Роль державної інформаційної політики у формуванні інформаційного суспільства

Відповідно до другого етапу еволюції взаємозв’язків держави та інформаційної сфери (підрозділ 1.2) вважаємо за необхідне дослідити вплив держави на розвиток національної інформаційної сфери.

В інформаційному суспільстві політика та інформація – це взаємозалежні явища, що впливають одне на одне в процесі державного управління. Дійсно, якість інформації та її доступність, сучасні інформаційні технології, що радикально збільшують обсяг і швидкість поширення інформації, викликають глибокі зміни в політиці конкретної держави, роблять суттєвий вплив на характер і системи владарювання (точна інформація підвищує ефективність влади, дозволяє вчасно скоригувати обраний напрямок дій, відреагувати на обставини, що знову з\'явилися). Водночас і політичні структури впливають на інформацію, ступінь її відкритості, процеси доставки, характер передачі споживачу. Одна з найважливіших соціальних функцій влади – дозування інформації та її «пакування». На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою.

Результативним засобом регуляції відносин між владою та інформацією служить право [138, 139] , що стримує свавілля як однієї, так і іншої сторони, що передбачає наявність для них взаємних стимулів і обмежень. Практика свідчить, що юридичний спосіб регуляції такого роду відносин найбільш ефективний і прийнятний для більшості членів суспільства. Він менше схильний до перекручування під час функціонування, його елементи загальновідомі і виключають довільні встановлення. Крім того, прийняття самих правових норм відбувається в обстановці, як правило, відкритого обговорення. Тому першочергова увага державної влади, політичних об\'єднань і наукової громадськості повинна бути звернена до вирішення проблеми розробки концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням головних особливостей сучасного етапу розвитку української державності.

По-перше, на сьогодні в Україні здійснюються глибокі соціально-економічні і політичні перетворення з метою переходу від тоталітарної держави з адміністративно-плановим управлінням економікою до демократичної, соціальної, правової держави з ринковою економікою, що не може бути успішно реалізовано без одночасної якісної зміни інформаційного середовища, переходу до інформаційно відкритого суспільства і інформаційно прозорої державної влади.

По-друге, кардинальне реформування конституційних, політичних, соціально-економічних основ української державності без соціальних, національних та релігійних конфліктів, які спроможні породити реальну загрозу територіальній цілісності країни, можливе тільки за умови постійної тісної взаємодії влади і суспільства на основі порозуміння, взаємоповаги і ділового партнерства. Для забезпечення такої взаємодії, насамперед, необхідні постійна інформаційна взаємодія між владою і суспільством, створення відкритого інформаційного простору, без якого неможливо формування демократичного громадянського суспільства.

По-третє, йдуть складні процеси формування відносин у державі за новими для посттоталітарної України демократичними принципами – дотримання прав людини, їх пріоритет над правами держави; конституційне обмеження влади більшості над меншістю; повага прав меншості на власну думку, її вільне вираження; верховенство закону; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; відділення місцевого самоврядування від державної влади; плюралізм думок, партій, громадських об\'єднань із різноманітними програмами і статутами, що діють у рамках Конституції України. В цих умовах зберігання державної і територіальної цілісності України, її державності у вирішальній мірі обумовлено усталеністю інформаційного впливу між центром і регіонами, між усіма гілками і рівнями влади, виключенням будь-яких проявів «інфор­маційного сепаратизму», будь-яких спроб зруйнувати єдиний інфор­маційний простір країни, загальнодержавну інфраструктуру й систему національних інформаційних ресурсів.

По-четверте, нові соціально-економічні умови і відносини в суспільстві, що реально формуються в процесі реформ, обумовлюють необхідність адекватної зміни методів, форм і технологій державного управління, у цілому всієї системи державного управління. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (в першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою повинно стати визначення стратегічної цілі такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг.

Слід зазначити, що вперше обговорення стратегії та ролі держави у інформатизації суспільства в нашій країні проводилося за рішенням колишнього керівництва СРСР у 1989-1990 рр. За участю державних структур та громадськості була розроблена концепція інформатизації суспільства, потім схвалена відповідно комітетом Верховної Ради СРСР. На її основі були підготовлені проекти загальносоюзної програми інформатизації і відповідних республіканських програм.

