<<
>>

Вищі органи державної влади Польського Королівства та їх роль у формуванні правового статусу Галичини

Проблемам влади в суспільстві присвячено значну кількість науково-публіцистичноїлітератури. Це цілком зрозуміло, оскільки влада і відношення до неї громадян слугують важливим індикатором того, в якому напрямі розвиваються суспільство тадержава.

У філософській і політологічній літературі влада характеризується найчастіше “як суспільне відношення команди-підпорядкування”, “спосіб організувати поведінку класів, станів”[473].

У загальному розумінні влада - це відносини залежності між людьми, в котрих одні можуть здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим. Тому влада - це цілеспрямований вплив тих, хто має владу (суб’єкт влади), на тих, на кого ця влада спрямована (об’єкт влади). Владні відносини виявляються лише у тому випадку, якщо суб’єкт і об’єкт перебувають у відносинах панування й підкорення. Оскільки влада в суспільстві поширена на людей і має на меті регулювання відносин між людьми, то її називають соціальною. Влада має багато різновидів: батьківська, релігійна, економічна, політична, державна та ін.

Влада як соціальне явище є предметом наукового дослідження і в юридичній науці, де існують різноманітні визначення влади. Зокрема, влада - це 1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підпорядковуються; 2) здатність досягти мети; 3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень; 4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функції управління та виконання; 5) можливість і здатність здійснювати свою волю. Влада завжди передбачає взаємодію її суб’єктів, що ґрунтується на підлеглості одного іншим. 3 усіх видів влади за їх суб’єктами найвпливовішою у суспільному процесі є державна влада, яка здійснюється спеціально створеними для цього державними органами[474].

Влада найконцентрованіше виражає сутність організованого соціального впливу, що виявляється і як державне управління, і як самоврядування.

У останньому випадку особливо чітко простежується “публічність” самоорганізації та самодіяльності членів суспільства. Влада має публічний характер.

У юридичній літературі публічна влада трактується як суспільно-політична влада. Її основними видами є: 1) влада народу як безпосереднє народовладдя, безпосередня демократія (вибори, референдум тощо.); 2) державна влада - законодавча, виконавча, судова; 3) місцеве самоврядування - місцева публічна влада, що здійснюється територіальними громадами, представницькими органами місцевого самоврядування, виконавчими органами та ін.[475]

Публічна влада функціонує і виражає себе через інститути. Інститут - це структурований спосіб здійснення функцій влади. Є три головних інститути влади, які співіснують, взаємодіють і дають картину “буття влади”[476]: представницька демократія; безпосередня демократія; професійність. Звідси - класифікація і державних органів, й інших способів реалізації функцій влади. Тому, розглядаючи формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в цей період, необхідно проаналізувати вищі та місцеві органи польської влади, дія яких поширювалася, зокрема, і в Галичині.

Державно-правова система Польського Королівства сформувалася під відповідним впливом західноєвропейськоїтради- ції. У XIV ст. Польська держава згадується у письмових джерелах як Корона Королівства Польського. Корону пов’язували не з особою володаря, а з державною організацією. За такого сприйняття влада набула публічно-правового характеру. Тоді почала поширюватися традиція називати державу res publica (лат. - публічна, суспільна, громадська справа, польською - rzeczpospolita). Корона означала суверенність держави та цілісність її території. Це добре простежується в період вступу на престолЛюдовика Угорського (Анжуйського), який зобов’язувався: “... ми будемо зберігати Корону нашого Королівства цілою та непорушною і не будемо ані відривати від неї, ані зменшувати жодних земель чи її частин, навпаки, будемо її збільшувати і здобувати для неї нові землі”[477].

Коронація короля відбувалася у Кракові за чітко визначеними правилами, встановленими гнєзненським архієпископом. Від коронації починалося правління монарха. Першим його актом було загальне підтвердження прав, які вперше впроваджувалися в життя з часу “елекції”[478].

У Польському Королівстві найвищими органами державної влади були король, королівська рада і сейм[479].

Король. Наприкінці XIII ст., після порівняно недовгого періоду феодальної роздробленості (ХІІ-ХПІ ст.), у Польщі завершувалася боротьба за об’єднання польських земель.

Підтвердженням цього у 1320 p. стала коронація Владислава Локетка. Він іменувався королем і паном усіх польських земель єдиного та неподільного Королівства Польщі (Regnum Poloniae), який здійснював владу з “Божої ласки”[480]. Однак у 1327 p. виникла династична проблема. Вона полягала в тому, що єдиний син Владислава I Локетка Казимир у 17-річно- му віці тяжко захворів. Тоді Владислав I Локеток запевнив угорського короля Карла Роберта: польський трон перейде до нього і до тієї лінії Анжуйської династії, яка в особі Карла Роберта була започаткована в Угорщині (1301 p.) у випадку, коли Казимир помре і Владислав I Локетка не залишить після себе сина. Підставою для цього рішення стало те, що угорський король Карл Роберт був одружений з дочкою польського короля Ельжбетою і мав від цього шлюбу сина Людовика[481].

