Деякі загальні проблеми

Стандарти Європейського комітету з питань запобігання катуван­ням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню є однією із небагатьох прогресивних рушійних сил до змін національного в'язничного законодавства та пенітенціарної практики.

Разом з тим не варто забувати про «опосередковану обов'язковість» цих стандартів. Йдеться про безумовний авторитет Комітету для Євро­пейського суду з прав людини, який досить часто звертається у своїх рішеннях до зауважень, висловлених за результатами візитів в Україну, та, зазвичай підтримуючи їх спрямованість та зміст, виносить рішення проти нашої держави. Ці рішення та необхідність сплати сатисфакції за ними стають наслідком нехтування урядом висловленими Комітетом ре­комендаціями.

Забезпечення виконання зауважень цього органу також опирається на своєрідний «м'який тиск». Йдеться про самозалучення міжнародних структур, міжнародних та національних неурядових організацій до їх лобіювання. Також вже сам факт візитів його делегаціями і «присором- лення» адміністрацій місць несвободи неприйнятними умовами триман­ня, поводженням з в'язнями, положеннями законодавства, який часто має суттєвий вплив на виконання рекомендацій. Цей підхід підсилюється й тим, що Комітет повторює свої рекомендації з року в рік та вимагає від національної влади ставати в незручну ситуацію виправдовування своєї «неслухняності» у своїх відповідях на зауваження доповідей Комітету.

Останні роками КЗК посилив свою активність стосовно установ Де­ржавної пенітенціарної служби України. Так, якщо більше ніж за 10 років (з 1998 по 2009 рік) ним було здійснено 7 візитів до України, з яких один не стосувався установ цього відомства, то з 2010 по початок 2014 року було 4 таких візити, в тому числі незаплановані візити ad hoc.

Це не дивно. Наприклад, спостереження, зроблені під час візиту 2012 року, перевершили навіть ті негативні висновки, що були зроблені під час його попередніх візитів. Цей візит став безпрецедентним за своєю «вибуховістю» не тільки за всю історію візитів Комітету до України, але й за всю історію його існування, а це ледь не 25 років візитів до 47 країн, що входять до Ради Європи.

Це твердження базується на тому факті, що за наслідками цього візиту і була розпочата процедура публічної заяви («public statement»), про що вказується у самій Доповіді. Таке право Комітету передбачається частиною 2 статті 10 Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи по­каранню у разі, якщо національна влада відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію з урахуванням рекомендацій Коміте­ту. Власне, ці дії й вчинила Україна, про що йдеться у Доповіді.

Варто звернути увагу читача на той факт, що за весь час свого іс­нування Комітет приймав рішення зробити публічну заяву всього сто­совно трьох країн. Першою була Туреччина у зв'язку з бездіяльністю влади у боротьбі з неналежним поводженням у поліцейських відділках, другою — Росія у зв'язку із ситуацією у Чечні, де практикувалися масові катування у центрах для затриманих внаслідок російсько-чеченського воєнного конфлікту, а третьою, порівняно нещодавно, Греція, у першу чергу, у зв'язку з жахливими умовами тримання в спеціальних центрах для мігрантів (тривалість утримання, спільне тримання чоловіків із жін­ками і т. ін.) та системним невиконанням рекомендацій Комітету у пені­тенціарній сфері, яке супроводжувалося суттєвим погіршенням умов у в'язницях.

Таким чином, Україна може стати першою країною в історії КЗК, яка стане об'єктом публічної заяви Комітету внаслідок поганої співпраці для покращення ситуації у в'язницях.

Однак це не єдиний мотив. Як видно з самої Доповіді, вона піднімає низку інших серйозних, системних проблем вітчизняної кримінально-ви­конавчої системи. Умови тримання у в'язницях, катування, неприпустиме ставлення персоналу до засуджених, умови їх праці, корупція, станови­ще довічно позбавлених волі жінок та чоловіків та навіть незадовільні порядок та умови несення служби в'язничним персоналом, — усе це ста­ло предметом занепокоєності Комітету.

Варто також зауважити, що КЗК взагалі не часто насмілюється го­ворити про катування у пенітенціарних установах. Здебільшого у його практиці зауваження про катування робляться щодо органів міліції та її відділків. Тим не менш, у Доповіді 2012 року описуються застосування ка­тувань у виправних колоніях та на цьому робиться акцент стурбованості. Увага читача не повинна оминути й того факту, що лише Європейський суд з прав людини може офіційно визнати наявність чи відсутність ка­тування у кожному конкретному випадку, а тому, відповідно, це не вхо­дить до компетенції Комітету. Однак він має право наголосити на тому, що певне поводження може потенційно розглядатися як катування, що він і зробив у п. 16 Доповіді (щодо Олексіївської колонії № 25), п. 17 (щодо Стрижавської виправної колонії № 81). У майбутньому такі його заува­ження, як свідчить практика ЄСПЛ, з великою мірою вірогідності зможуть лягти в основу рішень проти України і, більше того, бути свого роду «до­казами» наявності катувань в цих колоніях при встановленні порушень прав українських засуджених цим судом.

Візит 2012 року, як і доповідь про нього, вирізнилися також тим, що під час нього вперше в історії Комітету було знайдено знаряддя кату­вання у в'язниці (у Стрижавській колонії № 81).

Цікаво, що в неофіційному перекладі Державної пенітенціарної служ­би не містилося не тільки цих фотографій, а й взагалі вказівки на наяв­ність додатків до Доповіді 2012 року, серед яких, зокрема, додаток з кон­солідованими рекомендаціями нашій країні (які в самій доповіді зазвичай лише виділяються, але не систематизуються) та згадані фотографії.

Вже у 2013 році було підтверджено, що ДПтС України не зробило ви­сновку зі своїх попередніх помилок. Під час його візиту у жовтні 2013 ро­ку Комітет у деяких установах виконання покарань взагалі намагалися обдурити в прямому сенсі цього слова. Наприклад, це сталося в Стри- жавській виправній колонії № 81, де під час візиту в 2012 році були ви­словлені серйозні побоювання через залякування після його закінчення окремих засуджених, які конфіденційно спілкувалися з делегацією КЗК. Незважаючи на цю прикру історію, стали відомі нові факти про те, що конфіденційні розмови із засудженими, яким приділяється таке вели­чезне значення, прослуховувалися за допомогою спеціальних приладів. До того ж, ця сама хитрість, націлена, очевидно, на помсту певним засуд­женим і на ухилення від відповідальності посадових осіб, як здогадував­ся Комітет, була використана і у 2013 році.

Так само, як спробу обману, можна розцінювати і надання персона­лом Криворізької виправної колонії № 3 та Дніпропетровського слідчо­го ізолятора неточної інформації про застосування службових собак до довічно ув'язнених осіб, що утримуються в них.

Схожим халатним контекстом характеризується співпраця з Коміте­том щодо виконання його рекомендацій про необхідність внесення змін до вітчизняного законодавства, що буде показано у цьому розділі.

Свідченням того, що доповіді КЗК зовсім не є пріоритетом для пені­тенціарного відомства, є те, що часто з року в рік ним повторюються одні й ті ж самі зауваження. ДПтС України (раніше таку ж політику втілював Державний департамент з питань виконання покарань) просто не хоче їх втілювати, відговорюючись, виправдовуючись та по-іншому ухиляючись від їх виконання, про що буде сказано у тексті. При цьому зазвичай для імплементації стандартів достатньо лише політичної волі керівництва цього органу.

Звичайно, внесення змін до законів України, які часто також супере­чать стандартам КЗК, не відноситься до компетенції ДПтС України. Однак йому слід було б почати хоча б зі зміни свого відомчого нормативного матеріалу. Крім того, з огляду на існуючу практику, пенітенціарна служба грає важливу роль у галузі законодавчих ініціатив Кабінету міністрів Ук­раїни у пенітенціарній сфері.

Шкода, що можливість впливати на ситуацію використовується не для того, щоб втілювати міжнародні стандарти, а для лобіювання під прикриттям прагнення покращення ситуації з правами людини своїх службових інтересів. По сьогодні службою не було розроблено жод­ного законопроекту, який би був спеціально спрямований на втілення рекомендацій КЗК, хоча, як свідчить проведений аналіз його доповідей за результатами візитів в Україну, в один лише КВК України мали б бути внесені десятки змін, не кажучи вже про інші акти, що стосуються пені­тенціарної сфери.

Воно й не дивно, адже у Концепції державної політики у сфері ре­формування Державної кримінально-виконавчої служби України стан­дарти Комітету лише згадуються, однак, ніяк не окреслюються шляхи їх реалізації, не декларується навіть такий намір.

Усі ці обставини й наштовхнули нас на проведення цього досліджен­ня, спрямованого на імплементацію тих рекомендацій, які стосуються необхідності змін нормативної бази.

Варто зазначити, що специфіка дослідження також в тому, що воно здійснювалося в час зміни великого масиву нормативного матеріалу у пенітенціарній сфері, а тому нами подекуди аналізуються й ті проекти нормативних документів, що готуються та мають перспективу бути при­йнятими у майбутньому.

Аналіз пенітенціарного законодавства в світлі стандартів та реко­мендацій КЗК здійснено у цьому розділі з урахуванням стану законо­давства на 30 квітня 2014 року. Зокрема, враховані масштабні зміни до КВК України, які набули чинності 29 квітня 2014 року. Разом з тим реко­мендації Доповіді КЗК за результатами його візиту в Україну 2013 року, яка була опублікована в той же день, розглядаються окремо в наступно­му розділі.

2.