Пенітенціарний закон

Закон про принципи пенітенціарної адміністрації та статусу в’язнів 2005 р. (Loi de principes concernant 1’administration penitentiaire ainsi que le statut juridique des detenus) (далі — Пенітенціарний закон, Закон), який за­звичай називають законом Дюпона, вважається рубежем на історичному шляху розвитку виконання покарань у Бельгії^[1387].

Законодавча криза, зокрема, полягала у визначенні змісту та значен­ня покарання у вигляді позбавлення волі виконавчою владою, відсутністю юридичного захисту в’язнів, переписуванням судових рішень шляхом ви­користання виконавчої влади та ін^[1390]. Тому, незважаючи на затяжне від­кладення вступу в законну силу^[1391], прийняття Закону було сприйнято як серйозний контраст у розвитку регулятивної бази^[1392]. Цей ефект був під­силений і тим, що Закон є суцільним відображенням ідей, закріплених у стандартах ЄСПЛ, КЗК та ЄВП^[1393].

Документ містить низку детальних норм, які безпосередньо закріплю­ють стандарти обмежень прав. Уже в розділі «Загальні фундаментальні принципи» у статті 6 вказується, що «В’язні не піддаються жодним обме­женням їх політичних, цивільних, соціальних, економічних або культур­них прав за винятком тих, які випливають із кримінального засудження чи заходу позбавлення волі та які є невід’ємними від позбавлення волі й тих, які визначені законом або у відповідності до закону».

Відразу слід підкреслити, що ця норма може тлумачитись неод­нозначно, а саме: факт засудження (чи захід у вигляді позбавлення волі) та закон є окремими джерелами обмежень.

Справедливій граматичній критиці піддає Закон професор К. Діжон, він зауважує на необхідності аналізу самої концепції позбавлення волі як джерела обмежень. Вказуючи на кому, яка стоїть між джерелом правово­го характеру (обмеження, які випливають із кримінального засудження чи заходу позбавлення волі) та між джерелом фактичного характеру (об­меження, які є невід’ємними від позбавлення волі), професор задається питанням: які позбавлення тягне саме по собі кримінальне засудження? Іншим питанням є також, чи допустимо, щоб обмеження не випливало із засудження, не було невід’ємним від позбавлення волі, але, разом з тим, було визначене законом? Професор проблематизує тему й іншими запи­таннями. Серед них можна виділити питання щодо співвідношення норм, які стосуються обмежень у цьому та в інших законах, де можуть міститися такі норми. У світлі того, що це впливає на вирішення конкуренції норм, чи буде в такому разі норма статті 6 нормою загального чи спеціального характеру^[1395]?

Щодо неоднозначності цієї норми висловлюються й інші фахівці, які займалися її детальним аналізом. У межах свого дослідження щодо права засуджених на соціальне забезпечення В. Ван Дер Планке та Г. Ван Лім- берген піддають детальному аналізу цю норму в контексті того, яким є її вплив на обмеження права на соціальне страхування.

Автори справедливо звертають увагу, що у світлі вказаної статті 6 обмеження права на соціальне забезпечення засуджених є сумнівним. На їхню думку, Закон передбачає три окремих джерела обмеження:

1. Саме засудження (наприклад, у разі призначення заборони займа­тись певною діяльністю).

2. Імперативи, які є невід’ємними від позбавлення волі (забезпе­чення зовнішньої чи внутрішньої безпеки, підтримка спільного життя в установі).

3. Закон (мотиви, які випливають із правил кримінального проце­су; наприклад, позбавлення права голосу у відповідності до закону про вибори)^[1396].

Перші два джерела, на думку авторів, не є проблемними, якщо зви­чайно це не вимагає правильно й логічно проаналізувати, що ж саме «випливає» із засудження або що є невід’ємним від позбавлення волі^[1397]. Автори були близько до того, щоб постати перед питаннями фактичних обмежень, що й призвело до цілком логічних питань: а яким чином обме­ження права на соціальне забезпечення не сумісне з позбавленням волі? Чому воно має підлягати обмеженню? Не повертаючись до проблематики фактичних обмежень, підкреслимо тільки додаткове підтвердження то­го, що замість надання інструменту додаткового захисту прав, як цього напевно бажали автори Закону, закріплення норми про необмеженість прав за винятками, коли ці права не можуть бути реалізовані в ув’язненні призводить до плутанини. При цьому така норма не надає додаткових ар­гументів особі, яка потребує захисту свого права. Вона скоріше матиме потенціал стати в нагоді при застосуванні представником влади диск­реційних повноважень у процесі правообмежувальної діяльності.

