Ксенідес-Арестіс проти Туреччини (Xenides-Arestis v. Turkey), No 46347/99 (ріш.), 14 березня 2005 р.[132]

Факти. Заявниця, пані Мира Ксенідес-Арестіс, є громадянкою Кі­пру греко-кіпрського походження, 1945 р. н. та проживає у м. Нікосія. Заявниця володіє власністю в області Айос Мемнон на вул.

Витяг з рішення

Право на мирне володіння приватною власністю. «16. Заявни­ця поскаржилася на невиправдане втручання у право на повагу до її житла...»

«20. Далі Суд відзначає, що з 1974 року заявниця не мала змо­ги отримати доступ до, використовувати і володіти своїм житлом. У зв'язку з цим Суд зауважує, що в його рішенні у справі “Кіпр проти Ту­реччини” (Cyprus v. Turkey) (наведеній вище, §§ 172-175) він прийшов до висновку, що повне заперечення права греко-кіпрських переміщених осіб на повагу до їхнього житла в Північному Кіпрі із 1974 року створи­ло триваюче порушення статті 8 Конвенції».

«22. Суд не бачить підґрунтя у цій справі для того, щоб відступити від вищезгаданого міркування й рішень. Відповідно, Суд приходить до висновку, що існувало триваюче порушення статті 8 Конвенції че­рез повне спростування права заявниці на повагу до її житла.

23. Заявниця стверджувала, що тривала відмова у доступі до її власності на Північному Кіпрі і втрата всього контролю над нею і всі­ма можливостями користуватися і володіти нею становить порушен­ня статті 1 протоколу No 1.»

«28. Суд далі знову повторює, що відповідно до своїх рішень у спра­вах Лоізіду (Loizidou) (попередні заперечення), Лоізіду (Loizidou) (сут­ність) і "Кіпр проти Туреччини” (Cyprus v.

«32. Беручи до уваги вищезазначене, Суд не вбачає у цій справі жодних підстав для того, щоб відмовитися від висновків, які він зро­бив у вищезгаданих справах. Відповідно, він приходить до висновку, що було і продовжує бути порушення статті 1 протоколу No 1 на під­ставі того факту, що заявницю позбавлено доступу і контролю, корис­тування і володіння своєю власністю і будь-якої компенсації за втру­чання в її права власності».

Виконання рішень. «37. Стаття 46 Конвенції передбачає:

"1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням”.

38. Це невід'ємно від ухвал Суду, що порушення прав заявниці, що гарантуються статтею 8 Конвенції і статтею 1 протоколу No 1, походять з широко розповсюдженої проблеми, що стосується великої кількості людей, а саме, невиправданої перешкоди її “повазі до свого житла" і “мирному володінню своєю власністю", як предмету політи­ки або практики “ТРПК" (див. “Кіпр проти Туреччини" (Cyprus v. Turkey, наведене вище, §§ 174 і 185). Крім того, Суд не може проігнорувати той факт, що вже існує приблизно 1400 майнових справ на стадіїроз- гляду до того, як він розпочав порушення справи грецьких кіпріотів проти Туреччини.

39. Перш ніж розглядати індивідуальні скарги заявниці щодо справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції і через об­ставини розглянутої справи, Суд хоче розглянути, якими можуть бути наслідки для відповідної держави щодо статті 46 Конвенції. Він повто­рює, що на підставі статті 46 Високі Договірні Сторони зобов'язалися виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, виконання контролюється Комітетом міністрів Ради Європи.

Відповідно до контролю Комітету міністрів, відповідна держава за­лишається вільною у виборі засобу, за допомогою якого вона виконає свої правові зобов'язання відповідно до статті 46 Конвенції, за умови, що такі засоби є сумісними з висновками, викладеними в рішенні Суду (див. "Скоццарі і Джиунта проти Італії" (Scozzari and Giunta v. Italy) [GC], No 39221/98 і 41963/98, § 249, ECHR 2000-VIII, і "Броніовскі проти Поль­щі" (Broniowski v. Poland) [GC], No 31443/96, § 192, ECHR 2004-V).

40. Суд вважає, що відповідна держава має впровадити засіб (за­хід), що забезпечить дійсно ефективне відшкодування щодо пору­шень Конвенції, визначених у цьому рішенні щодо цієї заявниці, а та­кож до всіх подібних заяв, що розглядалися до цього, відповідно до принципів захисту прав, встановлених у статті 8 Конвенції і статті 1 протоколу No 1, і відповідно до його рішення про прийнятність від 14 березня 2005 року. Такий захід має бути дійсним протягом трьох місяців з дати, коли винесене це рішення, і відшкодування має здій­снюватися протягом трьох місяців після цього».