Перехід до інформаційного суспільства – це найбільш раціональний шлях підвищення якості життя населення країни за рахунок вступу України на новий шлях цивілізованого розвитку і переходу економіки на наукоємні, ресурсозберігаючі виробництва. Підставами для такого переходу є постійний рух країни від комп\'ютеризації (у 60-х – 80-х рр.) до інформатизації (у 80-х – 90-х рр.) і створення розвинутого інформаційного середовища суспільства (на рубежі століть). Всім цим етапам відповідав і відповідає сьогодні певний рівень розвитку державної політики, що покликана регулювати ці процеси. Це була державна політика, що пов\'язана зі створенням автоматизованих систем управління, політика інформатизації (програми інформатизації), а тепер це перетворюється у державну інформаційну політику. Чим же відрізняється поняття «інформаційна політика», від прийнятого «політика інформатизації»?

Те, що називали «політикою інформатизації» означало таку політику, що орієнтована на створення техніко-технологічної бази переходу країни до інформаційного суспільства («залізо», «кабелі», будинки і т.ін., тобто взагалі – предмети матеріальні). У політиці не було місця для вирішення проблем інформаційних прав особистості, узгодження інтересів людини – суспільства – держави. Можна говорити про те, що ця політика прагнула «уникнути» соціальних проблем, зокрема, впливу інформації на громадську свідомість, демократизацію суспільства.

Відомо, що політика держави може бути визначена як стратегічний курс держави. Вона має три види діяльності: вироблення курсу політики, вибір цього курсу, реалізація цього курсу, що вибраний [90, с. 255]. Відповідно, інформаційна політика держави – це стратегічний курс держави в інформаційній сфері. Вироблення цієї політики, як правило, прерогатива політичних партій, які представлені у парламенті. Вибір курсу політики в інформаційній сфері здійснюється виборцями, а саме, шляхом голосування за певних народних депутатів, що і входять до парламенту – Верховної Ради України. Реалізація державної інформаційної політики здійснюється за допомогою механізму держави урядом, що був сформований блоком партій, який переміг на виборах. В свою чергу, питання відповідності засад державної інформаційної політики праву покладається на Конституційний Суд України та суди загальної і спеціальної юрисдикції [140].

Перехід до нової державної інформаційної політики потребує і нової стратегічної цілі, котру можна коротко визначити як забезпечення переходу України до інформаційного суспільства.

Весь комплекс проблем, що існують на сьогодні в Україні, настійно потребує розробки та реалізації ефективної державної інформаційної політики. У літературі з цього приводу існують різні точки зору [142-145]. Песимістичний сценарій припускає збереження негативних тенденцій, що маються. Його прихильники вважають, що українська економіка не в змозі забезпечити відповідне використання інформаційних технологій, оскільки ресурси країни у міжнародному обміні обмежені, а конкуренція на світових інформаційних ринках дуже жорстка. Підсилення бар’єрів на шляху входження в ці ринки для нових країн залишають для України місце у світовому інформаційному співсуспільстві ближче до аутсайдерів. Конструктивно-оптимістичний сценарій передбачає структурні перетворення, що приведуть до зміцнення інформаційного потенціалу України, до розвитку інформаційних систем та мереж. Спробуємо навести декілька попередніх положень державної інформаційної політики щодо формування інформаційного суспільства в Україні, що відповідає цьому сценарію.

Як показує досвід економічно розвинених країн, найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить в життя відповідну цілеспрямовану політику [146-148]. Роль держави постає у створенні благоприємних умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

- максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

- нормативно-правове і нормативно-технічне регулювання;

- підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

- розвиток міжнародного інформаційного обміну і співробітництва.

Ідея інформаційного суспільства несе в собі великий інтегруючий потенціал для всієї української інформаційної інфраструктури та інформаційного виробництва. Вона включає до себе перехід від простого постачання сигналу до постачання інформаційного змісту по комп\'ютерним мережам, перехід від інформації, що зберігається на електронних носіях, до інформації, що доступна в мережах. Вона також дозволяє системно підійти до розв’язання всього комплексу проблем інформаційного виробництва – економічних, технологічних, політичних і т. ін.

