення статті 8 Конвенції, що виражається у відмові дозволити повернутися кому-небудь з переміщених греків-кіпріотів у свої бу­динки у північній частині Кіпру.

176. Щодо ще одного звинувачення з боку держави-заявниці, що стосується маніпуляцій з демографічним і культурним середовищем проживання переміщених осіб, то Суд, як і Комісія, вважає, що немає необхідності розглядати цю скаргу в межах уже встановленого по­стійного порушення статті 8 Конвенції.

177. До того ж Суд вважає доречним розглянути зроблені дер- жавою-заявницею припущення щодо розділення сімей (див. вище пункт 166) в контексті її тверджень щодо умов проживання греків- кіпріотів Карпасу».

«300. У зв'язку з цим Суд не може не схвалити висновок Комісії у пункті 489 своєї доповіді про те, що обмеження, які спричиняють не­зручності у повсякденному житті греків-кіпріотів в анклаві, створюють відчуття, ніби “вони змушені жити у ворожому середовищі, в якому навряд чи можливо вести нормальне приватне та сімейне життя". Ко­місія зазначила в підтримку цього висновку, що негативні обставини, яких зазнало місцеве населення, включали: відсутність нормальних засобів зв'язку (див. пункт 45 вище); фактичну недоступність греко- кіпрської преси (див. пункт 45 вище); недостатню кількість священи­ків (див. пункт 47 вище); важкий вибір, з яким зіткнулися батьки і шко­лярі стосовно середньої освіти (див. пункти 43-44 вище); обмеження і формальності щодо свободи пересування, в тому числі Суд хотів би додати звернення за медичною допомогою та участь у зустрічах двох громад або між громадами; неможливість збереження прав власності в разі від'їзду або смерті (див. пункт 40 вище).

301. Суд, як і Комісія, вважає, що ці обмеження є факторами, які по­силюють порушення, які він виявив стосовно права греків-кіпріотів в анклаві на повагу до приватного і сімейного життя (див. пункт 296 вище). Беручи до уваги цей висновок, Суд вважає, що немає необхід­ності розглядати окремо заяву держави-заявниці відповідно до статті 8 щодо заселення північної частини Кіпру турками (див. пункт 285 вище)».

Право на свободу думки, совісті та релігії. «245. Суд погоджу­ється з фактами, встановленими Комісією, які не оскаржувалися дер- жавою-заявницею. Держава-заявниця не наполягала на тому, що вла­да "ТРПК" як така втручалася у право греко-кіпріотського населення сповідувати свою релігію індивідуально, а також спільно з іншими. Справді, докази такого втручання відсутні. Однак обмеження на сво­боду пересування цієї групи населення протягом розглянутого періо­ду значною мірою заважали цим людям сповідувати свої релігійні пе­реконання, зокрема перешкоджали відвідуванню місць традиційного поклоніння за межами їхніх поселень та їхньої участі в інших аспектах релігійного життя.

246. Суд робить висновок про порушення ст. 9 Конвенції щодо греків-кіпріотів, які проживають у північній частині Кіпру».

Право на свободу вираження поглядів. «252. Суд нагадує, що він погодився зі згаданими вище фактами в тому вигляді, як вони були встановлені Комісією (див. вище пункт 212). Виходячи з такого розу­міння, Суд підтверджує висновок Комісії про те, що має місце порушен­ня ст. 10 через ту практику, яку впровадить влада "ТРПК" і яка полягає у перегляді змісту шкільних підручників перед їх розповсюдженням. Суд зазначає щодо цього, що хоча процедура контрольного перегля­ду, яка нині діє, спрямована на виявлення матеріалів, які можуть ста­новити загрозу міжобщинним відносинам, і реалізується в контексті заходів зі створення атмосфери довіри, рекомендованих силами ООН на Кіпрі (див. вище пункт 44), реальний стан справ такий, що протя­гом аналізованого періоду велика кількість шкільних підручників, хоч би яким нешкідливим був їхній зміст, піддавалися в односторонньо­му порядку цензурі та були заборонені владою. Також слід зазначити, що в результаті проведених у Комісії розглядів держава-відповідач не змогла надати жодного виправдання цій формі широкомасштабної цензури, яка, і на цьому треба наголосити, виходить далеко за межі заходів зі створення атмосфери довіри і перетворюється у порушен­ня права на свободу отримання і поширення інформації. Немає ознак того, що могли бути використані засоби правового захисту для оскар­ження рішень влади "ТРПК" щодо цього.

