Пенітенціарний закон

Канадський Закон про виправну систему та умовне звільнення (Loi sur le systeme correctionnel et la mise en liberte sous condition (LSCMLC)) (далі — Закон) набрав чинності у 1992 р.

Ця частина неодноразово ставала підставою для гарячих дискусій серед канадського експертного середовища. Виправна служба Канади неодноразово здійснювала намагання змінити деякі стандарти право- обмежень у Законі, які були вироблені в процесі суддівської практики та вважаються прикладом ліберальних настроїв суддів до в’язнів. Незважа­ючи на супротив експертів та громадськості, стандарти тим не менш були змінені, хоча й далеко не так радикально, як цього хотіла Виправна служ­ба. Процес своєрідного виживання канадського стандарту обмежень не завдав суттєвого удару по його прогресивності. Причиною цього, на нашу думку, стала міцна позиція громадськості, а також те, що стандарт вироб­лявся протягом тривалого часу, починаючи ще із роботи науковців та від­повідної Робочої групи у 70-80 роках^[1293] та був послідовно вдосконалений завдяки судовій практиці.

3.4.1.1. Робоча група

Ідеї Робочої групи спирались на обмеження влади пенітенціарної ад­міністрації щодо застосування обмежень прав в’язнів. В’язнична влада мала обґрунтувати всі обмеження прав та свобод правопорушників, за винятком ізоляції. Вважалось, що факт ув’язнення, а також відповідаль­ність установи підтримувати безпечне та впорядковане середовище само по собі обґрунтовувало такі втручання в права чи обмеження правопо­рушників, які могли б не застосовуватися до звичайних громадян.

У частині III «Заява щодо мети та принципів в’язниць», яка міститься в Робочому документі № 1 «В’язнична філософія» (1986), суттєва части­на принципів присвячена якраз питанню обмежень прав ув’язнених осіб. У подальшому ми побачимо, що сучасні принципи, які стосуються об­межень прав засуджених та закріплені в Законі, безпосередньо відобра­жають ті принципи, що були закріплені в робочому документі № 1. Були випадки, коли ідеї Робочої групи стосовно принципів обмежень прав пе­реймалися мало не дослівно.

Автори документа з самого початку розділу, присвяченого принци­пам, роблять натяк щодо того, якими вони мають бути: «Враховуючи на­шу відправну позицію, що ув’язнення є за своєю природою каральним, які принципи необхідно встановити для належного рівня кари?»^[1296]. Натяк, як видно, спрямовується до твердження, що ув’язнення саме по собі є достат­нім обмеженням.

У подальшому Робоча група пропонує такі принципи^[1297]:

— «Особи під час покарання мають зберігати всі права та привілеї членів суспільства, за винятком тих, яких вони не позбавлені чи в яких вони не обмежені з необхідністю фактом ув’язнення. Ці права та привілеї, а також будь-які обмеження мають бути чітко та доступно встановлені в законі» (принцип 1). Цей принцип, на думку авторів, має безпосередній вплив на практику в установах. В’язнична влада повинна розглядати кожне обмеження, яке засто­совується до в’язня, з тим, щоб визначити, чи є воно необхідним для захисту суспільства або для належного та безпечного функціону­вання установи, а не лише питанням адміністративної зручності.

— «Покарання полягає лише у втраті свободи, обмеженні пересуван­ня або будь-якій іншій встановленій судом вимозі. Жодне інше покарання не повинно застосовуватись в’язничною владою задля індивідуального покарання» (принцип 2). Щоправда, автори ви­знають, що цей принцип може бути перешкодою для дисциплі­нарної практики, а тому закріплюють додатковий принцип 3, що будь-яке покарання або втрата свободи, як наслідок порушення правил поведінки, має бути застосовано у відповідності до зако­ну. Хоча насправді головна ідея принципу 2 полягає в необхідності зведення до мінімуму непотрібних обмежень.

— «Виконуючи покарання, має бути використаний найменш обмежу­вальний спосіб дій, який застосовується для дотримання норма­тивних вимог, та сумісний із захистом громадськості й безпекою та порядком установи» (принцип 4). Наслідком цього принципу є те, що він, разом із іншими, вимагає, щоб пенітенціарна адмініст­рація несла тягар доведення того, чому відповідне в’язничне сере­довище (загалом чи стосовно окремого в’язня) не повинно набли­жатись до умов та свобод вільного суспільства. Якщо є два способи досягнення тієї ж самої мети, має вибиратись найменш обмежу­вальний спосіб.