Після смерті Владислава I Локетка (1333 p.) польський трон посів його син - 23-річний Казимир III Великий (1333— 1370 pp.). Надумку декотрих учених, основною заслугою Ka- зимира III стала його послідовна внутрішня політика, яка сприяла інтеграції Польської держави і суспільства[482]. 3 прийняттям Віслицького статуту 1347 p. (його назва пов’язана з місцем видання цього акта) було зроблено важливий крок у кодифікації права Польського Королівства. Казимир III завершив процеси об’єднання та централізації польських земель, сформував міцну і централізовану систему управління, в центрі якої постали королівська канцелярія й королівська рада, а на місцях представниками центральної влади були старости, незалежні від місцевої знаті й усім зобов’язані королю.

Крім цього, Казимир III заклав фундамент могутньої станової монархії.

Влада короля практично нічим не обмежувалася. Специфічна польська модель “шляхетської демократії” за Казимира III ще не сформувалась[483]. Назрівала також друга проблема наступництва польського престолу. B 1338 p., у зв’язку з відсутністю у Казимира IH чоловічого потомства, під час зустрічі у Вишеграді Казимира III і Карла Роберта було підтверджено умови договору 1327 p.[484]

Особливо гостро постало питання про успадкування польського трону в процесі польсько-угорського походу на Литву 1351 p. Річ у тому, що Казимир III під час походу тяжко захворів і був на крок від смерті. Тоді польська шляхта під Любліном присягнула на вірність угорському королю Лю- довикові Угорському, котрий брав участь у цьому поході, як своєму правителю на випадок смерті Казимира III. Людовик Угорський брав зобов’язання правити в Польщі особисто, а не з Угорщини, не призначати старостами-намісниками іноземців, відшкодувати рицарям-шляхті їхні витрати і втрати під час закордонних походів. Істотним доповненням до них стали зобов’язання Людовика Угорського, що містив виданий ним ще за Казимира III у Буді 1355 p. привілей для рицарства, костелу і міст Польського Королівства. Відповідно до цього привілею, Людовик обіцяв: посівши престол, він не вводитиме нових податків, дотримуватиметься всіх прав, здобутих станами до того часу; скасує стації - обов’язок безплатного утримання населенням краю його двору під час їхніх поїздок по країні. За це польські пани, котрі були ініціаторами Будського привілею 1355 p., визнали його права та права його можливого чоловічого потомства на польський престол[485].

Політична ситуація у Польському Королівстві надалі залишалася складною. Незадоволений видачею Будського привілею і беручи до уваги відсутність чоловічого потомства у себе і Людовика, Казимир III став схилятися до думки, аби передати престол після своєї смерті внукові Казькові - синові своєї дочки Ельжбети та західнопоморського князя Бо- гуслава V.

3 цією метою король у 1368 p. усиновив Казька і передав йому Куявію, Добжинську, Сєразьку та Ленчицьку землі й чотири гроди. Проте план Казимира III не збувся. У 1370 p. він помер, що знаменувало припинення по чоловічій лінії правлячої династії П’ястів у Польському Королівстві[486]. Польський трон перейшов до його племінника - Людовика Угорського Анжуйського (1326-1382 pp )- Першим його кроком було скасування частини заповіту Казимира III стосовно надання володінь Казькові; йому Людовик залишив лише як лен Добжинську землю та чотири згадані гроди.

Маючи дочок, Людовик Угорський сподівався забезпечити успадкування престолу однією з них, а це суперечило традиції, яка ніколи до цього на польських землях не порушувалася. Щоб домогтися свого, потрібно було отримати згоду польських станів. Тому 1374 p. король Людовик Угорський скликав у схід- нословацькому місті Кошицях з’їзд шляхти. Ha ньому шляхта дала згоду, аби спадкоємницею престолу стала одна з дочок Людовика. За це польська шляхта і духовенство отримали від короля Кошицький привілей, який був важливим етапом у подальшому формуванні шляхетського стану, становленні його як суб’єкта державної політики. У 1382 p. Людовик помер, а це спричинило нову кризу вищої державної влади. Польська знать виступила проти переходу корони до спадкоємниці, старшої дочки Людовика Марії, адже її наречений був Карл IV Люксембургський, володар Бранденбургу. Це суперечило польським інтересам у Помор’ї. Для забезпечення виходу зі складної ситуації у 1384 p. на польський трон обрали 11-літню дочкуЛюдовика-Ядвігу (1384-1399 pp.). Оскільки правління жінки було для Польського Королівства явищем незвичним, її зразу ж одружили з великим князем литовським Ягайлом. У Креві 1385 p. була укладена польсько-литовська унія, започаткувавши майбутнє об’єднання двох держав.

