Судові стандарти обмежень

3.2.2.1. Тест Тюрнера та Мартінеза

У США паралельно існує декілька стандартів обґрунтування обмежень прав засуджених. Один із найбільш відомих був встановлений Верховним Судом у справі Тюрнера (він так і називається «тест Тюрнера»), де йшлося про порушення першої поправки Конституції (свобода інформації).

Тест полягає в тому, що обмеження має давати відповідь на чотири питання:

а) чи був «справжній, розумний зв’язок» між нормою, що передбачає обмеження, і обґрунтованими та нейтральними інтересами уря­ду, що мають бути покладені в основу її обґрунтування. При чому цей зв’язок не може перетворювати норму на свавільну чи нера­ціональну;

б) чи були наявні альтернативні заходи реалізації конституційного права, що залишались доступними для засуджених;

в) як реалізація відповідного права буде впливати на в’язничний персонал, на свободу засуджених, розподіл обмежених в’язничних ресурсів;

г) чи представляє ця норма «надмірну відповідь» в’язничним потре­бам, існування альтернативи, що дозволяє мінімальніше втруча­тись у права в’язнів з огляду на належні пенологічні інтереси^[1135]. Застосовуючи цей тест, Суд вказав, що обмеження спілкування між засудженими відноситься до обґрунтованих безпекою уста­нови міркувань, оскільки комунікація між в’язницями може бути використана для передачі планів втеч, організації актів насилля, сприяти організованій злочинності. Саме міркування безпеки найчастіше визнається обґрунтованою метою для обмежень прав осіб, що тримаються у в’язницях цієї країни.

Цей стандарт був покликаний прийти на зміну більш старому та ви­могливому стандарту, виробленому в рішенні у справі Мартінеза, де вка­зувалось, що обмеження права (йшлося про свободу слова) може бути обґрунтовано такими критеріями:

1) воно має бути спрямоване на досягнення одного чи більше важли­вих та суттєвих урядових інтересів безпеки, порядку і виправлен­ня засуджених та

1135

2) воно не повинно бути більшим, аніж це необхідно для досягнення цих інтересів^[1136], однак це не означає, що в’язнична адміністрація має продемонструвати однозначність негативних наслідків від­сутності обмеження, яке вона хоче накласти.

Вона повинна мати певну свободу розсуду щодо визначення можли­вих наслідків, оскільки це є дуже важливим для здійснення своїх функцій адміністрацією: «обмеження Першої Поправки має бути не більшим, ніж це необхідно або є неминучим для захисту окремих урядових інтересів, що переслідуються»^[1137].

Надзвичайно важливою вимогою такого тесту, на відміну від тесту Тюрнера, була вказівка на потребу обов’язкового встановлення, чи було обмеження мінімальним, тобто чи можливо було обмежити право в мен­шому обсязі, ніж це було зроблено, для досягнення тієї ж обґрунтованої мети. Тому, якщо обмеження й має обґрунтовану мету, як цього вимагає стандарт Тюрнера, і залишається не мінімально необхідним, воно має бу­ти визнано необґрунтованим.

У самому рішення Тюрнера необхідність зміни стандарту, виробле­ного в рішенні Мартінеза, пояснюється складністю його застосування на практиці. Пояснюється це тим, що рішення про застосування обмежень необхідно приймати не судам, а в’язничній адміністрації. Зобов’язуючи в’язничну адміністрацію до застосування з дня в день жорсткого стан­дарту, це може серйозно вплинути на здатність адміністрації вирішувати проблеми безпеки в установі^[1138].

Тому стандарт, що був вироблений у рішенні Тюрнера, мав на меті спростити застосування обмежень прав засуджених на практиці. У від­повідності до нього фактично було достатньо довести, що обмеження бу­ло спрямовано на досягнення мети, яка відносилася б до обґрунтованих пенологічних інтересів^[1139]. Тоді як у відповідності до тесту Мартінеза тре­ба було довести «необхідність» обмеження для досягнення певної обґрун­тованої мети.

Навіть Верховним Судом визнавалось, що тест, який був застосо­ваний у справі Мартінеза, є більш вимогливим, ніж тест Тюрнера^[1140]. Це призвело до наявності підстав стверджувати, що при застосуван­ні тесту Тюрнера суди майже завжди підтримують правомірність в’язничних норм, що обмежують право засуджених^[1141]. Американські юристи вказують, що цей тест практично дозволяє визнати обґрунтова­ним будь-яке обмеження^[1142] і навіть пропонують його скасувати у зв’язку з цим^[1143].

Суддя Стівенс (Stevens) в окремій думці вказав, що в цьому рішен­ні Суд встановив скоріше стандарт, який надасть можливість легко обґрунтовувати обмеження права, передбаченого Першою Поправкою, спираючись на адміністративні міркування і спекуляцію щодо можли­вих ризиків для безпеки, аніж на підставі того, що обмеження необ­хідні для досягнення важливих інтересів уряду. Як вказують фахівці, у відповідності до тесту Мартінеза необхідно було показати, як обме­ження буде сприяти досягненню обґрунтованого пенологічного інте­ресу, тоді як тест Тюрнера вимагає звичайної демонстрації раціональ­ного зв’язку. Різниця в тому, що в першому випадку потрібні реальні підтвердження необхідності обмеження, тоді як у другому — достатньо спекуляції^[1144].

