Практика Верховного Суду Канади та обмеження прав в'язнів

Вважається, що канадські суди у справах в’язнів більш легко визнають обмеження прав, що закріплені у Хартії, обґрунтованими. Це пов’язується з приділенням великої важливості цілям покарання у вигляді ув’язнення^[1325].

3.4.2.1. Справа Солоскі

Одним із найбільш важливих щодо обмежень прав в’язнів у Канаді вважається рішення у справі Солоскі^[1326]. Воно відоме тим, що закріпило засади застосування стандарту пропорційності в пенітенціарній сфері.

У відповідності до внутрішніх регулятивних документів началь­ник в’язниці, в якій утримувався засуджений Солоскі, прийняв рішен­ня, щоб його кореспонденція із адвокатом відкривалась та читалась. Це рішення ґрунтувалось на тому, що, на думку начальника установи, поведінка Солоскі створювала підстави вважати необхідною спеціальну увагу до його вхідної та вихідної кореспонденції. Ті листи, які потен­ційно могли бути важливими для підтримки безпеки в установі, дово­дились до відома начальника. Оскарження до судів не допомогло скасу­вати це обмеження.

Наприклад, Апеляційний суд вказував, що для встановлення того, чи справді була кореспонденція захищеною, необхідно було її спочатку від­крити, адже привілейованою вважалась тільки кореспонденція, яка від­повідала критеріям захищеної: вона мала бути між адвокатом та в’язнем, спрямована на надання правової допомоги та передбачатись як конфіден­ційна самими сторонами листування. Суд також вказував, що повна за­борона відкривання таких листів означала б надання засудженим таким самих прав, як і звичайним громадянам.

Солоскі ж вимагав, щоб відповідна Директива, якою дозволялась пе­ревірка кореспонденції із адвокатами, не застосовувалась для того, щоб порушувати чи обмежувати права, які визнавались Біллем про права.

Верховний Суд задався питанням, чи було право заявника консульту­ватись із адвокатом несумісним із правом в’язничної влади попереджу­вати загрозу безпеці установи. З точки зору судді Діксона (Dickson), який писав рішення від імені більшості суддів, такої несумісності не було, якщо тільки влада не здійснювала більші повноваження, ніж це було необхідно для забезпечення безпеки. Відповідні положення Директиви допускали три можливих альтернативних інтерпретації:

1) що листи не мали відкриватись;

2) що право отримувати таку кореспонденцію могло бути призупи­нено;

3) що кореспонденція може відкриватись задля перевірки, яка є міні­мально необхідною для встановлення того, чи підпадає кореспон­денція під категорію захищеної. На думку Діксона, визнання пер­шої інтерпретації залишило б начальника установи без можливості попереджувати контрабанду в установі, що могло б поставити під загрозу безпеку.

1326

Оптимальним варіантом, на думку судді, був третій. Він також запро­понував таку інтерпретацію цього варіанту:

1) вміст конверта може бути перевірений;

2) в обмежених обставинах кореспонденція може читатись для забез­печення того, що вона написана для цілей правової допомоги;

3) лист має читатись тільки тоді, коли є раціональні та ймовірні під­стави вважати, що може мати місце протилежний намір;

4) особа, уповноважена на перевірку кореспонденції, зобов’язана до­тримуватись її конфіденційності.

У результаті Суд відхилив вимоги засудженого. Однак, незважаючи на негативний результат для Солоскі, вважається, що це рішення зробило суттєвий внесок у розвиток теорії прав в’язнів у Канаді.

Перш за все, Суд визнав те, що в’язні зберігають усі цивільні права за винятком тих, які явно або опосередковано забрані від них законом. Також Суд підкреслив необхідність мінімального втручання у право^[1327] і вказав на те, що роль судів у відповідних випадках (обмеження прав) — це балансування інтересів суспільства та індивіда (в’язня).

Тим не менш, у Суду не вистачило сміливості, щоб визнати право на повну конфіденційність листування із адвокатом.

Такий підхід Верховного Суду продемонстрував небажання ризику­вати втручатись у питання гарантії безпеки установи. У цьому Суд був суттєво схожий на тодішні позиції судів США, які вважали, що має існу­вати певний рівень довіри (deference) пенітенціарній адміністрації, адже вона краще за суд знає, як справлятись зі своїми завданнями^[1328]. Таке ба­чення свідчить, що судді можуть виявлятися не готовими брати на себе відповідальність за скасування певних обмежень прав, якщо це загрожує підривом безпеки в установах. Особливо це стосується радикальних кро­ків до розширення прав в’язнів. З часом, однак, дані науки і практики дозволяють більш ліберально підходити до балансування індивідуальних прав із міркуваннями безпеки. Тоді подібні рішення ніби «визрівають», хоча іноді і з суттєвим запізненням.

3.4.2.2. Справа Оукса

Справа Оукса 1986 р.^[1329] не стосувалась питання обмежень прав у пе­нітенціарних установах. У ній Верховний Суд визнав неконституційним положення Закону щодо контролю наркотиків, яке презюмувало, що в разі, якщо в особи виявлено наркотики, то вона має презюмуватись вин­ною в торгівлі наркотиками і повинна сама доводити протилежне.

У рішенні Оукса Верховний Суд сформулював своє бачення того, як пот­рібно оцінювати обґрунтованість обмежень прав. Він сформулював «тест», за допомогою якого може бути оцінено, чи відповідає те чи інше обмежен­ня права вимогам Хартії. Цей тест є свого роду практичним гідом щодо того, як потрібно аналізувати та оцінювати обґрунтованість обмежень.

У відповідності до статті 1 канадської Хартії обмеження прав дозво­ляється, якщо воно є явно обґрунтованим та необхідним у демократично­му суспільстві. Суд у справі Оукса взявся за вироблення власної позиції з приводу того, що означають ці формулювання на практиці (пар. 62-71).