Як приклад, наводилася ситуація, коли для попередження втеч особа зобов’язується постійно голитися, адже це необхідно для ідентифікації за допомогою фото, яке робиться при прийнятті в установу. Однак є інший спосіб — зробити фотографію голеним та неголеним. Такий же підхід мо­же застосовуватися і до більш важливих питань, як-то класифікація за­суджених по установах, так само як вибір індивідуальної програми, пере­ведення, використання умовного звільнення. При цьому автори визнають необхідність застосування дискреції, адже вона може бути як шкідливою, так і необхідною.

Робочою групою приділялась особлива увага значенню закріплення обмежень законом, а не підзаконними актами. Особливо підкреслювала­ся така необхідність у контексті обмежень прав, які передбачалися Хар­тією, адже вона вимагала закріплення обмежень на рівні закону. Крім то­го, як вказувалось, «засуджені повинні бути повідомлені про та розуміти обмеження, які можуть бути законно застосовані до них. Це ж торкається також і прав та обов’язків, які вони мають, а персонал повинен знати свою відповідальність та обов’язки, а також обсяг власних повноважень»^[1298].

Окремо наголошувалось на вказаних вище принципах. Вони під­креслюють, що принцип, згідно з яким в’язні не втрачають «право ма­ти права», визнається канадським правом. Принцип збереження прав в’язнями, а також мінімальної необхідності обмежень були визнані й Вер­ховним Судом ще до Хартії у справі Солоскі (R. v. Solosky)^[1299]. Важливою для бачення обмежень прав є ідея, що не здійснення прав, а їх обмежен­ня мають бути обґрунтованими; обґрунтованими ж є ті обмеження, які є необхідними для досягнення в’язничної мети та які є мінімальними^[1300]. Разом з тим визначаючи обсяг повноважень в’язничних працівників, не­обхідно мати на увазі, що права та свободи засуджених можуть обмежува­тися тільки тією мірою, яка необхідна для гарантування безпеки і здоров’я осіб, а також безпеки установи. Крім того, збереження прав є необхідним для досягнення довгострокової мети реінтеграції та ведення законослух­няного способу життя^[1301].

Що стосується окремих прав, то Робоча група залишилась відданою ідеям, які вона пропонувала в загальних принципах щодо обмежень.

Яскравим прикладом є право на письмову кореспонденцію. Посила­ючись на позитивний закордонний досвід скасування цензури кореспон­денції в’язнів, а також вказуючи на те, що на практиці головне занепо­коєння викликав не зміст кореспонденції, а вміст самих листів, експерти пропонували досить ліберальний підхід до обмежень цього права. Про­понувалось, щоб засуджені могли призначати свого представника для спостереження за процесом перевірки кореспонденції для того, щоб бути свідком вилучення заборонених об’єктів, а також забезпечення відсут­ності читання та цензури. Вхідні листи могли б перевірятись на їх вміст, але їх зміст не міг би читатись. Вихідні листи могли б відправлятись запе­чатаними і за загальним правилом не повинні були б відкриватись за ви­нятком, якщо є обґрунтовані мотиви вважати, що в конверті є об’єкт, який може загрожувати громадській безпеці або є доказом злочину. У такому разі читання все одно не мало б дозволятися, так само мав би бути присут­ній представник засуджених, а особа, яка відправляє відповідний лист, повинна була б бути повідомлена про мотиви такого обмеження права.

1301

Ibid. — pp. 188-192.

Так само про мотиви потрібно було б повідомляти і в разі обмежен­ня інших прав, наприклад, права на інформацію, а саме на отримання й читання певних видів публікацій^[1302]. Останнє обмеження було допусти­мо лише з обґрунтованими підставами, які пропонувались експертами. Зокрема, потрапляння до установи публікацій могло б бути заборонено якщо:

а) це порушує законодавство щодо публікацій;

б) описує надмірне насильство та/або агресію і якщо це вірогідно мо­же спонукати в’язнів до насильства;

в) містить інформацію щодо виготовлення зброї або вчинення зло­чинів.

Схожим чином було презентовано бачення обмежень права на поба­чення. Пропонувалось, щоб усі засуджені мали право мати побачення, із ким вони бажають.

Право на збори могло обмежуватись на підставі міркувань безпе­ки. Обмеження могло полягати в призначенні спостерігача із числа в’язничного персоналу (при цьому бажаним було погодження цієї особи із засудженими), а також у забороні заходу. Право на об’єднання засуджених у власні організації могло бути обмежено шляхом заборони участі в ор­ганізації окремим засудженим у разі загрози безпеці установи, громад­ській безпеці або якщо член організації зловживає участю в ній задля до­сягнення цілей, які не сумісні із безпекою установи. Про таке обмеження, як і у випадках описаних вище, мало прийматись і повідомлятись обґрун­товане рішення, на яке в’язень міг надати свої зауваження^[1304].