Також, незважаючи на досить високий стандарт, що стосувався об­межень права засуджених у справі Мартінеза, суди і за допомогою нього підтримували деякі сумнівні обмеження, що існували у в’язничній сис­темі в той час, виробляючи власні, відмінні стандарти. Наприклад, на позов каліфорнійських журналістів у зв’язку із забороною брати інтерв’ю в деяких засуджених Верховний Суд вказав, що це обмеження є обґрунто­ваним, оскільки існував інший, альтернативний спосіб реалізації права шляхом комунікації через листування, а також, що це обмеження пере­слідувало обґрунтований пенологічний інтерес^[1145].

У цьому рішенні також була висловлена цікава думка, що засуджені зберігають усі права, що передбачені Першою Поправкою, які не є не­сумісними з їхнім статусом як засудженого або із обґрунтованими пено- логічними цілями виправної системи. Вказувалось, що обмеження свобо­ди слова засуджених мають бути збалансовані із державними інтересами в обмеженні прав засуджених для того, щоб запобігти злочинам, захис­тити суспільство шляхом ізоляції правопорушників на період, протя­гом якого можуть бути застосовані виправні заходи, та для підтримання внутрішньої безпеки в каральних установах.

Тест Тюрнера ускладнює доведення необґрунтованості обмеження, адже він був сприйнятий судовою практикою дещо викривлено. У бага­тьох рішеннях увага не зверталась на всі чотири складові тесту: насправ­ді, четверта складова передбачала необхідність мінімалізації обмежен­ня. На практиці ж вважалось за достатнє лише довести раціональний зв’язок між обмеженням та обґрунтованою метою. Наприклад, в одному із своїх рішень Верховний Суд визнав обґрунтованим обмеження засуд­жених, які тримались в умовах посиленого режиму, що полягало в забо­роні отримання ними газет, журналів, фотографій. Серед мотивів такого рішення була також підтримка в’язничної політики, що була спрямована на заохочення засуджених до підтримання доброї поведінки з тим, щоб у майбутньому перевестись на більш м’який режим^[1147]. Цим Суд підтвер­див те, що згідно з тестом Тюрнера пенологічні цілі можуть ставитися вище за цінність мінімального обмеження прав засуджених. Недарма наукова спільнота оцінила це рішення як крок назад та як нову загрозу правам засуджених^[1148]. Незважаючи на те, що тест Тюрнера на практи­ці не вимагає мінімальності обмеження, він все ж є підставою для по­рушення питання, чи вказував засуджений на якусь очевидну альтер­нативу, яка допомогла б використати відповідне право, не накладаючи більші, ніж потрібно з мінімальних обтяжень для обґрунтованої пеноло- гічної мети^[1149].

Практика показує, що стандарт, вироблений у справі Тюрнера, зали­шається актуальним уже протягом більш ніж 20 років.

3.2.2.2. Листування

У рішеннях Верховного Суду є випадки, де до одного й того ж пи­тання одночасно застосовувалися як стандарт Мартінеза, так і стандарт Тюрнера. Наприклад, у справі Ебота Верховний Суд^[1150] застосував до об­меження вихідної кореспонденції засуджених тест Мартінеза (який ви­магає доведення того, що обмеження було мінімально необхідним), а до вхідної — тест Тюрнера (достатньо лише доведення спрямування обме­ження до раціональної мети)^[1151].

Рішення Ебота є цікавим і тим, що в ньому вказується на необхід­ність, щоб засуджені мали доступ до кореспонденції, яка вилучається. Такий доступ потрібен для того, щоб мати можливість обґрунтувати свою скаргу проти адміністрації, наприклад, щоб процитувати його зміст на підтвердження відсутності висловів чи інформації, яка могла б станови­ти загрозу для безпеки та порядку в пенітенціарній установі. Разом з тим рішення містить і положення, яке вказує на можливість обмеження досту­пу до таких листів, якщо це може становити загрозу безпеці чи порядку. Таким чином, незважаючи на позитивні намагання встановлення гаран­тій захисту права, фактично має місце замкнене коло в тому, що стосуєть­ся захисту права на кореспонденцію.

У ньому також встановлюється, що при застосуванні обмежень має враховуватись баланс між обмеженнями для безпеки та порядку всере­дині тюрми й обґрунтованими вимогами «ззовні», тобто безпеки тих, хто намагається писати в тюремні установи. Що свідчить про розуміння «двоякості» обмежень прав засуджених, тобто, що обмеження їх пра­ва на обмеження контактів означає і обмеження прав тих, хто з ними контактує. Вказується й те, що обмеження мають бути «нейтральними», тобто незаангажованими з боку тюремної адміністрації. Тому Суд вка­зує, наприклад, що слід відрізняти обмеження у зв’язку з «релігійним, філософським, соціальним чи сексуальним, непопулярним чи непри­ємним змістом» та у зв’язку із загрозою безпеці. На його думку, коли йдеться тільки про безпеку, то можна говорити про нейтральний харак­тер обмеження.

У деяких рішеннях, що стосувались обмеження права на листуван­ня щодо вихідної кореспонденції, застосовувався тест Мартінеза, що, до речі, посприяло прийняттю багатьох рішень на користь засуджених. Так, було визнано необгрунтованим обмеження відправки листа, в яко­му одного зі співробітників установи було названо нецензурним словом, адже це не відносилось до інтересів безпеки^[1153]. Також було визнано не­обгрунтованим обмеження відправки листа на тій підставі, що в ньому містилося твердження про те, що один зі співробітників колонії «займав­ся сексом із котом»^[1154]. Існують і рішення, де вказувалось на правомір­ність читання листів, але не цензурування їх змісту^[1155].

Загалом судова практика з питання обмеження права листування до­сить неоднозначна. Головними цілями для обмеження права на листуван­ня засуджених зазвичай визнаються:

а) безпека (загрози втеч, контрабанда);

б) внутрішній порядок (безпосередньо пов’язаний із попередньою метою);

в) виправлення (rehabilitation).