Сьогодні в Україні ні держава, ні комерційний сектор економіки повною мірою не сформулювали своєї позиції і своїх стратегічних цілей інформаційної політики в умовах становлення та розвитку інформаційного суспільства. Ті концепції і програми, що маються, вирішують ряд хоча і важливих, але приватних завдань цього напрямку. На нашу думку, загальнодержавна концепція повинна враховувати умови, при яких жорсткі механізми, що забезпечують уніфікацію та єдине централізоване управління всією інформаційно-телекомунікаційною інфраструктурою, зруйновані, а нові, що засновані на економічній та суспільній необхідності і створені на основі ринкових стимулів, ще не працюють повною мірою. Обсяги українського ринку інформаційних продуктів та послуг не можна порівняти із ринками розвинутих західних країн. Необхідна його структурна реорганізація та модернізація, що потребує значних інвестицій. Вважаємо, що необхідно більш чітко визначити, що повинна робити держава, а що – ринкові структури. Процес розподілу відповідальності та власності між державою і ринком в інформаційній сфері ще не здобув сталих рис. Співвідношення держава – ринок для України дещо інше, ніж у країнах з прозорою ринковою економікою. Ринкові стимули поки що не в змозі забезпечити відтворення інформаційних ресурсів і технологій. Концепція державної інформаційної політики в Україні, на нашу думку, повинна виходити з цього положення, а не копіювати у всьому загальні підходи зарубіжних країн, що скеровані на удосконалення ринкових відносин, що вже давно існують, і механізмів у галузі створення та використання інформаційно-комунікаційних технологій.

Вважаємо, що шлях України до інформаційного суспільства – це шлях через стабілізацію відносин власності у інформаційній сфері, через формування регулюючих механізмів, що забезпечують захист інвесторів, виробників і споживачів інформаційних продуктів та послуг. На нашу думку, саме в цьому полягає ключова роль держави. Концепція державної інформаційної політики в умовах перехідного періоду до нової системи відносин власності повинна, на нашу думку, враховувати особливу роль і відповідальність держави. Вона повинна враховувати переваги України: вигідне географічне розташування між торговими та інформаційно-комунікаційними потоками Захід-Схід; високий професійний рівень персоналу, що зайнятий у інформаційній сфері. Як слабкі сторони, що впливають на концепцію, слід відмітити велику частку устаткування, яке вже морально застаріло, у основних фондах підприємств та організацій, що пов’язані з інформаційним обслуговуванням; нерівномірність розподілу по території країни інформаційного потенціалу і наукових центрів; руйнування наукових шкіл і складне фінансове становище науки; відсутність повного циклу виробництва базових засобів інформатизації (комп’ютерів і телекомунікаційного обладнання).

Під час розробки концепції необхідно мати на увазі дві категорії цілей: довгострокові і середньострокові. Існуючий стан української економіки потребує виділення також етапу першочергових заходів щодо ліквідування гострої фінансової кризи. У термінах далеких цілей можна погодитися з основними принципами розвитку інформаційної інфраструктури, до яких належать: лібералізація ринку, ліквідація обмежень на переміщування капіталів і т. ін., що були прийняті у західних програмах інформаційного суспільства [143]. Вважаємо, що в термінах середньострокових цілей необхідно користуватися власними пріоритетами. Довгострокова стратегічна ціль державної інформаційної політики України (у розширеному варіанті) – це формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору цілісної держави та його інтеграції у світовий інформаційний простір з урахуванням національних особливостей і інтересів при забезпеченні інформаційної безпеки на внутрішньодержавному та міжнародному рівнях.

Для реалізації зазначеної вище стратегічної цілі необхідно переглянути пріоритети державної політики, розробити нові концептуальні підходи щодо регулювання ринку інформаційно-комунікаційних технологій, інформаційної та інвестиційної політики, розвитку інформаційного законодавства і забезпечення інформаційної безпеки. Державна інформаційна політика повинна базуватися у найближчий час на нових пріоритетах. Їх можна згрупувати до п’яти ключових і трьох забезпечувальних напрямків. До ключових, на нашу думку, слід віднести наступні.

