Обмеження прав в'язнів у Мінімальних стандартних правилах поводження із ув'язненими 1957 року (МСП) та 2015 року (МСП Мандели)

2.1.1.1. Обмеження в МСП

Незважаючи на те, що МСП 1957 року були замінені новими МСП — Правилами Мандели короткий аналіз цього документа допоможе нам краще зрозуміти логіку ООН у питанні обмежень прав в’язнів.

У МСП містилися як норми, які визначають орієнтири щодо обсягу та характеру обмежень, так і норми, які опосередковано стосуються більш конкретних правообмежень засуджених. Наприклад, нормою щодо кон­кретних обмежень є п. 20.2, де МСП вказують, що кожен в’язень повинен мати питну воду, коли відчуватиме в ній потребу. Це означає, що не може бути встановлено такого обмеження, як графік пиття води. Правило 33, яке передбачає безумовну заборону користуватися кайданами і ланцю­гами як засобами втихомирення, вказує на недопустимий спосіб обме­ження права.

Однак найбільший інтерес викликають положення, які визначають принципи, що безпосередньо визначають орієнтири щодо обсягу та ха­рактеру обмежень. У п. 27 МСП, що міститься в розділі «Дисципліна і по­карання», вказано, що «Дисципліна і порядок повинні підтримуватися із суворістю, застосовуючи, однак, тільки ті обмеження, які потрібні для забезпечення надійного нагляду і дотримання належних правил спільно­го життя в установі». У цій вимозі закріплюється обов’язковість цільового характеру обмежень, а саме обмеження мають застосовуватися лише з ме­тою надійного нагляду та дотримання належних правил спільного життя в установі.

Як свідчить буквальне тлумачення змісту цієї норми, вказані цілі мають бути вичерпними. Разом з тим розмитість змісту категорій «надійний нагляд» та «належні правила спільного існування» дозволя­ють використовувати цю норму як узагальнену ідею, принцип, якими слід керуватись у практичній і нормотворчій діяльності, а не як конк­ретну вимогу. Деякі автори навіть роблять розширювальне тлумачення цієї норми, вказуючи, що умови у в’язниці мають бути лише настільки обмежувальними, наскільки це необхідно для безпеки та належного співіснування в установі^[448].

Вважається, що вимога мінімальності обмежень, які застосовують­ся для забезпечення безпеки, є невід’ємною для дотримання статті 3 За­гальної декларації прав людини, де зазначається, що «Кожен має право на життя, свободу і особисту недоторканість»^[449].

Як вказує у своєму коментарі до МСП Комісія з попередження злочинів та кримінальної юстиції, це правило означає, що «...держави повинні за­безпечувати безпеку і порядок у в’язницях, але не означає, що це може здійснюватись у надмірний або грубий спосіб. Обов’язком в’язничної ад­міністрації є виконання покарання, призначеного судом, але не наклада­ти додаткові обмеження»^[450]. При цьому твердість дисципліни, що має за­безпечуватись, не означає її жорсткість (суворість), а повинна розумітись як справедливість та послідовність у застосуванні всіх заходів, спрямова­них на підтримання порядку.

Правило, закріплене у п. 57 МСП, вплинуло на розвиток теорії правових обмежень у пенітенціарній науці. В ньому зазначається, що «ув’язнення та інші заходи, які ізолюють правопорушника від навколишнього світу, завдають йому страждань уже тому, що вони відбирають у нього право на самовизначення, оскільки позбавляють свободи. Тому, крім випадків, коли сегрегація (відокремлення) видається виправданою або коли цього вимагає дисципліна, в’язнична система не повинна поглиблювати страж­дань, що випливають із такого становища».

Це правило є важливим з кількох причин. У ньому містяться початки ідеї іманентних до ізоляції страждань. Якщо в теорії та інших міжнарод­них стандартах здебільшого вказується, що ув’язнення завдає страждань засудженому як певний факт, то в МСП розкривається, чому саме воно за­вдає таких страждань: бо у в’язня відбирають право на самовизначення. З одного боку це може означати конкретизацію того, чому саме ізоляція сама по собі вже є стражданням, а з іншого, можливо, розробники МСП вважали за потрібне підкреслити те, що є безпосередньою причиною за­вдання страждань у ізоляції або те, який її наслідок є найбільш обтяжли­вим для засуджених.

Також важливим є розуміння другого речення цього правила: «Тому в’язнична система не повинна, окрім випадку наявності неминучих на­слідків обґрунтованої ізоляції (сегрегації) або підтримки дисципліни, обтяжувати іманентне в такій ситуації страждання». Тобто дозволяється поглиблення іманентних у позбавленні волі страждань, за умови, що це є неминучим наслідком обґрунтованої ізоляції або необхідним для під­тримки дисципліни. Звісно ж, у правилі 57 не наводяться орієнтири щодо того, які ж наслідки є «неминучими».

