Ментеш та інші проти Туреччини (Mente^ and Others v. Turkey), No 23186/94, 28 листопада 1997 року

Факти. У справах, що стосуються конфлікту між турецькими силами безпеки іРПК (Робітничою партією Курдистану) Європейський суд з прав людини виніс близько280рішень, у яких встановив порушення Конвенції, що відбулись на тлі боротьби з тероризмом в 1990-ті роки, зокрема, у зв'язку з конфліктом між турецькими силами безпеки і РПК, незаконною партією.

- смертю найближчих родичів заявників в результаті надмірного застосування сили з боку працівників правоохоронних органів;

- нездатністю захистити право на життя найближчих родичів заявників;

- смертю і/або зникненням найближчих родичів заявників;

- жорстоким поводженням;

- знищенням майна і

- відсутністю ефективних національних засобів правового за­хисту в разі надходження скарг заявників.

У справі «Ментеш та інші проти Туреччини» заявники - четверо турецьких громадян курдського походження із села, розташованого в провінції Бінґьоль на південному сході Туреччини. Вони скаржилися, що їхні будинки були спалені під час операції в червні 1993 року в кон­тексті конфлікту на південному сході Туреччини між органами пра­вопорядку і членами Робітничої партії Курдистану. Суд, уважно роз­глянувши докази, зібрані Європейською комісією з прав людини, дійшов висновку, що факти, встановлені нею, довели поза розумним сумнівом твердження трьох заявників. Було встановлено, зокрема, порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя та жит­ла) Конвенції щодо цих заявників^[130].

Витяг з рішення

«2. У рішенні від 28 листопада 1997 року (далі - Основне рішен­ня, Збірник постанов та рішень (Reports of Judgments and Decisions) 1997-VIII)) Суд відхилив попередні заперечення уряду Туреччини про невичерпання національних засобів правового захисту відповідно до статті 26 Конвенції. Потім Суд постановив, що стосовно перших трьох заявниць були порушення статті 8 Конвенції внаслідок спалення їхніх будинків силами безпеки 25 червня 1993 року; він ухвалив, що немає необхідності розглядати питання про те, чи було спалення будинків і вигнання із села порушенням статті 3 Конвенції, а також те, що не­має необхідності розглядати питання про наявність порушення права на свободу та особисту недоторканність згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо перших трьох заявниць.

«12. Повертаючись до вимог перших трьох заявників, Суд зазна­чив, що за кожною підставою вони зазначили значну суму збитку, не підтвердивши свої вимоги щодо обсягу та розміру збитків будь-якими документами чи іншими доказами. Суд згоден з тим, що у зв'язку зі знищенням документів у пожежі та небезпечну ситуацію в цьому ре-

гіоні заявниці зіткнулися з певними труднощами під час збирання до­казів задля обґрунтування власних вимог.

Під час оцінки компенсації матеріального збитку, присудження якої вимагали заявниці, Суд, наскільки це буде доречно, візьме до ува­ги підрахунки, надані урядом, і суми компенсації, що були присуджені у справах "Акдівар та інші проти Туреччини” (стаття 50) (Akdivar and Others (Article 50)) і "Сельджук і Аскер проти Туреччини” (Selςuk and Asker v. Turkey) від 24 квітня 1998 року, (Збірник 1998-II). Ураховуючи обмежений характер доказів, наданих відповідно до статті 50, оцінка Суду буде обов'язково містити певну кількість припущень (див. § 19 і § 106 вищезазначених рішень відповідно)».

«22. Згодом перші три заявниці просили Суд встановити, що покла­дання на державу-відповідача витрат на відновлення інфраструктури в селі Саггез є необхідним наслідком присудження судової компен­сації, оскільки ця інфраструктура необхідна їм і їхньому подружжю, утриманцям та іншим членам сім'ї для того, щоб відновити господар­ство і повернутися до нормального способу життя в селі. Якщо від­шкодування збитків і компенсація будуть присуджені на цій підставі, але заявниці зустрінуть опір влади після повернення до власних до­мівок, це може привести до того, що вони знову стануть жертвами по­рушення Конвенції.

23. Уряд наголосив, що відновлення прав є неможливим у зв'язку з надзвичайною ситуацією, що склалася в регіоні, проте переселення відбудеться, коли місцеві жителі самі відчують себе захищеними від терористичних атак.

24. Суд нагадав, що відповідно до свого прецедентного права (див., наприклад, вищезазначені рішення у справі Акдівара та інших (стаття 50), с. 723-724, § 47, та у справі "Сельджука і Аскера”, с. 918, § 125), рішення, яким встановлено порушення, накладає на державу юридичне зобов'язання покласти край порушенню (стаття 53 Кон­венції) і компенсувати його наслідки таким чином, щоб становище за­явника, наскільки це можливо, було таким самим, як до порушення (restitutio in integrum). Проте якщо restitutio in integrum на практиці не є можливим, держава-відповідач на власний розсуд обирає захо­ди для виконання рішення Суду, яким було встановлено порушення, а Суд не буде робити подальших висновків або декларативних заяв з цього приводу. Відповідно до статті 54 Конвенції, на Комітет міністрів Ради Європи покладено контроль за виконанням вищезазначеного».