1. Створення умов для зростання інформаційної індустрії

Ця індустрія включає комплекс галузей, які виробляють різні види інформаційних продуктів та послуг. Інформаційна економіка повинна розглядатися як важливий сектор економічної активності. Реальне економічне зростання може бути забезпечено шляхом залучення інвестицій приватного сектору, створення збалансованого конкурентного середовища і розвитку інформаційної інфраструктури українського ринку інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Зростання використання інформаційно-комунікаційних технологій, передусім, пов’язано із залученням до його розвитку приватного сектору економіки, який вже сьогодні відіграє провідну роль у створенні, експлуатації та модернізації ІКТ. Зрозуміло, що ця діяльність, як і будь-яка приватна ініціатива, може успішно здійснюватися тільки за умови її рентабельності та окупності. Тому першочерговим завданням державної інформаційної політики, на нашу думку, повинно стати створення благоприємних умов (у першу чергу податкових) для підприємств, залучення інвестицій у розвиток інформаційної інфраструктури.

Державним структурам всіх рівнів доцільно було б сконцентрувати зусилля на розробці та реалізації заходів стимулювання і підтримки вітчизняного підприємництва у інформаційній сфері, передусім компаній, які створюють високотехнологічну і наукоємну продукцію, а також підприємств, які реалізують інновації та надають послуги населенню з використанням комп’ютерних мереж. З цього приводу необхідно прийняття законодавчих заходів щодо підтримки вітчизняних постачальників послуг і виробників комп’ютерного та телекомунікаційного обладнання, удосконалення форм залучення інвестицій у проекти інформатизації. Держава повинна створити для підприємців (особливо для малих структур) умови, що полегшують отримання фінансових коштів, створити ефективні та різноманітні механізми надання цих коштів та кредитування.

Найважливішим питанням для подальшого зростання та покращення якості послуг є створення та підтримка необхідного конкурентного середовища на ринку ІКТ та у всіх секторах інформаційної інфраструктури. Слід, на нашу думку, переглянути і правила конкуренції з урахуванням розвитку інформаційного суспільства та конвергенції технологій. Необхідно також удосконалювати порядок ліцензування в галузі надання інформаційних послуг з використанням Internet та сертифікації обладнання, що використовується в мережі. Найбільш ефективним засобом підтримки конкурентного середовища на ринках ІКТ є створення благоприємних умов для малих та середніх підприємств щодо використання ІКТ, полегшення їх доступу до мережевих ресурсів, науково-технічної, економічної та правової інформації. Наступне завдання полягає в розвитку інфраструктури українського ринку ІКТ та електронної торгівлі, полегшення інформаційної прозорості українського ринку ІКТ. Вважаємо, що слід більш активніше стимулювати впровадження електронного документообігу під час здійснення та використання угод, прийняти єдині стандарти розробки та сертифікації систем електронного цифрового підпису та шифрування даних. Україна повинна брати активну участь у розвитку систем електронної торгівлі (СЕТ). Ці системи важливі не тільки як галузі застосування ІКТ, але вони також сприяють розвитку торгівлі. Наше розуміння ролі та значення СЕТ не відповідає сучасним тенденціям, внаслідок чого в цьому напрямку ми починаємо стратегічно відставати. Вважаємо, що державі необхідно взяти на себе функції розробок стандартів і визначення їх пріоритетності у тих галузях, де центральні структури є користувачами інформаційних систем та послуг, зокрема, при державних закупівлях інформаційних ресурсів та систем.

2. Покращення доступу населення до інформаційної інфраструктури та мережевих послуг

Темпи формування інформаційного суспільства в Україні безпосередньо залежать від створення необхідних технологічних, економічних і соціально-культурних передумов для залучення активної частини населення щодо використання ІКТ. Для цього можуть бути, на нашу думку, залучені також ресурси, що направляються із місцевого бюджету на розвиток бібліотечної мережі. Використання бібліотечної мережі – найбільш ефективний шлях забезпечення масового доступу населення до інформаційного багатства країни і світового співсуспільства. Ще одним резервом полегшення доступу до мережі для громадян України є розвиток служб пошуку, відбору та постачання інформації із мережі за вимогою користувача на українській чи російській мові, покращення довідково-інформаційного обслуговування та навігації у мережі.