Ягайло за католицьким обрядом на феодальному з’їзді у Любліні був обраний королем Польщі під іменем Владислав II (1386-1434 pp.)* Він започаткував нову династію - Ягеллонів і очолив об’єднане слов’янське військо у знаменитій Грюн- вальдській битві з хрестоносцями 1410 p.

Король Владислав II Ягайло 30 вересня 1388 p. урочисто склав присягу, що він не віддасть нікому влади над Львовом і Львівською землею, збереже їх для себе, дружини Ядвіги, своїх дітей і Польського Королівства[487]. Згідно зі середньовічними польськими традиціями, кожного разу після виборів польського короля відбувалася його коронація. Королю вручали знаки королівської влади: корону, скіпетр, державу, меч і перстень. Окрім присяги літургійного характеру, королі присягали, що вони дотримуватимуться всіх попередніх законів і звичаїв, привілеїв шляхти і міст, докладатимуть зусиль до повернення втрачених земель і охоронятимуть кордони держави. Починаючи від Владислава III (сина Ягайла), королі спеціальним документом підтверджували права та привілеї станів. У випадку, коли король не дотримувався би взятих зобов’язань, стани мали право відмовити йому в послушності[488].

Від часу правління Владислава Локетка місцем коронації був Краків. Загалом усю церемонію коронування здійснював архієпископ. Коронація польських королів, від коронації Владислава III, відбувалась за чеським зразком[489].

Польський король як глава держави формально мав усю повноту вищої державної влади, але фактично її суттєво обмежували станові органи. Обмеження виникали на підставі станових привілеїв, передусім наданих шляхті. Це були своєрідні договірні відносини щодо зобов’язань короля та станів. Такі зобов’язання все більше обмежували владу короля і розширювали права шляхти. Насамперед привілейовані стани (магнати, шляхетство) домоглись співучасті у здійсненні верховної влади, в зв’язку з чим обмежувались законодавчі, судові, адміністративні та військові повноваження короля[490].

Король, влада якого обмежувалась діяльністю магнатів, був змушений видавати привілеї на користь шляхти, часто остерігаючись невдоволень і навіть бунту шляхти. Поступово король у Польщі перестав бути єдиним джерелом законодавчої влади. Із середини XV ст. основну частину правотворчості здійснювали вальний сейм і земські сеймики. Попри ці обмеження, в XIV-XV ст. влада короля, який здійснював виконавчу владу в Польському Королівстві, була все-таки широкою.

Законодавче обмеження свободи короля у призначенні земських чиновників санкціонував Владислав II Ягайло. Від того часу посадових осіб на місцевому рівні призначав король за поданням шляхетської ради відповідної землі[491]. Отже, земські урядники почали виражати та захищати інтереси місцевої шляхти. Утвердилось правило, що король їх призначав пожиттєво (за винятком старости). Це також послаблювало королівську владу.

Найдовше зберігались повноваження короля у сфері адміністративного управління. Він був главою всієї державної адміністрації[492], а його намісники-старости здійснювали королівську політику в усіх регіонах Польського Королівства. Резиденцією короля стало м. Краків. Свобода вибору придворних урядників давала змогу королю призначити відданих людей. Важливим фактором впливу на урядове можновладство було право короля розпоряджатися королівськими маєтками.

Спочатку король вважався найвищим джерелом справедливості - найвищим суддею. Володіючи судовою владою, він мав право розглядати будь-яку справу, а низка найважливіших справ була лише його прерогативою. Відтак у зв’язку зі зростанням ролі та значення земських судів, котрі формально вважалися королівськими, а насправді - шляхетськими, були обмежені й судові повноваження польських королів.

Польський король як законодавець мав право видавати нормативні акти, що називались статутами, універсалами, едиктами, привілеями[493]. Фактично він видавав їх не особисто, а за згодою та співучастю королівської ради й станових органів. Самостійне судівництво король зберіг лише стосовно міст і євреїв[494]. Польський король і його представники мали виключне право щодо євреїв, зокрема поселяти у їх володіннях або не поселяти[495].

Польський король був головнокомандувачем військами під час походів. Однак польські королі рідко брали участь у таких походах, їх здебільшого заступали коронний, польний гетьмани й інші військові командири.

Король володів правом зовнішніх відносин з іншими державами, здійснював відповідну міжнародну політику, мав право укладати міжнародні угоди. Однак і тут поруч з королем часто виступали представники привілейованих станів, котрі підтверджували зобов’язання короля виданням особливих документів (гарантій).

Потужним ударом по абсолютистських тенденціях королівської влади став Радомський привілей 1505 p., відомий також як сеймова конституція “Nihil novi”[496]. Цей нормативно-правовий акт фактично підпорядковував короля закону та сейму. Польський король Сигізмунд I Старий і королева Бона Сфорца всіляко намагалися оминути встановлені правила. 3 цією метою вони коронували в 1530 p. свого сина Сигізмунда II Августа, незважаючи на те, що Сигізмунд I був іще живий. Крім того, його дружина Бона Сфорца скуповували великі ділянки землі, збільшуючи королівський домен. Наслідком цих інтриг стало повстання польської шляхти в 1537 p., яке завершилося для неї цілком успішно. Король був змушений піти на певні компроміси, а шляхта значно утвердила свої позиції в 1538 p. на засіданнях вального сейму в Пьотркові та Кракові.

