Юридизація пенітенціарної сфери

3.1.4.1. Юридизація і розвиток французького пенітенціарного права

Юридична нормалізація закономірно пов’язана із так званою «юри­дизацією» або «юрисдикціоналізацією» (juridicisation, Juridictionnalisation) пенітенціарного права^[1019].

Цей термін є особливістю французької правової традиції та зазнав значного поширення в юридичній літературі щодо пенітенціарної тема­тики. Поруч із ним використовується інший — judiciarisation. Він не має прямого відповідника в український мові та означає збільшення актив­ності звернень до суду заявників, щодо яких, на їхню думку, мали місце порушення закону.

У французькій доктрині обидва терміни часто плутають, та вони сут­тєво відрізняються^[1020]. Якщо перший — це юридичне збільшення мож­ливостей звернень до суду, то друге — це фактичне зростання кількості таких звернень. Юридизація є необхідною, однак не єдиною умовою для judiciarisation^[1021].

Французьке право історично формувалось під значним впливом су­дової влади, незважаючи на те, що на відміну від систем загального права суд не творив право безпосередньо, а лише «говорив» його^[1022]. Головним покликанням французького судді було «говорити правду»^[1023], а не тво­рити її. Не дивно, що для доктрини французького пенітенціарного права юридизація мала особливе значення та сприяла формуванню цього пра­ва як самостійної юридичної дисципліни^[1024]. Вся історія цієї галузі права обумовлена ступенем розвитку юридизації.

Ступінь можливості оскаржити до суду конфлікти, які виникали під час виконання-відбування покарань, завжди вважався індикатором роз­витку пенітенціарної системи та права, що регулює її діяльність. Низка книг, які присвячені тематиці пенітенціарного права, приділяють увагу юридизації та її впливу на зміну суспільних відносин, що складалися у французьких тюрмах. Це не має дивувати, адже саме завдяки юридиза­ції тюрма із «приниження республіки» стає юридичним місцем^[1025].

У цьому підрозділі ми не вдаватимемося до детального аналізу цього процесу, адже його дослідження не є метою нашої роботи. Натомість ми коротко опишемо суть розвитку пенітенціарної юридизації для того, щоб продемонструвати її значення та вплив на проблематику обмеження прав засуджених.

На початкових етапах становлення пенітенціарного права як дис­ципліни (кінець 80-х — початок 90-х) кожне нове проникнення права в середовище ув’язнення здавалось таким, що становить потенційну не­безпеку, таким, що може зменшити контроль персоналу над засуджени­ми і викликати безлади^[1026]. З погляду французьких фахівців, це бачення права було як мінімум неправильним, якщо не сказати смішним, адже та­ке проникнення, навпаки, має завданням надати можливість належного врегулювання, що може бути застосовано до всіх без різниці і, як наслідок, суттєво знизити напругу у відносинах^[1027]. З часом демократичний рів, що був викопаний між в’язницею і зовнішнім світом, мав бути засипаний^[1028]. Почали відкриватися засоби захисту прав в’язнів, народжувалася судова практика, що сприяло суттєвому прогресу у сфері в’язничного права^[1029].

Головні проблеми, які виникали в процесі звернення засуджених до судів, оберталися навколо одного принципового питання. Воно стосува­лось встановлення прийнятності судами скарг засуджених. Можливість засуджених оскаржити у суді ті чи інші застосовані до них заходи була обумовлена наявністю втручання в їхні права як наслідок вживання цих заходів.

Якщо захід визнавався таким, що відносився до внутрішнього поряд­ку, він переносився до сфери повного розсуду в’язничної адміністрації, а тому суди не повинні були втручатися в нього і він не підлягав оскар­женню (ne faisart pas grief). Критеріями визнання заходу таким, що відно­сився до внутрішнього порядку були такі:

1) ці заходи вважались такими, що не впливають на юридичний стан (situation juridique) засуджених, тобто відсутністю втручання в їхні права й свободи та модифікації правового статусу засуджених^[1032];

2) повністю внутрішні;

3) дискреційні^[1033]. Кваліфікація того чи іншого заходу, як заходу внут­рішнього порядку, полегшувалася повною відсутністю їхнього ви­значення, що призводило до свавільного трактування. Особливо це стосувалось визначення того, чи втручався захід у права особи.

У представленій для Спеціальної слідчої комісії Національної Асам­блеї доповіді містилась рекомендація жорстко обмежити законом вико­ристання заходів внутрішнього порядку, які не підлягають оскарженню у судах^[1034]. Ця рекомендація залишається не виконаною і по сьогодні. На практиці ж стандартними прикладами таких заходів завжди були до­даткова ізоляція в межах установи, поміщення в дисциплінарний ізоля­тор, переведення з однієї установи в іншу, зміна порядку реалізації різних прав та ін.

З часом підходи судів суттєво змінювалися. Державна рада (Conseil d’Etat)^[1035] почала визнавати, що окремі акти пенітенціарної адміністра­ції могли оскаржуватися в судах.

Однак це були дуже скромні кроки в напрямку до юридизації. Справж­ня «юридизаційна революція» була ознаменована рішенням у справі Марі 1995 року. В ньому Державна рада прийняла до розгляду позов про виз­нання незаконним рішення про поміщення засудженого до дисциплінар­ного ізолятора строком на 8 днів. Були нарешті встановлені критерії для визначення того, чи могло рішення в’язничної адміністрації бути піддано оскарженню: природа оскаржуваного заходу та його суворість, з огляду на становище засудженого. Тобто для встановлення того, чи відносився захід до внутрішнього порядку, до уваги мав братись не тільки юридич­ний, але й фактичний вплив заходу на засудженого, в тому числі на його матеріальне становище.

У подальшому позиція, висловлена в рішенні Марі, була розвинута в інших рішеннях: щодо визначення умов, на яких засуджені могли отри­мувати інформаційні матеріали^[1039], щодо поміщення засудженого в ізоля­цію^[1040]. У 2007 році Державною радою було додатково розвинуто питання критеріїв прийнятності позовів засуджених. Почали визнаватись прий­нятними скарги на переведення з однієї установи до іншої, яка відріз­няється рівнем безпеки та умовами тримання^[1041], звільнення з роботи в тюрмі^[1042], підпорядкування засудженого режиму підвищеної безпеки із постійною зміною місця відбування покарання^[1043]. Як наслідок розвитку цієї судової практики були також прийняті рішення, де визнавалось право засуджених на оскарження інших заходів, які раніше могли б розглядатись як заходи внутрішнього порядку: повний тілесний обшук^[1044], поміщення в умови превентивної ізоляції^[1045], зміна режиму тримання на відмінний від попереднього^[1046], порядок та умови проведення побачень^[1047], віднесен­ня до злісних порушників режиму (detenus particulierement signales)^[1048], застосування окремих дисциплінарних санкцій, як-то попередження (avertissement)^[1049].