Наприклад, саме виправлення виправдовує встановлення списку осіб, з якими може контактувати в’язень, тоді як безпека та обмеження не можуть бути визнані обґрунтованими в такому разі^[1156]. Суди підтримують ідею, що читання листів допомагає щонайменше:

а) попередити контрабанду в установу та з установи;

б) виявити плани незаконної діяльності, зокрема втечі^[1157].

Разом з тим загальний підхід до цього питання такий, що контроль кореспонденції вважається адміністративним питанням, і тому суди втручаються, тільки коли йдеться про порушення конституційного пра­ва, — це називається звичним підходом^[1158].

Наприклад, при втручанні в право на кореспонденцію судами розгля­дається обґрунтованість супутнього обмеження іншого права, як-то сво­бода вираження поглядів, доступ до суду, адвоката чи до державних ор­ганів та ін. «Новий» же підхід вважається виробленим рішеннями Ебота, Тюрнера та Мартінеза^[1159]. Без різниці від того, чи застосовується стандарт Тюрнера, чи Мартінеза суди погоджуються, що права засуджених, які пе­редбачені Першою Поправкою, не порушуються переглядом звичайної (не з адвокатом) кореспонденції^[1160]. При цьому кореспонденція може тільки читатись, але не цензуруватись^[1161].

Застосування обмежень до засуджених є більш простим, ніж до віль­них громадян. Обґрунтування таких обмежень на практиці є менш склад­ним процесом для держави. У рішенні Верховного Суду Beardv. Banks щодо обмеження доступу до деяких друкованих матеріалів Суд вказав, що хоча ув’язнення автоматично не позбавляє конституційного захисту, Консти­туція іноді дозволяє більші обмеження таких прав у в’язницях, ніж вона дозволила б в будь-якому іншому місці. Судова система має прихильність до професійних рішень в’язничних керівників, а обмежувальні в’язничні правила дозволяються тільки тоді, коли вони обґрунтовано відносяться до обґрунтованої пенологічної мети^[1162]. При цьому у відповідності до кла­узули про рівний захист суди мають «бути прихильними» тільки тоді, ко­ли в’язничні керівники не зловживають своєю дискрецією: «суди мають дозволяти в’язничним адміністраторам певний обсяг дискреції, якщо тільки не буде чітко встановлено [...], що мало місце зловживання цією дискрецією»^[1163].

В окремих випадках судами розглядається питання про доступність альтернативи реалізації права засуджених як обов’язкову вимогу для за­стосування обмеження. Наприклад, у справі про заборону засудженим користуватися допомогою інших засуджених у написанні скарг до суду на дії адміністрації установи Суд вказав, що обмеження на надання право­вої допомоги між засудженими допустимо лише тоді, коли в них є мож­ливість доступу до альтернативних джерел отримання допомоги юриста (а не іншого засудженого)^[1164].

Також Верховний Суд заборонив листування між засудженими з різ­них установ з метою надання правової допомоги, оскільки це супере­чить інтересам в’язничної безпеки та іншим обґрунтованим урядовим інтересам^[1165].

3.2.2.3. Контакти із зовнішнім світом

Однією із показових у цьому контексті є справа Overton v. Bazzetta^[1166]. Мічіганський департамент в’язниць прийняв рішення, яким обмежували­ся в’язничні побачення. Усі особи, з якими засуджені мали право отриму­вати побачення, були внесені до спеціального списку. Засудженим було заборонено мати побачення із дітьми за винятком своїх власних дітей, пасинків і падчерок, братів чи сестер, внуків (тобто заборона стосувалась, наприклад, і племінників та племінниць). Власні ж діти повинні були супроводжуватись членом сім’ї дитини або представником охоронного персоналу. В’язням також не дозволялось мати побачення з колишніми в’язнями за винятком родичів засуджених і тільки якщо охоронець нада­вав відповідний дозвіл. До того ж в’язні, які вчинили два суттєвих пору­шення дисципліни, не могли отримувати побачення за винятком священ­ників і адвокатів. Відновити свої права, які в цьому разі розглядаються як привілеї, вони могли лише через два роки. Як наслідок жорстких правил, в’язні, їхні друзі і члени сім’ї подали позов, вказуючи на порушення пер­шої, восьмої та чотирнадцятої поправок до конституції.

Верховний Суд застосував тест Тюрнера та аргументував, що оскар­жуваний документ про обмеження побачень переслідував обґрунтовані пенологічні інтереси, яких вистачало, щоб підтримати його законність, незважаючи на те, що в’язні мали на контакти конституційне право, яке залишалось і в ув’язненні. Пенологічний інтерес, який досягався, полягав у підтримці внутрішньої безпеки і захисті відвідувачів дитячого віку від сексуальних або інших нападів або від можливих тілесних ушкоджень. Обмеження також допомагало підтримувати внутрішню безпеку, «напев­но найбільш обґрунтовану пенологічну мету» через зниження загальної кількості відвідувачів і через обмеження «перебоїв у роботі», викликаних дітьми. Заборона бачитись із колишніми засудженими була спрямована на досягнення державного інтересу підтримки в’язничної безпеки і попе­редження майбутніх злочинів. Обмеження побачень для тих засуджених, які вчинили два суттєвих порушення дисципліни, служило обґрунтованій меті попередити вживання наркотиків та алкоголю у в’язницях.

Друга складова тесту Тюрнера задовольнялась тим, що існували аль­тернативні способи здійснення їхніх прав на контакти із зовнішнім світом шляхом передачі повідомлень через тих, з ким не заборонено побачення, а також шляхом листування та телефонних розмов.