Ha початку правління Сигізмунд II Август, підтриманий польсько-литовською олігархією, перебував також у ворожих відносинах зі шляхтою. Переломним моментом його правління стало засідання вального сейму в м. Пьотркові 1562 p., де він визнав себе речником шляхетських інтересів[497].

Королівська рада. Державне управління Польським Королівством одночасно із королем здійснювала королівська рада. Вона почала формуватися ще з початку утворення Польщі як держави і вважалася дорадчим органом при королю. Її членів призначав король. Від середини XV ст. королівська рада стала постійно діючим органом державної влади. Визначилися ієрархія посад та офіційний її склад, до якого входили: королівський (коронний) канцлер і його заступник - підканцлер, коронний маршалок, який керував королівським двором, здійснював нагляд, чинив суд над придворними, і його заступник - надвірний маршалок, коронний підскарбій

- охоронець королівської скарбниці та його заступник - надвірний підскарбій. Окрім них до складу королівської ради належали воєводи, каштеляни, католицькі архієпископи, єпископи. У такому складі рада називалася великою, або найвигцою. Іноді король скликав нечисленну, таємну раду з вузького кола осібдля розв’язання найважливіших державних питань[498].

Королівська рада Польського Королівства спільно з монархом вирішувала нагальні справи державного управління. Формально король не був зв’язаний рішеннями, але фактично зважав на її думку, зокрема щодо закордонної політики, воєнних дій, укладання миру, призначення урядовців, укладення шлюбів у королівській родині. Члени ради приймали рішення про карбування монети, разом з королем становили королівський суд.

Склад і компетенція королівської ради не були визначені в жодному нормативно-правовому акті Польського Королівства. За часів Казимира III королівська рада мала формальний характер, але з приходом династії Ягеллонів вона здобула реальну та велику владу. До її складу входили найважливіші посадові особи Польського Королівства: канцлер, підканцлер, воєводи, каштеляни, маршалок і підскарбій, окрім того

- керівники римо-католицького духовенства, в тому числі архієпископ гнезненський і єпископ краківській[499].

Порівнюючи правовий статус панів-ради сусіднього Великого князівства Литовського та королівської ради Польського Королівства, можна стверджувати, що компетенція панів-ради у Великому князівстві Литовському була ширшою, ніж компетенція королівської ради в Польському Королівстві. У 1492 p. пани-рададомоглися прийняття особливого привілею, згідно з яким влада великого князя законодавчо обмежувалась нею. Князь Литви повинен був скликати наради з панами-радою для вирішення питання про делегування послів в іноземні держави, прийняття і скасування законів, призначення та звільнення найважливіших посадових осіб, призначення начальників українських замків, використання коштів державної казни. Князь Великого князівстваЛитовського приймав також рішення щодо найважливіших судових справ спільно з пана- ми-радою. За привілеєм 1492 p., для розв’язання цих питань потрібно було спільне рішення князя і панів-ради[500].

Вальний сейм. У період становлення та розвитку станово- представницької монархії в Польщі відбувалася істотна зміна функцій і організації віч (народних зборів). Вона привела до виникнення станових зібрань. Народні віча з XIII ст. перестали скликатись, оскільки їх замінили періодичні (щорічно скликувані) з’їзди урядників з участю князів. Вони називались “колоквіуми” (лат. colloguium - співбесіда) і скликались за землями або групами земель. Окрім урядників у них брали участь єпископи та комеси-можновладці. Тут приймалися найважливіші державні рішення.

У останні десятиліття XIV ст. скликались і загальнодержавні з’їзди (їх у польській літературі іноді називають “передпар- ламентські органи”). Основним їх завданням було розв’язання проблеми про встановлення розміру і видів податків. Виникнення цих органів сучасні польські дослідники пов’язують із процесом політичної емансипації шляхти, а також віддзер- каленням своєрідної політичної угоди між королем, вищим урядництвом-можновладством і середньою шляхтою. Участь шляхти, представників міст і катедральних капітул та вищого духовенства у цих з’їздах-колоквіумах привела до визначення їх згодом як сеймів, тобто всезагальних з’їздів. Так, після 1320 p. Владислав I Локетек скликав чотири такі загальнодержавні з’їзди. За Казимира III вони відбувалися рідко, оскільки король здійснював політику одноособового управління державою[501].

У першій половині XV ст. активну діяльність розпочали провінційні з’їзди - окремо для Малої Польщі й окремо - для Великої Польщі та Куявії. Ha них разом із чиновниками та можновладцями почала щораз частіше збиратися шляхта (причому в немалій кількості), запрошувались також представники міст і капітул. Саме тоді до них почали вживати назву сеймів, тобто всезагальних зборів (лат. conventio, parlamentum)[502].