1303

Ibid. — pp. 254-255.

Ще обережнішим був підхід до регулювання питання обмеження релігійних прав. Вказувалось, що такі права могли бути обмежені тільки у зв’язку із «безпосередніми або негайними міркуваннями безпеки уста­нови». Використанню «негайності» надавалось особливого значення для додаткового гарантування обґрунтованості обмежень^[1305].

Важливою рисою напрацювань Робочої групи було те, що вона, ро­зуміючи, що важливо не тільки та не стільки закріплення права, як обе­режне встановлення порядку й рамок його обмеження, звертала більше всього уваги на порядок реалізації права, а також підстави та порядок йо­го обмеження. Саме це посприяло особливій далекоглядності акту.

Експертам вдалося виробити як узагальнений підхід щодо обмежен­ня всіх прав, так і щодо окремих прав, незважаючи на складність передба­чення конкретних ситуацій та проблем, які можуть виникнути в процесі реалізації цих прав, а особливо в процесі застосування їх обмежень та ба­лансування їх з інституційними потребами. Головним їхнім досягненням є фокусування на специфіці кожного права та його реалізації. Це дозво­лило краще пристосувати обмежувальну клаузулу до специфіки балансу­вання права із вимогами безпеки та порядку.

Наголошувалось також і на практичній важливості закріплення га­рантій застосування обмежень прав. Серед них необхідність письмового повідомлення засудженого про мотиви обмеження, надання йому мож­ливості надавати свої зауваження щодо цього рішення, а також концен­трування на порядку оскарження обмежень^[1306]. Очевидно, що процес об­меження прав в’язнів, незважаючи на його «конфліктну» природу, був для експертів скоріше питанням взаємоузгодження, а не протистояння. Усі ці гарантії недвозначно пов’язувалися ними із питаннями легітимності процесу прийняття рішень, як запоруки забезпечення порядку та безпеки в установі.

Якщо проаналізувати сучасне пенітенціарне законодавство Канади у світлі пропозицій Робочої групи, які викладені вище, то можна здиву­ватись, наскільки сильним був вплив цих ідей. Багато пропозицій були майже дослівно перенесені до Закону, а також до Регламенту щодо його виконання^[1307].

3.4.1.2. Обмеження в Законі

З самого початку аналізу Закону варто виділити принцип, у відповід­ності до якого «правопорушник продовжує володіти всіма правами, які визнаються за кожним громадянином, за винятком тих, позбавлення чи обґрунтоване обмеження (restriction legitime) яких є необхідним наслід­ком призначеного йому покарання» (ст. 4 (d)). Він суттєво пов’язаний із іншим принципом, згідно з яким в’язнична служба «вживає заходів, які, враховуючи захист суспільства, співробітників та правопорушників, не йдуть далі, ніж це є необхідним і пропорційним цілям цього Закону^[1308]» (ст. 4 (с)). З одного боку, Закон дозволяє схожі до фактичних обмеження — «обмеження, які є наслідком призначеного покарання», однак, з іншого — відразу ж обмежує їх принципом пропорційності.

Ці принципи знаходять своє продовження в інших нормах Закону. Наприклад, стаття 28 вказує, що Служба повинна забезпечити, наскільки це можливо, щоб виправна установа, де утримується в’язень, була місцем, у якому існують тільки необхідні обмеження у світлі таких аспектів:

a) ступінь охорони та нагляду, необхідних для безпеки суспільства, виправного закладу та осіб, які в ньому знаходяться;

b) доступність до громади, до якої він належить, до його сім’ї і до від­повідного культурного та лінгвістичного середовища;

c) існування програм і сервісів, які йому підходять, та його бажання брати в них участь.

Варто звернути увагу на те, що процитовані вище загальні принципи обмежень прав були нещодавно змінені, вони суттєво відрізняються від тих положень, які існували раніше. Зміни демонструють суттєвий регрес, який відбувся в канадській регулятивній базі, що стосується обмежень прав, та, зокрема, необхідності обґрунтування пропорційності цих обме­жень. Як свідчить наш аналіз, ці зміни виявились у зниженні стандартів у порівнянні із минулими, що відбулося як результат впливу практичних міркувань пенітенціарної адміністрації.