Третя складова полягала в тому, що відсутність цього обмеження могло б мати суттєвий вплив на охоронців, інших засуджених, в’язничні ресурси та на безпеку відвідувачів через суттєвий вплив на фінансові ре- сурси і погіршення здатності в’язничного персоналу захищати тих, хто знаходиться всередині тюрми.

1166

Четверта складова виражалась у тому, що була відсутня альтернатива залишити право без обмеження, не завдаючи при цьому суттєвої шкоди обґрунтованим пенологічним цілям.

Аналітики відразу відмітили, що це рішення було суттєвим кроком назад у питанні обмеження права на побачення^[1167]. Наприклад, М. Ясуда вказувала на помилку Суду в застосуванні першої складової стандарту Тюрнера, тобто у встановлені наявності раціонального зв’язку між обме­женням та урядовим інтересом «підтримки внутрішньої безпеки та за­хисту відвідувачів дитячого віку від сексуальних або інших нападів чи від можливих тілесних ушкоджень». Вона пояснювала це тим, що візити є ключовими для реабілітації, а безконтактні побачення не піддають дітей впливу негативної поведінки з боку засуджених. Так само не було раціо­нального зв’язку між обмеженням та метою попередження передачі конт­рабанди, адже йшлося про безконтактні візити. Також Суд не пояснив, як безконтактні візити можуть піддати дітей впливу негативної поведінки, при цьому пославшись на публікацію Федерального В’язничного Бюро, яке вказувало, що саме «контактні візити є головною причиною передачі наркотиків», а для подолання проблеми «контактні візити мають заміню­ватись безконтактними». Так само Мічіганський департамент в’язниць визнав, що не було зафіксовано жодного випадку негативної поведінки під час безконтактних візитів засуджених із дітьми аж із 1984 року^[1168]. Заборона побачень для порушників режиму була контрпродуктивною з точки зору досягнення мети попередити вживання алкоголю та нарко­тиків, адже, як було встановлено експертним висновком, таке обмеження суперечить терапевтичним інтересам і, навпаки, замість попереджувати порушення, тільки призводить до суттєвих зловживань^[1169].

Що ж до застосування другої складової тесту Тюрнера, то Суд ви­знавав, що альтернатива листування та спілкування по телефону не є на­лежним замінником права на побачення. Проте він висловив важливу для подальшої практики застосування цього тесту ідею: «[...] альтерна­тиви побаченням, разом з тим, не мають бути ідеальними; вони мають бути тільки доступними». Коментатори цього рішення зауважують, що ця фраза була повним відступом від ідеї другої складової тесту Тюрнера, адже вимога однієї лише наявності альтернативних, але не практичних (дієвих) засобів^[1170] реалізації права повністю позбавляє сенсу другу скла­дову тесту.

Заслуговує на увагу також і встановлення Судом четвертої складової тесту. Суд вказав, що «[стандарт] Тюрнера не вимагає застосування тесту мінімально необхідної альтернативи», а натомість вимагає від засуджено­го продемонструвати очевидну доступну альтернативу, яка спричиняла лише de minimis втрати урядових інтересів. Утім вимога de minimis могла бути досягнута, наприклад, і тоді, коли візити були б дозволені племін­никам та племінницям, а також дітям, щодо яких засуджені позбавлені батьківських прав^[1171].

В остаточному підсумку, незважаючи на визнану Верховним Судом ключову роль реабілітації для діяльності в’язничної системи, це рішення перевернуло розуміння легітимних цілей і фактично дозволило йти про­ти інтересів реабілітації при встановленні обмежень прав засуджених. Це, у свою чергу, призвело до підривання цілей зменшення рецидивізму, захисту дітей та зниження в’язничного населення^[1172].

Примітно й те, що для обґрунтування своїх ідей Суд у цьому рішен­ні застосовував теорію фактичного обмеження прав ізоляцією, вказуючи, що «засуджений не продовжує користуватись тими правами, які не суміс­ні із ув’язненням», а також, що «свобода контактів є одним із найменш сумісних із ув’язненням прав». Цим рішенням додатково підтверджуєть­ся контрпродуктивність ідеї щодо неминучих в ув’язненні обмежень прав у американському контексті.

З іншого боку, тест Тюрнера може сприяти прийняттю рішення на ко­ристь засуджених навіть у разі, коли йдеться про доволі контроверсійні обмеження. Наприклад, обмеження засуджених-гомосексуалів у праві на побачення із їхніми партнерами, незалежно від того, якої вони були статі, є необґрунтованим на підставі тесту Тюрнера^[1173].

На додаток, що стосується стандартів обмежень прав, пов’язаних із комунікацію із зовнішнім світом, у старому рішенні Верховного Суду Pell v. Procunier^[1174] вказується, що засуджені зберігають усі права, передбачені Першою Поправкою, за винятком тих, які є несумісними із їхнім статусом в’язня або з обґрунтованими пенологічними цілями виправної системи. Рішенням було визнано обґрунтованим обмеження засуджених у мож- ливісті особистих інтерв’ю із засобами масової інформації, адже існувала альтернатива — спілкування за допомогою листування. Аргументувалось, що хоча міркування підтримки безпеки не дозволяють в’язничному пер­соналу забороняти будь-яке висловлювання чи комунікацію з в’язнями, вони є достатньо важливими в управлінні в’язницею, щоб обґрунтувати накладення деяких обмежень на доступ ЗМІ у в’язницю для безпосеред­нього контакту^[1175]. Одним із пояснень такого обмеження було те, що, ос­кільки окремі засуджені (наприклад, ті які не співпрацюють із адмініст­рацією) могли стати предметом особливої уваги ЗМІ, а через це й інших в’язнів, то це могло б призвести до ускладнень в управлінні в’язнями.