Що ж стосується третього джерела, то, на їх думку, воно виникає сум­нів — чи не створює воно ризик того, що може бути порушений зміст прин­ципу «юридичного захисту», адже виходить, що в’язень має право на все, що не заборонено іншим законом? Це призводить до того, що Закон про принципи сам по собі допускає обмеження власного принципу поваги до прав людини іншим законом.

З точки зору Ван Дер Планке та Ван Лімбергена, у світлі Закону по­збавлення права на соціальне забезпечення в’язнів має піддаватись від­повідному тесту «легітимації/обґрунтування». При цьому робиться по­силання на доповідь Комісії Дюпона^[1398], де вказувалось, що обмеження фундаментальних прав мають бути закріплені в законі і мають обґрун­товуватись щодо їх необхідності та призначення. Тому в разі апелювання до відповідності обмеження права на соціальне забезпечення Конституції Бельгії, Конституційний Суд мав би здійснити такий аналіз: чи переслі­дувало це обмеження обґрунтовану мету, яка сумісна із Пенітенціарним законом, і, якщо відповідь була ствердна, чи були використані засоби про­порційними для досягнення цієї мети^[1399]?

Пенітенціарний закон спеціально передбачає, у чому полягає караль­ний характер позбавлення волі: «виключно в повній або частковій втраті свободи пересування, а також в обмеженнях свободи, які пов’язані з нею невід’ємним способом» (стаття 9.1).

1399

Слід звернути увагу, що в бельгійському законодавстві терміни «ре­абілітація» та «реінтеграція» використовуються як дві окремих концеп­ції. Реабілітація відноситься до традиційного розуміння як відновлення в статусі повноправного громадянина, тоді як реінтеграція розглядається не в контексті виховання, а як обмеження негативних ефектів ув’язнення, а також наявності належної зайнятості та можливостей для підготовки до нового прийняття в’язня в суспільство^[1400].

Фундаментальним принципом Закону ще на стадії його розробки бу­ло закріплення статусу засудженого як суб’єкта права, що покращує пер­спективи реінтеграції. Для цього позбавлення волі має бути визначено як обмеження свободи пересування, до якої не може додаватись жодний каральний ефект так, щоб засуджений зберігав усі інші права^[1401]. Надання такого юридичного статусу вписується в концепцію покарання у відповід­ності до якої «боротьба із в’язничним травматизмом (...) розглядається як умова sine qua non для реалізації індивідуалізованих цілей, конструктив­них і орієнтованих на майбутнє»^[1402]. Якщо перед ув’язненням ставиться мета реінтеграції особи до суспільства, чиї норми особа порушила, то за­охочення до навчання цим нормам має відбуватись шляхом спонукання до здійснення прав, а не шляхом їх позбавлення^[1403].

Специфікою бельгійського Пенітенціарного закону є і те, що в ньому чітко закріплюється принцип пропорційності обмежень. Серед загальних принципів розділу «Порядок, безпека і застосування примусу» (Розділ 6) є всього три принципи: поєднання динамічної та статичної безпеки, про­порційність обмежень, відповідальність начальника установи й підпоряд­кованого йому персоналу за підтримку порядку та безпеки (стаття 105).

Принцип пропорційності, який у порівнянні із початковою версією був дещо видозмінений урядом під час законотворчого процесу^[1404], зна­ходить свій вияв у такому: «Обов’язки та обмеження прав, які поклада­ються на засуджених задля підтримки порядку та безпеки, повинні як за своєю природою так і за тривалістю бути пропорційними цим цілям» (стаття 105.1).

Принцип пропорційності безпосередньо торкається й використання дисциплінарних санкцій, які можуть полягати в застосуванні обмежень конкретних прав. Так, стаття 133 Пенітенціарного закону закріплює мож­ливість обмеження права на володіння певними предметами, позбав­лення чи обмеження^[1405] права користуватись бібліотекою (за винятками окремих видів літератури, як-то релігійної), позбавлення чи обмеження права на побачення, що може полягати також у встановленні перегородки під час побачень, позбавлення чи обмеження права телефонувати (може полягати в прослуховуванні розмов, їх збереженні та передачі правоохо­ронним органам у випадках, передбачених законом). Такі обмеження можливі протягом максимум 30 днів для першої категорії правопорушень (ст. 129) та 15 днів для другої категорії (ст. 130).

Окрема увага приділяється особам, які взяті під варту. Хоча поло­ження Закону не містять конкретних вказівок щодо обмежень їхніх прав, вони закріплюють деякі принципи, які можуть впливати на розуміння та ставлення до таких обмежень.

Наприклад, стаття 10 вказує, що із попередньо ув’язненими потрібно поводитись так, щоб у жодному разі не складалося враження, що їхнє по­збавлення волі має каральний характер. Так само у відповідності до стат­ті 13 Закону за винятком обмежень у відповідності до закону, поперед­ньо ув’язнені користуються всіма можливостями, які сумісні із порядком та безпекою.