Незважаючи на розвиток протягом останніх двадцяти років, кате­горія «захід внутрішнього порядку» продовжує застосовуватись для від­хилення позовів засуджених. До таких заходів продовжують відноситись, наприклад, питання первинної класифікації до місця відбування пока­рання, переведення із арештного дому до установи виконання покарань (etablissement pour peine), зміни місця відбування покарання одного рівня безпеки або відмови в такій зміні^[1051]. Однак такий підхід більше не вва­жається негнучким, і тепер звертається набагато більша увага не на фор­мальне віднесення заходу до такої категорії, а на реальний вплив на права засуджених; у разі встановлення значного впливу на права особи — захід, який традиційно визнається таким, що відноситься до внутрішнього по­рядку, може піддаватись оскарженню^[1052]. Варто відмітити, що разом із за­ходами індивідуального характеру з часом адміністративна юрисдикція почала визнавати такими, що підлягають судовому контролю, підзаконні нормативні акти, які регулюють окремі питання виконання покарання^[1053].

Незважаючи на те, що у Франції судова практика не вважається дже­релом права, її значення в розвитку права та правової політики величезне. Особливо це стосується рішень Державної ради. Наприклад, Пенітенціар­ний закон 2009 року багато в чому став наслідком розвитку судової практи­ки. Так само зазнали значних змін підзаконні акти. Показовими є новації в дисциплінарній сфері як наслідок змін Циркуляру щодо дисциплінарної практики у в’язницях^[1054], який врахував зауваження судової практики.

Суттєвим є вплив судової практики і на розвиток доктрини в’язничного права. Звичним є детальне коментування французькими фахівцями рі­шень національних судів щодо прав в’язнів.

Як вказує Д.

1056

Ibid. — Р. 102.

На відміну від позиції в’язничних адміністрацій, що судове втручан­ня шкодитиме нормальним відносинам, французькі автори вважають, що реальна ситуація є протилежною. Відсутність юридизації та всеосяжно­го регулювання за допомогою права і є справжньою причиною наявності конфліктів^[1057], адже можливість судового оскарження є своєрідним «кла­паном стравлення» і заходом для в’язнів виражати свою позицію без на­силля або звернення до ЗМІ^[1058]. Тому юридичний статус в’язнів у внутріш­ньому праві має посилюватись, таким чином відносини між засудженими та в’язничною адміністрацією трансформуватимуться в правові^[1059].

З іншого боку, варто розуміти, що всеохоплююче застосування права до відносин, що складаються в процесі виконання покарання, може роз­глядатись як позитивна практика лише за умови належної якості право­вих норм. В іншому разі негнучке застосування права може призводити до суттєвих проблем у підтриманні порядку та сприяти створенню різко негативної атмосфери в установі. Потрібно також мати на увазі застере­ження І. Гофмана, що тотальна регламентація в’язничного режиму є мор- тифікацією «цивільного я» засудженого^[1060]. Отже, наша теза полягає в тому, що право має застосовуватись до відносин у сфері виконання покарань, однак воно не повинно створювати атмосферу зарегульованості на шкоду обом сторонам оскільки ми знаємо, що така зарегульованість призводить до проблем з підтримкою порядку в установі^[1061]. У таких умовах немає місця для побудови сприятливих стосунків між в’язничним персоналом та в’язнями. У протилежному разі у в’язничній системі не буде місця для впровадження динамічної безпеки.

Проблема супротиву юридизації є давньою загальною проблемою пе­нітенціарних систем. Судді не хочуть вважатись такими, що втручаються у вироблення пенальної політики, хоча це неминуче на практиці. Річ у то­му, що вони розуміють, що не суди зобов’язані утримувати в’язниці, а тю­ремні адміністратори. Ця ідея лежить у корінні максимальної обережності та небажання судів при втручанні в практичні реалії, що відбуваються в пе­нітенціарній сфері^[1062]. Безпека, хороший порядок та дисципліна зазнали б проблем, якби тюремний начальник мав виконувати свої обов’язки з огляду на суддю, який виглядає з-поза його плеча^[1063]. Також судді бояться бути пе­ревантаженими, хоча з часом вони нормально звикають до юридизації^[1064].

Очевидно, що такої самої думки притримується і пенітенціарна адмі­ністрація, яка переконана в тому, що «їй видніше», як вчиняти з точки зору питань безпеки та підтримки режиму. Прихильники цього підходу вважа­ють, що втручання судової влади в пенітенціарну сферу часто є непродук­тивним або навіть контрпродуктивним^[1065]. Таке втручання може призводи­ти до підривання влади та авторитету адміністрації^[1066]. Саме тому еволюція юридичної складової виконання покарань не завжди робилася із згоди з установами. Установа завжди намагалась уникнути юридичних вимог^[1067].

Незважаючи на критичні точки зору щодо допустимості втручання судів у «внутрішнє» життя пенітенціарних установ, важко заперечити, що від того, наскільки процес юридизації торкнувся пенітенціарної системи, залежить прогрес підходів до обґрунтування обмежень прав.

Варто розглядати два аспекти впливу юридизації на практику вико­нання покарань: процедурний та матеріальний.

Процедурний аспект полягає в тому, що існує реальна можливість ос­карження в судах тих чи інших заходів, які втручаються в (обмежують) його права. Він дозволяє захищатись від необгрунтованих обмежень, а та­кож змінює практику подальшого застосування цих обмежень щодо окре­мого засудженого або і щодо більш широкого кола осіб.

Матеріальний аспект полягає у впливові судової практики на «очи­щення» пенітенціарного законодавства від необгрунтованих обмежень. Це може відбуватись як шляхом поступового опосередкованого впливу цієї практики на модифікацію, скасування чи створення норм права, так і шляхом безпосередньої зміни чи скасування норм у разі, якщо судовий орган має відповідну юрисдикцію (адміністративну чи конституційну).

Приклад Франції демонструє значення юридизації для розвитку ок­ремої доктрини стосовно обмежень прав засуджених. Постійне вирішен­ня питання про обґрунтованість чи необґрунтованість обмежень судами закономірно змушує судову, а також виконавчу й законодавчу владу змі­нювати та розробляти нові стандарти обмежень.