253. Як зазначає Суд, держава-заявниця вважає, що Комісія при­пустилася помилки під час оцінювання зібраних відомостей щодо ін­ших категорій книг грецькою мовою, так само як і газет. Суд уважно розглянув дані, на які спирається держава-заявниця. Суд, однак, не вважає, що відомості про окремі випадки конфіскації на КПП Ледра Палас, що надані Комісії та на яких особливо наголошує держава-за- явниця у своїй пам'ятній записці, а також отримані під час відкритих слухань, істотно підкріплюють її заяви з посиланням на стандарт до­казів “за умов відсутності обґрунтованих сумнівів".

254. Тому Суд вважає, що порушено ст. 10 Конвенції щодо греків- кіпріотів, які проживають на території північного Кіпру. При цьому порушення полягає в тому, що призначені для використання в їхніх початкових школах підручники протягом аналізованого періоду було піддано надмірній цензурі».

Право на мирне володіння приватною власністю. «186. Суд звертається до своїх висновків у Постанові у справі "Лоізіду проти Туреччини" (міркування по суті справи), згідно з якими заявниця у тій справі, як вважалося, не втратила свого права на власність у резуль­таті застосування "статті 159 Конституції "ТРПК", тобто положення, яке він вважав недійсним відповідно до Конвенції (с. 2231, § 44). Той висновок залишився незмінним, незважаючи на застосування "Зако­ну No 52/1995". Суд також вважає, що хоча на останній згаданий "За­кон" не було посилання під час слухань у Суді у справі "Лоізіду проти Туреччини", він не може бути наділений більшою законною силою, ніж його попередниця "стаття 159", яка передбачає виконання цього Закону.

187. Суд переконаний у тому, що і його аргументація, і його ви­сновки у Постанові у справі "Лоізіду проти Туреччини" (міркування по суті) однаковою мірою можуть застосовуватися у ситуації з переміще­ними греками-кіпріотами, які, як і пані Ьоі2іСои, не можуть отримати доступ до своєї власності у північній частині Кіпру через упроваджені владою "ТРПК" обмеження на їхній фізичний доступ до цієї власнос­ті. Постійна і повна відмова в доступі до своєї власності є очевидним порушенням права переміщених греків-кіпріотів на мирне володіння майном відповідно до першого речення статті 1 Протоколу No 1. Суд також зазначає, торкаючись питання про можливу експропріацію, що жодної компенсації не було виплачено переміщеним особам у зв'язку із порушенням, від якого вони постраждали і продовжують стражда­ти, якщо говорити про їхні майнові права.

188. Суд зазначає, що під час слухань у Суді держава-відповідач намагалася виправдати це втручання посиланнями на міжгромадські переговори і необхідністю надання нового житла переселенцям - туркам-кіпріотам. Подібні заяви, однак, звучали з боку держави-від­повідача і під час слухань у справі "Лoiзiду проти Туреччини”, але були відхилені у Постанові по суті справи (с. 2237-2238, § 64). Суд не вбачає підстав у цій справі для перегляду прийнятих ним рішень.

189. Ураховуючи вищезазначене, Суд робить висновок про те, що постійне порушення статті 1 Протоколу No 1, про що свідчить той факт, що власникам майна з-поміж греків-кіпріотів у північній части­ні Кіпру, як і раніше відмовляють у доступі до власності, постійному контролі, використанні та просто користуванні власністю, так само як і в компенсації за порушення їхніх майнових прав».

Право на освіту. «280. Суд дійшов висновку, що було скоєне по­рушення статті 2 Протоколу No 1 стосовно греків-кіпріотів, які про­живають у північній частині Кіпру, оскільки жодні відповідні заклади середньої школи не були доступні для них».

Суд постановив, що не було порушення Конвенції стосовно низ­ки скарг, зокрема скарг, які стосуються: статті 4 (заборона рабства і примусової праці), статті 11 (свобода зібрань та об'єднання), статті 14 (заборона дискримінації), статті 17 (заборона зловживання правами) та статті 18 (межі застосування обмежень прав) в поєднанні з усіма ви­щезазначеними положеннями. Що стосується низки інших скарг, Суд постановив, що не було необхідності розглянути порушені в них пи­тання.

Рішення Великої Палати від 12 травня 2014 року щодо справед­ливої сатисфакції. У цьому рішенні Суд постановив, що плин часу з мо­менту ухвалення Судом основного рішення від 10 травня 2001 ро­ку не перешкоджає йому розглядати вимоги Уряду Кіпру щодо справедливої сатисфакції. Суд дійшов висновку, що Туреччина по­винна була виплатити Кіпру 30 000 000 євро за моральну шкоду, за­подіяну родичам зниклих без вести осіб, а також 60 000 000 євро компенсації моральної шкоди, заподіяної грекам-кіпріотам - жителям півострова Карпас. Ці суми, на думку Суду, повинні бути розподіле­ні кіпрським урядом серед конкретних жертв під наглядом Комітету Міністрів Ради Європи^[125].