Інкорпорація Галичини Польським Королівством та зміни у суспільно-правовому статусі галицького населення

Упродовж першої половини XIV-XV ст. у країнах Цен- трально-Східної Європи, в тому числі й у Польському Королівстві та Галицько-Волинській Русі, відбувався процес формування станового ладу, характерного для середньовічного суспільства.

Галицькому князівстві. Елементи цього устрою фіксуємо з періоду Київської Русі, а завершився він формуванням станового ладу лише в XVI ст., коли більша частина українських земель була приєднана до складу Польської Корони.

У історичній літературі неоднозначно використовуються поняття “стани” та “класи”, що характеризують як процес формування і функціонування станового ладу, так і правовий статус окремих станів, котрі існували у Галицьких землях, що перебували в складі Польського Королівства. Без з’ясування сутності цих історичних категорій складно зрозуміти формування та функціонування процесу станового ладу на цих територіях. Стани - це великі соціальні групи (або верстви населення), які формувалися на підставі привілеїв королів і відрізнялися від інших соціальних груп за правовим статусом (прав і обов’язків)^[341]. Стосовно суспільних класів, то це також великі соціальні групи, котрі відрізнялися один від одного соціально-економічними критеріями, зокрема відношенням до права власності на засоби виробництва (у середньовічному суспільстві - це земля), місцем у суспільно-політичній структурі суспільства, виробництві та способом набуття власності тощо. B окремих випадках понятійні характеристики станів і класів можуть збігатися. Наприклад, у феодальному суспільстві в розрізі майнових прав селянство можна розглядати як стан і, водночас, як клас.

У перші десятиріччя після приєднання Польщею Галичини на цих землях (в умовах військово-політичної нестабільності) діючі джерела права визначали і підтверджували суспільний лад, що сформувався та функціонував ще за княжих часів. Від 1349 p. до 1387 p. населення цих земель складалось з двох основних соціальних груп: панівної верхівки, до складу якої належали представники князівської династії, верхівка боярства, міщанства (багаті купці й ремісники), церковна ієрархія та нижчої верстви, до якої (за відношенням до засобів виробництва) відносилися селяни, незаможне міське населення. Поступово до верхівки станової організації суспільства почали зараховувати лише боярство. Термін “боярин” почав означати відповідне звання (чин), приналежність до панівної соціальної групи. Більшість з них походила з родового галицького боярства. Саме з їхнього середовища удільні князі призначали державних урядовців - воєвод, тіунів, двірських та інших посадових осіб усіх рівнів.

Поступово правовий статус населення у Королівстві Русі, що перебувала в складі Польського Королівства, почав формуватися з урахуванням процесів, притаманних країнам центрально-східноєвропейського регіону. Ha території колишньої Галицько-Волинської держави активно відбувався процес трансформації станової організації суспільства. Підставою для цього було надання польським королем, як главою держави, окремим соціальним групам населення юридично визнаних привілеїв. Поділ на стани, що формально існував і враховував особливості етнічного та релігійного складу населення, започаткував ще одну площину суспільної диференціації, став важливим чинником у процесі самовизначення людини, усвідомлення нею свого місця в структурі суспільства.

Спочатку відмінності між станами у правовому статусі були незначними і майже непомітними, норми звичаєвого, а згодом і кодифікованого права давали змогу безперешкодно переходити від одного стану до іншого. Відтак право переходу було обмежене і, врешті-решт, стало неможливим. Стани, особливо привілейовані, перетворилися на замкнуті соціальні групи. Соціальне та правове становище представників феодального стану в Галичинідедалі частіше почало визначатися розмірами їхньої земельної власності.

Ha формування станів суттєво впливали процеси, пов’язані зі завершенням суспільного розподілу праці. Упродовж XIV- XV ст. у Галичині, яка поступово інкорпоровувалася у склад Польського Королівства, переважно сформувалися такі політично активні суспільні стани та соціальні групи населення: магнати, шляхта, духовенство, міщани, селяни. Невдовзі кожен стан “відгородився” від інших особливими правами, привілеями, повинностями й обов’язками. Аналіз правових джерел Польського Королівства засвідчує, що суспільний лад Польського Королівства характеризувався поступовим зростанням розмежування шляхетського стану та селянства. Ha Галицькі землі польські королі поступово впроваджували чуже для українського народу польське право. 3 цього приводу І.Франко наголошував, що “панами в краю (у Галичині. -/.£.) були поляки, і вони підлягали польському праву. По містах оселилися німці на “німецькім” праві. B горах і по Підгір’ю були, здається, ще від русинських часів села, осаджені на “волоськім” праві, а головна часть людності - русини - підлягали руському праву. Жиди судилися своїм правом, вірмени - своїм, - одним словом - була правдива вавілонська змішанина правових порядків”^[342].

Розглянемо правові основи формування кожного стану в Галичині у період перебування її в Польському Королівстві.

Галицьке боярство. Ha верхівці соціальної структури Польського Королівства, як і інших середньовічних держав, перебував військово-службовий стан (шляхта). До нього належали представники різних соціальних груп, що були зобов’язані нести військову службу на суверена (польського короля) і мали матеріально утримувати себе та своїх слуг під час військових походів, отримуючи за це право на користування відповідним землеволодінням.

У процесі асиміляції галицького боярства (шляхти) в польському середовищі Галичини їхній правовий статус визначали Єдлненський привілей 1430 p., Нешавський 1454 p. і Пьотр- ківський 1496 p. статути.

Шляхта посідала панівне місце в економічному та політичному житті Польського Королівства. Формування цього привілейованого стану в Польському Королівстві тривало упродовж XIV-XVI ст. За цей час відбувся перехід від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви населення до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого, привілейованого стану.

- від трьох до шести, залежно від регіону)^[345].

До шляхетського стану в колишніх землях Галицько-Волинської держави в складі Польського Королівства (від 1434 p.

- Руське воєводство) належали: можновладці - магнати (най- заможніші землевласники, зазвичай володіли не менш як 10 селами), а також середні та дрібнопомісні землевласники.

У другій половині XIV - на початку XV ст. польські королі, прагнучи зміцнити становище у Королівстві Русі, видавали привілеї, з допомогою яких всіляко підтримували переселен- ців-католиків, роздавали польським та силезьким магнатам і шляхті великі маєтності у Галицьких землях. Своєрідним стрижнем верхівки шляхетського стану в Галичині були польські роди (Мальштинські, Одровонжі, Бучацькі та ін.)^[346]. 3 місцевих українських феодалів, нащадків боярських родів, одні втратили свої землі внаслідок конфіскації, інші були змушені складати присягу на вірність польському королю.

Найвпливовішими серед представників шляхетського стану були магнати. їх панування ґрунтувалося на значних земельних володіннях і політичному статусі, що вони наслідували. Магнати обіймали найважливіші посади і в державному апараті Польського Королівства, і на місцях у воєводствах. Вони визначали напрями внутрішньоїта зовнішньої політики держави. Саме з їхнього середовища призначалися найвищі державні посадові особи: воєводи, каштеляни, старости, котрі вони старалися навіть передавати у спадщину. Окремі магнати формували свої військові загони і виводили їх на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання “панів хоругових”^[347].

Важливе місце в структурі тогочасного галицького суспільства посідала дрібна шляхта.

Незважаючи на те, що польська шляхта не становила однорідної суспільної верстви, а окремі її представники були небагатими, в суспільстві середньовічної Польщі виникла величезна соціальна прірва між різними станами. Ця глибока і чітка відмінність найяскравіше відображалась у співвідношенні правових статусів шляхти та селян. Натомість у Великому князівстві Литовському правова і майнова нерівність між суспільними станами була значно меншою. У Литовсько-Руській державі навіть існувала проміжна соціальна ланка між шляхтою та селянством. Цю ланку становили “путні бояри”, або “панцерні слуги”. Путними їх називали тому, що вони несли “путну” (подорожну) службу кур’єрів, гінців великого князя на професійних засадах, здійснювали будівництво та ремонт фортечних укріплень. Ця соціальна група поповнювалась за рахунок зубожілих бояр і вихідців із заможної частини селянства. Після ухвалення актаЛюблінської унії(1569 p.) вони отримали рівний правовий статус із панами та шляхтою^[348].

Упродовж другої половини XIV і XV ст. на західноукраїнських землях спостерігалося безперервне збільшення великого феодального землеволодіння. Основними джерелами зростання шляхетських земельних володінь були захоплення земель громад, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння незаселених земель і земельні надання польських королів. Завдяки наданню галицькій шляхті чисельних привілеїв, колись громадські землі змінювали свій статус і з категорії умовних землеволодінь, що надавались за умови виконання військової повинності, перетворювались на її приватну власність, яку можна було передавати у спадщину, продавати, дарувати та ін. Згідно з тогочасними правовими нормами, шляхта володіла землями у двох формах: бенефіціальній (пожиттєвій)-доки виконувала службу на користь короля, i ленній (спадковій) - з правом передання своїх володінь у спадщину^[349].