Однак вплив юридизації в цій країні не є унікальним. Наприклад, у США юрисдикціоналізація також була провідником у пенітенціарній ре­формі. Головними її наслідками були:

1) бюрократизація тюрем у позитивному значенні — краще докумен­тування й мотивація рішень;

2) збільшення процедурних гарантій;

3) з’явилось нове покоління в’язничних співробітників, які змогли працювати у відповідності до нових, вищих стандартів;

4) підвищилась обізнаність громадськості щодо тюрем;

5) в’язні підвищили громадську активність щодо захисту своїх прав;

6) падіння духу (demoralization) в’язничних співробітників;

7) ускладнився контроль щодо в’язнів;

8) почався рух щодо покращення національних тюремних стандар­тів^[1068]. Варто підкреслити, що наслідки 6 та 7 мали місце у зв’язку з тим, що в’язнична адміністрація була не готова працювати за чис­ленними процедурами. Правові атаки та судове втручання, за сло­вами деяких в’язничних посадовців, фатально підірвали їхню здат­ність адмініструвати їхні установи і підтримувати базові порядок та дисципліну^[1069]. У свою чергу, ці наслідки в тривалій перспективі призвели до таких позитивних зрушень, як поява персоналу, під­готовленого до ефективної роботи, незважаючи на наявність жор­стких процедур та, як результат, краща захищеність прав людини.

1069

Ibid. — P. 430.

Особливу роль судів у боротьбі проти необгрунтованих обмежень прав засуджених підкреслюють Зімрінг та Хокінс^[1070]. Вони вважають, що коли головним гравцем процесу встановлення та обґрунтування обме­жень прав стає не суд, а законодавець, то він, напевно, керуватиметься міркуваннями політичної доцільності/репутації (підтримка громадян, як правило, вимагає максимально обмежувальної (репресивної) в’язничної політики) та бюджетної економії. Схоже стосується і виконавчої гілки вла­ди. Тому спеціальний чи загальний суд у цьому разі має найкращі шанси розглядатись як єдиний по-справжньому незалежний суб’єкт, що міг би втручатись у контроль відбування покарання^[1071].

Визнання обмеження права необгрунтованим може мати місце як що­до окремих засуджених, як це, наприклад, із поміщенням у дисциплінар­ний ізолятор, забороною отримувати побачення, так і щодо невизначеного їх кола, як це в разі встановлення автоматичних обмежень підзаконними нормативними актами чи законами. Для оскарження обмежень у першо­му випадку засуджені повинні мати змогу звернутись до адміністратив­ного чи звичайного суду, а в другому — до юрисдикції, яка компетентна зі скасування актів.

Особливої ваги судовий контроль набуває для прийняття індивідуаль­них рішень. Пояснюється це тим, що більш жорсткий судовий контроль, особливо якщо він може мати вплив на посадову особу, обмежувальні дії чи рішення якої були визнані незаконними, сприяє розвитку мотивування рішень правозастосувачем. Саме належна мотивація становить фундамент для визнання судом обґрунтованості застосованого обмеження. Це вима­гає від в’язничної влади розвитку техніки мотивування застосування об­межень. Що стосується правотворця, який створює норми, на підставі яких застосовуються обмеження, то як тільки він починає розуміти, що його акти детально аналізуються судами на підставі пропорційності, він почне розробляти проекти актів уважніше^[1072]. З іншого боку, у разі недостатності в пенітенціарної адміністрації відповідних аргументів це також матиме потенціал стримувати її від застосування правозастосовних обмежень.

Іншою роллю судді є доповнення діяльності законодавця поясненням норм права, які містять обмеження. Оскільки законодавець не пояснює мотиви прийнятого нормативного акта, суддя вже a posteriori має оціню­вати раціональність обмежень, які міститься в ньому^[1073].

Удосконалення процедурного аспекту застосування державного при­мусу має безпосередній вплив на легітимність юстиції^[1074], а тому від нього залежить те, наскільки засуджені будуть бажати добровільно піддаватися рішенню, яким обмежуються їхні права, і загалом порядок в пенітенціар­ній установі^[1075].

Окремі автори вказують на два аспекти легітимності: матеріальний та процедурний^[1076].

Матеріальний аспект включає відповідність стандарту повсякденного життя очікуванням. У контексті нашого дослідження це стосується обсягу обмежень, які застосовуються до в’язнів. Тоді як процедурний аспект сто­сується порядку їх застосування та вирішення пов’язаних диспутів. Варто мати на увазі й те, що легітимність у матеріальному плані передбачає не «задобрювання» (pleasing) в’язнів, а відповідність стандартів раціональ­ним очікуванням^[1077]. В українському контексті, в’язні так само сприйма­ють обмеження, якщо вони відповідають загальному розумінню раціо­нальності та прийнятності^[1078]. Більше того в’язничний персонал сам може піддавати оцінці раціональність певних правових норм. У разі ж їх нера­ціональності він може вдаватися до їх «недозастосування». У зв’язку з цим А. Симкович вказує на емпіричні складнощі встановлення «виправданих правил» та задає запитання: наскільки невиправданими та застарілими мають бути формальні правила, щоб морально виправдати уникнення їх виконання?^[1079]

У в’язничній установі очікування засуджених щодо стандартів обме­жень може бути завищене або викривлене, а тому цей аспект легітимності може бути особливо складно забезпечити. З цієї перспективи процедур­ний аспект потенційно набуває особливого значення.

Юридизація обмежень прав засуджених є необхідним кроком для юридичної нормалізації, про яку йшлося в попередньому розділі. Во­на вимагає певної законодавчої організації та закріплення відповідних процедурних норм. У випадку засуджених це могло б бути забезпечено через закріплення кількох норм, які гарантували б право звернення до суду за ефективним захистом від необгрунтованих обмежень. Як спра­ведливо вказує Г. Фоґер, необхідно пом’якшувати умови звернення за за­хистом своїх прав до суду, адже це обґрунтовується специфікою самого ув’язнення. Якщо можна припустити, що обмеження матеріальних прав відбувається через неминучі в ув’язненні обмеження, то не можуть мати місця обмеження процедурних прав тією мірою, якою вони є незамінни­ми (потрібними) для захисту цих матеріальних прав^[1080].

З огляду на роль судів у розвитку стандартів обмежень прав, розглянь­мо детальніше як можна сприяти розвитку судової практики у в’язничних справах.

