Ксенідес-Арестіс проти Туреччини (Xenides-Arestis v. Turkey), No 46347/99 (ріш.), 14 березня 2005 р.[132]
Факти. Заявниця, пані Мира Ксенідес-Арестіс, є громадянкою Кіпру греко-кіпрського походження, 1945 р. н. та проживає у м. Нікосія. Заявниця володіє власністю в області Айос Мемнон на вул.
Есперідон у відгородженій області Фамагуста (Famagusta), яку вона одержала шляхом дарування від своєї матері. У серпні 1974 року турецькими збройними силами вона була змушена залишити Фамагусту зі своєю родиною і залишити свій будинок, власність і майно. З тих пір їй перешкоджали мати доступ до, використовувати і володіти своїм житлом і власністю, що перебувають під окупацією і контролем турецьких збройних сил. Відповідно до слів заявниці лише турецькі збройні сили мають доступ до відгородженої області Фамагуста.Витяг з рішення
Право на мирне володіння приватною власністю. «16. Заявниця поскаржилася на невиправдане втручання у право на повагу до її житла...»
«20. Далі Суд відзначає, що з 1974 року заявниця не мала змоги отримати доступ до, використовувати і володіти своїм житлом. У зв'язку з цим Суд зауважує, що в його рішенні у справі “Кіпр проти Туреччини” (Cyprus v. Turkey) (наведеній вище, §§ 172-175) він прийшов до висновку, що повне заперечення права греко-кіпрських переміщених осіб на повагу до їхнього житла в Північному Кіпрі із 1974 року створило триваюче порушення статті 8 Конвенції».
«22. Суд не бачить підґрунтя у цій справі для того, щоб відступити від вищезгаданого міркування й рішень. Відповідно, Суд приходить до висновку, що існувало триваюче порушення статті 8 Конвенції через повне спростування права заявниці на повагу до її житла.
23. Заявниця стверджувала, що тривала відмова у доступі до її власності на Північному Кіпрі і втрата всього контролю над нею і всіма можливостями користуватися і володіти нею становить порушення статті 1 протоколу No 1.»
«28. Суд далі знову повторює, що відповідно до своїх рішень у справах Лоізіду (Loizidou) (попередні заперечення), Лоізіду (Loizidou) (сутність) і "Кіпр проти Туреччини” (Cyprus v.
Turkey) (усі наведені вище) заявниця має усе ще вважатися законним власником своєї землі. У цьому зв'язку він зауважує, що відхилив аргументи Уряду щодо права власності заявниці на відповідну власність».«32. Беручи до уваги вищезазначене, Суд не вбачає у цій справі жодних підстав для того, щоб відмовитися від висновків, які він зробив у вищезгаданих справах. Відповідно, він приходить до висновку, що було і продовжує бути порушення статті 1 протоколу No 1 на підставі того факту, що заявницю позбавлено доступу і контролю, користування і володіння своєю власністю і будь-якої компенсації за втручання в її права власності».
Виконання рішень. «37. Стаття 46 Конвенції передбачає:
"1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням”.
38. Це невід'ємно від ухвал Суду, що порушення прав заявниці, що гарантуються статтею 8 Конвенції і статтею 1 протоколу No 1, походять з широко розповсюдженої проблеми, що стосується великої кількості людей, а саме, невиправданої перешкоди її “повазі до свого житла" і “мирному володінню своєю власністю", як предмету політики або практики “ТРПК" (див. “Кіпр проти Туреччини" (Cyprus v. Turkey, наведене вище, §§ 174 і 185). Крім того, Суд не може проігнорувати той факт, що вже існує приблизно 1400 майнових справ на стадіїроз- гляду до того, як він розпочав порушення справи грецьких кіпріотів проти Туреччини.
39. Перш ніж розглядати індивідуальні скарги заявниці щодо справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції і через обставини розглянутої справи, Суд хоче розглянути, якими можуть бути наслідки для відповідної держави щодо статті 46 Конвенції. Він повторює, що на підставі статті 46 Високі Договірні Сторони зобов'язалися виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, виконання контролюється Комітетом міністрів Ради Європи.
З цього випливає, з-поміж іншого, що рішення, у якому Суд знаходить порушення, накладає на відповідну державу юридичне зобов'язання не тільки сплатити суми, присуджені шляхом справедливої сатисфакції за статтею 41, але також і обрати, відповідно до контролю Комітету міністрів, загальні та/або, якщо доречно, індивідуальні заходи, що будуть прийняті в їхньому внутрішньому правопорядку, щоб покласти кінець порушенню, виявленому Судом, і виправити наслідки, наскільки це можливо.Відповідно до контролю Комітету міністрів, відповідна держава залишається вільною у виборі засобу, за допомогою якого вона виконає свої правові зобов'язання відповідно до статті 46 Конвенції, за умови, що такі засоби є сумісними з висновками, викладеними в рішенні Суду (див. "Скоццарі і Джиунта проти Італії" (Scozzari and Giunta v. Italy) [GC], No 39221/98 і 41963/98, § 249, ECHR 2000-VIII, і "Броніовскі проти Польщі" (Broniowski v. Poland) [GC], No 31443/96, § 192, ECHR 2004-V).
40. Суд вважає, що відповідна держава має впровадити засіб (захід), що забезпечить дійсно ефективне відшкодування щодо порушень Конвенції, визначених у цьому рішенні щодо цієї заявниці, а також до всіх подібних заяв, що розглядалися до цього, відповідно до принципів захисту прав, встановлених у статті 8 Конвенції і статті 1 протоколу No 1, і відповідно до його рішення про прийнятність від 14 березня 2005 року. Такий захід має бути дійсним протягом трьох місяців з дати, коли винесене це рішення, і відшкодування має здійснюватися протягом трьох місяців після цього».