Автори коментаря до МСП, підготовленого організацією Міжнародна тюремна реформа, вказують, що ціла низка досліджень у галузі кримі­нології показала, що поневіряння та страждання в тюремному житті зближують ув’язнених із нормами тюремного світу і злочинними співто­вариствами та призводять до заперечення загальновизнаних соціальних цінностей. Це означає, що навіть якщо право на самовизначення втрачає сенс у разі тюремного ув’язнення, можливості реалізації самовизначен­ня й особиста відповідальність мають забезпечуватися на максимально можливому рівні^[451]. Для цієї мети автори вважають, що у зв’язку з цим почуття справедливості і практичні міркування вимагають, щоб страж­дання, пов’язані з тюремним ув’язненням, обмежувалися тільки тим, що неминуче пов’язано із самим фактом утримування у в’язниці. При ць­ому, фактично визнаючи проблему, пов’язану із неоднозначністю того, що слід вважати такими (фактичними) обмеженнями, вони підкреслю­ють її непостійність та відсутність сталого розуміння неминучості: «Усе те, що вважається неминучими наслідками тюремного ув’язнення, по­винно стати предметом постійного контролю і переоцінки з метою їх зменшення»^[452].

Важливим положенням МСП, що стосується правових обмежень за­суджених, є п. 60, де вказується, що режим, прийнятий у закладі, має прагнути зводити до мінімуму різницю між життям у в’язниці і життям на свободі, що вбиває у в’язня почуття відповідальності та усвідомлення людської гідності. Фактично ця норма також вимагає мінімізацію обме­жень, що накладаються на засудженого у зв’язку із його ув’язненням, адже режим знаходить своє вираження в правообмеженнях^[453].

Вищезгадане правило суттєво вплинуло на філософію виконання по­карання в усьому світі.

Наприклад, в Україні його було імплементовано у КВК. Так, ч. 2 ст. 102 КВК передбачає, що: «режим у колоніях має зводити до мінімуму різни­цю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підви­щенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності». Незважаючи на фактичне дублювання цієї норми, український законодавець дещо видозмінив її, що вплинуло на її зміст. Так у МСП вказується, що режим має прагнути звести до мінімуму різни­цю між життям у в’язниці і на свободі, а КВК України визначає, що режим має зводити до мінімуму таку різницю. Українська норма, схоже, є навіть більш амбітною, підкреслюючи обов’язковість зведення до мінімуму різ­ниці між умовами у в’язниці та на волі.

Розуміння цього положення викликає складності. По-перше, до сьо­годні відсутня згода щодо того, що слід вважати мінімальною різницею між умовами в неволі та на волі, а тому ця норма втрачає характер ви­значеності та набуває оціночного характеру. По-друге, проблематичним є визначення меж мінімізації такої різниці. Мінімізовувати різницю мож­на аж до повного зрівняння ситуації у в’язниці та на волі — тоді в’язниця перестає існувати. Погляди на максимально допустиму межу залежать від низки чинників, що визначають філософію та практику виконання покарання.

Вищезазначене правило є відображенням теорії нормалізації. Вона наголошує на необхідності наблизити умови в тюрмі до умов у відкритому суспільстві, що має полегшити повернення ув’язненого в суспільство^[454]. Принцип нормалізації безпосередньо стосується обґрунтованості пра- вообмежень, адже для того, щоб життя в ув’язненні максимально набли­зилось до позитивних аспектів життя в суспільстві, необхідно, по-перше, щоб на засуджених накладалось якнайменше правообмежень, по-друге, ці обмеження мають бути мінімальними. Таким чином, забезпечення принципу нормалізації сприятиме і втіленню принципів мінімальності та пропорційності й навпаки.

Це наштовхує також на думку, що мінімізація обмежень також сприяє полегшенню соціальної адаптації осіб, які звільнені з місць позбавлен­ня волі, адже чим менше обмежень прав засуджених, тим ближче вони до вільного суспільства, а тому тим легше їм переживати реінтеграцій- ний процес, що завжди ускладнюється контрастом між умовами життя в ув’язненні та на волі.

Крім того, більші обмеження мотивують до зближення з тюрем­ною субкультурою і цим самим віддаляють реінтеграціїні перспек­тиви. Г. Сайкс (G. Sykes) припускав, що неписаний кодекс засуджених є однією із колективних спроб пом’якшити «болі» та «позбавлення», при­таманні в’язничному середовищу^[455]. Тобто реакцією на обмеження бу­ла субкультура. Таке бачення іноді називають деприваційною теорією (від англ. «deprivation» — позбавлення). Проте існують дослідники, які спростовують цю думку — вони підтримують імпортаційну теорію^[456]. Остання означає, що субкультура не є наслідком умов замкнутого сере­довища, а є імпортованою із зовнішньої субкультуры, до якої належали засуджені^[457].