Варто звернути увагу нате, що Віслицький статут 1347 p. розрізняв поняття “шляхта” і “рицар”. Цей висновок випливає з герменевтичного аналізу статей цього нормативно-правового акта^[350]. Польський дослідник Р.Губе намагався роз’яснити таку ситуацію. Ha його думку, під терміном “шляхтич” розумілася особа, яка мала шляхетне походження, тобто шляхетних предків. Натомість “рицарем” вважалася особа, якій цей титул надав король. Така процедура в Польському Королівстві називалася “креація”.

Відповідно до Віслицького статуту 1347 p., рицарі поділялися на три види:

- militias famoci - шляхтичі, котрим було присвоєно звання “рицар”, тому до цієї категорії осіб терміни “шляхтич” і “рицар” були тотожними;

- scartabelli - міщани, яких король іменував на рицарів;

- селяни, котрим присвоїли звання “рицаря” за військові подвиги^[351].

Отже, необхідно розмежовувати рицарів як військових від шляхти та землевласників, але зі зазначенням взаємозв’язку між цими поняттями.

У другій половині XV ст. надання шляхті Галицьких земель в умовне володіння стало звичним явищем у Руському воєводстві. Регіональною особливістю було те, що воно здійснювалося не лише польським королем, а й представниками місцевої адміністрації - воєводами та старостами. Отримавши величезні земельні володіння, польська шляхта намагалася закріпити права на них з допомогою привілеїв. Найважливішими тут були Кошицький привілей Людовика Угорського (1374 p.) та Єдлненський привілей Владислава II Ягайла (1430 p.)^[352].

У XV ст. в Польському Королівстві відбулося зростання економіки, яке зумовило зміни в політико-правовій системі та привело до вдосконалення функціонування апарату державної влади. Нові явища в економічному житті, перехід до фільваркового господарства, розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі сприяли виникненню окремих політичних напрямів у шляхетському суспільному русі. Особливо активною тут була середня та дрібна шляхта, яка вимагала усунення від влади можновладців-магнатів, котрі узурпували владу в державі й завдяки впливові на короля зосередили всю повноту влади. Унаслідок переваги серед послів на вальному сеймі їм вдалося домогтися королівських привілеїв, що розширили би правовий статус дрібної та середньої шляхти, забезпечили її економічний розвиток. Суспільна верства феодалів на Галицьких землях, як і у всьому Польському Королівстві, була соціально неоднорідною. У довготривалому гострому протистоянні магнатів і шляхти вагомим був вплив духовенства, котре підтримало магнатів. У XV- XVI сг. саме ці суперечності зумовили утворення сейму.

У першій половині XV ст. загалом сформувалась суспільна група, яка за Владислава II Ягайла (1385-1434 pp.) фактично єдиноначально правила в державі. До неї належали магнати, з-поміж яких наймогутнішими були малопольські можновладці, що перебували під впливом краківського єпископа З.Олесницького. Створена ним система державної влади та суспільного устрою Польського Королівства проіснувала до реформаційних змін 1454-1455 pp. Польський дослідник

В.Кноппек визначив чотири фактори, на яких така форма правління ґрунтувалась:

1. Потужна матеріальна база для великих феодальних земельних володінь магнатів.

2. Союз світських магнатів із духовними.

3. Зайняття магнатами найвищих державних посад.

4. Домінуючий вплив на надвірну королівську раду^[353].

До кінця XV ст. магнатам вдалося зосередити всю владу в

державі. Намагаючись якомога більше обмежити владу короля, можновладці прагнули встановити контроль навіть над зовнішньополітичними функціями держави. Управління королівською радою відкривало перед ними необмежені можливості. Магнати використовували цей орган як юридичний механізм обмеження прав інших соціальних станів - селян, міщан і шляхти. Це сгало можливим завдяки тому, що королівська рада була наділена не лише виконавчою, а й законодавчою владою. Саме тому їм вдалося домогтися схвалення певних законів, спрямованих на обмеження влади короля. За панування неповнолітнього Владислава III Варненчика (1434-1444 pp.) влада та свавілля магнатів досяг- ли апогею. У протистоянні з королем польські магнати нерідко заручались підтримкою магнатів Угорщини та Папи Римського. Вагомим чинником у цьому політичному протистоянні стало вкрай складне фінансове становище Польського Королівства. У XV ст. державна скарбниця пустувала, королівські маєтки розорювались, податки сплачувались нерегулярно. Обмаль було в країні залежних від короля збройних формувань. Саме тому магнатське всевладдя змусило короля шукати підтримки в середовищі середньої та дрібної шляхти. Крім того, активно розвивались міста, які також фінансово підтримали короля. Для противаги керованої магнатами королівської ради Казимир IV Ягеллончик зміцнив повноваження загальнодержавного, так званого вального сейму, генеральних і повітових земських сеймиків, надав шляхті значні права. Після здійснення цих заходів магнати втратили визначальний вплив у Польському Королівстві^[354].

Перший загальнодержавний привілей^[355]* для шляхти видав король Казимир III у 1355 p. Потім на з’їзді шляхти у м. Кошице (нині Словаччина) 1374 p.^[356] король Лю- довик Угорський (Анжуйський) видав генеральний привілей, уперше адресований усій шляхті, згідно з яким шляхетські маєтки звільнялися від повинностей за винятком обов’язку сплачувати поземельний податок у розмірі 2 грошів щорічно від кожного шляхетського лану землі (1 лан - 25 га; підтвердження верховенства королівської влади на землю). Привілей передбачав обов’язок викупу королем шляхтича з полону, ліквідував обов’язок шляхти брати участь у побудові фортець, інженерних оборонних споруд тощо. Одночасно шляхті надано право обіймати посади воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв та ін.^[357]

Від цього часу розширення прав і привілеїв шляхти відбувалося регулярно, особливо активно - у XV ст. Так, за Чер- венським привілеєм 1422 p., який шляхта змусила короля видати під час “посполитого рушення” проти хрестоносців, король зобов’язався надалі не конфісковувати і не відбирати землі шляхти без судового рішення. Встановлювалось, що суди будуть діяти згідно з писаним правом і ніхто не зможе одночасно обіймати посади урядів, земського судді та повітового (земського) старости ^[358].

У 1430 p. король Владислав II Ягайло видав Єдлненський привілей, який гарантував недоторканність особи шляхтича, чию провину не доведено судом. Виняток було встановлено стосовно “чотирьох старостинських артикулів”, зокрема звинувачень у тяжких кримінальних злочинах - підпалі, згвалтуванні, розбої на дорозі, нападі на шляхетський дім. Стосовно останнього злочину, то такого правопорушника можна було затримати на місці вчинення злочину чи за наявності свідків. Привілей 1430 p. забороняв конфіскацію шляхетських маєтків без санкції суду^[359].

У 1433 p. король Владислав II Ягайло у Кракові видав привілей, який гарантував шляхтичам особисту недоторканність. Подальше розширення привілеїв шляхти зумовлювалося її економічними можливостями у зв’язку з розвитком фільваркової системи господарства.

Суттєве розширення шляхетських прав відбулося у листопаді 1454 p. Тоді молодший син Владислава II Ягайла Казимир IV (1427-1492 pp.) надав шляхті нові привілеї. Причиною їх надання була складна політична ситуація в Польському Королівстві - війна з Тевтонським орденом. Перший привілей було видано під Цереквіцею (в Куявії) під впливом зібраного великопольського шляхетського ополчення, учасники якого заявили, що вони не вирушать у похід до того часу, поки король не піде на поступки з окремих питань. Відмовитися від організації походу Казимир IV не міг, тому змушений був погодитися з висунутими шляхтою ультимативними вимогами.

Головною в Цереквіцькому привілеї була обіцянка короля не вдаватися до змін у державному ладі Польського Королівства і не розпочинати війни без відома загальношляхетського з’їзду^[360].