Під час формування нової тарифної сітки щодо сплачування телефонних мереж органам державної влади слід враховувати необхідність надання доступу до Internet для всіх категорій населення, незалежно від соціального положення, місця проживання, віку і т. ін. Учні та соціально незахищені верстви населення повинні здобути можливість роботи в мережі у мінімальному обсязі, що гарантується, та по цінам, що їх влаштовують.

3. Створення умов для розвитку базових навичок щодо використання можливостей, які надаються інформаційним суспільством

Вважаємо, що з боку держави необхідна підтримка та стимулювання соціально значущих проектів використання мережевих технологій у бібліотеках, вузах, школах. Слід включити у навчальні програми на всіх рівнях освіти питання використання мережевих технологій, сприяти підвищенню комп’ютерної грамотності населення, його інформованості щодо можливостей та ресурсів Internet, засвоєння переваг інформаційного обміну у всіх сферах діяльності людини та суспільства.

4. Підтримка наукових досліджень та соціально значущих застосувань ІКТ

В рамках даного напрямку державі слід передусім створити умови для проведення науково-дослідницьких робіт в галузі критичних інформаційних технологій. Це означає підтримку перспективних вітчизняних досліджень та розробок в галузі ІКТ, стимулювання інноваційних застосувань ІКТ у всі сфери життя, покращення доступу до ризикового фінансування, реформування структури наукових організацій і формування дослідницьких центрів світового класу.

5. Розвиток інформаційно-телекомунікаційних систем та формування інформаційних ресурсів в інтересах державного управління

Вважаємо, що необхідно підвищити ефективність використання державних інформаційних ресурсів та систем шляхом: покращення доступу до державної інформації, удосконалення процедур надання послуг, підтримки державних інформаційних центрів.

На нашу думку, важливим резервом покращення стану справ в цій галузі є розвиток електронної взаємодії між органами державної влади на центральному, регіональному, місцевому рівнях і створення інтегрованої, орієнтованої на користувача, системи державних інформаційних послуг на основі інформаційно-телекомунікаційної системи державних структур. Необхідно забезпечити прямий доступ громадян та державних службовців до державної інформації, послуг через інформаційні мережі, покращити доступність державних регістрів, кадастрів та статичних баз даних, використовувати електронні комунікації для проведення тендерів у рамках державних закупівель. Найважливіше завдання в цій галузі – це забезпечення доступності комп’ютерної інформації через комп’ютерні мережі, створення загальнодоступних сайтів та підключення до мережі відкритих суспільно-значущих державних інформаційних ресурсів.

Реалізація зазначених систем дозволить здійснити інтеграцію інформаційних ресурсів держави, підвищить сталість державних інформаційних систем, сформувати систему інформаційної підтримки прийняття органами державної влади рішень як у сфері управління економікою, так і в галузі забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави. Державне управління повинно базуватися на сучасних технологіях і методах управління, тому роль перспективних інформаційно-аналітичних технологій у вдосконаленні праці управлінців дуже значна.

Природно, наступні напрямки вважаються забезпечувальними. На нашу думку, доцільно було б визначити напрямки, що будуть запропоновані, як не менш пріоритетні в державній інформаційній політиці.

1. Удосконалення законодавства та правового регулювання у інформаційній сфері

Потребує розвитку правове регулювання в галузі створення та використання інформаційних ресурсів та технологій, реалізації інформаційних прав громадян і прав на результати творчої праці (інтелектуальна власність) в умовах формування інформаційного суспільства. Окремо слід відмітити важливість правового регулювання функціонування українських сегментів глобальних інформаційних мереж (Internet), охорони прав користувачів інформаційних послуг та продуктів, захист молодого покоління від шкідливого впливу певних видів інформації та послуг. У числі проблем, що потребують законодавчого регулювання, знаходяться також питання застосування нових ІКТ у різноманітних видах діяльності – дистанційне навчання, робота, медицина, дозвілля тощо. Слід відзначити, що серед найбільш спірних питань, що відносяться до Internet, - це питання регулювання змісту інформації, що поширюється в мережі, визначення необхідного балансу між потребою у вільному обміні інформацією та припустимими обмеженнями на її поширення. Вважаємо, що у питаннях поширення спірного змісту відповідальність повинна бути пропорційна можливості контролювати цей зміст. Слід розмежувати відповідальність всіх суб’єктів відносин по ланцюгу «генератор інформації – користувач». У цьому плані, на нашу думку, найбільш доцільним був би принцип, відповідно до якого оператори зв’язку та постачальники доступу до мережі не повинні нести відповідальність за зміст інформації, що поширюється через мережу.

