Суди та обмеження прав в'язнів

У Сполучених Штатах Америки розроблена оригінальна теорія обме­жень прав засуджених, яка завдячує своїм розвитком, перш за все, амери­канським судам. Саме суди вважаються головними акторами у сфері тю­ремної реформи в цій країні.

Як свідчить аналіз судової практики, у США, тим не менш, має місце плутанина судових підходів щодо визначення допустимого обсягу обме­жень прав засуджених. До одних і тих же видів справ іноді застосовуються принципово різні стандарти, а тому існує загальний дух невизначеності в кожній конкретній справі. Іноді суди виносять прямо протилежні рі­шення в схожих ситуаціях, навіть якщо вони ґрунтуються на тих самих стандартах. Також відсутнє загальне розуміння того, який стандарт і коли має застосовуватись.

Перші справи щодо обмежень прав з’явилися в США порівняно давно. Продовження користування в’язнів своїми правами було підтверджено ще у 1944 році в рішенні у справі Coffin v. Reichard, в якому вказувалось, що «в’язень зберігає всі права звичайного громадянина за винятком тих, які однозначно, або з необхідністю, забираються в нього законом», у свою чергу: «Суддя не обмежується лише засудженням чи виправдан­ням, він також може давати вказівки, що збережені права в’язнів мають дотримуватися...»^[1114].

Варто звернути увагу, що перші натяки на судове визнання збере­ження прав в’язнями відбулось задовго до цього рішення. Наприклад, у рішенні Верховного Суду 1892 року вказувалось, що «США, маючи повне право утримувати...

Тим не менш, американські суди не оминули політики «руки геть» (“hands off”), яка полягала в їх невтручанні у справи в пенітенціарній сфері. Ця доктрина проявлялась у небажанні судів приймати до розгляду справи засуджених. Для цього висувались такі мотиви, як розподіл влад (неприпустимість для судів втручатись у здійснення виконавчої влади), недостатність у судів спеціальних пенологічних знань, страх того, що юридичне втручання завдасть проблем в’язничній дисципліні^[1116]. Ця полі­тика була започаткована в рішенні Ruffin v. Commonwealth of Virginia^[1117], яке передбачало, що в’язень є «рабом держави» (“slave of the state”), який володіє тільки тими правами, які йому надає держава.

Такий підхід продовжувався аж до початку шістдесятих років ХХ століття. Однак і в шістдесятих в’язнична безпека превалювала над правами. Суди навіть вказували, що «романтичне чи сентиментальне ба­чення конституційних прав... не має спонукати суди втручатись у необ­хідний дисциплінний режим, який встановлений у в’язниці»^[1118].

Вважається, що зелене світло судовим позовам щодо прав засуджених було увімкнено у 1961 році — у справі Monroe v. Pape^[1119]. Як наслідок, через три роки в рішенні Cooper v. Pate 378 US 546 (1964) політику «руки геть» було відкинуто^[1120].

Досліджуючи американський підхід до обґрунтування обмежень прав засуджених треба брати до уваги, що вони мають еволюційну при­роду і окремі права засуджених, що існують сьогодні, можуть бути різ­ко змінені з прийняттям всього лише одного рішення Верховного Суду, з перевагою голосування суддів в один голос^[1121]. Разом з тим загальні під­ходи до розуміння правової природи обмежень прав осіб, які відбувають покарання, до їх обґрунтування, залишаються досить стабільними, не­зважаючи на їх суперечливе застосування. Стандарти, вироблені судами десятки років тому, застосовуються і сьогодні.

Особлива увага в судових рішеннях США приділяється обмеженням саме конституційних прав, зазвичай позови засуджених містять скарги на порушення Конституції США.

Відразу після Другої світової війни Верховним Судом була висловле­на позиція, що законне ув’язнення тягне за собою обов’язкові позбавлен­ня та обмеження багатьох привілеїв та прав і що ця обмовка обґрунто­вана міркуваннями, що підкреслюють каральну систему США^[1122]. А вже в 1974 році з’явилася відома фраза, що «між Конституцією та в’язницями цієї країни не існує металевого заслону»^[1123]. Хоча права можуть бути зменшені, виходячи із потреб внутрішнього (інституційного) середови­ща, однак засуджений, коли він ув’язнений за злочин, не позбавляється повністю конституційного захисту^[1124]. Вказувалось і те, що права можуть також бути обмежені, виходячи із природи режиму, якому законно під­дається засуджений^[1125].

Позитивний розвиток практики американських судів щодо справ за­суджених, зокрема і щодо встановлення обґрунтування обмежень їх прав, призвів до величезної кількості відповідних судових позовів.

Як вказують юристи: «Визначення того, які права обмежені, а які га­рантовані, є корінням вибухового збільшення (...) позовів, пов’язаних із в’язницями»^[1126]. Це справедливе твердження автора обумовлено справ­ді величезним зростанням кількості позовів із в’язниць, якого зазна­ли США^[1127].

Це призвело до того, що у 1996 році було прийнято закон «Про рефор­му в’язничних судових процесів» (Prison Litigation Reform Act).

Закон був спрямований на зменшення кількості дріб’язкових позовів і відсіювання багатьох із цих позовів до того, як будуть потрачені кош­ти на їх вирішення в суді. Аргументуючи підтримку цього акту, сенатор Боб Доул (Bob Dole) вказав у Конгресі, що «тюрми мають бути лише тюр­мами, а не юридичними фірмами»^[1128].

Законом передбачалася зміна процедури скарг у бік обмеження їх кількості, засуджені повинні були вичерпати адміністративні шляхи вирішення проблеми (через в’язничну адміністрацію) перед тим, як во­ни могли звертатись до суду^[1129].

Усі ці заходи дійсно спрацювали. Американське бюро судової ста­тистики в спеціальному дослідженні вказувало на те, що з 41 679 позовів у 1995 р. (рік перед прийняттям Закону) їх кількість знизилась до 25 504 у 2000 році^[1132]. З 1996 по 1997 рр. їх кількість знизилась на 20%, а з 1997 р. по 1998 р. на 11%^[1133]. Як вказують окремі автори, була досягнута й інша, можливо, справжня мета — надати можливість в’язничним установам функціонувати без страху обтяжень з боку судового втручання^[1134].

Процесу обґрунтування обмежень прав засуджених у цій країні притаманний підхід, який полягає в тому, що будь-яке обмеження пра­ва засудженого має носити доцільний характер. Це означає, що судами завжди встановлюється наявність обґрунтованих цілей для обмежен­ня прав осіб, що позбавлені волі. Ці цілі відрізняються від цілей, що задекларовані як допустимі для обґрунтування обмежень у Європей­ській конвенції, що буде показано далі. Специфічне є і розуміння суда­ми США доктрини пропорційності та оцінки способів досягнення цілей обмеженнями.

3.2.2.