Усезагальний сейм називали вальним, тобто об’єднаним, спільним, єдиним. Польські дослідники вважають, що перший вальний сейм був скликаний наприкінці XIV ст., після смерті короля Людовика Угорського (1382 p.), у період так званого безкоролівства (1384 p., як уже згадувалось, польський престол посіла дочка Людовика Угорського Ядвіга). Починаючи з часів Владислава II Ягайла сейми скликалися регулярніше, зазвичай раз або двічі на рік. Збирався сейм у королівському замку в Пьотркові, іноді - у Кракові, Торуні чи Бидгощі. Сейм мав право приймати рішення і за відсутності короля, який згодом їх затверджував. Найважливіша роль у нарадах сейму належала світським і духовним можновладцям. Іноді масово прибувала на засідання й шляхта, оскільки кожен шляхтич (спочатку, поки сейм не розділився на дві палати) мав право особистої участі у роботі сейму[503].

У м. Хенціни 26 травня 1381 p. відбувся з’їзд єпископів і найвпливовіших феодалів. Ha ньому були прийняті нові норми права та узгоджено дії у війні з Тевтонським орденом. Цей з’їзд мав важливе державно-політичне значення, оскільки започаткував низку подібних з’їздів, котрі потім, на думку польського дослідника К.Пресєвського, переросли у сейми та сеймики[504].

У 1468 p. Казимир IV вирішив виплатити своїм воїнам платню за війну в Пруссії. Для цього потрібні були податки. Тому він скликав з’їзд малопольської шляхти у Віслиці, на якому намагався прийняти це рішення. З’їзд у Віслиці в 1468 p. відмовив у прийнятті проекту, мотивуючи це тим, що таке важливе рішення може прийняти лише загальнодержавний з’їзд. Однак Казимир IV не бажав створювати настільки сильний орган державної влади, який міг знівелювати його вплив у державі, тому скликав великопольську шляхту до м. Кола. Великопольський з’їзд теж відмовив у прийнятті цього рішення на тій самій підставі, що й малопольський. Тим часом війна у Пруссії була на межі поразки Польщі, адже рицарі, яким король не платив, могли в будь-який момент покинути поле бою. Усвідомлюючи можливість поразки, Казимир IV у 1468 p. скликав у Пьотркові вальний сейм. Король наказав сеймикам призначити від кожного воєводства чи землі по двох делегатів зі середовища шляхти. Ці делегати разом з урядниками становили склад вального сейму 1468 p. Подія в Пьотркові мала важливе державно-правове значення для Польського Королівства. Уперше до найвищого колегіального органу було обрано представників з усіх “кутків” королівства.

Шляхта використала цю подію як правовий прецедент, тому ЇЇ участь у розв’язанні найважливіших державних питань стала неминучою у всіх наступних етапах історії Польського Королівства. Наприкінці XV ст. вплив шляхти у вальному сеймі постійно зростав. Король Ян I Ольбрахт (1492- 1501 pp.) побоювався того, що вони позбавлять його влади, перетворять посаду короля лише на символ без важливих державних повноважень. Але перешкоджати також не міг, оскільки це було занадто ризиковано. Ha початку XVI ст. король Олександр (1501-1506 pp.)> брат і наступник Яна Ольбрахта, поклявся своїм ім’ям та ім’ям наступників, що права шляхетських представників у вальному сеймі без їх згоди обмежуватись не будуть[505].

Сейм був обмежений у терміні засідань. Після шести тижнів праці, прийнявши або не прийнявши рішення, сейм розпускали і посли роз’їжджались. Посли на сейм, котрі обирались місцевими сеймиками, отримували від них настанови, які повинні були обов’язково виконувати під час засідань. Це суттєво ускладнювало роботу сейму, оскільки інструкції рідко збігалися, а без загальної згоди рішення не вважалось прийнятим. Протест хоча б одного делегата - знамените liberurn veto (ним так пишалась польська шляхта) - часто зводив нанівець усі зусилля вального сейму схвалити важливе державне рішення[506].

Порівнюючи сейм Польського Королівства з аналогічними органами влади інших держав тогочасної Європи цього історичного періоду, польський дослідник М.Кареєв вважав, що у нього вирізнялися дві відмінні ознаки: по-перше, представлена виключно шляхта, тобто одна суспільна верства (в інших державах Європи до вищих представницьких органів влади входило декілька станів); по-друге, сейм, будучи dejure представницьким органом однієї держави, став defacto міжнародним конгресом представників земель, де проживали різні народи, нації й етнічні групи. Перша ознака вказувала на те, що шляхта перетворила представницький орган на механізм власного одноосібного панування як суспільної групи. Це завдавало шкоди не лише іншим верствам суспільства, а й державі загалом. Друга ознака - міжнародний характер сейму - створила можливість виникнути і розвинутись згубному принципу liberum veto. Він дозволяв одному делегату своєю незгодою відхилити будь-яку ухвалу сейму. Коли стало зрозуміло, що король не в змозі протистояти сейму, боротьба за політичну владу в державі розпочалася між вальним сеймом і сеймиками[507].