З цією метою було вказано на два головних критерії обґрунтовано­сті. По-перше, ціль, яка переслідується обмеженням права, що міститься в Хартії, має бути достатньо важливою для того, щоб дозволити втручан­ня в конституційне право чи свободу. Стандарт має бути досить високим, щоб забезпечити, аби ці цілі не були поверховими або такими, що не від­повідають принципам вільного та демократичного суспільства^[1330]. Для ви­знання цілі достатньо важливою вона повинна, як мінімум, відноситись до суспільних потреб, які є нагальними й принциповими у вільному та де­мократичному суспільстві. По-друге, для встановлення допустимості за­ходів досягнення цих цілей має використовуватись тест пропорційності. Він включає три елементи:

а) заходи (обмеження) мають бути справедливими та не можуть бу­ти свавільними, вони мають бути детально розробленими для до­сягнення відповідних цілей і раціонально (розумно) пов’язаними із ними;

б) обмеження має втручатись у право якомога менше й бути міні­мальним. Для встановлення дотримання цього Суд має знати, яки­ми були доступні альтернативні обмежувальні заходи і чи могли вони втручатись у право менше, однак із таким же ступенем ефек­тивності досягнення поставлених цілей^[1331];

в) має бути пропорційність між наслідками обмежувального захо­ду і ціллю — чим більш серйозними є наслідки заходу, тим більш важливою має бути мета.

Важливо також зауважити, що тягар обґрунтування обмеження прав та свобод, які передбачені Хартією, лежить на стороні, яка доводить обґрунтованість обмеження, тобто на державі. Крім того, обмеження прав мають бути винятками, а гарантування прав — правилом (пар. 66).

У контексті справи Оукса потрібно зазначити, що теоретики відміча­ють два типи обмежень прав, які містяться в Хартії — внутрішні обмежен­ня та зовнішні обмеження. Внутрішні обмеження права безпосередньо залежать від його змісту та встановлюються шляхом інтерпретації понят­тя суб’єктивного права. Наприклад, Верховний Суд Канади дотримується позиції, що свобода вираження поглядів не включає акти насильства, а то­му, скажімо, вбивство не можна розглядати як акт вираження поглядів. По суті йдеться про кваліфікатори прав, про які згадувалося в першій час­тині цієї роботи. Зовнішні обмеження мають інші джерела — наприклад, закони, якими обмежуються вже існуючі права в їхньому стандартному розумінні^[1332]. Коли ми говоримо про тест пропорційності, то ми говоримо саме про зовнішні обмеження.

Існує тісний зв’язок між зовнішніми і внутрішніми обмеженнями. Для того, щоб застосувати зовнішнє обмеження, необхідно знати зміст права, тобто якими є його внутрішні обмеження (кваліфікатори). Стан­дарт, вироблений у рішенні справи Оукса, залишив питання співвідно­шення пропорційності із внутрішніми обмеженнями, які визначені в ін­ших статтях Хартії. В окремих справах Верховним Судом застосовувались саме ці клаузули і судді самі відмічали проблематику їх співвідношення із загальним стандартом пропорційності у справі Оукса, а саме що сто­сується необхідності застосування загальної лімітативної клаузули в разі, якщо вже застосована спеціальна лімітативна клаузула^[1333]. Ця дискусія бу­ла відкладена на майбутнє.

Найбільша заслуга рішення у справі Оукса полягала в реалізації ши­рокої і ліберальної інтерпретації захищених прав на етапі розгляду; якщо це ще й супроводжувалось суворим застосуванням критерію пропорцій­ності, то це призодило б до частого відхилення урядових доводів.

Утім, як демонструють рішення, що проаналізовані нижче^[1339], Вер­ховний Суд не обмежується лише стандартом Оукса та статтею 1 Хартії у справах в’язнів, у яких потрібно вирішувати питання щодо обґрунтова­ності обмежень. Присутність кількох можливих варіантів встановлення їх обґрунтованості випливає із самої Хартії. Наприклад, у відповідності до статті 7 Хартії кожен має право на життя, свободу та безпеку особи, а також право не бути їх позбавленими, за тими винятками, коли це здійснюється у відповідності до принципів фундаментального правосуддя. Ці принци­пи стосуються, в першу чергу, процедурної справедливості та гарантій недопущення зловживань. Однак вони передбачають і балансування ін­тересів суспільства та індивідуальних інтересів особи, права якої обме­жуються. Слід також зауважити, що балансування інтересів у такому разі є дуже обмеженим та значно поступається тесту Оукса за рівнем уваги співвіднесення інтересів та мотивування.

3.4.2.3. Справа Сове

Рішення у справі Сове 2003 р.^[1340] є одним із ключових рішень Верхов­ного Суду Канади. Воно є одним із найбільш цитованих, коли аналізуєть­ся обґрунтованість обмежень прав у пенітенціарних установах.

йому передувало інше рішення 1993 р. у справі цього ж засуджено­го^[1341], у якому Верховний Суд встановив порушення Хартії статтею 51 За­кону про вибори Канади. У відповідності до статті 51 цього Закону, усі особи, які відбували покарання, позбавлялися права голосу. Рішення було мотивоване дуже коротко й опиралось на один аргумент — зміст статті 51 був надто широким (тобто вона стосувалась надто широкого кола осіб) та не відповідав тесту пропорційності і, зокрема, вимозі мінімальності як частині цього тесту.

Однак у наступному рішенні у справі цього ж засудженого 2003 р. вже довелося набагато ґрунтовніше взятись за вирішення проблеми. Суть справи полягала в тому, що у відповідності до тієї ж статті 51 Зако­ну про вибори Канади засуджені особи, яким було призначено покаран­ня тривалістю 2 роки позбавлення волі або більше, позбавлялися права голосу. Заявник, звернувшись до Верховного Суду, поставив під сумнів її відповідність статтям 3 та 15 Хартії^[1342]. Як наслідок, Суд визнав статтю 51 Закону такою, що не відповідає статті 3 Хартії та вважав не потрібним ок­ремо розглядати відповідність статті 15.