3.2.2.4. Доступ до друкованих матеріалів (рішення у справі Бенкса)

У справі Верховного Суду Beard v. Banks^[1176] засуджені починали відбу­вання покарання із включення до категорії підвищеного (другого) рівня небезпечності, який передбачав суворі обмеження їхніх прав. Серед них було обмеження, що й стало предметом позову до суду через порушен­ня Першої Поправки Конституції, — заборона мати доступ до будь-яких газет, журналів та фотографій. Дозвіл на їх отримання міг бути отри­маний тільки з моменту переходу до іншої, менш небезпечної категорії засуджених.

Обґрунтування цього обмеження в’язничною владою було таке:

а) потрібно мотивувати їхню поведінку, оскільки вони складні осо­бистості;

б) слід мінімізувати кількість власності, контрольованої в’язнями. Тюремна адміністрація виходила з принципу: «чим менше влас­ності, тим легше ідентифікувати контрабанду і забезпечувати безпеку»;

в) зменшити кількість матеріалів (особливо газет та журналів), які засуджені можуть використовувати як зброю («катапульти» і «ви- дихувальна зброя»).

Суд підтримав ці аргументи та визнав, що між обмеженням та за­декларованими цілями має місце логічний зв’язок, але й зауважив, що «справжнє завдання полягає не тільки в тому, щоб продемонструвати логічний, а й раціональний (reasonable) зв’язок». Він також опирався на до­ктрину, що суди мають довіряти рішенням в’язничної адміністрації (від англ. «deference»), яка доходить до своїх рішень, ґрунтуючись на власному професійному досвіді. Саме ж рішення, до речі, скасовувало позицію у цій справі окружного суду, який дійшов протилежного висновку та визнав об­меження необґрунтованим. На думку Верховного Суду, це сталось через те, що окружний суд «наклав надто велике обтяження доказування [на в’язничну владу] і продемонстрував надто малу довіру (deference) до рі­шення тюремного персоналу». Це рішення є одним із тих, які демонстру­ють впливовість на практиці доктрини, яка вимагає «довіри» (deference) судів до пенітенціарної адміністрації. Водночас вона викликає сумніви з точки зору принципу розподілу влад: якщо суд не бажає втручатись у здійснення виконавчої влади, тому що «довіряє» їй, то порушується ме­ханізм стримування і противаг.

Зі справи видно, що засуджені практично не мали альтернативи реалі­зації їхнього права на доступ до інформації, а тому таке обмеження мало б бути визнане необґрунтованим. Залишаючи поза увагою цю очевидність та посилаючись на рішення у справі Овертона (Overton), Суд установив, що хоча відсутність альтернативи здійснення права в разі його обмеження є певною ознакою його необґрунтованості, але не є визначальною у вста­новленні обґрунтованості обмеження. Остаточним аргументом, який пе­реконав Суд визнати обмеження обґрунтованим, став аргумент про мож­ливість засуджених отримати альтернативу здійснення права в разі зміни їхнього статусу, який перешкоджає їм у цьому. До протилежного і більш переконливого висновку дійшли в окремих думках судді Томас (Tomas) та Скаліа (Scalia). Вони визнали, що існування або не існування альтер­нативи обмеженню вирішується стосовно його наявності в теперішньому, а не майбутньому часі.

Назви статей-коментарів до цього рішення говорять самі за себе: «Beard v. Banks: обмеження як реабілітація»^[1177], «Роблячи Тюрнера нее­фективним: рішення Верховного Суду в справі Beard v. Banks»^[1178], «Persona non grata в судах: зникнення конституційних прав засуджених за Першою Поправкою в рішенні Beard v. Banks»^[1179]. У них часто звертається увага на окремі (незгодні) думки суддів у цій справі. Як приклад, наводяться мір­кування судді Стівенса (Stevens), який вказував, що обмеження доступу до читальних матеріалів у цій справі було обґрунтовано теорією «обмежу­вальної реабілітації», яка ґрунтується на ідеї, що «кожне обмеження чо­гось, чого бажає в’язень, дає йому додатковий стимул (incentive) для того, щоб покращувати свою поведінку». Він застерігає: такий підхід становить велику небезпеку, оскільки він не має обмежувального характеру і може обґрунтувати будь-яку норму, що позбавляє в’язня конституційного пра­ва, якщо тільки він уповноважений знову його здобути в певному майбут­ньому шляхом зміни своєї поведінки^[1180].

Розходження окремих думок, які підтримували та не погоджувались із цим рішенням, по суті зводилося до питання: наскільки суди мають бути прихильними до тюремної влади. У співпадаючих окремих думках висловлювалися аргументи за «абсолютну» довіру (deference). Вони бу­ли прямо протилежними окремим думкам суддів, що не погоджувались та вказували, що потрібно встановлювати, чи було правило (обмеження) надмірним заходом для досягнення обґрунтованих пенологічних цілей.

Коментатори цього рішення вказують, що висока прихильність до рі­шень тюремної влади стала можливою шляхом нівелювання трьох чинни­ків тесту Тюрнера і його обґрунтування тільки на одній його складовій^[1181]. У цьому рішенні замість «обґрунтованого раціонального зв’язку» (valid rational connection) між обмеженням права та пенологічними цілями було встановлено лише «раціональний зв’язок», що не є еквівалентом обґрун­тованості, оскільки це нівелює три інших складові тесту. Таким чином, одне лише посилання в’язничною адміністрацією на реабілітативну ме­ту покарання створило можливість уникнути застосування трьох інших складових тесту Тюрнера, застосовуючи лише вимогу наявності зв’язку між обмеженням та ціллю. Це дає підстави для своєрідного обходу захис­ту конституційних прав^[1182].