Особливої уваги потребує питання захисту державної та комерційної таємниці. На сьогодні у Верховній Раді України навіть не знаходяться на розгляді закони, що регулюють дану галузь. Необхідно розробити комплекс заходів, що включають удосконалення практики розгляду у судах справ, які направлені на протидію поширенню хибної, недоброякісної інформації. Відомо, що правове регулювання загальних питань інформації здійснює Закон України «Про інформацію» [11], правове регулювання у сфері науково-технічної інформації – закони України «Про науково-технічну інформацію» [149], «Про захист інформації в автоматизованих системах» [150] тощо. На сучасному етапі йдеться робота щодо підготовки змін та доповнень до цих законів. Потребує якнайшвидшої розробки законопроекти «Про участь у міжнародному інформаційному обміні», «Про електронний цифровий підпис», «Про інформаційне забезпечення органів державної влади».

Розвиток нормативно-правової бази в галузі ІКТ слід основувати на трьох головних принципах. По-перше, проекти нормативно-правових актів, що розробляються, повинні бути максимально «технологічно нейтральними», щоб будь-яка, незначна інновація не призводила до необхідності терміново вносити зміни у законодавство. Відомо, наскільки далеко від цього українське інформаційне законодавство. По-друге, слід уникати надмірного регулювання. У ряді випадків розвиток саморегулювання, дотримання етичних і моральних норм на основі «корпоративного» права може бути більш ефективним засобом створення цивілізованого правового простору. І, нарешті, оскільки ІКТ найбільш чутливі до різниць у правових нормах, що регулюють створення та використання інформаційних мережевих технологій у різних країнах, необхідно забезпечити гармонізацію законодавства на міжнародному рівні.

2. Забезпечення інформаційної безпеки та захисту інформації

Вважаємо, що першочерговими завданнями даного напрямку є: розвиток нормативного регулювання в галузі захисту даних у телекомунікаційних мережах; покращення та поширення процедур надійної ідентифікації та аутентифікації; стимулювання використання надійних систем криптографії операторами мереж, особливо на ризикованих ділянках (супутниковий або мобільний зв’язок); використання стандартів безпеки для ключових або громадських функцій, у тому числі введення (там, де це необхідно) обов’язкового контролю якості інформаційних процесів; розробка превентивних технічних засобів для забезпечення надійності телекомунікацій; розробка мінімальних стандартів безпеки для операторів та постачальників телекомунікаційних послуг.

Слід зазначити, що потенційні можливості і переваги ІКТ не стануть реальністю відразу. Потенційна можливість громадян безпосередньо впливати на уряди своїх держав ставить питання про необхідність трансформації існуючих демократичних структур. Виходячи з цього, виникає можливість створення «референдної демократії» за допомогою ІКТ. У той же час має місце зростаюче втручання держави у галузь шифрування, що в змозі погрожувати недоторканості приватного життя громадян. Право людей на шифрування своїх послань не повинно обмежуватися державним контролем за ключами шифрування. Ціна за зручність, швидкість передачі та отримання інформації, різноманітні інформаційні послуги – це втрата анонімності. Всі кроки по інформаційній магістралі можна прослідкувати та внести до постійно зростаючих баз даних. У зв’язку з особливою чутливістю до збору персональної інформації у документах ЄС [151] звертається увага на те, що громадяни повинні мати доступ до технологій та програмного забезпечення свого особистого життя, послань та комунікацій. Засобом досягнення цих цілей є цифровий підпис та шифрування. Вважаємо, що методи шифрування будуть удосконалюватися тільки у тому випадку, якщо їх розвиток буде приватною справою. Тому, на нашу думку, необхідно встановити регулюючі норми, які визначать порядок використання засобів шифрування. Право на використання засобів шифрування повинно бути захищено установленням незалежних громадських центрів довіри, які б регулювались незалежно від комерційних структур і не були б частиною державного апарату. Центри довіри повинні відповідати за перевірку програмного забезпечення, управління ключами, зміст списку ключів та їх сертифікацію. При цьому слід мати на увазі, що у найближчому майбутньому будуть практично досконалі системи шифрування. У такому випадку державні агентства, що відповідають за громадську безпеку, повинні знайти інші способи та засоби для виявлення комунікацій між злочинцями.