3.1.4.2. Конструювання норм-гарантій звернення засуджених до суду

а) Чітке закріплення права на звернення

Перш за все, у нормах права має міститися чітка вказівка на те, що в разі застосування будь-яких обмежень, засуджений має право зверта­тись до суду та вимагати їх скасування на підставі необґрунтованості^[1081]. Така вказівка могла б бути доповненою стосовно того, що потрібно вважа­ти обмеженням у широкому розумінні.

При цьому, щоб не допустити зловживання такою нормою для ви­знання неприйнятними позовів, така стаття мала б бути сформульова­на у вигляді невичерпного переліку обмежень, щодо яких в’язні можуть звертатись до суду. У такому вигляді вона надала б орієнтири як для за­суджених у разі бажання звернення їх до судів, так і для пенітенціарної адміністрації, на яку це мало б окреслений вище «розвиваючий» вплив — спонукання до більш виваженого застосування правообмежувальної реп­ресії та більш обґрунтованої мотивації обмежень.

Наприклад, вказівка на те, що застосування дисциплінарної санкції є застосуванням обмеження чи обмежень була б належним законодавчим закріпленням гарантованої підстави для оскарження таких заходів. Від­критість же переліку могла б бути сформульована шляхом перерахування найбільш часто застосовуваних обмежень. Ними могли б бути, наприклад, дисциплінарні стягнення, проведення обшуків, обмеження права на при- ватність шляхом читання листів, прослуховування телефонних розмов, порядку організації проведення побачень, застосування відеоспосте- реження. Для закріплення невичерпності переліку в кінці цього списку можна було б закріплювати таке формулювання як «та інші обмеження прав людини».

б) Стандарт обґрунтованості обмежень

Норми мають закріплювати стандарт, за допомогою якого буде здій­снюватись оцінка обґрунтованості обмеження. Основою цього стандарту може стати доктрина пропорційності. Вона має враховувати в’язничний контекст (наприклад, при встановленні допустимих цілей, тривалості об­межень та ін.) та встановлювати порядок аналізу обмеження на предмет пропорційності.

Застосування такого стандарту дозволила б судам замість сухої пе­ревірки відповідності певної практики нормам закону використовувати більш гнучкий стандарт, який передбачає балансування індивідуальних та суспільних інтересів. Саме балансування має розвиваючий вплив на судову практику, адже вимагає детальної мотивації рішень від пенітен­ціарної адміністрації та судів, викладення аргументів та контраргументів. Крім того, цей стандарт дозволяє пряме застосування загальної лімітатив- ної клаузули у випадках, коли інше законодавство не дає чіткої відповіді на питання щодо обґрунтованості обмеження того чи іншого права.

Необхідність перевіряти обмеження через певний стандарт оцінки обґрунтованості обмеження залежить від типу обмеження. Якщо воно є автоматичним, то застосування стандарту є проблематичним або й не­можливим, адже за дефініцією застосування обмеження є обов’язковим незалежно від волі правозастосувача чи суду. У такому разі суд може ли­ше обмежитися встановленням того, чи було застосування обмеження та­ким, що відповідало закону.

Щоправда, якщо суд уповноважений скасовувати норми права, то цей стандарт може бути використаний для перевірки обґрунтованості норми, яка закріплює обмеження. Правила юрисдикції, а також правила щодо визнання незаконними та/або неконституційними певних норм, як правило, знаходяться в законодавстві, що регулює функціонування ад­міністративної та конституційної юрисдикції. Встановлення належної юрисдикції може саме по собі бути проблемним.

в) Встановлення підсудності

Звичайною справою є плутанина щодо того, які питання відносять­ся до компетенції адміністративних, а які до інших юрисдикцій. Тому мають встановлюватися чіткі правила щодо судової юрисдикції справ, пов’язаних з пенітенціарною сферою.

Одним із варіантів подолання проблеми підсудності може бути ство­рення спеціалізації суддів. Прикладом може бути створення пенітен­ціарного судді. Крім подолання проблеми підсудності інститут пенітен­ціарних суддів позитивно впливає на ефективність судового контролю за діяльністю органів і УВП у державах, де він існує^[1082].

Наприклад, перспективним є модель пенітенціарного судді, який має можливість не тільки розглядати питання, пов’язані із виконанням покарань (!’execution des peines), як-то умовно-дострокове звільнення, як це у Франції, але й розглядати скарги на проблеми, які пов’язані з умовами відбування покарання, як це в Італії чи Румунії. На наше переконання, впровадження пенітенціарного судді в цьому сенсі має кілька позитивних ефектів^[1083]:

— наближення суду до в’язнів є одним зі способів покращити доступ до правосуддя, адже особиста присутність під час засідання зви­чайного суду може бути проблематичною, якщо особа утримується в пенітенціарній установі^[1084]. Водночас, особиста присутність є при­нциповою, коли йдеться про необхідність того, щоб адміністрація установи пояснила мотиви свого рішення щодо обмежень права та щоб отримати заперечення в’язнів проти них. До того ж, немож­ливість особисто в’язнем представити судді аргументи може роз­глядатись як порушення Конвенції в окремих категоріях справ^[1085];

— краще розуміння суддями проблем, пов’язаних із виконанням по­карань та безпекою загалом. Адміністрація пенітенціарної уста­нови перестає бути монополістом на знання щодо безпечності тих чи інших обмежень. Суддя ж, хоч і не є фахівцем з пенітенціарних питань, навчається на своєму досвіді та стає експертом у спірних аспектах пенітенціарної сфери^[1086];

— можливість безпосереднього дослідження доказів, які знаходяться в установі^[1087].

г) Доступ до необхідних документів

Для ефективного здійснення права в’язнів на судовий захист має на­лежно врегульовуватись питання їхнього доступу до документів, необхід­них для оскарження обмежень. Право на індивідуальне звернення до суду, як це підтверджує практика ЄСПЛ за статтею 34 Конвенції (право на індиві­дуальну заяву), включає право вільного доступу до документів, які необхід-

ні для такого звернення. Проблеми, до яких може призводити неврегульо- ваність такого доступу, є численними: починаючи з пропуску засудженим строків звернення до суду чи вчинення процесуальної дії з метою оскар­ження і закінчуючи повною неможливістю отримати документ, необхід­ний для звернення. Ця проблема є систематичною для України, що було визнано Європейським судом і на що нами раніше вже зверталась увага^[1088].