Після видання Цереквіцького привілею похід великополь- ської шляхти на чолі з королем відбувся, але закінчився поразкою. Ha з’їзд шляхти під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта. Вона зажадала від короля тих самих поступок, на які він погодився стосовно великопольської шляхти, й оголосила, що в похід не вирушить, доки король не задовольнить її вимоги. У складній ситуації Казимир IV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, іменовані статутами, - один для Великопольщі, інший для Малопольщі. B основу їх було покладено Цереквіцький привілей, який король скасував під тиском малопольської шляхти. B обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний лад. Стосовно пункту про посполите рушення, то він був введений лише у великопольський статут. Малопольська шляхта отримала його у 1456 p.^[361]

У першій половині XV ст. у Галичині продовжувало зростати велике феодальне землеволодіння. B умовах панування натурального господарства земля становила головний засіб належного життєвого рівня шляхти, яка отримувала її за обов’язок військової служби, тому польські королі активно роздавали шляхті земельні наділи. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права місцевих феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Однак галицька шляхта мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами. Так, на відміну від польських, галицькі шляхтичі разом зі своїми селянами повинні були безко- штовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові та натуральні податки, була зобов’язана ремонтувати власними силами королівські замки. Зрештою, у Галичині ще не існувало шляхетського самоврядування, яким уже широко користувалася шляхта в Польщі^[362]. Це спричинило протести галицької шляхти. Спроби задовольнити вимоги галицької шляхти було зроблено у 1425, 1430 і 1434 pp., коли окремими привілеями на територію Галицьких земель в інтересах шляхти було поширено інститути польського права. Врешті, у 1496 p. було видано Пьотрківський статут, що остаточно зрівняв галицьку шляхту з польською^[363].

У другій половині XV ст. Польське Королівство вступило в епоху “шляхетської демократії” з притаманною їй моделлю станово-представницької монархії, для котрої характерними були слабкість королівської влади, децентралізація, широкі права та привілеї шляхти.

Як і більшість країн тогочасної Європи, Польське Королівство постало перед проблемою централізації адміністративної системи і створення ефективного державного апарату. Проте якщо в інших країнах Західної та Центральної Європи королівська влада в боротьбі за централізацію могла опертися на зростаючий вплив міст і міщан, то у Польщі міщанство перебувало фактично поза політикою, і питання про централізацію розв’язувалося лише в межах відносин між королем і шляхтою^[364].

У першій половині XVI ст. у Польському Королівстві, в тому числі й на західноукраїнських землях, шляхта стала впливовою організованою політичною силою та становила майже 8-10 % населення (середній показник в Західній Європі - 1-2 %), а у Галичині - 2,5 %^[365]. Якщо в першій половині XIV сг. вона ще не могла оформитися в самостійну політичну силу, то упродовж першої половини XVI ст. уже виступала на політичній арені як суперник і навіть противник можновладців-магнатів. Шляхта отримала право обирати на повітових і воєводських сеймиках послів на загальнодержавний сейм. Цей станово-представниць- кий орган сгав ареною гострої політичної боротьби між шляхтою і магнатами. Король перебував ніби над “полем боротьби” і міг сподіватися надопомогу шляхти в намаганні зміцнити центральну державну владу. Так, король Казимир IV у ст. 5 Нешавських статутів 1454 p. звільнив шляхту від усіх податків на власну користь, за винятком податку 2 гроші з лану, а також пообіцяв ніколи інших податків не встановлювати^[366]. Однак шляхта, підтримуючи короля, боялася абсолютистських настроїв, тому не могла стати повністю його союзником.

3 ініціативи шляхти в першій половині XVI ст. поширився екзекуційний (лат. exsecutio - виконання, покарання) рух. Таку назву отримав шляхетський рух за ініціативу здійснення державних реформ, спрямованих на зміцнення адміністрації, фінансів, армії, відсторонення від влади магнатів і посилення політичного впливу шляхти в державі. Передбачалось, що виконання королівських привілеїв повинно забезпечити країні добробут ще й завдяки поверненню незаконно захоплених шляхтою королівських (державних) маєтків^[367].

Порівнюючи соціально-політичне й економічне становище українського боярства в Литві та шляхти у Польщі, можна простежити певні особливості. У Польському Королівстві галицькі бояри спочатку перебували в складнішому становищі, ніж польські магнати та шляхта. Унаслідок їх боротьби за свої права статус галицького боярства поступово зрівнювався з привілейованим станом польської шляхти. Так, у Єдлненському привілеї 1430 p. йому гарантувався весь комплекс прав, яким користувалися польські магнати та шляхта. Цей нормативно-правовий акт скасував чинність правових норм та інститутів Галицько- Волинськоїдержави. I це зовсім не випадковий збіг обставин, адже разом з процесом уніфікації правового статусу феодально-привілейованих станів Польського Королівства відбувався процес асиміляції галицького боярства. Запровадження 1434 p. у Галичині норм польського права й адміністративно- територіального устрою, створення Руського воєводства завершило процес інкорпорації частини земель Галицько-Волинської держави (Королівства Русі) до складу Польської Корони.

Однак у Великому князівстві Литовському українське боярство було впливовішим, користувалось ширшим: обсягом прав, аніж галицьке. Після приєднання українських земель Литвою воно перейшло на службу до великого князя литовського. Дослідження українського історика Наталії Яковенко підтверджують, що українська еліта аж до початку XVIII ст. ще діяла як “живий соціальний організм”, виразник інтересів Русі-України, “стабільний консервант звичаїв і традицій”^[368].

Отже, формування та функціонування шляхетського стану в Польському Королівстві, зокрема в Галичині (1349- 1569 pp.) відбувалися під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. B соціальній сфері Галицьких земель активно формується станова організація суспільства на підставі юридично визнаних привілеїв. Поділ на стани започаткував ще одну площину суспьльного розшарування, став важливим чинником у процесі самовизначення людини, усвідомлення свого місця в структурі тогочасного суспільства.

Православне духовенство. Утвердження християнства на українських землях у його східному, православно-візантійсь- кому варіанті зумовило майбутнє протистояння і конфлікти між православними українцями та їхніми західними сусідами - католиками - поляками і литовцями.

Православна церква в Галицько-Волинській державі була важливим чинником державотворчих, національно-консолі- дуючих процесів. “Церковні люди” в Галицько-Волинській державі не підлягали світському (княжому чи громадському) суду, за необхідності їх судив суд єпископа. Загалом православне духовенство продовжувало поділятися на дві категорії: біле (парафіяльні священики, котрі не давали обітниці безшлюбності) та чорне (ченці, вищі духовні ієрархи). Галицькі українці, втративши власну державність, сприймали церкву не лише як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності й осередок громадського самоврядного життя. Цей період вдало характеризував український історик М.Чубатий: “По упадку самостійної державної організації українців в половині XIV ст. християнська церква заступила українському народу колишню державну владу та стала одинокою установою, репрезентуючи цілий нарід”^[369]. У 1349 p., коли польський король Казимир III приєднав Галичинудо Польщі, їїлюдність жадала, щоб у старожитній вірі ніхто перешкод ніколи не чинив^[370]. У перші роки функціонування адміністративно-правової автономії Галичини у складі Польського Королівства православна церква була не лише духовною наставницею народу, а й відігравала політичну роль, будучи символом історичної пам’яті народу та важливою ознакою української етнічної ідентичності. Боротьба Польського Королівства у Галичині за панування в церковній сфері призвела до того, що поступово “руська” віра зіткнулася з привілейованою польською народністю і державною католицькою церквою. Католицька церква поступово утверджується, значною мірою-коштом православної церкви. Її підтримувала держава, зокрема, звільнивши від податків. Католицькі владики брали участь в управлінні державою. Українська народність, мова, культура, писемність і традиційна православна церква на державному рівні почали вважатися другорядними^[371]. У письмових джерелах XV ст. є протиставлення: “Це християнин, а не русин”^[372]. Навертаючи в католицтво православних галичан, їх хрестили вдруге, прирівнюючи до “поган” (язичників), що засвідчувало зневажливе ставлення до православної церкви у Галичині. Православні галицькі українці обмежувались в економічних, політичних і культурних правах, зокрема їх змушували платити податки на користь католицької церкви, перешкоджали будувати нові церкви, обмежували богослужіння. Православним міщанам утруднювали доступ до цехів, органів міського самоврядування^[373]. Це підтверджується низкою прикладів. Так, у Руському воєводстві в XVI ст. польські королі або шляхта нерідко забороняли будівництво православних церков у таких галицьких містах, як Самбір, Дрогобич, Городок та ін.^[374] У Сяноцькій землі польська шляхта не дозволяла українським селянам- кріпакам відвідувати православні церкви^[375].

Порушення прав галицьких українців виявлялося також у тому, що непоодинокими були випадки, коли польські королі перешкоджали їм обирати своїх одновірців (православних міщан) на посадидо міського уряду. Так, у 1510 і 1541 pp. король видав два привілеї, якими наказав обирати до міського уряду в Буську лише католиків^[376]. Ці й інші приклади^[377] засвідчують існування національної нерівноправності та соціальної несправедливості щодо українського населення.