Важливість і вплив цього рішення Суду пов’язані із закріпленою в ньому великою кількістю теоретичних аргументів та об’ємною мотива­цією суддів, які підтримували надання засудженим права голосу, та тих, які були проти. Як вказують фахівці, аргументи Суду виявилися «особ­ливо солідними», а тому вони значно вплинули навіть на іноземні судо­ві рішення щодо права засуджених голосувати^[1343]. Наприклад, Європей­ський суд з прав людини в основоположній справі щодо прав засуджених Хьорст проти Сполученого Королівства^[1344], своїми аргументами опирався на рішення у справі Сове. На думку ЄСПЛ, це рішення було «детальним та в нагоді»^[1345]. Також для аргументації у відомих рішеннях щодо голо­сування засуджених його використали суди в Південній Африці та Авст­ралії^[1346]. Як наслідок, чітких позицій та жорсткого заперечення урядових аргументів експерти вважають маловірогідним, щоб засуджених у Канаді коли-небудь було знову позбавлено права голосу^[1347]. Хоча з цього приводу існують і сумніви^[1348].

Разом із суттєвим впливом на доктрину у сфері прав засуджених рі­шення було негативно сприйнято громадською думкою. Медіа почали ви­світлювати цю проблему у контексті поваги до жертв злочинів, додаючи до цього інформацію щодо деталей найтяжчих злочинів. Більше того, те­оретики у сфері права разом із медіа серйозно критикували це рішення, називаючи його прикладом недемократичності та ліберального «судового активізму»^[1349].

У цій справі Верховний Суд застосував стандарт пропорційності, розроблений у справі Оукса. Головними аргументами уряду були два положення:

1) позбавлення засуджених до покарань тривалістю двох років і біль­ше має за мету прищеплювати громадянську відповідальність та повагу до верховенства права (мета 1);

2) позбавлення права голосу було необхідною карою «для посилення загальних цілей кримінального покарання» (мета 2).

На ці аргументи щодо цілей обмеження Суд, застосовуючи тест про­порційності, відповів такими аргументами:

— широкі та символічні цілі ускладнюють аналіз пропорційності^[1350] (однак не виключають його). Перша мета може стосуватись будь- якого кримінального закону та навіть санкцій, не пов’язаних із позбавленням волі. Стосовно ж другої мети, нічого не вказува­ло на те, що вона вже не була досягнута самим призначеним по­каранням;

— уряду не вдалося довести раціонального зв’язку між позбавленням права голосу та вказаними цілями:

• щодо мети 1 — заборона голосувати не тільки не прищеплює їм громадянську відповідальність, але й підриває повагу до демо­кратії, адже легітимність законів і обов’язок їм підкорятись без­посередньо випливає із права кожного громадянина голосувати та обирати владу, яка приймає ці закони. Заборона права голосу­вати на підстави моральної «негідності» є несумісним із повагою гідності кожної людини, яка є серцем Хартії;

• щодо мети 2 — уряд не надав жодної обґрунтованої теорії що­до того, чому як форма покарання має дозволятись позбавлення фундаментального права. Також для того, щоб покарання не було свавільним, воно має бути індивідуалізованим. Але позбавлен­ня права голосувати є автоматичним покаранням великої групи людей, незважаючи на конкретні обставини їхнього злочину, спричинену ними шкоду або їх поведінку. Цим самим ігнору­ються вимоги пропорційної відплати. На додаток ні докази, ні логіка не доводять, що позбавлення права голосувати стримує в’язнів від вчинення злочинів;

• положення статті 51 про заборону голосувати засудженим до двох років позбавлення волі і більше не є мінімальним обмежен­ням, адже охоплює надто велику кількість людей. Обмеження не можна вважати мінімальним тільки на тій підставі, що воно не стосується абсолютно всіх засуджених;

• негативні наслідки заборони засудженим голосувати серйоз­но переважають користь від такої заборони, адже ними підри­вається дорога до соціального розвитку та політика в напрямку реабілітації та реінтеграції.

Незгодні судді у своєму висновку навели такі аргументи:

— справа ґрунтується не на «наукових доказах» щодо досягнення вказаних цілей, а на філософських, політичних та соціальних мір­куваннях;

— Верховний Суд не повинен займатись питаннями переваг чи не­доліків того чи іншого політичного вибору (позбавлення чи не по­збавлення права голосу засуджених) парламенту, який прийняв рішення позбавити засуджених такого права. Суд має займатись лише визначенням того, чи було це обмеження обґрунтованим у демократичному суспільстві чи ні, та чи відповідало воно вимо­гам Хартії;

— позбавлення права голосу пов’язано із обґрунтованими цілями, адже воно служить своєрідним «уроком» для засуджених, який відображає моральний бар’єр, що захищає соціальний контракт та верховенство права. Хоча навчання громадянській відповідаль­ності й можна вважати абстрактною та символічною метою, це не означає, що вони у зв’язку з цим є неналежними;

— обмеження відповідає тесту пропорційності. По-перше, відповід­не законодавство раціонально пов’язано із належними цілями. Хоча цей зв’язок і не можна емпірично продемонструвати, докази експертів свідчать, що позбавлення права голосувати за вчинен­ня серйозних злочинів раціонально пов’язано із прищепленням громадянської відповідальності, верховенства права, а також для розширення загальних цілей покарання. Позбавлення права голо­сувати сприймається як значиме самими злочинцями;

— це обмеження доносить до правопорушників та до суспільства повідомлення, що тяжкі злочини не толеруються. Таке обмежен­ня є також передумовою для демократичної участі в житті суспіль­ства. У багатьох існуючих демократіях дозволяється та чи інша форма позбавлення засуджених права голосувати;

— принцип мінімальності був дотриманий, адже голосування забо­роняється тільки найбільш небезпечним злочинцям. Це є найменш обмежувальним заходом, який був доступний для гарантування ефективності досягнення зазначених цілей. Інші альтернативи не дозволили б досягти такого ж ступеню ефективності для досягнен­ня цих цілей. Два роки ув’язнення не є випадково вибраною циф­рою, адже вона стосується конкретного кола злочинів, які вважа­ються парламентом тяжкими.