Крім цього, необхідно стимулювати інформованість населення щодо проблем інформаційної безпеки, підтримувати зусилля міжнародних організацій в галузі забезпечення інформаційної безпеки (загальні критерії, стандарти, рекомендації) і проекти КЄС, що направлені на створення умов для поширення загальнодоступних послуг [151]. Вважаємо, що особливої уваги потребує охорона національних інформаційних ресурсів, що мають важливе культурне, історичне, наукове значення. Необхідно прийняти рішення про статус цих ресурсів, забезпечити правові умови їх використання. Розвиток сектору постачання інформації до мережі та її змістове наповнення безпосередньо пов’язане з рівнем охорони інтелектуальної власності в країні, і, передусім з охороною авторських і суміжних прав. Вкрай важливо розробити та реалізувати на державному рівні програму охорони інтелектуальної та майнової власності на інформаційні ресурси та бази даних, на програмні засоби для ЕОМ, що використовуються у глобальних інформаційних мережах, щоб знизити рівень піратства у галузі інформаційних продуктів та послуг.

3. Розширення міжнародного співробітництва та торгівлі в галузі ІКТ

Формування інформаційного суспільства в Україні повинно супроводжуватися певними заходами щодо інтеграції країни у міжнародне інформаційне співсуспільство, зокрема гармонізацією українського законодавства з міжнародним, забезпеченням взаємодії українських інформаційних систем із зарубіжними аналогами. Слід також створити благосприятливі умови для формування єдиного інноваційного та інформаційного простору між країнами СНД на базі загального ринку інформації, товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Співробітництво на міжнародному рівні повинно бути спрямоване на підвищення рівня захисту інтелектуальної власності, удосконалення технічних та юридичних засобів контролю за її використання у комп’ютерних мережах. На жаль, баланс у торгівлі інформаційною продукцією та послугами на сьогодні існує ще не на користь України. Завдання державної інформаційної політики – «переламати» цю тенденцію. Зараз відбувається в державі діалог про вступ України до WТO, в рамках якого розглядаються заходи щодо лібералізації ринку ІКТ. При позитивному вирішенні цього питання українські постачальники послуг та користувачі будуть достатньо захищені від нерівної конкуренції. При цьому, безумовно, не повинні створюватися несправедливі переваги на користь іншої сторони. Цей крихкий баланс особливо важливий на сьогодні для українського сектору мережевого підприємництва. Забезпечення виходу з українськими продуктами, технологіями та послугами на глобальні ринки – ще одне завдання державної інформаційної політики, тим більше, що Internet, створює технічну можливість активно включитися у міжнародний розподіл праці та міжнародну торгівлю.

Проведений нами аналіз дозволяє зробити висновок про те, що в концепції державної інформаційної політики присутні дві глобальні складові.

1. Техніко-технологічна, яка пов\'язана з рішеннями щодо створення техніко-технологічної бази переходу України до інформаційного суспільства за рахунок розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури.

2. Соціально-політична, що визначає вирішення проблем соціальної, правової, психологічної і моральної підготовки українського суспільства до життя в умовах інформаційного суспільства.