Релігійне протистояння у Галичині зумовило спротив православних підданих, що вимагали від свого суверена - польського короля Казимира III та його наступників радикальних заходів стосовно правового забезпечення становища православ’я (піклування про Галицьку митрополію, яка активно діяла у 1303- 1347 pp. під керівництвом православного митрополита).

Ha думку окремих дослідників (А.Павлова, М.Тихомирова), Галицька митрополія була заснована близько 1303 p.^[378] Її ут- ворення пов’язане з наслідками монгольської навали і розпадом Київської Русі, після чого релігійне життя у Києві починало занепадати. I хоч кафедра київських митрополитів формально ще залишалася у зруйнованому монголами Києві, але фактично вони перебували спочатку у Володимирі-на-Клязмі (1299 p.), а потім - у Москві (1325 p.). Після переїзду київського митрополита до Північно-Східної Русі, Галицько-Волинська держава за князювання Юрія Львовича (1301-1308 pp.) домагалася від Костянтинопольського патріархату створення окремої Галицької митрополії (у складі Галицької, Луцької, Володимирської, Перемишльської, Холмської та Туровської єпархій). Першим галицьким митрополитом став грек Нифонт (1303-1305 pp.)> висвячений патріархом Афанасієм, а його наступником - митрополит Петро Ратенський, якого висвятив константинопольський патріарх на митрополита “Київського та всієї Русі”. Через конфлікт з князем Юрієм Львовичем він переїхав у 1308 p. до московського князя Івана Калити (спочатку до Володимира, а пізніше - до Москви)^[379]. Це спонукало галицько-володимирських володарів домагатися призначення нового духовного зверхника, і у 1331 p. на Галицьку митрополію було висвячено Гавриїла.

Однак у 1347 p., напередодні загибелі Галицько-Волинської держави, константинопольський патріарх Іоанн Кан- такузин “золотою буллою” скасував Галицьку митрополію, а всі руські єпархії знову було підпорядковано Київському митрополитові, який мав осідок у Москві^[380].

3 метою отримати прихильність галицького населення польський король Казимир III у 1370 p. звернувся до константинопольського патріарха Філофея з проханням відновити Галицьку митрополію, мотивуючи, що “від віків Галич був знаний усіма країнами як митрополія, митрополичий стіл тут був з віку-віків”^[381]. Казимир III, який панував у Галичині, шукав підтримки серед місцевих православних, а тому ставився до православної релігії толерантно, тим паче, що в його політичного опонента, литовського князя, на той час був свій православний митрополит. У листі до патріарха король застосував навіть шантаж. Зокрема, Казимир писав, що новий митрополит уже обраний - єпископ Антоній, а також продовжував: “Поставте Антонія митрополитом, щоб не зник і не пропав закон руський.Аякщо не буде Божого і Вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалійтеся на нас: прийдеться хрестити русинів на латинську віру”^[382].

Патріарший Собор у 1371 p. задовольнив прохання польського короля Казимира III. Було відновлено Галицьку митрополію, й Антонія поставлено митрополитом Галицьким. Однак після його смерті (близько 1389-1391 pp.) митрополича кафедра знову перестала існувати. Важливі наслідки для православної церкви на Руських землях мала Кревська унія (1385 p.), наслідком якої став шлюб великого князя литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою. Ставши польським королем, останній перейшов з православ’я у католицизм і зобов’язався поширювати католицтво на литовські, білоруські й українські землі^[383]. Через це потреба домагатися окремої православної митрополії для Галичини, яку Ягайло 1387 p. остаточно приєднав до католицької Польщі, відпала.

Після приєднання Галичини до складу Польського Королівства привілейоване становище отримала католицька церква. Католицьке духовенство одержало від польських королів чисельні привілеї, права та пільги, які нерідко збігалися з правами шляхти, але, на відміну від неї, не могли передаватись у спадщину. Для католицьких священиків і єпископів вищою судовою інстанцією були судові інстанції римської курії.

Польські правителі всіляко сприяли створенню католицької церковної ієрархії в Галичині. Від 1350 p. польський король Казимир III неодноразово звертався до Риму з проханням заснувати в Галичині католицьку митрополію (архієпископсгво). Папа Римський Григорій XI спеціально видав ІЗлютого 1375 p. буллу “Debitum pastoralis officii”, яка стала основним документом стосовно створення римо-католицького архієпископства з центром у Галичі^[384]. Згодом (1415 p.) воно було перенесено доЛьвова, що вважався другим за політичним значенням містом у Польському Королівстві^[385]. У німецькому місті Консганц 1417 p. відбувся церковний Собор, де титул примаса Польщі закріпився за гнєз- ненським архієпископом^[386]. Другим за значенням серед польської католицької ієрархії став львівський архієписком. Йому були підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимиро-Луць- ке, Кам’янецьке єпископства. Опорними пунктами католицизму в Галичині стали також домініканські^[387]* та францисканські^[388]* монастирі-кляштори^[389].

Католицька церква поступово перетворювалася на найбільшого землевласника в Галичині. Правове становище католицького духовенства зазначають джерела права, що діяли в Галичині. Так, ст. 140 Повного зводу статутів Казимира Великого передбачала кримінальну відповідальність за оголення меча чи ножа в присутності архієпископа у вигляді штрафу в розмірі “сімдесяти”^[390]*; за нецензурні висловлювання в його присутності - штраф “п’ятнадцять”; за обкрадення архієпископа - тілесне покарання у вигляді “вуха”^[391]. Католики намагалися прищепити зневагу та зверхнє ставлення до православних “схизматиків” (відступників, розкольників). Систематичне переслідування польською шляхтою і магнатами православних українців відбувалося трьома способами: а) нищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; б) пониженням престижу церкви; в) прищепленням почуття сорому в зв’язку з приналежністю до неї. Цю атаку польської шляхти, яку офіційно підтримувала королівська адміністрація, проводили монахи різних орденів, поширених на українських землях^[392]. Здійснювалась також політика ополячення й окатоличення української шляхти, котру не допускали до урядових посад, не надавали привілеїв. Православні єпископи не мали права брати участь у засіданнях польського сейму. Полонізація православного населення Галичини супроводжувалась різними насильствами місцевої польської влади та католицького клі- py. Королівська адміністрація сприяла занепаду православних парафій, монастирів. У складних політичних умовах Галицька православна митрополія на початку XV ст. припинила існування і стала намісництвом Київської митрополії, яка відтоді

I. И. Бойко ^^

почала титулуватися “Митрополит Києва i Галича”^[393]. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою в Галичині. 3 одного боку, ці процеси сприяли поширенню європейської культури та цивілізації в Галичині, а з іншого - зумовили подальшу полонізацію української еліти, хоча більшість галицького населення й надалі залишалося переважно православним.

У 1407 p. польський король Владислав II Ягайло видав привілей перемишльському єпископу Афанасієві та всім його наступникам, в якому зазначив: “Від різних же інших належних королю прав, виплат і повинностей ми повністю звільняємо всіх владик, їх підданих, священиків і духовних осіб по всій Руській землі, а праводавство серед духівництва, яке здавна належало до церковного суду згаданого владики, ми скріплюємо й записуємо навіки-віків на розгляд церковного суду влади греко-руської віри і одного зі священиків, щоб вони вершили правосуддя й порядок згідно з церковним правом, звичаєм і обрядами”^[394]. Отже, XV ст. у Галичині політична влада Польського Королівства визнала за православним духовенством право на здійснення церковного судочинства, а також у незначній мірі обмежувала його правовий статус. Наголосимо також, що аналіз цього документа доводить хибність радянської історико-правової традиції стосовно абсолютної дискримінації галицького православного духовенства польською владою у 1349-1569 pp.

Глибоко позначалася на духовній культурі народу специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася на українських землях у XV-XVI ст. Безперервне протистояння като-

1976. - 1986. - T. 47.-C.24.

- Июнь. - С.272-275.

лицтва та православ’я зумовило укладання Берестейської унії (1596 p.) й утворення уніатської церкви, що загострило релігійні й національні конфлікти. Однак релігійне протистояння мало не лише негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони дбали про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка стимулювала думку, сприяла розвитку культури дискусії та ін.

Реальні потреби господарського й культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити соціальну базу спричинили якісні зміни у сфері освіти. У XV-XVI ст. поряд з традиційними школами при храмах і монастирях виникали протестантські та католицькі школи, що привело до підвищення освітнього рівня, особливо в середовищі української шляхти та міщанства. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православне духовенство створювало свої освітні заклади. Найпоширенішими серед них були братські школи (Львів 1584 p., Київ 1615 p. та ін.), а в 1576 p. було засновано славнозвісну Острозьку Академію.

