Висновок до розділу 3.1

Франція вирізняється з-поміж інших досліджуваних країн перш за все тим, що ще у 1789 році Декларація про права людини і громадя­нина закріпила перший повноцінний «стандарт» щодо обмежень прав.

Французький Пенітенціарний закон є ідеальним прикладом для демонстрації помилок законодавця в закріпленні стандартів обме­жень прав у законодавстві. Ці помилки не залишились непомічени­ми ще під час розробки закону, однак далеко не всі зауваження були враховані. Як наслідок, головними недоліками французького стан­дарту є:

— відсутність вказівки на вимогу пропорційності обмежень. Саме лише закріплення того, що обмеження мають спрямовуватись до певної, навіть обґрунтованої мети, не достатньо для запобігання застосуванню необґрунтованих обмежень. Пропорційність пе­редбачає мінімальність обмеження для досягнення певної мети. Без вимоги мінімальності будь-яке, навіть найбільш жорстке об­меження можна пов’язати із необхідністю досягнення мети. До­ведення пов’язаності обмеження із метою не викликає жодних складностей і в Європейському суді. Крім того, відсутність про­порційності зводить судову практику до сухого тлумачення за­кону, замість ґрунтовного розмірковування щодо балансування індивідуальних та суспільних інтересів;

— закріплення ідеї, що особа не повинна зазнавати жодних, окрім неминучих в ув’язненні, обмежень. Встановлення того, що ж є не­минучим в ув’язненні, як було продемонстровано в попередніх розділах, є доволі проблематичним та радше може призводити до додаткових порушень прав замість їх додаткового захисту;

— відсутність узгодженості між цілями обмежень у загальній лімі- тативній клаузулі щодо обмежень прав, та окремих лімітативних клаузул щодо специфічних прав;

— французькі дослідники вказують на іншу проблему: безпеку та по­рядок як нечіткі цілі, з якими допускається застосування обме­жень у відповідності до Закону.

Вказана проблемність стандарту підтверджуєтеся і французькою су­довою практикою. У результаті лімітативна клаузула набагато частіше використовується судами не для захисту прав в’язнів, а як аргумент для підтримки позиції адміністрації установ про обґрунтованість застосова­них обмежень.

Особливістю французької доктрини є розуміння, принаймні на теоре­тичному рівні, особливого значення зближення правового статусу в’язнів із правовим статусом вільних громадян.

«Засуджений — повноправний громадянин», — такою є загальнови­знана ідея, певний ідеал, до якого має прагнути в’язнична система. Потяг теоретиків до зазначеного зближення статусів є настільки силь­ним, що доходить мало не до безапеляційного сприйняття широким загалом утопічної ідеї, що засуджений позбавляється тільки «свобо­ди піти і прийти», тобто свободи пересування. Ця ідея є популярною і в інших країнах, однак у Франції вона, схоже, сприймається набагато серйозніше.

Набагато реалістичнішими та прогресивнішими є ідеї французь­ких дослідників про необхідність максимального зближення поло­жень в’язничного права із іншими галузями права, які застосовуються до вільних осіб (зближення із т. зв. “droit commun”). Іншими словами, норми права, які застосовуються до в’язнів, мають бути максимально схожими, або, ще краще, тими ж самими нормами, які застосовують­ся до вільних осіб. Для позначення зближення пенітенціарного права із droit commun нами пропонується термін «юридична нормалізація». Цей термін підкреслює особливе значення юридичного аспекту нор­малізації, який полягає у зведенні до мінімуму різниці у в’язниці та на волі юридичним шляхом. Залишається відкритим питання меж юри­дичної нормалізації, адже її кінцевим наслідком є зникнення в’язниці як такої.

Іншим важливим спостереженням є особлива роль судової практи­ки для розвитку французького пенітенціарного законодавства. Початок глобальних та радикальних реформ у в’язничній сфері Франції знаме- нується початком прийняття судами до розгляду певних категорій справ, як-то оскарження дисциплінарних заходів (1995). По сьогодні фахівці вважають головним індикатором розвитку прав в’язнів те, наскільки поширюється юрисдикція судів на всі аспекти життєдіяльності пенітен­ціарних установ.

Приклад юридизації в цій країні та її неоціненної ролі в захисті прав в’язнів привів нас до висновку про те, що одним із головних чинників за­побігання застосуванню необгрунтованих обмежень є можливість оцін­ки їх правомірності судами. Нами пропонується власне бачення того, як зробити обґрунтованість застосування обмежень предметом ефективно­го розгляду в судах.

Окремі пропозиції, як-от обов’язкове прийняття письмового та вмо­тивованого рішення при застосуванні правозастосовних обмежень чи особиста участь посадової особи, яка застосувала обмеження, у судово­му процесі, створення спеціалізованих суддів можуть покращити роль судів у пенітенціарній сфері і в застосуванні обмежень прав в’язнів зок­рема. Ці та інші наші пропозиції щодо посилення ролі суду в перевір­ці обґрунтованості обмежень формулюються з огляду на вітчизняний та зарубіжний досвід, проте вони потребуватимуть додаткової перевір­ки досвідом.