До речі, в процесі обговорення проекту нових ПВР із громадськістю нам вдалося домогтися певних змін до нових ПВР з цього приводу. Однак ДПтС серйозно викривила зміст наших пропозицій. Так, нами пропонувалось, щоб «у разі потреби засуджених у копіях документів, пов’язаних із реалі­зацією їх прав та законних інтересів, що містяться в особовій справі засуд­женого, та медичних документів^[1089], їм надається можливість зняти копії із них. У разі відсутності коштів на його особистому рахунку виготовлення копій таких документів здійснюється за рахунок установи виконання по­карань. У такому разі копії необхідних документів надаються адміністра­цією установи виконання покарань засудженому в триденний строк після подачі ним письмової заяви начальнику установи виконання покарань»^[1090].

Натомість у ПВР з’явилось кілька правил щодо отримання копій документів, необхідних для звернення; вони значно звужують закріп­лення можливості доступу до копій порівняно із вищезазначеною про­понованою нормою. Тепер у п. 13.1 ПВР вказується: «У разі потреби, що пов’язана з реалізацією прав та законних інтересів засудженого, копії цих документів (отриманих від судів, інших державних органів та уста­нов у результаті звернення до них засудженого — прим. авт.) надаються йому адміністрацією установи виконання покарань за його письмовою заявою в п’ятиденний строк»^[1091]. Так само в п. 12.1 ПВР вказується, що «у разі наявності в засудженого копій документів, які були зроблені ним під час досудового розслідування та судового розгляду справи та які зберігаються на складі установи виконання покарань, за заявою засудже­ного адміністрація установи надає ці копії в разі потреби, що пов’язана з реалізацією прав та законних інтересів». Більше того, у ПВР залиши­лася норма, у відповідності до якої: «при надходженні до засудженого листа з Європейського суду з прав людини про необхідність надання копій документів, що містяться в особовій справі засудженого, та в разі відсутності коштів на його особовому рахунку виготовлення копій таких документів здійснюється за рахунок установи виконання покарань...» (п. 9.2 ПВР). Таким чином можливість отримання безкоштовних копій врегульовано щодо звернень до ЄСПЛ, але не до національних судів, хо­ча звернення до них є передумовою звернення до ЄСПЛ. Але й у випадку з ЄСПЛ правило встановлює, що отримання безкоштовних копій з метою звернення до ЄСПЛ потрібно... звернутися до ЄСПЛ з тим, щоб адмініст­рація установи отримала лист про необхідність відповідних копій^[1092].

Усі вищенаведені приклади свідчать про актуальність зауважен­ня повного доступу засуджених до документів, які необхідні їм як для звернення як до ЄСПЛ, так і до інших судів. Додатковою перепоною для реалізації права на звернення у зв’язку із сказаним є також норма, яка стосується переліку документів, які можуть зберігати при собі засуд­жені. Так раніше у відповідності до Додатку 6 колишніх ПВР засудже­ним дозволялося зберігати при собі копії вироків та ухвал судів, а також кореспонденцію з питань їх звернення до Європейського суду з прав лю­дини. У нинішніх правилах ця заборона не стосується також квитанцій на зберігання грошей, речей та цінностей, а також кореспонденції від Омбудсмана та його представників, органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноважених осіб таких міжна­родних організацій, суду, прокурора, а також захисника в кримінальному провадженні. Однак крім того, що винятки щодо збереження документів де-юре стосуються тільки вхідної, а не вихідної кореспонденції, вони не стосуються й усіх інших документів, серед яких, наприклад, різноманіт­ні довідки, у тому числі отримані в медичній частині пенітенціарної ус­танови. Можна уявити величезну кількість документів, які необхідні для реалізації прав засуджених і зберігання яких можна формально заборо­нити у відповідності до ПВР.

Вказана проблематика не є чужою і для Франції. Генеральний кон­тролер тюрем у своєму рішенні щодо зберігання особистих документів ув’язненими особами і їх доступу до документів^[1093], вказуючи на пробле­ми дотримання конфіденційності, звернув увагу також на низку проблем щодо доступу до необхідних документів, у тому числі для реалізації права на захист у суді. Серед них ускладнений доступ до документів щодо мо­тивів ув’язнення, оскільки в’язні не мають вільного доступу до канцелярії та повинні просити організувати візит до неї (при тому, що вона може бути недоступна в певний час), ускладнення отримання копій, оскільки пенітенціарна адміністрація посилається на статтю 42 Пенітенціарного закону, яка, на подив, спрямована на захист прав засуджених. При цьому проблематика стосується як документів із кримінальної справи, так і ін­ших документів.

На думку Генерального контролера, в’язні повинні мати можливість зберігати будь-які особисті документи, за винятком таких як, наприклад, паспорт, посвідчення медичної страховки, або ж передати їх на умовах конфіденційності до канцелярії (п. 5-7). При цьому вони повинні мати доступ до цих або інших документів, які їх стосуються, у будь-який мо­мент та можливість забрати їх зі зберігання (п. 9, 10). При цьому особисті документи мають розглядатися як власність засудженого, яка захищена Протоколом 1 до Європейської конвенції (п. 10). У відповідності до за­кону про інформацію, документи та свободи ув’язнені особи, як і вільні особи, мають право у розумний строк мати доступ до адміністративних документів, які не є персональними. Як результат, Генеральний конт­ролер рекомендував змінити відповідне законодавство (ст. 42 Пенітен­ціарного закону та пар. 2 статті 19-V Типових правил внутрішнього роз­порядку) (п. 13).

Недоліки вільного доступу до необхідних для звернення до суду до­кументів можуть суттєво перешкоджати захисту від необгрунтованих обмежень. Наприклад, довести необґрунтованість обмеження права на медичну допомогу є ускладненим за неможливості надання окремих документальних підтверджень. Особливого значення право на доступ до документації набуває в разі обмеження тих чи інших прав шляхом застосування дисциплінарних санкцій. Ув’язнена особа повинна мати можливість знімати копії із своєї дисциплінарної справи для побудови захисту в суді чи в порядку адміністративного оскарження. В іншому разі ефективність реалізації захисту від необгрунтованих обмежень неодмін­но ставиться під загрозу. Також важливим є швидкість отримання копій документів, адже це впливає на дотримання процесуальних строків та на ефективний захист загалом.

