Побачення та телефонні розмови

Комітет приділяє суттєву увагу питанню контактів з зовнішнім сві­том. Їх важливість засвідчена і наукою в'язничного права, яка підтверд­жує, що підтримка контактів із зовнішнім світом позитивно впливає як на поведінку засудженого / ув'язненого під час перебування у межах пе­нітенціарної установи, так і після звільнення з цієї установи і реінтеграції у суспільство.

У Загальних стандартах Комітету (витяг з 2-ї Загальної доповіді 1992 року, пункт 51) зазначається:

«Для ув'язнених дуже важливо підтримувати належні контакти із зов­нішнім світом. Насамперед, необхідно надати засудженим можливість зберігати свої стосунки з родиною та близькими друзями. Керівним принципом має стати сприяння контакту із зовнішнім світом; будь-які обмеження такого контакту повинні бути обґрунтовані виключно ви­важеними інтересами безпеки на дискреційній основі або міркуван­нями браку ресурсів.

Комітет бажає підкреслити в цьому контексті необхідність певної гнуч­кості щодо використання правил відвідувань і телефонних контактів стосовно таких ув'язнених, чиї сім'ї живуть далеко (тим самим робить нереальним регулярні відвідування). Наприклад, таким в'язням може бути дозволено акумулювати час відвідувань і / або мають бути запро­поновані поліпшені можливості для телефонних контактів зі своїми сім'ями».

Тобто це стандарт із загальною ідеєю — максимум контактів із зов­нішнім світом в'язнів. Також у ньому міститься зауваження щодо обґрун­тування обмежень контактів та необхідність гнучкості у порядку надання побачень, зокрема, можливість акумулювати невикористані побачення. Вже у світлі цього прослідковуються перші невідповідності, адже чин­не національне законодавство не передбачає такої можливості, а це на практиці трактується як заборона.

Серйозною проблемою є наявність автоматичної заборони усім засудженим, які поміщаються до дисциплінарних ізоляторів, отримува­ти побачення, телефонні розмови. Законом від 05.09.2013 «Про внесен­ня змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання» у частині 11 статті 134 КВК України була закріплена ще гірша, абсолютно відірвана від хороших в'язничних прак­тик норма:

«Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або при­міщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняють­ся побачення, телефонні розмови, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеро­лей, користування настільними іграми».

Раніше засудженим також було заборонено отримувати посилки (передачі) та бандеролі, але телефонні розмови не заборонялись. Але й у такому вигляді ця норма не була сумісна зі стандартами КЗК.

У Загальних стандартах, зокрема, міститься рекомендація (п. 61 21-ї Загальної доповіді 2011 року):

«Як це і з іншими режимами, які застосовуються до ув'язнених, при­нцип, що ув'язнений поміщений в одиночну камеру повинен підлягати лише тим обмеженням, які необхідні для їх безпечного і впорядкова­ного утримання, повинен дотримуватись. Крім того, щоб мінімізувати негативні наслідки, до яких його застосування може призвести, по­винні бути здійснені особливі зусилля стосовно тих, хто утримується в умовах тривалого одиничного ув'язнення і тих, хто перебуває трива­лий строк в одиночній камері, як таких, що потребують особливої ува­ги.

Виходячи з вищенаведеного, заборона телефонних дзвінків усім особам, які перебувають в ДІЗО / ПКТ, суперечить Загальним стан­дартам Комітету. Так само їм суперечить і заборона побачень засуд­женим, які поміщаються до ДІЗО / ПКТ (одиночній камері), враховую­чи відсутність жодних обґрунтувань для таких обмежень, а також їх автоматичний характер.

Це додатково підтверджується у Стандартах КЗК, а саме у п. 55 За­гальної доповіді за 2011 рік наголошується на потребі дотримання принципу необхідності обмежень під час відбування дисциплінарно­го стягнення: «правило, що допускаються тільки обмеження, необхідні для безпечного і впорядкованого утримання ув'язненого та для вимог справедливості, в рівній мірі відноситься до ув'язнених, що знахо­дяться в одиночній камері (в контексті це означає не тільки одиночну, а й інші типи дисциплінарних камер, на що вказується самим КЗК. — прим. авт.)^[26]. Відповідно, впродовж перебування в одиночній камері не повинно, наприклад, бути автоматичного позбавлення права на відвідування, телефонні дзвінки та листи... Так само, режим повинен бути достатньо гнучким, щоб дозволити пом'якшення будь-яких обме­жень, які не є необхідними в окремих випадках».

Про це ж було наголошено у Доповіді про візит в Україну 2009 року (п. 150):

«Слід додати, що ув'язнені, які поміщаються в ДІЗО / карцер і ПКТ, є, як правило, автоматично позбавленими контактів із зовнішнім сві­том (тобто відвідувань, листів і телефонних дзвінків).

Мова в останньому реченні йде про те, що якщо дисциплінарне стяг­нення було накладено внаслідок порушення порядку проведення поба­чень, то тільки тоді особу може бути обґрунтовано обмежено в побаченнях.

Щоправда, Законом України «Про внесення змін до Кримінально-ви­конавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудже­ного до європейських стандартів» від 24.04.2014 було дещо покращено ситуацію шляхом внесення змін до статті 134 КВК України та дозволу по­бачення під час перебування у ДІЗО, карцері або ПКТ із адвокатами або іншими фахівцями у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Зі схожих підстав необґрунтованим обмеженням є й заборона по­бачень засуджених під час тримання у дільниці карантину, діагностики та розподілу (крім побачень з адвокатом). Ця норма була внесена у за­конодавство нещодавнім репресивним законопроектом від 05.09.2013 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання». Також у відповідності до нього, коло осіб, з якими засуджені до обмеження чи позбавлення волі мають право отримувати тривалі побачення та засуджені до довічного позбав­лення волі короткострокові побачення, обмежено тепер близькими ро­дичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), що так само є неприпустимим, якщо прийма­ти до уваги стандарт КЗК про недопустимість автоматичних обмежень прав ув'язнених.

Ця норма ускладнюватиме підтримання контактів із особами, які не входять до цього переліку, не кажучи вже про налагодження якихось ко­рисних зв'язків. Якщо стосовно засуджених до позбавлення волі на пев­ний строк проблематика, можливо, не є сильно вираженою, адже вони зможуть підтримувати контакт із такими особами хоча б під час коротко­строкових побачень, то довічно позбавлені волі можуть опинитися у си­туації серйозної дискримінації, оскільки, якщо у них немає родичів, то це означає, що вони не матимуть взагалі будь-яких побачень.

2.2.