Яскравим прикладом намагання законодавця шукати компроміси в застосуванні правообмежень є норма щодо необхідності права засуд­женого облаштовувати власну камеру, якщо це узгоджується з порядком та безпекою внутрішнього розпорядку.

Принцип узгодження (concertation) є важливою специфічною харак­теристикою Бельгійського Пенітенціарного закону. Згідно зі статтею 7 Закону в кожній в’язниці необхідно намагатись створити «атмосферу уз­годження». Для цього в кожній установі створюється орган узгодження для того, щоб дозволити в’язням висловлюватися щодо питань загально­го інтересу, стосовно яких вони можуть зробити свій вклад. З цього ви­пливає, що в’язень певною мірою приймає участь у встановленні порядку в установі, забезпечення якого, у свою чергу, є підставою для обмеження його прав.

Бельгійський Пенітенціарний закон вирізняється також особливою увагою до індивідуалізації обмежень прав. Наприклад, стаття 55 Закону дозволяє перегляд листів для забезпечення порядку та безпеки, однак у відповідності до статті 56 цей перегляд може здійснюватися тільки за наявності індивідуальних ознак необхідності перегляду задля інтересів безпеки та порядку. Закріплюється загальне правило — забороняється читання листів. Однак відразу ж встановлюється виняток — читання доз­воляється, якщо наявні персоналізовані ознаки того, що це необхідно для підтримки порядку та безпеки. Інтерес безпеки та порядку є таким, що встановлюється із урахуванням індивідуальних характеристик особи.

Додатковий акцент на виваженості втручання у право на приватність кореспонденції міститься в частині 2 вказаної статті, яка закріплює, що «коли це є абсолютно необхідним для підтримки порядку та безпеки», на­чальник установи має право (на підставі вмотивованого рішення) не пере­давати в’язневі листи, речі чи об’єкти, які були виявлені. Тобто законода­вець сумнівним способом вирізняє два ступені обґрунтованості потреби застосування обмежень — коли цього вимагає безпека та порядок, а також коли безпека та порядок цього вимагають «абсолютно».

Так само додатковим ступенем обґрунтованості можна назвати нор­му, у відповідності до якої в’язням може бути заборонено побачення, якщо мають місце індивідуальні ознаки того, що «побачення може пред­ставляти серйозну (виділено авт.) загрозу підтримці порядку чи безпеки» (стаття 59). Така заборона, щоправда, може мати місце, тільки коли без­пеку та порядок не може забезпечити проведення побачення через пере­городку. Так звані інтимні (в Україні — тривалі) побачення можуть бути заборонені також, якщо «особа в’язня має протипоказання для надання інтимного побачення» (стаття 59.1.3).

Для отримання побачень із особами, які не є родичами, потрібен по­передній дозвіл начальника установи. У дозволі може бути відмовлено, якщо відповідна особа не може обґрунтувати належний інтерес або якщо є індивідуальні ознаки того, що побачення може представляти загрозу для підтримки порядку та безпеки.

Обмеження права на приватність через встановлення перегородки під час проведення побачень може застосовуватись якщо: цього вимагає відвідувач або сам в’язень, відвідувач чи засуджений раніше порушували порядок проведення побачень і є мотиви підозрювати, що це порушен­ня може знову повторитись, а також якщо є серйозні мотиви вважати, що під час побачення матимуть місце інциденти, які можуть поставити під загрозу порядок чи безпеку (стаття 60.3). Це свідчить про те, що законо­давець вимагає індивідуального підходу навіть для порівняно незначного втручання у право на приватність. Для цього він вимагає від в’язничних адміністрацій звертати увагу на попередню поведінку в’язня.

Разом з тим таке обмеження, як застосування нагляду за побаченням є автоматичним і не допускає якого-небудь ступеню гнучкості (стаття 62), що не відповідає стандартам ЄСПЛ та КЗК. З іншого боку, візуальний на­гляд дозволяється (тобто може здійснюватись, а може й ні) за побачен­нями із адвокатами (стаття 67). Так само і з кореспонденцією (стаття 40). У Законі підкреслюється необхідність більш серйозного обґрунтування втручання у право на побачення з адвокатом. Начальник має право за­боронити такі побачення, тільки якщо є «серйозні підстави вважати, що побачення із адвокатом може серйозно (gravement) загрожувати безпеці^[1406]» (курсив авт.). Розуміння «серйозності», як і в статті 40, є досить розмитим та суттєво залежить від особи, яка застосовує обмеження^[1407]. Більше того, виникає логічне запитання: чи дозволяються обмеження, якщо вони за­грожують безпеці «не серйозно»?