Раніше закон передбачав, що заходи, які необхідні для захисту сус­пільства, співробітників та самих правопорушників мають бути, наскіль-

ки це можливо, менш обмежувальними (колишня редакція статті 4d). Тепер же ці заходи не повинні «йти далі, ніж це є необхідним і пропор­ційним цілям цього закону» (4 (с)). Така ж зміна формулювань відбулася і в статті 101 (с), яка закріплює принципи діяльності комісій з питань до­строкового звільнення.

Так само, якщо раніше місце ув’язнення мало бути «настільки міні­мально обмежувальним, наскільки це можливо», то тепер ідеться тільки про місце, «у якому існують тільки необхідні обмеження» (ст. 28).

Такі на перший погляд незначні зміни насправді приховують серйоз­ні мотиви, пов’язані із необхідністю полегшення функціонування в’яз­ничного відомства. Мінімальність обмеження сприймається як більш вимогливе формулювання, ніж пропорційність, хоча пропорційність і включає мінімальність. Різниця полягає в акцентуванні на тому, що в межах мінімальності обмеження мають бути настільки мінімальними, наскільки можливо, тоді як пропорційність обмежень передбачає, що об­меження не мають бути більшими, ніж це необхідно для досягнення мети.

Крім того, принцип мінімальності містить імпліцитну вимогу, не тільки щоб обмеження були мінімальними, але й щоб в’язнична адмініст­рація навела відповідні аргументи та обґрунтовувала, що в кожній кон­кретній ситуації не було менш обмежувального заходу. Такий супротив Канадської пенітенціарної адміністрації не є дивним, адже вона вважає, що надання засудженим «надто багато прав» обмежує їхню здатність ефективно адмініструвати тюрми з погляду безпеки^[1309].

З іншого боку, канадське розуміння принципу пропорційності перед­бачає, що:

1) захід не є свавільним, і обережно використаний для досягнення цілей, які раціонально пов’язані із ним;

2) захід має мінімально втручатись у право;

3) має бути пропорційність між обмежувальним заходом і метою — чим більш негативними є наслідки заходу, тим більш важливою має бути мета обмеження^[1310].

Однак на думку Канадської асоціації адвокатів, чинна редакція нор­ми статті 4 включає перший та третій елемент, але ігнорує другий. Зад­ля цього Асоціацією пропонується, щоб у нормі фігурувала вимога про­порційності, із зазначенням необхідності дотримання мінімальності^[1311]. Під час дискусії щодо змін до Закону в Комітеті юстиції та прав людини представник Асоціації вказував, що, незважаючи на те, що можна спере­чатись, чи є принцип мінімальності обмежень частиною стандарту про­порційності, на практиці проект змін до Закону вже почав сприйматися як такий, що вилучає вимогу мінімальності^[1312].

Канадський омбудсмен Г. Саперс так реагує на зміну формулювання мінімальності обмежень на пропорційність: «Зміна формулювання має безпосередній вплив на практику. Це може означати застосування більш обмежувальних заходів, коли можна було б застосувати звичайне фізичне утримання. Або використання перцевого газу, коли фізичного утриман­ня було б достатньо. Чи застосування сегрегації, коли було б достатньо тимчасового утримання у камері. Або ж переведення на максимальний рівень безпеки, коли було б достатньо нетривалого поміщення на се­редній рівень. Це дозволяє бути більш обмежувальним, ніж абсолютно необхідно»^[1313]. Так само при обговоренні змін до Закону Г. Саперес вка­зував, що підпорядкований йому персонал щоденно використовує при­нцип мінімальності для того, щоб розслідувати дуже серйозні ситуації у в’язницях, як-то примусове переведення, поміщення в ізоляцію, зміна безпеки, вжиття фізичних заходів^[1314]. Таким чином, існує практична від­мінність застосування принципу мінімальності в порівнянні з принци­пом пропорційності.

На нашу думку, канадський досвід є свідченням на користь вико­ристання комбінованих формулювань. Наприклад, приблизне форму­лювання могло б бути схоже на таке: «обмеження мають бути пропорцій­ними (обґрунтованій) меті та зводитись до необхідного мінімуму». Воно надало б можливість попередити регресивні з точки зору прав людини інтерпретації правозастосувача, а також підкреслило б необхідність вста­новлення наявності менш обмежувального заходу.

Можливо, доцільним є також формальне закріплення вимоги пере­вірки наявності альтернативного менш обмежувального заходу, адже незважаючи на те, що вона розуміється сама собою, не слід ігнорувати потенційно можливі інтерпретаційні деформації, а також недооцінку її значення. Формулювання могло б закріпити, що пенітенціарна адмініст­рація, застосовуючи обмеження до в’язнів, повинна розглянути мож­ливість досягнення мети, яку вона ставить перед собою, менш обмежу­вальними заходами. Особливого значення воно набуло б тоді, коли для застосування обмеження необхідне письмове рішення. Така вимога на­дала б додаткових юридично значимих опорних точок для обох сторін у разі, якщо відповідне рішення про застосування обмежень буде оскар­жено в суді.