Раніше ці складові розглядалися окремо, як незалежні. Сьогодні такий розгляд пов’язаний з тим, що ми втрачаємо в загальному розвитку через необлік взаємодії, взаємовпливів. Наприклад, політика, що визначає відношення держави до розвитку внутрішніх інформаційних мереж і їх взаємодії зі світовими відкритими системами типу Internet (розділи політики – «відношення з Internet») не може формуватися без врахування положень, що пов\'язані із такими складовими політики, як «інформаційна безпека», «міжнародне співробітництво», «зберігання і розвиток національної культури і свідомості». Таким чином, при розробці концепції державної інформаційної політики необхідно керуватися системним підходом, з обов\'язковим урахуванням зворотних зв\'язків.

Вважаємо, що при формуванні концепції державної інформаційної політики України варто виходити з необхідності прийняття таких базових принципів:

- відкритості інформаційної політики;

- рівності інтересів всіх учасників інформаційних відносин;

- системності;

- пріоритетності вітчизняного виробника;

- непротиречності – головні заходи повинні бути спрямовані на забезпечення державних інтересів України, але не суперечити соціальним інтересам громадян країни;

- соціальної орієнтації – фінансування державою тільки того, що спрямовано на інформаційний розвиток соціальної сфери;

- пріоритету права перед силою.

Останній принцип дуже важливий саме в сучасних умовах. Справа в тому, що в тих умовах, у яких ми знаходимося, розраховувати на те, що держава буде активно фінансувати розвиток інформаційної сфери, не припадає. Отже, залишаються тільки два можливих важелі впливу держави на розвиток цієї сфери. Перший важіль – правовий, тобто здійснення певних правових регулюючих впливів, що визначать пріоритетні напрямки розвитку інформаційної сфери. Другий важіль – економічний, тобто методи, що пов\'язані з «роздачею батогів і пряників» учасникам інформаційної діяльності. Безсумнівно, цей важіль пов\'язаний із установленням певних пільг і (або) заборон, що покликані забезпечити розвиток єдиного інформаційного простору за пріоритетними напрямками. Можна сказати, що взаємопов`язана реалізація цих принципів буде забезпечувати державі вибір таких «правил гри» в національній інформаційній сфері України, що будуть відповідати і обраним загальнодержавним стратегічним цілям розвитку країни.

В концепції державної інформаційної політики необхідно визначати і очікувані результати в різноманітних сферах суспільного розвитку в зв\'язку з реалізацією державної інформаційної політики:

- в галузі геополітики, безпеки і міжнародних відносин – вона повинна сприяти відновленню ролі України як повноцінного учасника світового інформаційного співтовариства, як провідної світової держави, що володіє багатющими інформаційними ресурсами, де швидко розвивається інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура;

- в економіці – вона повинна бути орієнтована на випереджаючі темпи створення, поширення, постійне відновлення і використання інформації як важливої умови структурної перебудови економіки країни в найкоротші терміни, істотне підвищення рівня життя населення;

- в галузі державного управління – вона відкриває можливості переходу до нової якості управління за рахунок забезпечення всіх суб\'єктів системи управління своєчасною, повною і достовірною інформацією, поліпшити підготовку і прийняття рішень на всіх рівнях системи управління, зробити ефективним громадський контроль за діяльністю органів державної влади;

- в галузі освіти, науки і культури – вона повинна сприяти серйозним перетворенням цих сфер щодо радикальної зміни сутності та організації процесів навчання і розвитку людини, формування системи дистанційної, безупинної і відкритої освіти, зберігання та розвитку вітчизняної культури, включення української науки у світові системи наукового інформаційного обміну;

- у соціальній сфері – вона повинна забезпечити розробку і здійснення цивілізованих, демократичних форм і методів впливу на ЗМI, формування і поширення духовних цінностей, що відповідають національним інтересам і культурно-історичним традиціям України.

Вважаємо, що запропонована концепція державної інформаційної політики при її реалізації повинна забезпечити поступовий, поетапний рух України до інформаційного суспільства. Очевидно, що швидкість цього руху буде визначатися рівнями економічного розвитку і політичної стабільності країни, а також політичною волею і можливостями держави. Варто зауважити, що проаналізована концепція не є альтернативою існуючій Концепції, що знайшла свій відбиток у Законі України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» [86]. Вона є ніби-то деяким розвитком існуючої, відображаючи необхідну по мірі розвитку українського суспільства та держави зміну пріоритетних цілей і завдань в інформаційній сфері.