д) Необхідність формалізації застосування обмежень та мотивація рішень

Для того, щоб можна було ефективно реалізувати право на захист у суді засуджені повинні мати можливість оскаржити документ, яким до їхніх прав застосовано обмеження. Такий документ не є обов’язковою умовою оскарження, адже до суду можна звернутись і в разі застосування обмеження за відсутності письмової форми. Однак його наявність суттєво полегшує ефективне оскарження.

По-перше, наявність письмового документа про застосування обме­ження є підтвердженням самого застосування обмеження. Уявімо ситу­ацію: за відсутності письмового рішення до засудженого застосовується обмеження у вигляді постійного відеоспостереження, перевірки його ко­респонденції чи проведення обшуку. У такому разі може виявитись, що засудженому необхідно доводити в суді не тільки необґрунтованість та­кого обмеження, а й те, що воно взагалі мало місце. Таке доведення не є легкою справою в умовах ув’язнення. Наприклад, традиційне доведен­ня за допомогою свідків є ускладненим, адже навіть якщо є засуджені, які могли б підтвердити застосування обмеження, вони можуть не бажа­ти допомогти, побоюючись негативних наслідків зі сторони адміністра­ції установи.

Рішення може прийматись як до, так і після безпосереднього початку застосування обмежень у разі, коли це є доцільним з огляду на специфі­ку обмеження. Наприклад, у разі обмеження права шляхом проведення обшуку або використання наручників його застосування може вимагати оперативності, що не допускає попереднього складання процесуального документа. У такому разі рішення може бути прийнято без дотриман­ня письмової форми із подальшою його формалізацією та мотивацією. Звісно, як правило, це не стосується різноманітних тривалих обмежень, як це, наприклад, стосовно права на кореспонденцію, застосування ві- деоспостереження чи заборони доступу до певних публікації чи інтер- нет-сайтів.

Як і в кримінальному процесі, у кримінально-виконавчому праві на­лежне повідомлення та надання рішення, яке стосується прав особи, є по­казником, за яким можна судити про процесуальну захищеність особи від зловживання владними повноваженнями представниками держави. Біль­ше того, з урахуванням труднощів із доступом до документів у пенітен­ціарних установах значення цього процесуального аспекту є особливим. У засудженого можуть виникати проблеми з доступом до рішення про застосування обмеження з огляду на вказані вище проблеми. Однак голо­вною перепоною є те, що кожен доступ до подібних рішень сприймається пенітенціарною адміністрацією як потенційна загроза їхнім службовим інтересам. Закономірно, що сподіватись на безперешкодний, а тим більше швидкий, доступ засудженим не доводиться.

Важливим чинником з точки зору звернення до суду могло б стати і зазначення порядку та строків оскарження такого рішення як до вищо­го в’язничного керівництва, так і до суду чи прокуратури. Рішення про застосування обмежень могло б повідомлятися засудженому під особис­тий підпис.

По-друге, наявність процесуального рішення є одним із чинників покращення мотивації рішень і надає можливість вибудувати стратегію захисту в суді, відштовхуючись від наявної мотивації. Більше того, як вказувалось, надання та розуміння особою мотивів рішень сприяє легі- тимності рішень органів державної влади^[1094]. Важливість такого розумін­ня повною мірою стосується рішень пенітенціарної адміністрації^[1095], адже засуджені мають особливо загострене почуття справедливості^[1096].

Наявність належної мотивації є вимогою визнання обґрунтова­ним застосування обмежень, яка міститься і в Європейській конвенції. До того ж, право на ефективний засіб правового захисту (ст. 13 Конвенції) включає вимогу належної мотивації оскаржуваного рішення. Наприклад, що стосується рішень про застосування дисциплінарної санкції у вигляді поміщення в ізолятор (а отже, і обмеження прав), то засуджений неми­нуче «повинен могти оскаржити як форму, так і суть, а отже, і мотиви такого заходу»^[1097]. Обов’язковість детального мотивування може бути й додатковою запорукою того, що обмеження застосовуватимуться більш виважено. Зважування всіх «за» та «проти» неминуче буде сприяти об­думаному рішенню та буде більш обґрунтованим, ніж тоді, коли такого роду вимога відсутня.

По-третє, наявність мотивів рішення дає можливість встановити, якою була законодавча підстава для його застосування. Встановлення в рішенні законодавчої підстави дає можливість краще зрозуміти її ін­терпретацію та контекст оскарження. У залежності від них засуджений чи його законний представник вибудовуватиме стратегію захисту та підби­ратиме релевантні аргументи в суді.

Також мотивація рішення дозволяє зафіксувати обставини, які пе­редували обмеженню права та сприяли його мотивації. До таких обста­вин має відноситись, у першу чергу, попередня поведінка засудженого, у тому числі і в інших установах виконання покарань. На її основі має встановлюватися ступінь індивідуального ризику кожного конкретного засудженого.

На необхідності встановлення індивідуального ризику при засто­суванні обмежень неодноразово та однозначно наголошували ЄСПЛ та КЗК^[1098]. У своїх рішеннях Суд навіть прямо вказував, що держави ма­ють розвивати свої техніки оцінки індивідуального ризику засудже- них^[1099]. Ця вказівка стосувалася оцінки ризиків як підстав для застосу­вання обмежень прав.

Варто зауважити про проблематичність оцінки ризику окремих за­суджених. Пенітенціарна адміністрація тяжіє до оцінки ризику на під­ставі тяжкості злочинів, які скоїв в’язень, у той час як пенітенціарна небезпечність та рецидивна небезпечність не співпадають^[1100]. Сама ж небезпечність є концепцію, яка залежить від суспільних цінностей і по­глядів на злочин та покарання^[1101]. На додаток, існуючі системи оцінки індивідуального ризику переважно спрямовані на встановлення ре­цидивного ризику, а не ризику під час перебування в пенітенціарному середовищі.

е) Звільнення від судового збору

В’язні є особами, які є набагато активнішими за інших у своїх звер­неннях до судів. Тому повне звільнення цих осіб від сплати судового збору може нести в собі загрози зловживання правом на звернення, з іншого бо­ку, часто вони не мають можливості самостійно оплатити свої звернення до суду. Правило про повне звільнення від судового збору засуджених, які не мають коштів, разом із збільшенням звернень до судів призводитиме до збільшення необгрунтованих звернень. Чи варто ставити суди під ри­зик надмірного перевантаження?

Як вказав один із міністрів Нідерландів, у часи реформування права на індивідуальну скаргу в цій країні це вплинуло на суттєве підвищення кількості звернень засуджених, але ж велика кількість не­обгрунтованих скарг не має бути підставою для невизнання права на скаргу^[1102]. Дійсно, обмежувати засуджених у праві на звернення до суду означає позбавити або обмежити їх у можливості захищати свої пра­ва на підставі їхнього статусу та фінансового становища, що межує із дискримінацією.

Обмеження права на звернення до суду можуть полягати у встанов­ленні інших перешкод для звільнення. Прикладами таких обмежень може бути, наприклад, обов’язкове попереднє оскарження в адміністративно­му порядку. Тобто засуджений перед тим, як звернутись до суду, повинен спочатку спробувати звернутись до пенітенціарної адміністрації вищо­го рівня.

Досвідом таких обмежень володіють, наприклад, США та Франція. Зокрема така вимога міститься в статті R. 57-7-32 КПК Франції: «Засуд­жений, який бажає оскаржити дисциплінарну санкцію, якій його під­дано, повинен протягом п’ятнадцяти днів із дня повідомлення рішення оскаржити його до міжрегіонального директора пенітенціарної служби перед будь-яким іншим оскарженням. Міжрегіональний директор має один місяць із дня отримання скарги для того, щоб відповісти моти­вованим рішенням. Відсутність відповіді означає негативне рішення». Державна рада Франції прийняла з цього приводу рішення (раніше від­повідна норма містилася в статті D250-5 КПК. — прим. авт.)^[1103], яке визна­чало, що вимога попереднього оскарження не є ні порушенням гарантій права на захист ні втручанням у право здійснювати ефективне оскар­ження в суді.

Водночас такий підхід, за відсутності зупинення виконання санк­ції, якщо здійснюється попереднє оскарження, фактично означає, що до того, як засуджений матиме шанс отримати рішення щодо закон­ності свого утримання, воно вже буде позаду. Ці мотиви посприяли прийняттю рішення ЄСПЛ Пає проти Франції^[1104]. Ним було встановлено порушення права на ефективний захист у зв’язку із вказаною вимогою попереднього оскарження у французькому законодавстві у справі. Од­нак це та інші подібні рішення^[1105] не були виконані, оскільки відповід­на норма КПК і надалі залишається чинною. Разом з тим на думку М. Ерцог-Еванс, навіть анулювання норми щодо попереднього оскар­ження в адміністративному порядку не означало б відповідності стат­ті 13 Конвенції, адже традиційний підхід адміністративних судів не є достатньо швидким і до винесення рішення засуджений так само вже відбуде дисциплінарну санкцію. Статтю 13 Конвенції у таких випадках могла б задовольнити тільки прискорена процедура судового розгляду («le refere»)^[1106].

3.1.4.3. Додаткові чинники покращення впливу судової практики на практику виконання покарань

Як обґрунтовувалося вище, вплив судової практики на пенітенціар­ну адміністрацію посідає особливе місце в пенітенціарній реформі. Він може бути ефективним тільки в тому разі, якщо винесення негативних рішень судів щодо застосованих ними обмежень впливатиме на стано­вище співробітника в’язничної установи, який застосував неправомірне обмеження. У разі ж, якщо застосування необґрунтованого обмеження не призводитиме до жодної відповідальності особи, яка його застосувала, роль судів у процесі правообмежувальної діяльності засуджених залиша­тиметься применшеною.

Звичайно, занадто жорстке застосування відповідальності до поса­дових осіб, які застосували необґрунтовані обмеження, може паралізу­вати роботу в’язничних установ. Адже вони можуть почати сумніватись навіть у застосуванні обґрунтованих обмежень. Однак у разі помірко­ваної організації персональної відповідальності за необґрунтовані об­меження є й інший, позитивний бік — розвиток уваги до питань прав людини та підвищення стандартів верховенства права за тюремними мурами.

Що ми маємо на увазі, говорячи про помірковане застосування пер­сональної відповідальності? У першу чергу, це означає, що ступінь не­гативних наслідків, яким піддається посадова особа за застосування необґрунтованих обмежень, має чітко відображати ступінь важливості права, у яке відбулося необґрунтоване втручання, а також наслідки впливу обмеження на конкретного засудженого. Наприклад, обмежен­ня права на фізичну недоторканість чи права не бути підданим кату­ванням чи іншому неналежному поводженню мало б тягнути найтяжчі дисциплінарні наслідки аж до звільнення^[1107]. Разом з тим встановлен­ня персональної відповідальності може ускладнюватися у в’язничному контексті, де завжди є складним встановлення персональної відпові­дальності, наприклад, у разі піддавання неналежним умовам тримання, що також може становити порушення права не піддаватись неналежно­му поводженню.

Застосування необґрунтованого втручання менш серйозного харак­теру мало б тягнути менш сувору дисциплінарну відповідальність — на­приклад, догану чи позбавлення премій. Це могло б стосуватись таких ви­падків, як необґрунтоване втручання в право на кореспонденцію шляхом читання листів, необгрунтоване прослуховування телефонних розмов, проведення обшуку камери та ін.

Водночас що стосується повторюваності таких необгрунтованих об­межень прав, то вони повинні мати потенціал потягнути і більш серйозні наслідки для особи, яка продовжує зловживати своєю владою. Це могло б бути забезпечено кумуляцією судових рішень, які встановлюють не­обґрунтованість порушення. У разі досягнення певного встановленого допустимого максимуму відповідних порушень були б цілком достатні підстави для звільнення відповідальної особи.

Заслуговують на увагу ідеї українського судді та вченого В. Кравчука, який задався цим питанням із метою залучити суди до свого роду «люст- рації за допомогою судів». У його статтях, опублікованих у час, коли пи­тання люстрації та ефективності впливу судів в українській владі було од­ним із найбільш обговорюваних, він виклав деякі пропозиції, які могли б покращити процес впливу судів на чиновників^[1108]. Окремі із пропозицій мають особливе значення та повною мірою підходять і до реалій позовів у пенітенціарній сфері:

1) Особиста участь чиновника. За словами В. Кравчука, у разі особис­тої участі чиновника, проти якого подається позов, на практиці часто доводиться спостерігати, що вони не можуть пояснити мо­тивів прийняття рішення. Тому слід вимагати від судів залучення для особистої участі в судовому процесі посадової особи. Як прак­тичну рекомендацію для поліпшення впливу судів на чиновників автор рекомендує позивачам звертатись з позовами не до держав­них установ, а до конкретних чиновників.