У своїй фінальній доповіді 2007 року, яка називається «Пошук доро­ги для підвищеної громадської безпеки», Комітет незалежного контролю Виправної служби Канади підтвердив ускладнення роботи пенітенціар­них співробітників через принцип мінімальності: «Працівники Виправ­ної служби, так як і суди, приділяли надто багато уваги цьому принци­пу (принципу мінімальності обмежень) у своїх щоденних рішеннях щодо в’язнів. Цей дисбаланс вплинув на те, що Виправна служба несе тягар обґрунтування того, чому вона не могла вжити менш обмежувального заходу, тоді як це правопорушник повинен обґрунтовувати його доступ до привілеїв у залежності від виконання свого індивідуального плану»^[1315].

Критики зазначають, що Комітет не врахував того факту, що принцип мінімальності обмежень відповідає Хартії прав і свобод^[1316], адже у своєму відомому рішенні у справі Оукса (Oakes) Верховний Суд Канади встановив стандарт, у відповідності до якого будь-яке обмеження прав, які містяться в Хартії, має спричиняти найменш можливе втручання в право^[1317]. Тим більше, у в’язничному контексті Верховний Суд Канади застосував цей стандарт у відомому рішенні у справі Сове (Sauve c. Canada)^[1318]. Також, на їхню думку, вилучення вимоги мінімальності із тексту Закону суперечить міжнародним стандартам, а саме Мінімальним стандартним правилам щодо поводження із в’язнями (правило, що влада повинна зменшувати різницю між життям у в’язниці та на волі) та Європейським в’язничним правилам (правило 3 щодо мінімальності обмежень).

Слід вказати, що остаточні пропозиції проекту змін до Закону про виправну систему є свого роду компромісом, адже відповідальні органи вимагали більш радикального вилучення принципу мінімальності. На­приклад, пропонувалось, щоб обмеження (заходи) були «відповідними» (appropriees) для того, щоб забезпечити захист громадськості. Крім того, пропонувалося доповнити виняток із правила, що засуджені продовжу­ють користуватися всіма правами за винятком тих прав, обмеження яких є необхідним наслідком призначеного покарання. А саме пропонувалось дозволити і обмеження, які необхідні для того, щоб «спонукати право­порушника слідувати своєму індивідуальному виправному плану»^[1319]. На додаток, пропонувалось, доповнити цю норму так, щоб закріпити ін­ше бачення збереження прав засуджених. Зокрема пропонувалась фор­мула, що засуджені продовжують користуватись усіма базовими правами членів суспільства, за винятком (...).

1318

Див. нижче.

Ці пропозиції піддалися нищівній критиці з боку експертів і, можли­во, саме тому вони тільки частково були відображені в змінах до Закону. Основні зауваження стосувались такого:

— принцип мінімальної необхідності випливає із Хартії та був встановлений у практиці Верховного Суду Канади. Пропонована зміна формулювання цього принципу суперечила досягненням у галузі конституційного права, а також філософії прав людини та пенітенціарної філософії Канади. Конституційний принцип підмінявся оперативними (практичними) міркуваннями. У від­повідності до Хартії тягар доведення обґрунтованості обмежень прав мав би лежати на органах державної влади, а не на особі. Відповідно, не в’язень повинен був доводити, що обмеження його права є необґрунтованим, а пенітенціарна влада спочатку повинна доводити обґрунтованість обмежень. Формулювання «відповідні» («належні») обмеження, яке мало застосовуватись замість категорії «мінімальних» обмежень, саме по собі було не­чітким та надавало надто багато дискреції владі. Як висловилася С. Міллер (Miller), одна із канадських посадовців, відповідаль­них за дотримання прав людини в пенітенціарній службі, «най­менш обмежувальні заходи... і є найбільш і єдиними відповідни­ми...». Хоча, на її думку, принцип мінімальності обмежень і не зобов’язував Виправну службу Канади, а лише спрямовував її пам’ятати, що вона відповідальна за утримання та контроль лю­дей, які мають права^[1320];

— пропозиція, що в’язні зберігають тільки базові права^[1321], є контр­продуктивною, адже вона замінює права на привілеї. Тобто во­на ґрунтується на принципі, що в’язні володіють тільки базови­ми правами (значення цього поняття не було пояснено, що само по собі викликало зауваження), а всі інші права повинні були ними здобуватися. Іншими словами, засуджені, які поводяться добре, заслуговують на те, щоб мати певні права, а ті, які пово­дяться погано, не заслуговують на них і тому не повинні мати певних прав. Таким чином, по суті пропонувалось створити під­ґрунтя для запровадження системи прав як привілеїв на кшталт британської^[1322].