Від кінця XIV ст. у Польщі відбувались час від часу локальні та вальні з’їзди рицарства. Локальні з’їзди були попередниками сеймиків, а вальні - зібраннями, котрі мали загальний представницький характер[508].

Польський дослідник P. Губе дійшов висновку на основі згаданих подій, що вальні з’їзди репрезентували стан рицарства через обраних дигнітаріїв або добровільних прибулих на з’їзд осіб. Ha з’їзд скликалась вся шляхта, тому всі рицарі мали взяти участь у ньому. Однак такий обов’язок був не юридичного характеру, алише морального. Дигнітарії постійно брали участь у з’їздах, а інші шляхтичі могли бути присутніми, а могли й не бути, головно це залежало від їхнього особистого волевиявлення. Вважалось, що всі присутні на з’їзді виражали не лише свою думку, а й думку відсутніх шляхтичів[509] [510].

З’їзди шляхти від кінця XIV ст. - першої половини XV ст. не мали засад представництва, тому їх важко назвати репре- зентаційними. Формування представницьких засад почалось у 1382 p. на з’їзді малопольської шляхти у Віслиці, де брали участь представники великопольської шляхти514.

Надумку німецького вченого Хюппе, з’їзд шляхти в Новому Корчові 1404 p. складався з послів шляхти. Крім того, він стверджував, що цими представниками були нижчі урядовці. Виразний представницький характер мали з’їзди 1424, 1433 і 1434 pp. (рицарство, наприклад, - по два представники від кожного “герба”). Однак представництво “гербів” було, радше, явищем винятковим. 3 1453 p. делегати з’їзду представляють уже воєводства, а не “герби”, а також збираються окремо від дигнітаріїв[511].

У Нешавських статутах 1454 p. відображалась автономність окремих земель, у тому числі й Галичини. Це особливо виявилось під час видання польським королем Казимиром Ягеллончиком Судебника від 29 лютого 1492 p., у якому він іменувався: “король Польщі та земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзької, Ленчицької, Куявсь- кої, Великий князь Литовський, Поморський, Руський і Прус- ський”[512]. Це є свідченням того, що деякі території Польського Королівства мали автономний правовий статус, безсумнівно, серед них була й Галичина (Руське воєводство).

Після одержання значних політичних прав, за Нешавсь- ким статутом, шляхта мала змогу створити свої офіційні органи влади, за допомогою яких вона б лобіювала власні інтереси.

Відомий польський хроніст Ян Длугош подав інформацію, що в 1455 p. були вперше скликані партикулярні сеймики земель, відтак - створені генеральні сеймики, котрі обрали своїх представників на вальний сейм, а король збирав їх разом, що зазвичай відбувалось у Пьотркові. Тому, як зауважував М.Кареєв, не варто вважати зібрання вального сейму в XVI ст. продовженням колишніх з’їздів баронів, прелатів і рицарів, адже сеймики формували вальний сейм, а не шляхта безпосередньо й хаотично, як раніше[513].

Перший вальний сейм відбувся у 1493 p.[514] Надумку польського вченого М.Бобжинського, цей сейм був тільки великим конгресом, оскільки кожен делегат репрезентував лише свою землю, крім того, його діяльність обмежувалась інструкцією сеймику, який його обирав. Він також заперечив те, що первинним був сейм, а не сеймики, котрі, за даними окремих дослідників, утворились аж у 1505 p.[515] Спочатку вальний сейм був лише місцем, де на підставі статутів сеймиків формувався єдиний загальнодержавний статут. Це підтверджують податкові універсали вальних сеймів 1493 і 1499 pp. У податковому універсалі 1496 p. міститься фраза “за згодою всіх земель”. Звідси M. Бобжинський виводить ще один висновок: “На вальному сеймі голосували не депутати, а сеймики через них”[516].

У 1496 p. на засіданнях вального сейму король підтвердив Нешавські статути, проте Ян I Ольбрахт мав на меті підпорядкування сеймиків вальному сейму. 3 висновками О.Бобжинського не погоджувався інший польський дослід- ник - Й. Шуйський. Він вважав, що король Ян Ольбрахт мав намір здійснювати владу без поділу повноважень із сеймом[517]. Однак цей задум Яна I Ольбрахта не був реалізований. Його наступник король Олександр ухвалив у 1505 p. Радомський привілей, проголошуючи принцип прийняття кожного рішення за згодою короля, сенату послів земських. Польський історик Й.Шуйський навіть звинувачував палату послів у тому, що вони перешкоджали королю Сигізмундові I Старому (1506-1548 pp.) у справі внутрішнього об’єднання Польського Королівства[518].