Актуальність цих зауважень полягає в тому, що в переважній більшості позовів від засуджених до справи залучається пред­ставник органу державної влади, який відповідальний за юри­дичну роботу щодо представництва в судах, а не безпосередній порушник. Особиста участь відповідальної особи створила б га­рантії більш детального вивчення обґрунтованості обмежень, а також могла б стати «юридичним щепленням» від таких обме­жень у майбутньому. Особливо якщо такій особі доведеться часто ходити з цього приводу в суди, небажання чого само по собі може становити негативний стимул, який утримуватиме від застосу­вання необгрунтованих обмежень. Разом з тим ця пропозиція може наштовхуватись і на практичні міркування пенітенціарної адміністрації, для якої відсутність посадової особи на робочому місці у зв’язку із викликом до суду може спричиняти багато не- зручностей. На наш погляд, це, тим не менш, не має ставати пере­шкодою для постання особи у справі про вирішення персональної відповідальності за вчинені нею дії чи прийняті рішення. В іншо­му випадку, якщо в суди доводитиметься ходити лише юристам пенітенціарних установ, враження та сенсибілізація щодо зна­чимості та обґрунтування обмежень будуть применшеними для відповідальних осіб.

2) Окреме рішення суду про усунення порушень. Окреме рішення може містити вказівки щодо необхідності усунення причин як на персональному рівні, так і на рівні органу державної влади. На думку автора, надання такої можливості суду обов’язкового характеру забезпечило б правовий вплив судової влади на вла­ду виконавчу і було б ефективним засобом запобігання пору­шенням.

3) Щодо дисциплінарних заходів. В. Кравчук вказує, що коли доведе­но протиправність рішень, дій чи бездіяльності держслужбовця, це може й має бути приводом для дисциплінарної відповідаль­ності. Це — єдиний інструмент, який дозволяє посадовцеві не від­межуватися від відповідальності за порушення. У законодавстві має бути закріплений обов’язок відповідного керівника держав­ного органу проводити службове розслідування, коли адміністра­тивний суд визнає обмеження, застосоване його підлеглим, не­обгрунтованим (тобто визнає протиправним рішення, дію чи бездіяльність із їх застосування). Як один із варіантів дисциплі­нарної відповідальності в разі встановлення вини посадової особи пропонується, щоб законом обмежувались його права на кар’єрне зростання. Тобто фактично пропонується відповідь у вигляді об­межень особи, яка застосувала необгрунтовані обмеження до гро­мадян (засуджених)^[1109].

Отже, правила, які встановлювали б порядок врахування судових рі­шень та їх впливу на посадових осіб, унаслідок незаконної діяльності яких сталося порушення права, мали б бути закріплені у відповідному законо­давстві. Відповідні норми вимагають належної якості та високого ступе­ню чіткості. Вони мають встановлювати і порядок проведення службових перевірок, чинників, що враховуються при встановленні ступеню вини та відповідальності, яка має застосовуватися, за застосування необґрун- тованого обмеження.

Зауваження, яке може бути висловлено щодо вказаних ідей, оче­видне — ускладнення роботи пенітенціарного персоналу шляхом пок­ладення на нього надмірних формальних вимог для здійснення своїх функцій. Це правда, адже багато із випадків застосування обмежень, які здійснюються сьогодні без зайвих складнощів, без яких-небудь рішень та мотивації, вимагатимуть окремого рішення, обґрунтуван­ня. Такий підхід, звісно, потребуватиме додаткового часу та ресурсів. Однак він зможе викликати у в’язницях «страх права», який характе­ризується такою організацією виконання покарання, при якій про­фесійна культура пенітенціарного персоналу зазнає серйозного впливу юрисдикціоналізацією, яка покликана зменшити межі автономії цього персоналу^[1110].

Окреслений у цій частині підхід є вірним способом підвищити роль права для практики виконання покарань, юридизувати її і, як резуль­тат, сприяти укріпленню верховенства права та законності в процесі застосування правових обмежень до засуджених. Однак не варто за­бувати, що на практиці навіть юрисдикціоналізація може виявитись такою, що має обмежений вплив на в’язничні реалії, адже вона може наштовхнутися на небажання судів вирішувати справи на користь за- суджених^[1111].

Висновок до підрозділу 3.1.4

Французький досвід юридизації процесу виконання покарань займає центральну частину історії розвитку пенітенціарного права в цій країні. Можливість захисту в’язнями своїх прав у суді завжди була індикатором розвитку цієї галузі права та захисту прав в’язнів зокрема. Поступовий відхід від теорії так званих «заходів внутрішнього порядку», яка давала судам підстави не розглядати в’язничні справи з огляду на їхнє віднесен­ня до розсуду пенітенціарної адміністрації, продовжує бути важливою частиною цього індикатора.

Судовий контроль за процесом виконання покарань є не тільки умо­вою гарантування прав та їх захисту від необгрунтованих обмежень. Він також значною мірою забезпечує легітимацію в’язничної влади в очах у в’язнів. Відсутність судового контролю призводить до зростан­ня конфліктного сприйняття влади пенітенціарної установи та рішень її персоналу.

Французький досвід демонструє, що юридизація стала рушієм про­гресу в’язничного законодавства та практики. Він свідчить також, що юридизація може розглядатись як позитивний інструмент для посилен­ня захисту прав в’язнів та для пенітенціарної реформи загалом. Таким чином, шляхом до кращого захисту від необгрунтованих обмежень є інс- трументалізація судів з урахуванням в’язничної специфіки. Водночас, здатність судів розглядати всі категорії справ в’язнів, допустимість втру­чання судів у внутрішні питання в’язничного менеджменту залишають­ся тими дискусійними питаннями, які її стримують.

Аналіз досвіду та стану юридизації пенітенціарної сфери свідчить про такі шляхи інструменталізації та посилення судового контролю над в’язницею загалом та обмеженнями прав: чітке закріплення пра­ва на звернення до суду; закріплення стандарту обґрунтування обме­жень прав; встановлення недвозначних правил щодо підсудності таких справ; застосування обмежень має бути відображено в індивідуальних рішеннях, які, у свою чергу, мають бути мотивовані та належним чином вручені особі; звільнення від судового збору. На додаток, ми зазначаємо деякі інші шляхи підвищення розвиваючого впливу судової практики щодо необґрунтованих обмежень: особиста участь чиновника в судово­му процесі, вплив виконання рішень на статус особи, винної в засто­суванні необгрунтованих обмежень (в т. ч. через притягнення особи, винної в зловживанні повноваженнями, до дисциплінарної відпові­дальності та ін.).