Князівсько-шляхетська еліта підтримувала православну церкву. Колишні бояри Галицько-Волинської держави часто були покровителями (патронами) монастирів і храмів. Вони заповідали православним церквам гроші, коштовності, книги, навіть маєтки. Боярсько-шляхетська православна верства Галичини в умовах окупації Польського Королівства залишалася носієм і виразником державницьких традицій українського народу. Вона зберігала та передавала поколінням історичну пам’ять про Київську Русь і Галицько-Волинську державу.

Отже, в XV - першій половині XVI ст. у Галичині відбулися позитивні зрушення в соціально-культурній сфері, пов’язані з поширенням ідей гуманізму, реформації й інших європейських культурних цінностей.

Міське населення. Захоплення Галичини позначилося на становищі українських міст і містечок. Посилився наплив польських та німецьких колоністів, котрі отримували привілеї польських королів, що надавали їм значні політичні й соціально-економічні права і переваги. Збільшення обсягу прав колоністів відбувалося внаслідок обмеження прав корінного українського населення^[395]. Німецька колонізація у Галичині почалася ще в XIII ст., коли німці-колоністи осідали в містах Галицько-Волинської держави. їх кількість збільшилася, коли для заселення спустошених татарами земель і ліквідації наслідків військових поразок не вистачало власних людських ресурсів. Галицько-Волинський князь Данило Галицький і його наступники всіляко заохочували німців переїжджати на українські землі, надаючи їм певні переваги для заняття господарською діяльністю. Німці з Силезії, Саксонії та Рейну були основними переселенцями до західноукраїнських міст. Автор Галицько-Волинського літопису так описував це явище: “Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало”^[396]. Після приєднання Галицьких земель до складу Польського Королівства німецьким поселенцям належала важлива роль в організації та розвитку ремесла в галицьких містах. Масштаби переселення німців у Галичині засвідчує той факт, що впродовж XIV-XVI ст. вони становили значну частку населення галицьких міст (наприклад, у м. Львові в першій чверті XV ст. - близько 70 % мешканців). Ha другу половину того ж століття їх поменшало - до 30 %, на початку XVI ст. - 14 %, а на середину XVI ст. - 8 %^[397]. Ha думку Н.Яковенко, це не означало, що вони покинули місто: завдяки спільній релігії та змішаним шлюбам німці як християни-католики розчинилися у польській спільноті, а точніше - спільноті асимільованих німців. За підрахунками львівського історика М.Капраля, на початку XV ст. кількість німецьких іммігрантів до Львова сягало 70 %, а наприкінці XVI ст. асимільована німецька спільнота становила понад 60 % жителів Львова^[398].

Привілейовані польські й німецькі поселенці швидко змусили поступитися позиціями заможне львівське купецтво та ремісничу верхівку українського походження, котрі до захоплення Галичини Польщею домінували у місті. Корінним населенням Львова були українці (їх у той час називали русинами). У момент надання місту магдебурзького права (1356 p.) вони згадуються серед “національних меншостей” - татар, вірменів і сарацинів^[399]. Корінних мешканців Львова, Сянока, Перемишля, Холма, Самбора, Теребовлі й багатьох інших українських міст обмежували у праві займатися торгівлею (крім роздрібної), їм було закрито доступ до певних ремісничих корпорацій тощо. Українцям заборонялося поселятися у центральних привілейованих районах міст. Основна частина українського міщанства мешкала зазвичай поза міськими мурами, в передмістях. У львівському середмісті українці жили лише у межах невеликого кварталу на вулиці Руській і в навколишніх провулках, а на інших вулицях вони мали право жити лише як піднаймачі^[400].

Від початку XV ст. у Польщі спостерігалася низка явищ, що С.Гродзінський трактував як кризу феодального ладу: переміщення селян і дрібної шляхти до міст; різке зростання цін на продукцію, виготовлену в містах, а також зростання попиту на сільськогосподарську продукцію, унаслідок чого відбувався процес розвитку пансько-фільваркового господарства, обмежувалися права селян, здійснювалося їх закріпачення^[401]. Посилилися процеси асиміляції окремих родів української земельної шляхти з польськими родами через укладання шлюбів між собою. Водночас дрібна і середня шляхта стала в опозицію стосовно цього процесу, що яскраво простежується у змінах системи права Польського Королівства.

Шляхта, володіючи значним адміністративним ресурсом (під її неухильним впливом перебували вальний сейм, генеральні й земські сеймики, а також інші органи влади), встановлювала юридичні обмеження розвитку міст і правового статусу міщанс- тватаіншихстанів. Привілеїпольськихкоролів 1421 p., 1474 p. і 1496 p. забороняли обіймати вищі церковні посади особам, котрі не належали до шляхетського стану. Було видано привілеї (1496, 1538 і 1543 pp.), відповідно до яких міщани обмежувались у праві набуття земельної власності поза містом^[402]. Привілеї польських королів 1505 і 1550 pp. забороняли шляхті займатись міщанськими заняттям (ремеслом, торгівлею тощо) під загрозою втрати прав шляхетства^[403]. Пік протистояння між шляхтою та міщанством припав на кінець XV - початок XVI ст. Ця боротьба супроводжувалася обмеженням свободи селян і поширенням фільваркової форми господарювання, а також формуванням шляхетської демократії, яка продовжила свій розвиток у Речі Посполитій^[404].

Відчутним обмеженням прав міщанства була остання стаття Вартського статуту 1423 p. Цієї думки дотримувались польські дослідники Ф.Паппе, О.Бальцер, С.Кутжеба, атакож С.Гродзінський^[405].

Дослідники відзначають становий характер Віслицького статуту 1347 p. стосовно врегулювання цивільно-правових відносин між різними суспільними групами. Так, міщанин, який доводив у суді, що шляхтич купив у нього товар у кредит, повинен був надати як доказ не лише боргову розписку, а й представити свідків^[406]. Ця норма була передбачена у ст. 41 Віслицького статуту^[407].

Великі місга Галичини користувалися правом екладу. Відомий польський учений М.Бобжинський вважав, що спочатку право складу допомагало міщанам розвивати економіку, хоча унеможливлювало конкуренцію, а місто встановлювало ціни і для товарів своїх торговців, і для іноземних купців. Шляхта вимагала скасування привілеїв, котрі перешкоджали свободі торгівлі та вільній конкуренції. Вона хотіла, щоби воєводи визначали такси товарів. Ці вимоги були настільки сильними, що міста в боротьбі зі шляхтою могли розраховувати лише на одного захисника - польського короля^[408].

Однак жодні заходи шляхти не могли ні зупинити розвиток міст, ні ліквідувати цехи, оскільки розвиток товарно- грошових відносин, торгівлі, ремісництва, лихварства був невпинним, зокрема у другій половині XV ст.^[409]

За соціально-майновим становищем мешканців міст можна поділити на три категорії. Ha вищому рівні соціальної структури міського населення Галичини перебували найзаможніша польська та німецька купецько-лихварська і реміснича верхівка, заможні магістратські урядовці, які становили міський патріціат. До другої категорії входили повноправні міщани: особи, котрі займалися різними промислами, майстри - власники майстерень, - міське поспільство - бюргерство, а до третьої - міські низи - плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники й ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники (“партачі”)^[410].

З-поміж заможного міщанства вирізнялись вірменські крамарі та ремісники, які мешкали у містах ще з часів Данила Галицького^[411]. Значна частина вірмен проживала у Львові, Кам’янці-Подільському, Самборі, Теребовлі, Белзі, Галичі, Снятині, Ярославі^[412]*, Язлівці, Жовкві. Наприкінці 1350 p. вірменська громада Львова розпочала будівництво власного кафедрального храму - Успіння Богородиці, а 1361 p. католі- кос (глава вірменської християнської церкви^[413]**) висвятив львівського вірменського єпископа Кіркора на архієпископа трьох парафій - Львова, Володимира та Луцька^[414].

Упродовж XIV-XVI ст. вірменам належала важлива роль в економічному розвитку галицьких міст. Вони займались торгівлею, різними видами ремісничого виробництва. Вірменські купці домінували у торгівлі зі східними країнами - Туреччиною, Іраном, Балканськими країнами. Вірменська колонія Львова малатісні економічні зв’язки з Кримом, зокрема з Ka- фою. Це засвідчує чимало записів у львівських міських книгах того періоду. Так, 1386 p. вірменин Лазар із Кафи заявляв у львівському суді, щольвівські вірмени ІванесіАмур заплатили йому борг за шовк. Львівський вірменин 1388 p. Капчарис на суді зобов’язувався заплатити вірменину з Кафи борг - 30 злотих^[415]. Подібні записи у львівських міських книгах підтверджують тісні економічні зв’язки львівських вірмен із вірменами Кафи й інших країн Сходу^[416].