Посилаючись на рішення Верховного Суду в справі Сове (Sauve), кри­тики зазначали, що це суперечить Хартії, яка передбачає надання прав особам не в залежності від того, чи вони заслуговують на них; також це суперечить філософії прав людини, яка спирається на ідею, що права не потрібно заслуговувати і що вони належать кожній людині, яка є цінні­стю вже в силу того, що вона людина^[1323].

Коли люди починають розглядатись як «гідні» чи «негідні» прав, цін­ність людської гідності порушується. У рішенні по справі Sauve Суд вка­зав: «Права, що передбачені Хартією, не є питанням привілеїв чи заслуго­вування, але є функцією членства в Канадському суспільстві, яке не може бути просто залишено осторонь».

Крім того, ідея авторів законопроекту, що обмеження прав виступа­ють свого роду покаранням та заохоченням до доброї поведінки, була названа «поганою педагогікою», адже права надаються в’язням для того, щоб прищеплювати їм відчуття співучасті в житті суспільства. Надання прав не повинно обґрунтовуватись, має обґрунтовуватись їхнє обмежен­ня. Коли пропонується протилежний підхід, який ґрунтується на ідеї, що ув’язнення розриває зв’язок між в’язнями та правами, то це не відповідає правовим традиціям Канади^[1324].

Варто звернути увагу на те, що виключення принципу мінімальності із Закону чи принаймні зменшення його ролі було миттєво відображено в деяких підзаконних актах. Наприклад, на наступний день після внесен­ня змін до Закону була прийнята нова Директива щодо персональної влас­ності в’язнів (№ 566-12). Якщо чинна раніше директива (від 14.10.2009) щодо цих самих питань містила норму, що рішення, які стосуються пер­сональної власності ув’язнених осіб, мають прийматися в залежності від потреб цих осіб та бути найменш обмежувальними (ст. 6), то в новій ди­рективі просто вказується, що у разі необхідності начальник установи мо­же застосовувати відповідні обмеження з тим, щоб не ставити під загрозу безпеку установи, безпеку і здоров’я в’язнів та дотримуватися вимог щодо попередження інцидентів (ст. 7 (b)).

З іншого боку, в окремих документах ця зміна не була відображена. Наприклад, у директиві «Управління поведінкою, пов’язаною із членоуш- кодженням та суїцидами в засуджених» закріплюється така мета: «Гаран­тувати безпеку в’язнів, які мають поведінку із ознаками ризику члено- ушкодження чи суїциду, використовуючи найменш обмежувальні заходи для того, щоб захистити життя та попередити будь-яке серйозне фізичне ушкодження, підтримуючи їх гідність у безпечному середовищі».

Якщо в інших країнах та на міжнародному рівні стандарти обмежень часто формулюються на прикладі права на приватність, то канадський Закон лише побіжно закріплює норми щодо втручань у нього. Наприклад, право підтримувати відносини із зовнішнім світом за допомогою поба­чень чи кореспонденції здійснюється в розумних межах, які закріплені наказами, для гарантування особистої безпеки чи безпеки виправної ус­танови (ст. 71). Однак недостатня деталізованість, яка міститься в Законі, компенсується Регламентом про виправну систему та умовне звільнення (Reglement sur le systeme correctionnel et la mise en liberte sous condition) (далі — Регламент). Проаналізуймо детальніше положення його норм, що стосуються обмежень прав.

Принцип мінімальності обмежень можна помітити в нормах Регла­менту, які стосуються дисциплінарних практик. Так, стаття 34 Регламен­ту вказує, що особа, яка головує на комісії з питань дисциплінарних стяг­нень, повинна враховувати те, що є найменш обмежувальним заходом у відповідних обставинах.

1324

В’язні мають право на побачення без перегородок, які виключають фі­зичний контакт, якщо тільки начальник установи чи інший співробітник не має обґрунтованих мотивів підозрювати, що перегородка є необхідною для безпеки установи чи осіб і якщо при цьому не має менш обмежуваль­ного заходу (ст. 90). Так само задля гарантування безпеки установи чи осіб може бути встановлено нагляд за побаченнями представниками пе­нітенціарних працівників чи за допомогою технічних засобів. Такий на­гляд має здійснюватися в спосіб, який найменше турбує у цих обставинах (ст. 90.2).

Самі візити можуть бути заборонені чи тимчасово призупинені. Ці обмеження права допускаються, якщо є обґрунтовані підстави підоз­рювати, що:

a) з одного боку, в’язень чи відвідувач під час візиту можуть:

— зашкодити безпеці установи чи осіб;

— підготувати чи вчинити кримінальний злочин;

b) з іншого боку, що застосування обмежень на побачення (напевно, мається на увазі застосування безконтактних побачень — прим. авт.) не дозволяє попередити відповідний ризик (ст. 91).

Специфікою канадського законодавства є те, що може бути застосо­ване повне призупинення побачень усіх в’язнів, якщо безпека установи знаходиться під серйозною загрозою і якщо не існує іншого менш обме­жувального рішення (ст. 92.1). Як правило, побачення не можуть бути за­боронені для депутатів, сенаторів чи суддів. Однак існує виняток: якщо це може зашкодити безпеці установи чи осіб, або якщо застосування об­межень побачення не дозволяє попередити відповідний ризик (ст. 93). Щодо таких заходів має бути повідомлено відповідних осіб із вказівкою мотивів їх застосування.

Допускається обмеження прав на листування та телефонні дзвінки шляхом їх читання та прослуховування, якщо:

а) є обґрунтовані мотиви вважати, що відповідне спілкування міс­тить або міститиме елементи доказів щодо: акту, який може загро­жувати безпеці установи чи осіб, або щодо кримінального право­порушення чи план для того, щоб вчинити таке правопорушення;

б) таке перехоплення комунікації є найменш обмежувальним вихо­дом у відповідній ситуації (ст. 94).

Такі обмеження вимагають письмового дозволу з боку начальника ус­танови або особи, яка призначена ним.

Законодавець додатково підкреслює, що ні начальник установи, ні призначена ним особа не можуть дозволяти такі обмеження листування та телефонних дзвінків, якщо немає обґрунтованих мотивів вважати, що перераховані вище мотиви мають місце (ст. 95.2).

Про вказані обмеження приймається відповідне повідомлення за­судженого із зазначенням мотивів їх застосування, а засуджений, у свою чергу, має право надати свої зауваження з цього приводу. Вимога пові­домлення може бути недотримана тоді, коли таке повідомлення може зашкодити розслідуванню в процесі. В такому разі засудженому має повідомлятись вказане рішення та надаватись можливість для вислов­лення своїх зауважень після висновків розслідування (ст. 94.3). Додаткові обмеження стосуються неповнолітніх, яким може бути обмежено право на кореспонденцію та телефонні дзвінки на письмову вимогу батьків (ст. 95).

Регламентом передбачаються і обмеження права на інформацію. Так, може бути заборонено передавання чи поширення в межах устано­ви публікацій, відео- та аудіозаписів, фільмів чи інформаційних програм, якщо є обґрунтовані мотиви вважати, що вони можуть загрожувати без­пеці установи чи осіб (ст. 96). Використання такої інформації може бути заборонено також, коли є підстави вважати, що вона буде доведена до ві­дома інших осіб та буде посягати на гідність іншої особи, принижуючи її чи ображаючи на підставі раси, національного чи етнічного походження, кольору, релігії або статі (ст. 96.2).

У Канаді в’язням не забороняється здійснювати право на збори, що, однак, передбачає можливість певних обмежень. Начальник установи мо­же наказати співробітникам спостерігати за будь-якими зборами в’язнів, щоб гарантувати безпеку установи чи осіб. Також, якщо є обґрунтовані мотиви вважати, що збори в’язнів або діяльність організації чи комітету в’язнів може загрожувати безпеці установи чи осіб, ці збори чи діяльність можуть бути заборонені (ст. 98). У такому разі в’язням має повідомлятись про застосування обмеження в письмовому вигляді із викладенням від­повідних мотивів, а вони, у свою чергу, мають право надавати свої за­уваження з цього приводу (ст. 98.2). Також з підстав можливості загрози безпеці установи чи інших осіб участь у зборах чи окресленій діяльності може бути заборонено окремим в’язням. Цьому має слідувати мотивоване письмове рішення із зазначення можливості надання в’язнем своїх заува­жень з цього приводу ст. 99).

Кожен в’язень має право сповідувати свою релігію та духовне жит­тя, якщо це сповідування чи це духовне життя не загрожують безпеці установи чи осіб, не передбачає (використання) заборонених предметів (ст. 100).

Канада дозволяє особам, які утримуються в пенітенціарних устано­вах, здійснювати підприємницьку діяльність за умови отримання від­повідного дозволу (ст. 112). Здійснення такої діяльності може бути доз­волено, тільки якщо, з одного боку, це дозволяє безпека та операційні міркування та, з іншого боку, ця діяльність є сумісною із індивідуальним планом ув’язнення.

Питання гарантій обґрунтування обмежень та їх пропорційності взагалі не закріплюється в нормах щодо обшуків (ст. 47-50). Більше того, періодичний обшук камери може бути проведений пенітенціарним спів­робітником за «відсутності чіткої підозри» (ст. 51), що тим не менш має за мету виявлення заборонених об’єктів чи інших речей, які можуть ставити під загрозу безпеку установи чи осіб (ст. 51) і здійснюється у відповідності до плану обшуків (ст. 51).

Зазначене свідчить, що Регламент містить низку детальних норм що­до обмежень, чим відрізняється від Закону. Ці норми втілюють принцип пропорційності та іноді включають вказівку на необхідність дотримання мінімальності обмежень. Водночас вказівка на мінімальність обмежень, яка відображала принцип мінімальності застосування обмежень прав в’язнів, була вилучена з загальної лімітативної клаузули Закону. Пропор­ційність, яка прийшла на зміну мінімальності, таким чином знаходить часткове відображення у вигляді мінімальності в Регламенті.

Висновок до підрозділу 3.4.1

Канадський Закон про виправну систему та умовне звільнення (1992) був розроблений для кращої реалізації у в’язничному контексті норм, за­кріплених у Канадській Хартії прав і свобод. Закон містить низку норм щодо обмежень прав. їх розробка стала предметом гарячих дискусій між експертами та Виправною службою. Вони ґрунтувались на міцній позиції громадськості та судовій практиці, що і дозволило їхнє прийняття та збе­реження протягом більш ніж тридцяти років без значних поступок на шкоду правам людини.

Науковці, які тривалий час розробляли Закон, виходили із принципу максимального обмеження в’язничної влади. Вона повинна була приділя­ти особливу увагу обґрунтовуванню обмежень, які застосовувала; завдя­ки Закону тягар обґрунтування також покладався судами на владу, яка, серед іншого, мала довести, чому в конкретній ситуації не було застосова­не менше обмеження. Більше того, відповідна Робоча група наголошувала на вимозі мінімальності обмежень, їхнє закріплення законом, а не підза- конним актом. Вона також була обережною з безпекою, як підставою для потенційних зайвих обмежень.

Важливою рисою напрацювань Робочої групи було те, що вона, ро­зуміючи, що важливо не тільки та не стільки закріплення права, як обе­режне встановлення порядку та рамок, допустимих для його обмеження, звертала більше всього уваги на порядок реалізації права, а також підста­ви та порядок його обмеження. Важливим досягненням стали і норми, які закріпили специфіку порядку реалізації та обмеження окремих прав, на додаток до загального стандарту обмежень.

Таким чином канадський стандарт вирізняється і закріпленням сут­тєвих процедурних гарантій від неналежного обмеження прав. До них відносяться письмове повідомлення засудженого про мотиви обмеження, надання йому можливості надавати свої зауваження щодо цього рішення, суттєве значення порядку оскарження обмежень тощо.

Складність реалізації на практиці принципу мінімальності призве­ла до розробки канадською владою змін до Закону для вилучення від­повідної вимоги. Ці зміни спровокували різку критику від інституцій громадянського суспільства, адвокатури та омбудсмена. На їхню думку, виключення мінімальності має не тільки теоретичне, а й суттєве прак­тичне значення.

Відстоювання принципу мінімальності в законі перетворилось у справжню юридичну війну, що свідчило про рівень його важливості для суспільства. В результаті мінімальність хоча і була виключена, але була замінена вимогою пропорційності. І хоча вимога пропорційності не спри­ймається канадськими фахівцями як така, що з однозначністю вимагає мінімальність обмежень, існує тенденція до розуміння пропорційності як такої, що включає вимогу мінімальності. Підтвердженням цього є норми Регламенту щодо виправної системи та умовного звільнення, які спрямо­вані на втілення Закону.

Канадський досвід застосування лімітативної клаузули свідчить про користь необхідності додаткової вказівки на мінімальність обмежень у лімітативних клаузулах, навіть якщо вони містять вимогу пропорцій­ності до обмежень прав.

Він також є прикладом приділення уваги процедурним аспектам за­стосування обмежень прав.

3.4.2.