Завдяки створенню вального сейму, Польське Королівство опинилось на шляху унітарності, хоча цілком унітарною державою їй не вдалось стати. Рівень самоврядування її складових частин, зокрема Руського воєводства з 1434 p., надавав Польському Королівству певних ознак федеративності. Сеймики продовжували своїми інструкціями обмежувати діяльність делегатів, тому палата послів не мала необхідних свобод і монолітності. Для визначення повноважень посла на вальний сейм існував латинський термін uUmitata potestas”, тобто “від- мірена влада”. Сеймики не довіряли послам і не давали їм змоги змінювати ті вказівки, якими вони були обмежені. Тому король Сигізмунд I неодноразово звертався до генеральних сеймиків з вимогою скерувати на вальний сейм послів з необмеженою владою[519].

Радомський привілей 1505 p. повинен був запровадити певні зміни у відносинах між сеймиками та сеймом, перетворюючи сеймики на зібрання, де висували кандидатів на вальний сейм. Однак Нешавські статути 1454 p. і підтвердження їх у 1496 p. не були скасовані, а відверто суперечили Радомському привілею 1505 p. Завдяки цій правовій колізії сеймики зберегли політичну незалежність і від короля, і від вального сейму.

Правління Сигізмунда II Августа (1548-1572 pp.) було епохою поширення в Польському Королівстві ідей Реформації. Значна частина впливової та найбагатшої шляхти прийняла протестантську релігію. Вона мала численне представництво в палаті послів вального сейму. 3 приходом нової релігійної ідеології істотних змін зазнала політична ідеологія. Посли перестали дотримуватись інструкцій сеймиків. Незважаючи на те, що продовжували встановлюватись обмеження, заможні й впливові шляхтичі-протестанти на них не зважали. Палата послів стала незалежною від сеймиків, а вальний сейм перейшов у нову фазу розвитку вищого представницького органу державної влади. Сеймики за правління Сигізмунда II Августа, усвідомлюючи свою політичну слабкість, перестали обмежувати повноваження делегатів. Зростання влади вального сейму було настільки сильним і динамічним, що спричинило тривогу в короля. У 1550 p. виник політичний конфлікт між палатою послів і королем Сигізмундом II Августом. Він вирішив використати дрібну шляхту в цьому протистоянні, але помилився. Посли вального сейму змогли підбурити шляхту проти короля і магнатів, після чого їх влада лише зросла[520].

До компетенції вального сейму належали такі питання, як організація управління, закордонних справ, оголошення війни й укладення миру. Крім цього, сейм вирішував питання про встановлення і розміри податків, на ньому обирали короля, що, на відміну від багатьох європейських країн, сприяло значному зростанню ролі сейму в Польському Королівстві. Сейм приймав найважливіші закони та рішення, затверджував королівські привілеї; представники сейму були присутніми під час підписання міжнародних угод[521].

Окрім вального сейму діяли також провінційні сеймики, окремо, як уже згадувалось, для Великопольщі та Малополь- щі. Характерною була альтернативність: відповідну справу чи питання мав право розглянути і вальний сейм, і провінційний. Ця альтернативність була особливістю розвитку тогочасного польського парламентаризму.

Деякі королі охочіше скликали провінційні сейми, ніж вальний, оскільки мали тут вагоміший вплив на прийняття рішень. Окрім цього, у засіданнях сеймів значно активнішу участь брала середня і дрібна шляхта, від котрої король часто мав підтримку у політичній боротьбі з магнатами, надаючи їй за це різні привілеї. Власне, активна участь цієї шляхти іноді була вирішальною під час прийняття рішень[522].

У XIV-XV ст. у Польському Королівстві здійснювалася централізація державної влади, що вимагала реорганізації адміністративного апарату. Поступово формувались уряди, сфера діяльності яких охопила всю державу. Це відбувалося переважно через розширення сфери діяльності придворних урядів краківського (столичного) уділу.

Уряди (органи та посади) поділялись на центральні й місцеві (локальні). До центральних, котрі, в свою чергу, поділялись на коронні та придворні, належали: канцлер, підканцлер, підскарбій і маршалки.

3 утворенням Польського Королівства зросла роль єдиної на всю країну королівської канцелярії. Очолювали її канцлер і підканцлер. Формальна відмінність між ними полягала в тому, що канцлер скріплював державні документи великою державною печаткою, а підканцлер - малою (юридична значущість їх була однаковою). Чіткого розмежування функцій між цими урядовцями не існувало. Вони були рівноправні, обидва здійснювали дипломатичне листування. У канцелярії зберігалися всі акти стосовно державного управління, привілеї та королівські пожалування.