Повне або часткове обмеження права на телефонні дзвінки може за­стосовуватися за умови, якщо є індивідуальні ознаки того, що це може за­грожувати підтримці порядку та безпеки (стаття 64). Цьому, як і у випадку із побаченнями, має передувати мотивоване рішення, яке повідомляється засудженому в письмовому вигляді.

Особливий підхід до обмежень права на контакти зі ЗМІ. Такі контак­ти можуть бути дозволені тільки за попереднього погодження із мініст­ром і мають бути сумісними не тільки із підтримкою порядку та безпеки, а й з мораллю та захистом прав і свобод третіх осіб, а також із повагою жертв злочину (стаття 70). Тобто цілі, з якими можуть застосовуватися від­повідні обмеження, є дещо розширені порівняно зі звичними цілями — по­рядком та безпекою установи.

Обмеження права сповідувати свою релігію чи філософію пов’язується із необхідністю поваги прав інших осіб (стаття 71). Згадка про те, що об­меження можуть пов’язуватись із безпекою та порядком не міститься в загальній нормі щодо права на сповідування релігії чи філософії. Проте вона відображена в нормі щодо права побачень із священиками. Так само участь у релігійних обрядах допускається за умови порядку, гідності й то­лерантності, які є невід’ємними від цих обрядів (стаття 74.2).

Обмеження права читати певні публікації може мати місце за рішен­ням начальника в’язниці. У разі необхідності воно мотивується та в пись­мовому вигляді повідомляється засудженому. Таке обмеження (забо­рона) може стосуватися як цілої, так і частини публікації тільки в разі, якщо це абсолютно необхідно для підтримки порядку та безпеки (стат­тя 77.3). Такими самими є підстави для заборони перегляду окремих теле- та радіопрограм (стаття 77.4).

Порядок та безпека є тими інтересами (Закон не використовує термін «цілі» у цьому контексті), з якими можуть застосовуватись і обмеження права на приватність у разі обшуку одягу (ст. 108.1) та в разі обшуку ка­мери^[1408] (ст. 109).

Закон також дозволяє особливі заходи безпеки. Ними можуть бу­ти вилучення певних предметів, заборона брати участь у певних видах зайнятості, цілодобовий нагляд, обов’язковість знаходження в камері, поміщення в спеціальну камеру безпеки (ст. 112). Ці заходи мають бути пропорційними загрозі (ст. 110) та застосовуватися протягом суворо не­обхідного строку (ст. 112). Дисциплінарні заходи мають обмежуватись си­туаціями, у яких підтримка порядку та безпеки установи їх «імперативно обґрунтовують» і щоб їх забезпечити не може бути застосований жоден інший захід (ст. 122).

В’язні зберігають право на побачення, участь у корисній діяль­ності. Однак ці права можуть здійснюватися настільки, наскільки вони є сумісними із заходами безпеки (ст. 113). Це є додатковою підставою для таких обмежень, яка має оціночний характер та відноситься до дискреції в’язничної адміністрації.

Умови праці мають, наскільки це можливо, наближатись до умов праці у вільному суспільстві. Обмеженням цього є випадки, коли таке наближення суперечить «природі ув’язнення» (стаття 83), тобто йдеться про наявність елемента допустимості фактичних правообмежень в’язнів. У дозволі на виконання іншої, ніж надається установою, роботі може бути відмовлено, якщо робота представляє загрозу для порядку та безпеки або якщо необхідний для цього з боку адміністрації контроль є надто обтяж­ливим (стаття 85). Така відмова має бути мотивована та надаватись засуд­женому в письмовому вигляді.

Особливе значення має окрема вказівка на обов’язковість мотивації всіх рішень, які приймаються у відповідності до норм Пенітенціарного закону. Винятком є ситуації, коли така мотивація не вимагається від­повідним законом від 29 липня 1991 року (закон «Щодо прийняття адмі­ністративних рішень»^[1409]) або ж якщо повідомлення такої мотивації може поставити під суттєву загрозу безпеку установи (стаття 8).

Це безпосередньо впливає і на процедуру обмеження прав, адже мо­тивація обмеження є сприятливою і навіть необхідною для належного застосування принципу пропорційності. Як вказувалось раніше, автома­тичність застосування обмеження, яка найчастіше проявляється у відсут­ності письмової мотивації та відноситься до дискреції органу державної влади, не сприяє втіленню принципу пропорційності. До речі, вказаний закон постійно використовується в’язнями при оскарженні рішень пені­тенціарної адміністрації^[1410].

Як вказувалось вище, необхідність мотивації рішень проявляєть­ся і в інших більш специфічних нормах щодо застосування обмежень. Так, мотивація рішення, а також сповіщення про неї в’язня вимагається в окремих випадках обмеження прав на кореспонденцію, права на поба­чення, права на телефонні розмови, права на ознайомлення із публікація­ми (право на інформацію), права на працю та ін.