Автор задається питанням, який із підходів (Тюрнера чи Банкса) ма­ють брати на озброєння нижчестоящі суди та дає відповідь, що, на його думку, має застосовуватися стандарт Тюрнера, який має комбінуватись із окремими незгодними думками з рішення по справі Банкса про те, що об­меження не повинні бути надмірними для вирішення проблем в’язничної адміністрації^[1183]. Серед причин такої зміни тесту Тюрнера називалось і те, що він не дуже добре узгоджувався із обґрунтуванням обмежень задля реабілітації. Тому й була розвинута своєрідна аргументація, яка обійшла

попередній тест Тюрнера^[1184]. Неприйнятність аргументації Суду полягала в чотирьох аспектах:

а) вона неприйнятна з огляду на попередні рішення судів, які вказу­вали, що засуджені зберігають усі конституційні права;

б) що засуджені є ув’язненою меншістю, яка потребує більший, а не менший рівень судового захисту проти дискримінаційних політик;

в) належний судовий захист підвищує підзвітність в’язничної адмі­ністрації;

г) належний судовий захист може зменшити характерні для автори­тарних інституцій зловживання^[1185].

Зазначимо також, що у відповідності до тесту Тюрнера суди неоднора­зово відмовляли засудженим у зберіганні матеріалів із сексуально-орієн- тованим змістом. Щоправда, обґрунтування рішень дещо відрізнялись. Так, в одному із випадків заборона спиралась на те, що відібрання цих матеріалів відноситься до потреби запобігання перешкодам у здійсненні своїх обов’язків працівниками в’язниці жіночої статі й безпеці засудже­них^[1186]. У іншому випадку рішення було обумовлено можливістю читання таких матеріалів у спеціально обладнаній кімнаті і при цьому лише пси­хологічно «підходящими засудженими»^[1187].

3.2.2.5. Свобода релігії

Своєрідними є стандарти, що стосуються обмежень свободи вира­ження поглядів у в’язницях США. Перш за все, для вирішення питання про обґрунтування цих обмежень судом обов’язково розглядаються два питання:

а) реальне існування релігії;

б) щирість віри засудженого. Для надання відповідей на них вико­ристовуються спеціальні прийоми, які стали потрібні через вели­ку кількість справ, коли засуджені хотіли отримати певні права на підставі вдаваних вірувань або вірувань у неіснуючі релігії.

Якщо на обидва питання дається ствердна відповідь, то тоді Суд має право перейти до вирішення питання про те, чи були обґрунтовані дер­жавні інтереси для обмеження такого права^[1188]. До таких обмежень засто­совується тест Тюрнера^[1189]. Проте цей стандарт зазнав певних змін стосов­но права на свободу вираження поглядів, що можна пояснити прийнят­тям Закону про відновлення релігійної свободи (1993)^[1190], який зобов’язав доводити наявність мінімальної необхідності обмеження.

Цей закон вплинув на практику вже у 1994 р. у справі, де двоє за­суджених скаржились на заборону вдягатись у спеціальний релігійний одяг. Суд вказав, що заборона це робити була необгрунтованою, адже були доступними менш обмежуючі заходи, як-то допущення носіння цього одягу під іншим одягом^[1191]. У справі Мейвезерса Суд підтримав позицію нижчого суду і визнав неправомірним застосування дисциплі­нарних заходів до засуджених мусульман, які пропускали кілька годин роботи в п’ятницю на підставі їхніх релігійних вірувань, оскільки таке обмеження не відносилося до обґрунтованих інтересів^[1192]. Отже, обме­ження свободи вираження релігійних поглядів вважалось необґрун- тованим, якщо воно не спрямовувалось до обґрунтованого урядового інтересу або було більшим, ніж це необхідно для досягнення обґрунто­ваної мети.

Іноді суди визнавали необгрунтованою відмову в’язничної адмініст­рації забезпечити засуджених їжею, що відповідала б релігійним їхнім віруванням, оскільки такі відмови не відносились до пенологічних ін­тересів, у тому числі вони не узгоджувалися з необхідністю залучити додаткові кошти^[1193]. Хоча, у інших рішеннях суди, посилаючись на тест Тюрнера, встановлювали, що відмова в забезпеченні м’ясом халяль ра­ціонально відносилося до обґрунтованих інтересів, пов’язаних зі спро­щенням харчового сервісу, безпеки і бюджетних міркувань. Крім того, засуджений може виражати свої погляди іншим шляхом, не вживаючи в їжу свинину^[1194], тобто достатнім є наявність навіть неповноцінних аль­тернатив реалізації обмеженого права. Так само відноситься до обґрунто­ваних інтересів відмова в спеціальній буддистській дієті на підставі, що це ускладнило б харчовий сервіс і вживання такої їжі могло б викликати заздрість з боку інших засуджених^[1195]. За загальним правилом мусульма­нам та євреям відмовляють у спеціальній їжі і лише в окремих випадках це визнається необгрунтованим обмеженням їхніх прав^[1196].

Іншим прикладом нелояльності судів до свободи вираження поглядів є справа Купера, в якій засуджені скаржились на те, що до них було застосо­вано дисциплінарне стягнення внаслідок групової молитви на в’язничному подвір’ї, у якій Суд визнав обґрунтованим таке обмеження^[1197].

Питання дозволеної в тюрмах довжини волосся, бороди також роз­глядається з урахуванням зазначених вище стандартів. Рішення судів, як і в інших категоріях справ, значно різняться. Так, визнавались обґрунто­ваними і такими, що не порушують свободу вираження поглядів, обме­ження, які полягали в забороні засудженим мати бороду^[1198], якщо тільки вона не потрібна з огляду на медичні показання. Також було визнано не­обхідною заборону засудженим мати довге волосся (при цьому вказано на допустимість волосся середньої довжини) для попередження зберігання контрабанди та ідентифікації осіб^[1199].

Втім пізніше Верховний Суд визнав право засуджених мати бороду з релігійних мотивів, якщо тільки вона була коротка та охайна^[1200]. Конт­раргумент в’язничної влади, що у бороді можна приховати леза, був від­хилений, адже засудженим було б простіше сховати лезо у волоссі, аніж у короткій (близько 1 см) бороді.

Висновок, до якого доходять американські автори, полягає в тому, що належне обґрунтування обмежень релігійних прав в’язничною владою завжди буде мати результатом те, що обмеження будуть підтримані й су­дом^[1201]. Загалом урядовий інтерес у підтримці безпеки в межах установи, разом із потребою адміністративної дискреції у вирішенні дисциплінар­них проблем був достатнім обґрунтуванням для обмеження прав, перед­бачених першою поправкою (щодо релігії)^[1202].

3.2.2.6. Свобода об'єднань

Справа Jones проти Трудового союзу каліфорнійських в’язнів^[1203] є по­казовою стосовно обмежень права засуджених на об’єднання.

Засуджені трудового союзу в’язнів скаржились на порушення Першої Поправки і рівного захисту прав з огляду на нормативний документ, який був прийнятий Департаментом виправної служби Північної Каліфорнії. У відповідності до нього засудженим заборонялось закликати інших за­суджених приєднуватись до Союзу, проводити збори Союзу і листування із зовнішнім світом щодо діяльності Союзу.

Верховний Суд, на відміну від нижчих судів, встановив обґрунто­ваність такого обмеження. До уваги при цьому брались такі аргументи:

а) факт ув’язнення і потреби в’язничної установи передбачають об­меження прав, включаючи права, що передбачені Першою Поправ­кою, а обмеження свободи об’єднань може розглядатись одним із найбільш очевидно необхідних в ув’язненні;

б) обмеження було спрямованим до обґрунтованих цілей тюремного адміністрування, узгоджувалось із їхнім статусом та оперативни­ми міркуваннями установи;

в) норми, якими передбачались обмеження, не були більш широки­ми, ніж це вимагалось для того, щоб попередити загрозу колек­тивних мітингів і організувати діяльність для підтримки порядку та безпеки;

г) тюрма не повинна вважатись «публічним форумом».

Вказувалось, що права, які передбачені Першою Поправкою, «[...] ма­ють поступатись раціональним міркуванням в’язничного менеджмен­ту.... багато аспектів права на об’єднання з необхідністю обмежені реалія­ми ув’язнення. Вони можуть бути обмежені тоді, коли в’язничні службові особи, використовуючи свою дискрецію, обґрунтовано вважають, що такі об’єднання як групові збори, так і інші збори мають вірогідність порушен­ня тюремного порядку і стабільності або, іншими словами, втрутитись у обґрунтовані пенологічні цілі в’язничного ув’язнення.... центральним для всіх інших в’язничних цілей є інституційні міркування внутрішньої безпеки в самих виправних установах». Суд обґрунтував це рішення та­кож тим, що такий Союз був переповнений загрозами безпеці установи, а також міг викликати напруження у відносинах між засудженими й ад­міністрацією установи або між засудженими учасникам Союзу та засуд­женими, які не були його учасниками

Однак іноді засуджені мають можливість реалізувати своє право на створення та участь у громадських об’єднаннях. Так, у США існували об’єднання довічників, об’єднання ветеранів війни у В’єтнамі та ін.

3.2.2.7. Випадки незастосування тесту Тюрнера

Американська практика демонструє наявність певної категорії справ, обмеження у яких обґрунтовуються без застосування тесту Тюрнера. Так, у рішенні Sandin v. Conner^[1204] суд створив інший тест, який несумісний із тестом Тюрнера.

Справа стосувалась застосування конституційної гарантії «належ­ного процесу» (due process) до дисциплінарного процесу в тюрмі. Ця га­рантія спрямована на захист особи проти держави в процесі здійсненні правосуддя. У відповідності до виробленого підходу, Суд має задатись питанням, чи могла застосовуватися вимога «належного процесу», що могло бути, якщо санкція передбачала «нетипову і суттєву жорсткість щодо засудженого». Суд у цій справі встановив, що відмова засудженому надавати свідчення під час дисциплінарних слухань не була нетиповим, надмірним обмеженням і тому підтримав таку в’язничну політику без за­стосування тесту Тюрнера.

Суди не застосовували тест Тюрнера і в справах, які стосуються 8 по­правки (заборона надмірних застав, штрафів, жорстоких та незвичайних покарань)^[1205]. Натомість такі спори вирішуються шляхом використан­ня «стандартів пристойності, що еволюціонують». У відповідності до них має бути оцінено, чи було покарання настільки непропорційним, що воно порушило «стандарти пристойності, які знаменують розвиток зрілого суспільства», або чи було воно «шокуючим». Тільки в такому разі покарання розглядатиметься як жорстоке та незвичайне, а тому незаконне.