МСП також згадують про вимоги до обмежень прав осіб, які знахо­дяться в попередньому ув’язненні. У правилі 92 вказується, що в’язні, які перебувають під слідством, повинні мати можливість негайно ін­формувати сім’ю про факт їхнього затримання, а також користуватися розумною можливістю спілкування з родичами і друзями, підпадаючи при цьому тільки під ті обмеження і нагляд, що необхідні для належ­ного виконання правосуддя, дотримання вимог безпеки і забезпечення нормальної роботи закладу. Як видно, досягнення цих цілей обмежуєть­ся вимогами «розумної можливості» підтримки контактів із родичами, що вказує на необхідність балансування загального та індивідуального інтересів.

2.1.1.2. Правила Мандели

Правила Мандели стали результатом синтезу передових в’язничних практик із досвіду різних країн, а процес їх створення шляхом пере­гляду МСП був комплексним та тривалим. Головним завданням пере­гляду МСП було така їх зміна, яка посилила б практичні гарантії вже існуючих, найважливіших для тюремного життя прав, та доповнила б документ передовими світовими практиками в пенітенціарній сфері^[458].

Разом з тим норми щодо обмежень прав не завжди залишались осто­ронь від змін. У своїй Преамбулі Правила Мандели вперше відсилають до принципу, який був викладений у Резолюції 69/172 від 18 грудня 2014 ро­ку «Права людини в адміністрації правосуддя», в якій була визнана необ­хідність принципу, що за винятком правомірних обмежень, які явно обу­мовлюються фактом ув’язнення, позбавлені волі особи повинні зберігати їхні невід’ємні права та всі інші права і свободи^[459]. Таким чином, при­нцип, який дає багато підстав для критики та є сумнівним як з теоретич­ної, так і з практичної точки зору, береться за основу філософії Правил Мандели^[460].

Правила дослівно зберігають деякі засадничі норми щодо обмежень прав, які містилися в МСП. Це стосується правил, що ув’язнення завдає страждань само по собі вже тим, що відбирає в особи можливість само­визначення (правило 57 (МСП) — 3 (МСП Мандели)), що тюремний режим має бути спрямованим до того, щоб зменшити різницю між в’язничним життям і життям на волі (правило 60.1 МСП — 5.1 МСП Мандели).

Однак окремі норми були дещо змінені. Наприклад, раніше в пра­вилі 27 МСП вказувалось, що «дисципліна і порядок повинні підтри­муватися із суворістю, застосовуючи, однак, тільки ті обмеження, які потрібні для гарантування безпечного ув’язнення і впорядкованого спів­життя в установі», тепер же це правило звучить так: «Дисципліна і по­рядок повинні підтримуватися із застосуванням обмежень не більше, ніж це необхідно для гарантування безпечного ув’язнення, безпечного управління в’язницею та впорядкованого співжиття в установі» (прави­ло 36). Таким чином, серед допустимих цілей обмежень з’явилася мета безпечного управління в’язницею. Можна припускати, що головною ціл­лю новели стало вилучення старого провокативного формулювання, що «дисципліна і порядок повинні підтримуватися із суворістю». Щоправ­да, робочі документи експертної групи з перегляду МСП не дають мож­ливості дізнатися, від кого походила ця ініціатива і якою було її автен­тичне обґрунтування^[461].

МСП Мандели містять і деякі інші нові правила щодо обмежень. Се­ред них правило мінімальності при застосуванні заходів стримування. Зокрема, правило 48 вказує, що засоби стримування можуть застосову­ватись тільки тоді, коли жодна інша м’якша форма контролю не було б підходящою для того, щоб впоратись із ризиками. Засіб стримування має бути таким, що мінімально втручається у право та є необхідним і раціо­нально доступним контролем, виходячи зі ступеню та характеру ризику, який представляє в’язень. Засоби стримування мають застосовуватись протягом якомога коротшого часу. Також вони в жодному разі не можуть застосовуватись під час праці, під час народження дитини та відразу піс­ля цього.

Так само має місце вимога суворої пропорційності щодо застосуван­ня сили. Зокрема, персонал не повинен застосовувати силу більше, ніж це суворо необхідно (правило 82.1).

Закріплюються гарантії від необгрунтованих обмежень права на при- ватність під час обшуків. Наприклад, правило 51 вказує, що обшуки не повинні докучати, залякувати або втручатись у приватність в’язнів без необхідності. Надмірно інтрузивні обшуки, такі як обшуки з роздяган­ням та обшуки порожнин тіла можуть здійснюватись тільки тоді, коли це абсолютно необхідно. Закріплюються також процесуальні гарантії від не­належних обмежень, у такому разі зокрема обшук має фіксуватись разом із мотивами для його здійснення, він має здійснюватись кваліфікованим медичним персоналом (іншим, ніж той, що надає медичну допомогу в ус­танові) або співробітником, навченим медичним персоналом щодо пи­тань гігієни, здоров’я та безпеки.

2.1.2.