Припинення існування Галицько-Волинської держави у 1349 p. і захоплення Галичини польським королем майже не вплинуло на соціально-правове становище вірмен, котрі мешкали переважно у містах Галичини. Вірменські купці й за умов польського володарювання зберігали провідні позиції в торгівлі зі Сходом. Польські власті від часів Казимира III прихильно ставилися до вірменського населення, зокрема до львівських купців, і надавали вірменській громаді Львова різні привілеї. Наступники Казимира III - Людовик, Ядвіга, Владислав II Ягайло й інші польські королі - підтверджували привілеями права вірменського на- селенняЛьвова^[417], інших галицьких міст. Український історик М.Котляр небезпідставно стверджував, що багаті вірменські купці за надані їм привілеї матеріально підтримували польських королів, у яких завжди був дефіцит готівки^[418]. Саме тому

Казимир III привілеєм від 17 червня 1356 p. надав, зокрема і вірменським поселенцям, право самоврядування. Грамота проголошувала: м. Львову надається магдебурзьке (німецьке) право, “а для інших народів, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповіднодо їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливості, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань. A якщо відмовлятимуться за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації - вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації, які є в цьому місті, мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта”^[419]. Аналіз цього привілею дає право стверджувати, що національні громади, які проживали у межах міста, в судових справах все-таки залежали від міської управи, тобто судилися або на підставі магдебурзького, або на підставі національного права у відокремлених змішаних судах, де суддями були представники їхніх громад, а головою - війт як представник міської громади.

У Львові й інших галицьких містах вірмени, відповіднодо згаданого привілею Казимира III, мали відокремлену юридичну громаду, яку очолювали вірменський війт і рада старійшин. Окремі історичні джерела засвідчують, що у 1368 p. львівські вірмени мали війта Абрагама, з 1368 p. - війта Богдана, впродовж 1434-1441 pp. - війта Якуба та ін.^[420] Повноваження вірменського війта поширювались лише на львівських вірмен і вірмен, що мешкали у передмісті. Юрисдикція війта не поширювалася на вірмен, що прийняли католицьку віру, а також тих, які за власною волею судилися за магдебурзьким правом у міських судах Львова^[421]. Ha думку І.Линниченка, вірмени мали двох війтів - у місті та передмісті^[422]. Львівські вірмени мали також свою церковну організацію, очолювану вірменським єпископом.

Окрему соціальну групу в Галичині становило єврейське населення, правовий статус якого визначали королівські привілеї. Польський король після встановлення влади в Галичині з економічних інтересів був зацікавлений у переселенні євреїв на Польські й Галицькі землі. Казимир III надавав привілеї євреям на право займатися ремеслом, торгівлею, сприяв їхньому поселенню у Галичині тощо. Проти еміграції євреїв у Галичину виступали німецькі та польські купці, в тому числі львівський і перемишльський патриціат. Вони вважали прибулих євреїв конкурентами і робили все можливе, щоб обмежити їх еміграцію^[423]. Крім того, переселенням євреїв було незадоволене католицьке духовенство. Це, в свою чергу, призвело до загострення соціальних суперечностей. Для уникнення конфліктів католицької церкви, шляхти та купецької верхівки у містах Казимир III у 1364 p. надав привілеї всім євреям Польського Королівства, гарантувавши їм свободу дотримання релігійних культів, право й участь у господарському житті країни, а 1367 p. - євреям Малопольщі, в тому числі євреям Галичини та Холмщини^[424], які визначали їх правовий статус.

Ці привілеї підтвердили король Казимир Ягеллончик у 1453 p. і Сигізмунд I Старий привілеєм 1507 p. У 1539 p. король передав юрисдикцію над євреями, котрі проживали в містах і помістях, шляхті й магнатам. Відтоді опіка короля поширювалась лише на євреїв, які проживали у володіннях короля, так званих королівських євреїв. Ha початку XVI ст. євреї отримали привілеї для своїх громад (кагалів). Єврейські кагали (громади) наприкінці XV - початку XVI ст. стали численними завдяки інтенсивному переселенню до Польського Королівства, зокрема Галичини. Єврейська громада мала свою внутрішню організацію, що складалася з власних виборних чиновників для різних справ громади (керівників - raschim, наглядачів міри і ваг - шешипіш). Нагляд за єврейськими кагалами здійснювали воєводи^[425].

Ha західноукраїнські землі євреї вперше прибули у X- XI ст. Письмові джерела засвідчують, що в XI ст. єврейські поселення існували в Галичі й Володимирі. Значна група євреїв переселилась у Галицько-Волинську державу за князя Данила Галицького, а відтак - у Львів за сина Данила - Лева I (1264-1301 pp.)^[426]. Згодом євреї поселилися в інших галицьких містах, зокрема у Галичі, Перемишлі, Сянку, Снятині та ін.

Перша звістка про єврейських поселенців у Перемишлі датується 1466 p. Польський король Сигізмунд II Август^[427]* 29 березня 1559 p. надав спеціальний привілей для єврейської громади Перемишля^[428]. Наприкінці XV ст. у Галичині євреї мешкали в 19 королівських і 4 приватних містах^[429].

У Львові були дві єврейські громади - на Підзамчі та в серед- місгі. За прикладом ЗахідноїЄвропи, євреї вважались підданими особисто короля. Від нього і його представників залежало право євреїв поселятися чи ні у його володіннях. Євреї зобов’язані були сплачувати різні повинності. Від часів Казимира IH євреї користувалися протекцією королівського двору, зацікавленого у переселенні до країни грошовитих людей, котрі іноді виступали головними кредиторами самих королів^[430].

Євреї брали активну участь у господарському житгі, налагоджували торгові зв’язки в межах Польського Королівства та поза ним. Наприкінці XIV - у XV ст. євреї інтенсивно здійснювали торгівлю з містами Причорномор’я, Туреччиною, Кримським ханством, Угорщиною та ін. Центром цієї торгівлі було м. Львів, яке мало право складу^[431]. Це означало, що товари, привезені з інших країн, повинні були продаватися насамперед на місцевому ринку за тими цінами, які встановлювалися на львівському ринку, часго зі згоди представників короля. Якщо привезені до Львова товари не були продані, їх можна було перевозити на інші ринки, найчастіше - на Захід. Через Львів пролягали торгові шляхи зі Сходу на Захід, а зі Заходу - на Схід^[432].

Упродовж XV - першої половини XVI ст. у Галичині інтенсивно розвивалися ремесло і торгівля. Це приводило до зростання кількості міського населення. Головним торговим містом регіону, центром ремісничого виробництва був Львів. Львівські ремісники не лише обслуговували місцевий ринок, а й виробляли товари на експорт. Давні традиції розвитку львівського ремесла засвідчує згадка про існування львівського цеху шевців від 15 серпня 1386 p., видана старостою Руської землі Андрієвим^[433]. Ремісники в галицьких містах об’єднувалися в професійні об’єднання - цехи. Внутрішнє життя цехів і поведінку їхніх членів регулювали цехові статути. Привілеї й інші акти, на основі яких були засновані цехи у містах Галичини, містять відомості про структуру цехової організації, її самоврядування, права й обов’язки його членів. Цехові організації мали свій внутрішній суд, що розглядав справи про порушення членами цеху виробничо-технічних і торгових правил, цехової дисципліни (неявка на роботу без поважних причин, висміювання іншого майстрата вихваляння своєї роботи) тощо^[434].

Правове становище міського населення Галичини залежало від майнової приналежності міст (королівське, приватновласницьке) та правового статусу (привілейоване, непри- вілейоване). У найтяжчому становищі перебували мешканці приватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш^[435]*, розмір якого постійно зростав. Окрім того, міщани міст, котрі були власністю світських і духовних феодалів, зобов’язувались виконувати на користь власника численні та важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати всілякі податки - в’їзні, весільну куницю та ін. Міщани приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто.

Мешканці великокнязівських і королівських міст та містечок виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювали для них старости й управителі, - будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, мости, дороги, формували “посполите рушення”, забезпечували замкову та польову варту.

Міщани галицьких міст і містечок хоча й користувалися магдебурзьким правом, але виконували і загальнодержавні повинності, й ті, які встановлювалися міською владою, - утримання міської адміністрації, постоїв королівських військ, сплата грошових податків^[436].

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від держави й шляхти (іноді польські королі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їхніх власників), а відтак об’єктивно сприяли розвиткові міст. Однак на українських землях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міщан від феодальної залежності, воно іноді взаємодіяло з нормами українського звичаєвого права. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування^[437].

Отже, формування та функціонування правового статусу міського населення у Галичині в складі Польського Королівства відбувалися відповідно до європейських традицій. Цьому сприяло застосування і розвиток нових форм міського самоврядування згідно з магдебурзьким правом. Міському населенню Галичини стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати спільне життя на основі правових норм тощо. Магдебурзьке право сприяло формуванню на українських землях засад громадянського суспільства^[438].

Сільське населення. Селянство поступово консолідувалося в єдиний стан і становило в XIV ст. 80 % усього населення в Галичині. Правовий статус галицьких селян XIV-XV ст. залежав від правового становища сіл. У Галичині (Руському Королівстві) в перші десятиліття її перебування під владою польського короля Казимира III існували “села, особливістю яких була значна строкатість правового становища селянства і воно “сиділо” на руському, польському, менше на волоському і зовсім рідко - на німецькому праві”^[439].

Галицьке селянство здебільшого користувалось руським правом, яке передбачало існування селянської громади. Упродовж 1349-1434 pp. у галицьких селах формувалися і продовжували функціонувати самоврядні традиції, що виникли ще за часів Київської Pyci та Галицько-Волинської держави. До складу села входило п’ять-десять однородинних господарств (димів-дворищ). Сільським господарством займалася велика родина. Декілька дворищ творили громаду, яка обирала керівника та старійшину (тивуна, отамана та ін.). Сільська громада мала спільні ліси, пасовиська, рибні озера, контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Декілька громад утворювали волость на чолі з отаманом. Його обирала вся громада (віче або копа). Ha таких вічах відбувалися й сільські суди - так звані копні суди^[440]. Селяни, перебуваючи на “руському праві”, мали право виходу за умови, що кількість вихідців не перевищить встановлену норму і двір та орна земля будуть залишені в повному порядку, а селяни дотримуватимуться одного строку виходу на рік (на Різдво) і сплачуватимуть “поклон, великоруське пожиле”^[441]. Ha розшук селянина-втікача панові давався рік. Після закінчення цього терміну селянин, домовившись із своїм колишнім феодалом про оплату штрафу і річного чиншу, вважався вільним. У випадку невиконання цих вимог селянин повертався на попереднє місце. У XIV ст. в Галичину переселилась значна кількість селян. Так, “повно осілий селянин, що сидів на руському праві й користувався волею”, перш ніж піти, повинен був відслужити своєму панові стільки років, скільки користувався пільгою. Селянин, який “сидів на місцевому праві”, мав право піти без виконання згаданих правил за умови провини свого пана (відлучення пана від церкви, позбавлення селянського маєтку тощо)^[442].

У гірських районах Галичини функціонували села, в котрих регулювання суспільних відносин відбулося на основі волоського права. Волоське (звичаєве) право поширювалося на вільних селян, регулювало всі сторони життя волоського села, зокрема земельні відносини, судовий розгляд справ та ін.^[443] Селяни, котрі “сиділи” на волоському праві, також знали громаду. Характер поселень на волоському праві зумовлювався передусім оброчною формою використання залежного селянства. Піддані селяни виконували натуральні повинності. Наприклад, на початку XVI ст. у Холмському старостві на волоському праві було три села. Волоські селяни не відробляли панщини, не сплачували повинностей. До їх обов’язків належало гонити на продаж панську худобу (c. Вереща) або ходити з сітями налови (c. Косін). 3 кожної великої рогатої худоби вони давали скарбові півгроша, а з малої - шеляг, з овець - кожну двадцяту. Таке становище волоських селян вважалося невигідним для скарбу; рекомендувалося перевести c. Вереща на чинш, як це вже було зроблено зі сіл Кости і Воля Косінська^[444].

Села німецького права виникли у Галичині впродовж ХІѴ-ХѴст. Осадник-війт сплачував власнику землі певну суму грошей і тим набував право створити село. У ньому він ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу та судових оплат^[445]. Ha відміну від руського та польського права німецьке право не було пов’язане з общинним ладом. Селянин, який “сидів на німецькому праві”, мав право виходу в будь-який час року, але лише за умови заміни себе рівноцінним^[446].

Поряд з руським правом у Галичині поширеним було й польське право. У питаннях про правове становище селян істотних відмінностей між ними не існувало. Села на польському праві, як і на руському, жили громадами. 3 метою переселення поляків у Галичину їм надавалися пільги. Різнорідні та не регульовані будь-якими нормами повинності й податки замінювались визначеним натуральним чиншом, розміри якого залежали від величини наділу. Натуральна (і частково - грошова) рента у Польському Королівстві XIV - XV ст., зокрема в Галичині, стали панівними формами використання праці залежного селянства.

У XVI ст. на польському праві, як і на руському, селяни мали право виходу: раз на рік (на Різдво) полишити свого пана. Польське право відрізнялося від руського лише деталями виходу. Селянин, який “сидів на польському праві”, мав право піти від феодала за умови, якщо він сплатив усі податки або знайшов собі рівноцінну роботу^[447].

У цей час галицькі селяни поділяються на три групи: вільні селяни, або кметі (чиншові, службові); напіввільні селяни (каланні, ординці); невільні, або кріпаки.

Вільні селяни (кметі) мали власні землі. Слово “кметь” вказувало на господаря - члена сільської громади. Чиншові селяни зобов’язані були працювати на пана зі своєю худобою (у

XIV- XV ст. - вісім-десять днів на рік, потім у другій половині

XVI - першій половині XVII - два-чотири дні на тиждень). Окрім того, галицькі селяни повинні були сплачувати грошові та натуральні податки. До грошових податків належали виплати на користь церкви (десятина) та Польської держави. Селяни виконували також натуральну ренту збіжжям, медом, худобою, а також відробітком повинності на користь держави - підвідне, ремонт мостів, доріг, сторожування тощо^[448].

Вільні селяни у Польському Королівстві, зокрема і в Галичині, поступово почали втрачати свої права, в тому числі права власності на землю, право переходу. B середині XV сг. у церковних і королівських володіннях за селянами ще зберігалося право на захист від пана: перші - в єпископських, другі - в асесорських, а згодом референдарських судах^[449]. У тому ж XV ст. польські селяни певною мірою ще користувались свободою, наприклад, селянин мав право залишити село, переїхати в інше, але за дуже обтяжливих умов ( у певні дні року, обов’язково повідомляючи про це свого пана, лише за згоди останнього, обробивши свій земельний наділ, сплативши пану “роторне”)^[450]. Однак в окремих галицьких селах цей процес не набув інтенсивного характеру, адже навіть у XVI сг. селяни були суб’єктами права власності на землю. Так, 15 серпня 1559 p. у c. Одрехів селянин Л.Голдшів купив у селянина Федора та його синів землю^[451]. Галицька шляхта стосовно права переходу селян застосовувала польську практику. Остаточно вона була прийнята 1434 p. - у рік запровадження в Галичині польського права. Згідно з польським законодавством, селянин мав право покинути село лише на Різдво, попередивши пана заздалегідь і виконавши низку вимог: він повинен був упорядкувати господарство, знайти панові заміну за себе, повернути всі борги, позичений інвентар, дати копу грошів (60 празьких грошів), міру пшениці, дві колоди вівса, чотири руські калачі, четверо курей, віз сіна та віз дерева^[452]. У випадку невиконання цих зобов’язань селянин вважався біглим і підлягав безстроковому розшуку органами державної влади та примусовому поверненню до власника: “У випадку, коли селянин залишав село всупереч закону, пан мав право повернути його назад як втікача, мав навіть право забрати все його рухоме майно”^[453].

Окремими привілеями і статутами польської влади встановлювалася відповідальність за самовільний вихід кметя від господаря без його відома. За це передбачався грошовий штраф селянам-втікачам, а також штраф на міста, які приймали таких селян^[454]. Такі умови практично унеможливлювали вихід селянина, і він ставав кріпаком.

У Галичині до напіввільних (залежних) селян належали:

- каланні люди: селяни, котрі не мали права виходу від свого господаря, але певні права в них були, зокрема свідчити в суді, мати особисте майно, не платити податків;

- ординці^[455] - селяни, що працювали на королівських угід- дях і перебували під опікою короля. Одним з важливих завдань, яке покладалося на ординських селян, була охорона кордонів Польського Королівства від нападів Золотої Орди. Ординці мали право мати особисте майно, займатися власним господарством. Ординські села мали право на самоврядування. B актах XV ст. у Галичині ординськими селами були: Гер- манів, Солонка, Жеравці біля Львова, Хохнів і Хоростівці під Галичем^[456] та ін.;

- сотенні люди: селяни, котрі мешкали поблизу замків і фортець. їхнє завдання полягало у забезпеченні замків і фортець ремісничими виробами. Вони не сплачували податків. У судових справах на них поширювалася юрисдикція гродського (замкового) суду.