Не застосовувався тест Тюрнера і по справах щодо расової сегрега­ції засуджених^[1206]. Адже до таких справ застосовувався більш жорсткий тест та мала надаватись менша прихильність (deference) тюремній владі. У разі ж застосування тесту Тюрнера він з урахуванням ідеї необхідності відповідності обмеження належному тюремному адмініструванню міг би обґрунтувати навіть расову сегрегацію^[1207].

3.2.2.7.1. Теорія «належного в'язничного адміністрування»

У вищезазнеченому рішенні у справі Банкса суттєвий вплив ма­ла так звана теорія «належного в’язничного адміністрування» (proper prison administration) або, як її ще називають, теорія «належного ув’яз- нення» (proper incarceration)^[1208]. Ця теорія передбачає оцінку обґрунто­ваності обмежень у залежності від того, чи є вони сумісними із належ­ною організацією управління в’язницею. Для цього потрібно розуміти, який вигляд повинна мати в’язниця та як вона має управлятись. Ця те­орія не є чітко закріпленою, окремі її риси є розпорошеними в практиці судів США.

На її опосередковану присутність у практиці судів звертає увагу і пояснює у своїй роботі Дж. Вімсат^[1209]. Вона передбачає розуміння того, «який вигляд повинна мати належна тюрма і як вона має адміністру­ватись»^[1210]. Згідно з критикою судді Томаса (Tomas), ця теорія допома­гає судам аналізувати, які обмеження прав у тюрмі є конституційними. Він пояснює, що «прецеденти Суду щодо прав засуджених залишаються такими, що базуються на невстановленій (і неправильній) презумпції, що Конституція містить приховане визначення ув’язнення^[1211]». На дум­ку цього ж судді, «несумісність із належним в’язничним адмініструван­ням вважає питання вирішеним наперед... Для того, щоб суд знав, чи може якесь конкретне право бути несумісним із належним в’язничним адмініструванням, він повинен мати якесь іманентне поняття того, який вигляд повинна мати належна в’язниця і як вона має адмініструватись». Таким чином, «належне» ув’язнення є просто визначенням «конститу­ційного» ув’язнення. А його стандарти вже були встановлені попереднь­ою практикою Суду, в тому числі в рішенні Мартінеза, у якому Суд пояс­нив два головних чинники, які мають бути збалансовані в справах про права в’язнів. Таким чином, балансується потреба захищати конститу­ційні права, якими продовжують володіти засуджені, і потреба судів ви­ражати прихильність в’язничній адміністрації в разі складних проблем американських в’язниць^[1212].

Така критика не є несподіваною, адже у відповідності до теорії на­лежного ув’язнення суди мають співвідносити обмеження із належним адмініструванням в’язниці, тоді як вони ж мають своїми рішеннями вста­новлювати, чим є таке адміністрування, в тому числі й те, які обмеження є обґрунтованими. У такому замкнутому колі з’являється широке поле для зловживань як з боку пенітенціарної влади, так і з боку судів.

3.2.2.7.2. Стандарт жорсткої перевірки (strict scrutiny standard)

Цей «більш жорсткий» тест обмежень прав застосовується судом у ок­ремих категоріях справ. Він відрізняється від заснованих на раціональ­ності стандартів, до яких відноситься й тест Тюрнера. У доктрині цей стандарт називають «жорстким теоретично, фатальним фактично»^[1213], адже більшість законів у відповідності до нього визнаються необґрунто- ваними хоча статистика свідчить і про інші тенденції^[1214].

Американські суди застосовують цей тест у двох контекстах: коли справа стосується фундаментальних конституційних прав^[1215], особли­во тих, що містяться в Білі про права і тих, що стосуються Клаузули про належний процес (due process clause) та клаузули свободи (liberty clause) 14 поправки або коли це стосується дискримінаційних прак­тик, як-то расова сегрегація. До засуджених він застосовувався в разі расової сегрегації^[1216], а також у окремих випадках стосовно релігій­них прав^[1217].

Для того, щоб цей тест був задоволений необхідно, щоб було врахова­но три складових обґрунтованого обмеження. Воно має бути:

а) обґрунтоване суттєвим урядовим інтересом^[1218];

б) максимально чітко (narrowly) сформульованим;

в) мінімально обмежувальним заходом для досягнення інтересу (мети), тобто не повинні бути наявними менш обмежувальні за- ходи для досягнення того ж самого інтересу (мети). У доктрині цей третій чинник розглядається як такий, що відноситься до другого, хоча суди оцінюють їх окремо.

Різниця цього тесту від «раціональних тестів», яким є тест Тюрнера та Мартінеза, полягає також у тому, що тягар доведення обґрунтованості обмеження лежить на державі. Головна ж різниця, незважаючи на суттєву схожість цього стандарту із раціональними тестами, полягає в тому, що вирішення судом його застосування означає набагато меншу прихиль­ність суду до в’язничних політик. Прийняття судом рішення про його застосування напевно означатиме встановлення необґрунтованості об­меження. Разом з тим американські фахівці однозначно зазначають, що навіть тоді, коли йдеться про обмеження фундаментальних прав засуд­жених (і це теоретично мало б означати залучення стандарту жорсткої перевірки) тест жорсткої перевірки за невеликими винятками не засто- совується^[1219].

Подальший аналіз прикладів обґрунтування інших прав засуджених був би дуже об’ємним та зайвим, з огляду на детальні та об’ємні публіка­ції американських фахівців із цього приводу. Зазначимо лише, що наше ознайомлення із практикою американських судів показує, що справи про інші проблемні права засуджених, як-то право на приватність, вирішу­ються судами з огляду на вироблений у рішенні Тюрнера стандарт.