У контексті нашого дослідження, рішення є важливим і тому, що в про­цесі обґрунтування обмежень саме на уряді має лежати тягар доведення того, що були наявними належні цілі, що обмеження були пов’язаними із ними, та що вони були мінімальними і пропорційними досягнутій ко­ристі (пар. 7, 10). Суд вказав, що відсутність емпіричних доказів того, що те чи інше обмеження може досягати цілей, яких намагається досягти уряд, не є перешкодою для обґрунтування обмежень (пар. 18). За недостатністю квантитативних чи емпіричних даних завдання обґрунтування відно­ситься до аналізу людської мотивації, детермінації цілей та розуміння соціальної і політичної філософії (пар. 90). Цим демонструється, що деякі обмеження, можливо, й можна обґрунтувати з математичною точністю, але деякі, які стосуються філософських, політичних та соціальних мірку­вань, — ні. У таких випадках має використовуватися логіка з урахуван­ням суспільного контексту. Це означає, що поміркована особа, дивлячись на відповідні докази, могла б зробити певні висновки щодо відповідності обмеження цілям.

З висловленою точкою зору складно не погодитись. На додаток, варто брати до уваги обмеженість специфікою статусу суду, як органу, якому досить складно бути задіяним у пошуках та оцінці емпіричних даних, а також обмеженість специфікою самих питань, яких стосуються ці дані^[1351]. Особливо якщо вони суперечливі, недоступні або незрозумілі загалу.

З іншого боку, якщо зв’язок між обмеженням та метою не може бути встановлений з математичною точністю, то це не виключає можливості наявності випадків, де емпіричні дані можуть служити орієнтирами. Навіть посилаючись на логіку як підставу для обґрунтування, Суд вихо­дить із певної загальнодоступної інформації, частина якої може розгля­датись як свого роду «емпіричні дані».

Прикладом можуть бути публікації, які відображають досвід функ­ціонування пенітенціарних установ. Також Суду може бути доступна ін­формація щодо висновків теоретиків стосовно впливу певних обмежень або відсутності свідчень про певні закономірності суспільних процесів. Однак для цілей тесту Оукса такі докази є «сумнівними»^[1352].

Наприклад, як це було у справі Сове, недостатність чи точніше від­сутність емпіричних доказів^[1353] того, що обмеження сприяє поперед­женню злочинів чи прищепленню відповідальності було використано як a contrario доказ^[1354].

Таким чином, доступність емпіричних даних для суб’єкта обґрунту­вання правообмежень є іншим, принципово важливим аспектом впливу емпірики на практику обґрунтування обмежень.

Поряд із вищезазначеними правовими позиціями, рішення у справі Сове порушило суттєві питання про функціонування та інтерпрета­цію Хартії. Результат голосування за рішення, який був 5 суддів — «за» та 4 судді — «проти», вказує на це.

Д. Браун у своєму детальному та розлогому аналізі рішення^[1355] вказує на низку його недоліків і можливих наслідків. Підтримуючи меншість суддів, він критикує Верховний Суд за непослідовність у баченні ролі абст­рактних цілей, які можуть бути підставою для обмежень. Він, на думку автора, критикує цілі обмеження, які захищались урядом, за їхню роз­митість і, за словами самого Суду, за їх «підозрілість». Одночасно він по­силається на такі ж самі абстрактні цілі, коли обґрунтовує необхідність скасування обмеження права засуджених голосувати. Серед них і мета посилення демократичних засад за допомогою того, що засуджені змо­жуть вибирати осіб, які пишуть закони, обов’язкові до виконання цими ж засудженими. В іншому разі неучасть у процесі вибору нормотворця під­риває його легітимність.

Крім того, з його точки зору, рішення порушило проблему співвідно­шення інтерпретації Хартії із самою Хартією. Суд у цій справі використо­вував розроблений ним же стандарт Оукса, який, однак, є лише інтерпре­тацією лімітативної клаузули, яка закріплена в статті 1 Хартії: «(Хартія) гарантує права та свободи, які закріплені в ній, за тими обґрунтованими винятками, які визначені законом і які можуть бути явно обґрунтовані у вільному і демократичному суспільстві». Стандарт у справі Оукса, який грає роль практичного гіда щодо застосування статті 1 Хартії^[1356], разом з тим, є вужчим, а тому постало питання про те, чому Суд не взяв до ува­ги більш широкий зміст статті 1 Хартії.

Вищезазначене зауваження Д. Брауна безпосередньо пов’язане із го­ловним каменем спотикання у справі Сове: проблема діалогу між Парла­ментом та Верховним Судом Канади^[1357]. її суть зводилась до припусти­мості втручання Суду в політичні питання шляхом використання своїх повноважень^[1358]. Питання позбавлення права голосу засуджених якраз вважалось питанням такого роду. Як вказувалось раніше, з-поміж іншого, меншість у рішенні критикувала Суд за те, що він займався питаннями політичного характеру замість питання відповідності норми закону ви­могам Хартії щодо заборони голосування.

Варто підкреслити, що більшість у справі за допомогою використан­ня тесту Оукса дійшла висновку про необґрунтованість обмеження права засуджених голосувати. У той же час, меншість дійшла прямо протилеж­ного висновку, спираючись на той же тест Оукса. Наприклад, суддя Гон- тьє, посилаючись на попередню практику Суду, зазначала, що між цим обмеженням та цілями, на досягнення яких воно було спрямоване, існу­вав раціональний зв’язок. На її думку, це не вимагало емпіричних під­тверджень, як аргументувала більшість у справі, а достатньо було лише загальної логіки та здорового глузду. Щонайменше достатньо було, щоб парламент мав хоча б відповідні логічні аргументи^[1359].

Цей приклад свідчить про те, що тест пропорційності Оукса (як і будь-який інший тест пропорційності) не є панацеєю. Ідеї, які лежать у його основі, хоча й можуть бути досить надійними в процесі обґрун­товування обмежень прав, але можуть також інтерпретуватися гнучко та дуже різнитись у залежності від суб’єкта застосування. Також застосу­вання цього тесту та його результат може різнитися залежно від наявних чи відсутніх емпіричних даних, які стосуються зв’язку між обмеженням та його метою.

Рішення у справі Сове вважається спрямованим на вирішення кон­флікту щодо політичного права голосувати, але воно розглядається і як таке, що може бути використане для обґрунтування обмежень інших прав в’язнів. Це рішення залишається суттєвим для майбутнього інших прав в’язнів, у тому числі і щодо тих, які передбачені Хартією^[1360]. Звісно, обме­ження права голосу засуджених має свою специфіку. Головною його від­мінністю є те, що це обмеження не можна обґрунтовувати звичними для обґрунтування обмежень інших прав міркуваннями безпеки установи, адже такі аргументи були б мало релевантними^[1361]. Однак це не заважає тому, що загальні висновки цього рішення щодо пропорційності обме­жень прав засуджених є цілком підходящими для справ щодо обмежень інших прав.

Наприклад, Е. Арбел вказує, що це рішення може використовувати­ся в практиці застосування ізоляційних заходів у межах пенітенціарних установ. У цьому контексті автор виділяє нормативні принципи, які міс­тяться в рішенні справи Сове і які можуть стати в нагоді. Один із них, на­приклад, полягає в тому, що покарання не повинно виконуватися в немо- дульованому (негнучкому) порядку з тим, щоб не дозволяти поводження з в’язнями як із «тимчасовими аутсайдерами» із системи захисту прав держави. Такий підхід не відповідає принципам інклюзивності та рів­ності. Рішення надає інструменти для відрізнення між ізоляційними за­ходами, які обмежують права та містяться в Хартії і можуть дозволятися, та тими, які заперечують права та мають піддаватись більш детальному обґрунтуванню^[1362].

Серед іншого ця позиція відображає застосовуваність окремих по­ложень стандарту пропорційності у в’язничному контексті. Наприклад, вимога гнучкості обмежень передбачає, що обмеження, які застосовують­ся до засуджених під час поміщення в ізоляцію (адміністративну чи дис­циплінарну), не можуть бути неіндивідуалізованими.

Насамкінець зазначимо, що виконання рішення у справі Сове в Канаді залишається проблемним до теперішнього часу. Це пов’язано із тим, що супутні судові процеси щодо захисту цього ж права засуджених продов­жуються, незважаючи на наявність рішення Верховного Суду^[1363]. Однією із причин такого несприйняття, на нашу думку, є те, що обраний Судом результат застосування стандарту пропорційності не був підтверджений достатньо «твердими» емпіричними доказами, які заперечили б аргу­менти уряду. Звернімо увагу, що це твердження стосується обмеження, яке загалом не потрібно узгоджувати із безпекою. Якби ж рішення такого масштабу стосувалося обмеження, яке мало потенційний вплив на захист та безпеку суспільства, очікування громадськості щодо твердості обґрун­тування були б ще вищими.

3.4.2.4. Інші рішення щодо обмежень прав в'язнів

Незважаючи на серйозний вплив рішення у справі Сове та у справі Оукса на в’язничну та судову практику, пенітенціарне законодавство, а також на доктрину, Верховному Суду Канади (на відміну від Верховного Суду США), не доводилося розглядати великої кількості справ щодо об­межень прав засуджених, у яких безпосередньо балансувалися б інтереси індивіда та суспільства.

Невелика кількість справ, у яких таке балансування мало місце, здебільшого стосувалась аспектів реалізації певних процедурних прав. Більше того, окремі з них не вдавались до застосування тесту Оукса й об­межувались застосуванням інших підходів до балансування та пропор­ційності, не приділяючи їм суттєвої уваги.

У справі США проти Кортоні та США проти Ель Зейна^[1364] Верхов­ний Суд вирішував питання щодо обґрунтованості екстрадиції двох гро­мадян Канади до США. Кортоні та Ель Зейн були задіяні в плануванні наркотрафіка героїну до США. Ель Зейн також підозрювався у вже вчи­неному злочині щодо доставки героїну до США. Заявники вважали, що слідчі дії могли бути проведені на території Канади, адже стверджувані правопорушення сталися на території Канади. США вимагали екстради­ції обох заявників, однак відповідні запити були скасовані Апеляційним судом Квебека. У результаті питання, які стояли перед судом, були та­кими: чи була екстрадиція канадського громадянина до іншої держави втручанням у право і, якщо так, то чи була така екстрадиція обґрунтова­ним обмеженням у відповідності до статті 1 Хартії.

Верховний Суд, застосувавши тест Оукса, визнав обмеження у виді екстрадиції обґрунтованим, адже:

а) цілі, які стояли перед екстрадицією, були нагальними та суттєви­ми і достатньо важливими для того, щоб вважати обмеження ра­ціональним. Розслідування, покарання й підтримка миру та гро­мадського порядку були важливими цілями для організованого суспільства. Цілі екстрадиції включали також необхідність здій­снення правосуддя та встановлення винних чи невинних у процесі належного судового слухання;

б) екстрадиція, як обмеження, могла бути належно пов’язана із вказа­ними цілями. Часто краще, щоб покарання розслідувалось в країні щодо якої мав місце несприятливий результат злочинної діяль­ності і в якій проживають відповідні свідки та зацікавлені в здійс­ненні юстиції особи;

в) екстрадиція мінімально втручалася (обмежувала) в право, пере­дбачене статтею 6 Хартії^[1365]. Отже, екстрадиційні практики були належно розроблені для того, щоб максимально захистити свобо­ду індивіда та забезпечити за кордоном такі ж права, що й іншим підслідним у Канаді.

В окремих незгодних думках (суддів Wilson та Sopinka), щоправда, ви­словлювались аргументи щодо необґрунтованості такого обмеження. Ар­гументи вказували на те, що для обмеження права потрібні більш серйоз­ні доводи, ніж полегшення розслідування справи. Тест пропорційності не був задоволений, адже обмеження не було мінімальним. Відповідні цілі могли б бути альтернативно досягнуті меншим обмеженням — розсліду­ванням справи в Канаді. Крім того, у країнах, до яких могла здійснюва­тись екстрадиція, могли бути недостатніми кримінально процесуальні гарантії прав і навіть існувати смертна кара.

У іншій справі щодо трансфера засудженого Divito v. Canada^[1366] засудженому канадського громадянства було відмовлено у відбуванні покарання на території Канади. Він відбував покарання в США за тяжкі злочини, пов’язані із обігом наркотиків і зробив запит до американсь­кої влади для того, щоб відбувати покарання у своїй країні — Канаді, на що отримав позитивну відповідь. Однак у відповідності до положень ка­надського законодавства для такого переведення необхідна була також згода Міністра громадської безпеки Канади. У наданні такої згоди було відмовлено.

Верховний Суд встановив, що право вільно покидати та в’їжджати до Канади гарантоване статтею 6 Хартії не означало права відбувати по­карання в Канаді. Тому відмова в наданні дозволу для міждержавного трансфера засудженого — громадянина Канади, не повинна була взагалі вважатись обмеженням права^[1367]. Однак у окремій думці три судді все ж визнали наявність такого втручання в право. Хоча далі вони вказали, що це обмеження було обґрунтованим, адже цілі обмеження були достатньо важливими — гарантування безпеки Канади та попередження злочинів, які стосуються тероризму й організованої злочинності; саме обмежен­ня було достатньо раціонально пов’язаним із цими цілями; обмеження було мінімальним, адже в деяких справах воно було єдино доступною альтернативою. Враховуючи бінарну природу рішення Міністра, а також що заявник продовжував відбувати покарання, важко було уявити менш обмежувальний захід, ніж відмова в трансфері. Тому обмеження було пропорційним, адже користь була більшою, ніж шкода від обмеження. Тим більше, що шкода пом’якшувалася можливістю засудженого повер­нутися до Канади після відбуття покарання.

У справі United States v. Burns^[1368] розглядалося питання про допус­тимість екстрадиції до США двох осіб, що підозрювалися у вчиненні зло­чинів, за які там могла бути призначена смертна кара. Верховний Суд вказав, що така екстрадиція суперечила б фундаментальним принципам правосуддя. Обґрунтовуючи свою позицію, він навів низку аргументів проти неї, які включали серед іншого розвиток Канади, міжнародну репу­тацію як країни, яка виступає проти смертної кари, можливість судових помилок, вік заявників (18 років) та ін.

Разом з тим як додаткове обґрунтування своєї позиції Суд вико­ристав лімітативну клаузулу у відповідності до статті 1 Хартії. Був ви­користаний аргумент, що мета боротьби зі злочинністю, яка ставилась урядом при обмеження права, передбаченого статтею 7 Хартії^[1369], мог­ла бути досягнута за допомогою довічного позбавлення волі. Крім то­го, не було свідчень, що екстрадиція до США із умовою незастосування смертної кари, підірвала б співпрацю в боротьбі зі злочинністю між країнами.

Також не було підтвердження, що інша мета уряду — щоб Канада не стала «безпечним прихистком» (“safe haven”) для злочинців^[1370], не могла бути досягнута за допомогою загрози довічного позбавлення волі (без можливості умовно-дострокового звільнення). Суд додав, що поперед­ження виникнення у Канаді «безпечного притулку» для злочинців скорі­ше залежить від ефективних правоохоронних органів, аніж від можли­вості застосування смертної кари країною, до якої особа ризикувала бути виданою.

Важливість рішення обумовлена й тим, що в ньому був повністю змі­нений підхід щодо екстрадиції до країн, де може бути застосована смерт­на кара. До цього Суд вказував, що екстрадиція без гарантій незастосу- вання смертної кари була обмеженням, необхідним для досягнення мети захисту канадського суспільства від найтяжчих злочинців, які шукати­муть у ньому притулку, а тому була обґрунтованою^[1371].

У справі May v. Ferndale Institution^[1372] Верховний Суд розглядав пи­тання допустимості застосування habeas corpus (механізму щодо забез­печення недопустимості незаконного ув’язнення) у контексті зміни ре­жиму відбування покарання на більш високий^[1373]. Заявники, засуджені до довічного позбавлення волі, скаржилися на нову процедуру оцінки ри­зиків засуджених, у відповідності до якої їм було визначено більш висо­кий рівень безпеки пенітенціарної установи. Ця процедура автоматич­но вираховувала ступінь ризику, ґрунтуючись на наявних у в’язничної адміністрації даних щодо характеристики особи та її поведінки. І хоча засуджені не порушували режим, їх було переведено до установ більш ви­сокого рівня безпеки.

Така зміна політики, на думку заявників, не відповідала вимогам Хартії, адже призвела до автоматичного збільшення комплексу обме­жень, які застосовувались до них. Однак Суд визнав, що встановлення рівня безпеки хоча й було переоцінено автоматично, воно спиралося на індивідуальний підхід із врахуванням комплексу індивідуальних ха­рактеристик значимих для встановлення рівня безпеки^[1374]. Разом з тим таке обмеження було визнано необґрунтованим, адже заявникам на їх­ню вимогу не була надана матриця, на підставі якої комп’ютерна про­грама вираховувала їхній ступінь ризику. Заявникам було повідомлено про чинники, які вплинули на обрахування нею ступеню ризику, однак вони не знали, яке значення приділялося кожному із них у його визна­ченні. Іншими словами, вони не знали, які чинники більше вплинули на їхню негативну оцінку, а які менше. У зв’язку з цим було встановлено по­рушення процедурного характеру — недотримання гарантій належного прийняття рішень. Ненадання повної інформації, яка береться до уваги при прийнятті рішення, позбавило засуджених можливостей кращого оскарження відповідного рішення^[1375]. Тому Верховний Суд визнав обме­ження у вигляді переведення на інший рівень безпеки таким, що не від­повідає Хартії.

У цій, як і в інших справах щодо застосування норми hebeas corpus, що міститься в статті 7 Хартії^[1376], Суд мав би встановити, чи не було по­збавлення волі свавільним. Відсутність свавільності при цьому означає, що позбавлення волі відповідає принципам фундаментального право­суддя (principles of fundamental justice). Серед них основне місце посідає процедурна справедливість (достатньо чіткі процедури, які гарантують захист процесуальних прав), а також дотримання справедливого балан­су між інтересами суспільства та індивіда. Останній вимагає так званого «балансування», яке є нічим іншим як питанням обґрунтування обме­жень прав з урахуванням того, що це є необхідним для загального блага. Це балансування застосовується як відмінний порівняно із стандартом Оукса підхід, у якому балансується користь та шкода від обмеження. Хоча і в ньому співвіднесення користі та шкоди безпосередньо стосується ба­лансування інтересів індивіда й суспільства. Проте балансування в рам­ках оцінки відповідності фундаментальним принципам юстиції є набага­то менш розробленим, і Суд не надто детально підходить до встановлення цього балансу в справах засуджених.

Наприклад, у справі Cunningham v. Canada^[1377] заявник скаржився на порушення згаданої статті 7 Хартії у зв’язку зі зміною умов умовно-до­строкового звільнення. Заявник мав право бути автоматично звільненим з обов’язковим наглядом після відбуття приблизно двох третіх його пока­рання, якщо він добре поводився під час перебування в установі виконан­ня покарань. Однак незадовго до очікуваної дати звільнення законодав­ство з цього приводу було змінено.

1377

У відповідності до змін В’язничний комісар^[1378] отримав право направ­ляти негативні матеріали щодо дострокового звільнення до Національної комісії з питань дострокового звільнення (La Commission des liberations Conditionnelles du Canada), якщо в нього були мотиви думати, що засуд­жений під час наглядового періоду може вчинити серйозний злочин, що спричинить смерть чи іншу серйозну шкоду. Комісія, у свою чергу, могла прийняти рішення про відмову в достроковому звільненні. Як результат впровадження цих змін було задоволено відповідне подання щодо відмо­ви заявникові в достроковому звільненні, у зв’язку з чим він скаржився на порушення habeas corpus.

Вирішуючи долю справи, Суд серед іншого посилався на балансуван­ня індивідуальних та суспільних інтересів. Він указував, що інтерес сус­пільства полягав у тому, щоб бути захищеним від насильства, яке може бути вчинено як наслідок дострокового звільнення. Баланс було дотрима­но шляхом обмеження очікувань засудженого щодо порядку відбування ним покарання.

Така зміна не суперечила сама по собі жодному принципу фундамен­тальної юстиції.

Однак Суд не вдався до деталей балансування як обґрунтування об­меження. Натомість він вказував на дотримання інших фундаментальних принципів правосуддя процедурного характеру. Вони були забезпечені закріпленням вказаних змін у законі, наявністю слухання щодо достро­кового звільнення, можливістю участі в ньому, повторних слухань та об­меженістю дискреції В’язничного комісара.

Цікаво, що стандарт пропорційності, вироблений у справі Оукса у від­повідності до статті 1 Хартії, використовувався і для встановлення про­порційності покарання. Наприклад, у справі R. v. Smith (Edward Dewey)^[1379] заявник скаржився на непропорційність мінімального автоматичного по­карання строком на сім з половиною років за ввезення до Канади близько 200 г кокаїну.

Суд встановив, що такий підхід законодавця суперечив Хартії, се­ред іншого, у зв’язку із його невідповідністю статті 1 Хартії. Оригіналь­ність цього рішення полягає в тому, що в ньому Суд розглянув покарання, яке є комплексом правообмежень як одне комплексне правообмеження у відповідності до статті 1 Хартії. При цьому Суд використав лімітативну клаузулу зі статті 1 Хартії для встановлення обґрунтованості втручання в право не бути підданим «жорстокому або незвичайному поводженню чи покаранню» (стаття 12)^[1380].

1379

Відмітимо, що Європейська конвенція також використовує лімітатив- ні клаузули окремих прав для встановлення обґрунтованості санкції, яка в такому разі розглядається як вид обмеження права^[1381]. Однак відмінність полягає в тому, що в Канаді є можливість оцінити обґрунтованість обме­ження права не бути підданим «жорстокому та незвичайному поводжен­ню або покаранню» безпосередньо, тоді як Європейська конвенція взагалі не допускає обмеження цього права.

У наступні роки прецедентне право щодо застосування статті 12 ви­робило більш усталений підхід. Спочатку суди мають установлювати, чи було обов’язкове мінімальне покарання «жорстоким та незвичайним», спираючись на індивідуальні обставини особи злочинця. Якщо на цьому етапі порушення не було встановлено, то суд переходить до встановлен­ня того, чи було б покарання жорстоким та незвичайним (англ. «unusual», тобто диспропорційним), якби застосовувалось до гіпотетичного випад- ку^[1382]. Однак практика продемонструвала, що Верховний Суд переважно був на боці парламенту і підтримував його позицію, а «планка» непропор­ційності покарання була встановлена надто високо^[1383]. Сама ж стаття 12 має менший потенціал, який практично повністю може бути заміщений потенціалом статті 7 Хартії^[1384].

Так само у справі R. v. Nur^[1385] Верховний Суд розглядав питання від­повідності лімітативній клаузулі обов’язкових мінімальних покарань за зберігання забороненої зброї. Як і в справі R. v. Smith, він застосував тест Оукса для встановлення обґрунтованості покарання як обмеження права, передбаченого статтею 12 Хартії. Суд, посилаючись на наукову літературу, використав емпіричні докази, які свідчили про те, що обов’язкові міні­мальні покарання не стримують злочинність, однак все ж таки визнав слабкий зв’язок між обмеженням (обов’язковим мінімальним покаран­ням) та метою (попередженням злочинів). Тим не менш, Суд встановив, що вимога мінімальності обмеження не була дотримана, адже парламент міг досягнути вказаної мети і менш обмежувальними заходами. Це мог­ло б бути досягнуто, наприклад, за допомогою розробки норм, які більш уважно враховували б зв’язок покарання із ступенем небезпеки злочину, а не закріплюючи всеохоплюючі норми щодо вказаного типу злочинів. Могла б враховуватись участь особи у кримінальній діяльності або по­ведінка, яка представляла загрозу для інших.

1385

Як бачимо, можливою є оцінка комплексу обмежень з використанням стандарту пропорційності. його застосування до окремих заходів як ком­плексних обмежень (наприклад, покарання, зміни режиму відбування покарання, екстрадиції) вимагає загального закріплення стандарту про­порційності на конституційному рівні. В такому разі створюється гарантія того, що він зможе поширюватися на більш широке коло відносин, аніж просто на випадки індивідуальних обмежень прав.

Висновок до підрозділу 3.4.2

Одним із ключових рішень судів щодо обмежень прав вважається рішення Верховного Суду Канади у справі Солоскі. У ньому засуджений програв спір про своє право на конфіденційне листування із адвокатом. Однак Суд здійснив аналіз пропорційності обмеження права так, що це вплинуло на майбутнє застосування стандарту до справ засуджених. Бу­ло підкреслено збереження ними всіх прав за винятками, встановленими законом, наголошено на принципі мінімальності обмежень і балансуван­ні індивідуальних інтересів та інтересів суспільства. Водночас це рішення стало прикладом того, як Суд побоявся ставити під сумнів рішення пені­тенціарної адміністрації щодо того, чи може бути таке обмеження права на кореспонденцію необхідним для безпеки.

Іншим рішенням, яке вважають головним прогресом у сфері стандар­тів обмежень прав в’язнів, є рішення у справі Сове. У ньому Верховний Суд визнав, що заборона засудженим до покарань тривалістю два роки і більше голосувати на виборах суперечить стандартам Хартії. Одним із ключових точок дискусії в процесі прийняття цього рішення було те, чи допомагає заборона засудженим голосувати в досягненні мети посилен­ня в них громадянської відповідальності та мети попередження злочинів. Сторони спору зіткнулися з проблемою — відсутністю належних емпірич­них доказів, щоб підтвердити чи відхилити це твердження. За таких умов Верховний Суд у своїх судженнях вирішив опиратися на аналіз людської мотивації, детермінації цілей та розуміння соціальної і політичної філо-

софії. На його думку, деякі обмеження можливо й можна було обґрунту­вати з математичною точністю, але деякі, які стосувалися філософських, політичних та соціальних міркувань — ні. У такому разі мала застосову­ватися логіка та філософія. Контроверсійність рішення (5 суддів — «за», 4 — «проти»), на нашу думку, була пов’язана з неможливістю за умов від­сутності емпіричних доказів доведення того, що обмеження могло досяг­ти цілей, які перед ним ставились.

Практика Верховного Суду Канади не є багатою на рішення, які б подібно до рішення Сове фокусувалися на обґрунтованості обмежень прав у звичному розумінні. З іншого боку, деякі риси стандарту обмежень прав можна спостерігати в рішеннях щодо місця відбування покарання засудженими, автоматичної оцінки ризиків як підстави для переведення на інший режим, умовно-дострокового звільнення, автоматичного міні­мального покарання та ін. Принциповим у таких рішеннях є доведення зв’язку між обмеженням та ціллю, з якою воно застосовується та яка має бути обґрунтованою, а також пропорційність такого обмеження, що пере­дбачає його мінімальність. Нашим спостереженням є те, що стандарт об­межень може бути застосований до широкого кола питань, які виникають у процесі відбування покарань, навіть до таких, як екстрадиція. Іншим прикладом застосування стандарту пропорційності до комплексу пра- вообмежень є оцінка призначеного покарання на предмет відповідності для досягнення цілей. Тому стандарт пропорційності обмежень набуває додаткового значення, яке обумовлено можливістю його застосування не тільки до індивідуальних, але й до комплексних правообмежень, таких як покарання, зміна режиму відбування покарання, екстрадиція та ін.

Канада є прикладом уважного застосування судом стандарту пропор­ційності у справах засуджених. Крім того, досвід цієї країни демонструє, наскільки це важливо, коли суди з серйозністю ставляться до застосу­вання стандарту пропорційності, який міститься в законодавстві. Таке ставлення сприяє широкій та аргументованій дискусії між усіма зацікав­леними сторонами й вимагає від судів детальної мотивації щодо обґрун­тованості чи необґрунтованості обмежень. Канадський приклад демонс­трує, що у разі глибокого аналізу пропорційності обмежень засуджених можуть бути потрібними не тільки логіка та раціональність, а й емпіричні дані. їх відсутність може спричиняти неоднозначність сприйняття рішен­ня в очах суспільства.