Особливістю статусу напіввільних людей у Галичині XIV- XVI ст. було формування тільки для цього регіону так званих ординців. He існує чітких історичних даних про їхнє походження. У Галичині ординці проживали лише у Львівській і Галицькій землях^[457]. Селами, в яких мешкали ординці, управляли тивуни та ватамани. Це села руського права, що безпосередньо підпорядковувались королю. У Львівській землі до цих сіл належали: Борщовичі, Гай, Германів, Ортасів, Подвірче, Собнів, Солонка, Велике Поле, Задвір’я, Жиравка, Микла- шів^[458]. Надумку М.Грушевського, “ординцями” називали осіб, які захищали Галичину від нападів татар. Однак у письмових документах XV ст. щодо селян сіл Германова, Подвірче, Co- лонки не лише вживається термін “ординець” або “каланні”, а й “орда” для визначення відповідного села^[459].

Проте виникає сумнів, що “ордою” називали б осіб, котрі від неї захищали кордони Польського Королівства. Як відомо, у XIII ст. Галицько-Волинська держава зазнала системних нападів татар, а король Данило змушений був навіть їздити до золотоординського хана за ярликом. Татарське військо захопило більшість земель Галицько-Волинської держави, але невдовзі вони були змушені відступити на Схід. Тому хан Золотої Орди призначив кількох своїх намісників, які проживали у галицько-волинських селах. Можнадопустити, що здебільшого вони складалися саме з татар. Отже, назва “орда” позначала татарські села, розташовані зазвичай у Галичині.

Після асиміляції татар у середовищі галицького селянства нащадки татар-завойовників належали до найактивніших захисників руського (українського) права, а в період Польського Королівства охороняли кордони від нападу завойовників.

До третьої групи галицького селянства відносились закрі- пачені селяни. 3 розвитком панщинської системи польський сейм закріплював особисте підданство селян, законодавчо обмежував можливості їх переходу з місця на місце. Наступ шляхти на свободу селян у різних регіонах Польського Королівства відбувався неоднаково і в різний час. У 1402 p. Вартський статут на загальнодержавному рівні встановив, що “останній налісовій ділянці селянин, який отримав пільговий строк, не може йти з цього місця, поки не викорчує цього лісу під поле, не виконає всього, що належиться, згідно з земським правом або звичаєм”^[460]. 3 цього випливало, що селянин без дозволу свого пана не мав права змінити місце перебування, а пан задопомогою державної влади самовільно мав право розшукувати втікача.

У XV ст. прикріплення селян до землі відбувалося значно інтенсивніше: “селянин почав перетворюватися на невільника, і його закріплення до землі ставало нормою”^[461]. Основний наступ на селян здійснювала шляхта. Згідно з сеймовими рішеннями Польського Королівства (Iauda), шляхтич мав право змушувати до праці формально вільних людей (люзних, збіглих, волоцюг, жебраків), що осідали в маєтках магнатів і шляхти. Через високі податки, контроль на основі “свідоцтва відходу” шляхта змушувала селян переходити у підданство, тобто під владу пана (“powzdanie”)^[462].

Селяни мали право переходити тільки в межах свого права: з волоського на волоське, руського на руське, польського на польське. Це був один із способів обмежити права переходів, який полягав у тому, щоб зменшити можливі умови, пов’язані з надією селянина на поліпшення свого становища^[463]. Незважаючи на строкатість правового становища галицьких сіл у складі Польського Королівства, в своїх основних рисах воно мало чим відрізнялося, оскільки наступ шляхти на права селян, розвиток фільваркового господарства, завершення процесу закріпачення селян відбувалося незалежно від установлених правових особливостей.

Упродовж XV-XVI ст. правові відмінності між цими категоріями селян поступово нівелювалися, оскільки польська шляхта з усіх однаково почала вимагати виконання феодальних повинностей. Так формувався єдиний стан кріпаків, а різні права (руські, польські, німецькі, волоські) трансформувались в одне - кріпосне право. Наприклад, Пьотрківський статут 1496 p. обмежував кількість селян, які могли б піти зі села, до одного на рік. Окрім того, від пана залежала доля селянських синів, адже лише один із декількох синів мав право піти від батька зі села на службу чи вчитися ремеслу в місті. Інші сини повинні були залишитися в маєтку. Якщо у кметя був тільки один син, він був змушений залишитися вдома^[464]. Згідно з Пьотрківським статутом 1496 p., селянин, який збирався відійти, повинен був отримати письмовий дозвіл від пана про вихід. Певний інтерес викликала друга частина цього статуту, відповідно до якої накладався штраф на того пана, що не хотів відпустити і одного передбаченого законом кметя^[465]. 3 цього випливало: наприкінці XV ст. багато хто зі шляхти вважав своїх кметів кріпаками, прикріпленими до їхніх земельних володінь.

B умовах розвитку товарно-грошових відносин і панування панщинно-фільваркового господарства у Польському Королівстві, в тому числі в Галичині, шляхта була зацікавлена у використанні дешевої селянської праці, зокрема в період інтенсивних сільськогосподарських робіт. Тому вона перешкоджала переходу сільської молоді до міст. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрківський сейм 1496 p. заборонив приймати на роботи у містах найманців - вихідців з села на більший термін, аніж тиждень. Особливо це стосувалося тих селян, котрі не мали свідоцтва від свого пана, яке дозволяло їм залишати село^[466].

Ha початку XV ст. польська влада продовжувала обмежувати вихід селян. У 1501, 1510, 1511 pp. сейм Польського Королівства видав конституції, якими було заборонено відхід із села більше одного селянського господаря на рік і обмежено до однієї молодої особи чоловічої статі вихід із села впродовж року в місто для навчання ремеслам, шкільного навчання і служби. Крім цього, встановлювалось зобов’язання забезпечувати таких селян відповідними письмовими свідоцтвами їхніх панів^[467]. Завершальним етапом у цьому процесі став Торунсь- кий статут, прийнятий у 1520 p. Він офіційно ввів примусову панщину в розмірі як мінімум одного дня на тиждень. Ця норма значно завищена в шляхетських і духовних селах, де на практиці було по 3-5 днів панщини на тиждень, причому селянам почали доводити обсяги робіт^[468]. Отже, перехід селян з одного місця на інше сгав недоцільним.

Разом із панщиною в Галичині розвивалось домініальне судочинство. У 1518 p. рішенням вального сейму селянам заборонялось оскаржувати рішення домініальних судів^[469]. Ha невільнихлюдей у Галичині до 1434 p. поширювалося “руське право”. Надумку І.Франка, воно було корисним, оскільки давало громадянам значні права на самоврядування. Але “руське право” було невигідне для шляхти, тому “від 1435 p., коли в Червоній Pyci заведено польське право і польські суди, до кінця XV віку число осель на німецькім праві все збільшується, поки в кінці зовсім не пропали невеликі рештки староруського вічевого порядку по селах і не запанувало обік панщизнених тягарів також панське (домініальне) судівництво”^[470].

Соціальна прірва між селянством і шляхтою призводила до загострення суспільних конфліктів. Вони найчастіше виявлялися у втечах невільних селян, здебільшого у міста і за кордон. Численні рішення земських сеймиків, спрямовані на протидію втечам селян, доводять, що ці факти в Польському Королівстві були звичним соціальним явищем. Серед загальнодержавних нормативно-правових актів Польського Королівства, котрі протидіяли втечам селян, особливо важливим був Статут короля Олександра (1501-1506 pp.) 1503 p., який надавав право кожному шляхтичеві затримувати селян, що намагалися утекти за кордон. У 1538 p. рішенням вального сейму в судових справах про втечі селян було скасовано давність як умову їх закриття^[471]. Невдовзі Варшавська конституція 1573 p. ще раз закріпила широкі судові повноваження землевласника, що мав право “на свій розсуд” покарати неслухняного підданого^[472].

Отже, у XV-XVI сг. відбулося формування структури середньовічного суспільства, властивого феодальному ладу і періоду становлення Польського Королівства. Польські королі та центральна влада створили для себе надійну опору в особі привілейованих соціальних груп і поступово здійснювали політику закріпачення селян.

Правове становище всіх категорій селян на Галицьких землях у складі Польського Королівства характеризувалося політичним безправ’ям і неповною цивільною правоздатністю.

Так, селяни ставали людьми, повністю залежними від землевласника - пана, підневільними, кріпаками, а їхнє правове становище мало чим відрізнялося від рабського. Селянське самоврядування у Галичині також було суттєво обмежене, а згодом зведене до мінімуму. Шляхта отримала змогу втручатися навіть в особисте життя галицьких селян: давати чи не давати дозвіл на шлюб, похорон (беручи за дозвіл плату), примушували селян користуватися лише панськими млинами та шинками, які часто здавали в оренду євреям, та ін.

C.35.