Податки у Польському Королівстві спочатку призначав король, а від кінця XV ст. - ухвалював вальний сейм. Коронний підскарбій здійснював нагляд за реєстрами державних прибутків і видатків. Збирання податків з населення було доручено поборцям, а збирання мит у прикордонних містах та в містах - митникам[523]. Найпоширенішими податками у Руському воєводстві були: побір (визнавав різні роди податків), подимне - податок від двору, ланове - від лану (близько 20 га), шеляжне - від алкогольних напоїв, шос - від будинків у містах, рогове - від худоби, пресолка - від продажі солі, стація - від утримання війська, поголовне - від євреїв та ін.[524]

У Польському Королівстві було створено центральний скарб (казна), яким управляв коронний підскарбій, у XV ст. - уряд придворного підскарбія, що був заступником підскарбія коронного. До скарбу надходили грошові доходи держави, трофеї, звідси здійснювали державні виплати. З-поміж доходів, котрі надходили до казни, вирізняли звичайні й надзвичайні. Джерелами звичайних доходів вважалися:

- майно, яке спочатку королі надавали шляхті, а згодом воно переходило до “головних управителів”, зокрема Руського воєводства;

- соляні копи (“жупи”), розташовані у Галичині;

- митні збори та мита, збір котрих часто змінювався;

-лановий податок, тобто 2 гроші з лана, які платила шляхта, відповіднодо Кошицького привілею 1374 p., ідуховенство зі свого майна;

- олькушська “ольбора” - збір 1/10 олова та срібла з рудників, розробкою яких займалися “гварки”;

- придворний податок, сплачувався з 1564 p. королівськими містами замість доставки підвод для королівських посланців;

- постійний податок (stacyjne), сплачували окремі монастирі, пізніше - міста і євреї замість “стацій” (постою), тобто утримання короля в дорозі;

- коронаційний податок, що сплачували королівські міста у випадку коронації короля чи королеви;

- дохід від карбування монети;

- “апати” й іншого виду платежі, які передавалися в користь Папи Римського, що іноді перераховувалися до королівського скарбу[525].

Надзвичайними доходами визнавалися такі податки:

- “побор” фоЬдг) - по суті, “лановий податок”, який збирався у більших розмірах. Його сплачували поланно, у XV ст. - по 12 грошів з лана, відтак його розмір зріс до 30 грошів. “Побори” сплачували ще з водних і повітряних млинів, пилорам, ткацьких майстерень тощо;

- “шос” (szos). Спочатку - міський податок, який сплачували міщани на користь міст, з будинків та рухомого майна. У випадку призначення “побору” зі шляхти міста спочатку платили звичайну певну грошову суму. Однак у першій половині XV ст. держава через “побор” стягувала з міст (замість сукупної грошової суми) цей самий “шос”. Поступово “шос” із міського податку перетворюється на державний податок з міст;

- “циза” (акциз), або чопове (czopowe - питтєвий збір) - непрямий податок з напоїв (пива, вина, меду, а згодом - горілки). Він був установлений у другій половині XV ст.;

- поголовний податок {pogl6wne) - установлений один раз у 1520 p. за встановленою таксою зі всього єврейського населення держави;

- “кварта” (kwarta) - установлена і введена сеймом у 1562- 1563 pp. Ця четверта, а фактично п’ята частина доходів передавалася у державний скарб тими, хто мав королівські маєтки або як староства чи оренди або “голого пожиттєвого володіння”[526]. 3 цього випливає, що в Польському Королівстві формувалася єдина податкова система, необхідна для успішного функціонування держави. Було зроблено значний крок до централізації податкової служби, але цей процес не був завершений до 1569 p., коли утворилася Річ Посполита.

Підскарбії контролювали діяльність монетного двору, зберігали архів короля та держави, здійснювали фінансові підрахунки.

У середині XIV ст. сформувався уряд маршалка двору, незабаром перейменований на коронного маршалка. Від початку XV ст. його заступником стг.ьмаршалокпридворний, до функцій якого належали управління двором, контроль і суд над придворними[527].

Отже, захоплення й утримання Польським Королівством Галичини унеможливлювало продовження української державності, розвиток українського права, культури тощо. Галичина була насильно введена до Польщі внаслідок військового походу 1349 p. з метою розширення території Польського Королівства. Відтак обґрунтування польських прав стосовно Галичини були фікцією, оскільки не мали під собою жодних об’єктивних історичних та правових підстав. Землі, отримані Польщею внаслідок військового походу 1349 p., були штучно об’єднані в одну адміністративну одиницю - Руське Королівство, а з 1434 p. - Руське воєводство з центром у Львові. Адміністративно-територіальний устрій у Галичині був організований на зразок існуючого у землях Польського Королівства, що давало польському урядові змогу здійснювати ефективне управління володіннями,віддаленими від Кракова.

3.2.

<< | >>
Источник: Бойко І.Й.. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349— 1569 pp.) : монографія /І. И. Бойко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2009. - 628 c.. 2009

Еще по теме Вищі органи державної влади Польського Королівства та їх роль у формуванні правового статусу Галичини:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -