Контакти із зовнішнім світом осіб, що знаходяться у попередньому ув'язненні

Підстави та порядок проведення побачень для осіб, узятих під вар­ту, не витримує ніякої критики. Не дивно, що КЗК неодноразово вказував на необхідність зміни підходу до контактів цієї категорії в'язнів.

Проблема має своїм джерелом декілька складових.

А) У відповідності до статті 12 Закону України «Про попереднє ув'яз­нення» побачення з родичами або іншими особами може^[28] надаватись взятим під варту адміністрацією місця попереднього ув'язнення лише з письмового дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне про­вадження, не менше трьох разів на місяць. Дещо лицемірним виглядає ос­тання частина диспозиції, вказуючи на те, що кількість побачень повинна бути не менше трьох на місяць. Насправді, якщо немає дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, то немає й побачень, а тому така гарантія є примарною. Однак вона все ж має значення для гарантування надання мінімум трьох побачень з боку керівництва СІЗО, якщо такий дозвіл є.

Б) Згідно з п. 1.1 Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (Наказ Мінюсту від 18.03. 2013), дозвіл слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провад­ження, є дійсним тільки на одне побачення. Це призводить до виснажли­вої «біганини» родичів (або захисника, який допомагає родичам потрапи­ти на побачення) для того, щоб отримати побачення із узятим під варту, що потрібно робити окремо для кожного побачення.

В) Умови проведення побачень є далекими від таких, що сприяють підтриманню нормального контакту хоча б із родичами. Такі побачення виключають можливість безпосереднього контакту із ними, а спілкування відбуватиметься за допомогою телефонної трубки та через скло (подвійне скло завдовжки 6 мм кожне або органічне скло). Так само неприпустимою є норма, яка передбачає обладнання скляних перегородок так званими «декоративними ґратами», що не може не лише додати декорації, а хіба що привнести додаткове страждання у без того не надто гуманну процедуру побачення.

Ув'язненим дозволяється бачитися із захисником в умовах «що виключають можливість прослуховування чи підслуховування», при цьо­му побачення проводяться в умовах, що дозволяють адміністрації СІЗО бачити ув'язненого або засудженого і захисника, але не чути. На жаль, такі умови все ще не стосуються побачень із родичами та близькими, які здійснюються «у присутності посадових осіб СІЗО».

У зв'язку з таким підходом до організації проведення побачень, який обґрунтовується вимогами безпеки, зрештою він все більше сприяє не­гативному впливу на обстановку проведення побачень із сім'єю. Більше того, такий підхід порушує статтю 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв'язку з тим, що обмежен­ня має автоматичний характер, а держава не встановлює справедливий баланс між інтересами індивіда та суспільства з огляду на цілі обмежень права на приватність, які закріплені у частині 2 статті 8 Конвенції.

Ще гіршою є ситуація, якщо взяти до уваги, що таким умовам побачен­ня піддаватимуться також діти взятих під варту ув'язнених. З цього приводу варто пригадати рішення Європейського суду з прав людини Хорич проти Польщі (Horych, application no. 13621/08). У ньому Суд встановив порушення статті 8 Конвенції, зокрема, через недостатньо відкриті умови проведення побачень із своїми дітьми ув'язненого в слідчому ізоляторі. Щоб додатково не травмувати їх, ув'язнений Хорич змушений був взагалі відмовитися від зустрічей в таких умовах. Аргументація Суду була такою (п. 131):

«Суд хотів би відзначити природність того, що візити дітей або, більш загально, неповнолітніх у в'язницях вимагає спеціальних механізмів і можуть бути піддані конкретним вимогам в залежності від їх віку, мож­ливих наслідків для їх емоційного стану або благополуччя і особисті обставини особи, яка відвідується. Проте, позитивні зобов'язання дер­жави відповідно до статті 8, зокрема, зобов'язання надати можливість і допомагати ув'язненому у підтримці контактів з його близькими ро­дичами (див.

Цікаво, що неповнолітні ув'язнені мають можливість отримувати побачення в окремих кімнатах, без телефонних кабін та перегородок (п. 1.7 ПВР СІЗО). Зрозуміло, що логіка у такому випадку не працює: усіх, навіть неповнолітніх, родичів ув'язненого зобов'язують отримувати побачення через перегородку та телефонну слухавку, а неповнолітніх ув'язнених — ні. Це не означає, що практика побачень за відкритих умов для неповнолітніх засуджених має бути припинена, а, навпаки, що вона має бути дозволена усім ув'язненим за винятком тих, щодо яких такі умо­ви є обґрунтованими з огляду на спеціально проведену оцінку ризиків.

Про необхідність організації побачень в СІЗО у більш відкритих умо­вах КЗК зазначав неодноразово. Вперше на цю проблему вказувалось вже у Доповіді щодо візиту в Україну у 1998 році (п. 196).

Г) Ув'язненим у СІЗО не дозволяється отримувати телефонні дзвінки. Закон України «Про попереднє ув'язнення» не передбачає можливості от­римання телефонних дзвінків, а тому вони не дозволяються. Під сумнів у цьому випадку, до речі, мало б бути поставлено вже самий тип правово­го регулювання, що застосовується: «дозволено тільки те, що передбаче­но законом», тобто спеціально-дозволений тип правового регулювання.

Ця складова також викликає певні логічні зауваження, якщо спробу­вати обґрунтувати її інтересами слідства.

Також замість тотальної заборони телефонних дзвінків не вбачаєть­ся перешкод для надання права телефонних дзвінків з можливістю їх прослуховування адміністрацією установи для всіх ув'язнених і передба­чення можливості заборони таких дзвінків у разі, якщо є підстави вважа­ти, що це може зашкодити слідству.

Усі чотири складових як характеристики вітчизняного законодавс­тва йдуть врозріз із стандартами КЗК. Вже у п. 168 своєї Доповіді щодо візиту до України у 1998 році він вказує:

«Комітет розуміє, що іноді в інтересах правосуддя, можливо, слід об­межувати побачення з окремими в'язнями, що утримуються в СІЗО. Але ці обмеження мають бути строго аргументовані потребами спра­ви і повинні застосовуватися, по можливості, протягом якомога найко- ротшого часу. Побачення особи, яка перебуває в СІЗО, зі своєю сім'єю не повинні заборонятися на тривалий час ні з яких причин. Якщо існує ризик змови, бажано дозволяти зустрічі, але під суворим наглядом. Цей підхід повинен стосуватися і листування з родичами.

Комітет рекомендує переглянути у світлі вищевказаних заува­жень питання надання особам, які перебувають в попередньому ув'язненні, побачень і можливостей листування...» (виділення шриф­ту збережено).

У п. 106 Доповіді щодо візиту у 2002 році Комітет зазначив:

«КЗК вважає, що прийшов час українській владі переглянути також ре­жими попереднього ув'язнення та ув'язнення в очікуванні остаточного вироку (після подачі апеляції). Ці режими мають певні неприйнятні риси, наприклад, ув'язнені повинні одержувати дозвіл слідчого, прокурора або суду (залежно від стадії процесу) на роботу та підтримку контактів із зовнішнім світом (відвідування, листування). Делегація зустрічалася зі значною кількістю таких ув'язнених, дорослими та неповнолітніми, які провели місяці, будучи замкненими у своїх камерах по 23 години на добу, без жодних занять і позбавлені контактів з родинами.

КЗК нагадує, що, на його думку, у деяких випадках необхідно, в інте­ресах слідства, обмежувати контакти ув'язнених з іншими ув'язненими або зовнішнім світом. Однак рішення про такі обмеження має сприйма­тися відповідно до обставин у кожному конкретному випадку й засто­совуватися протягом якомога більш короткого часу. Далі, необхідність накладення обмежень на окремих ув'язнених не може виправдувати введення режиму обмеження для всіх без винятку ув'язнених. Нареш­ті, КЗК не бачить причин для того, аби особи, що очікують остаточного вироку, утримувалися при такому режимі тільки на тій підставі, що во­ни подали апеляцію проти вироку.

КЗК рекомендує українській владі негайно вжити заходів, вклю­чаючи, якщо потрібно, ліквідацію існуючих законодавчих пере­шкод, для припинення обмежуючого режиму для осіб, що пере­бувають у попередньому ув'язненні, і тих, хто очікує остаточного вироку...» (виділення шрифту збережено).

У продовження цих рекомендацій та у зв'язку з їх невиконанням Ко­мітет не переставав повторювати ті ж самі зауваження та наполягати на своїх рекомендаціях з приводу контактів. У п. 152 Доповіді щодо візиту у 2009 році зазначалось:

«Незважаючи на попередні рекомендації КЗК, ситуація, що стосується контактів осіб, які перебувають під вартою, із зовнішнім світом зали­шається незмінною. Для таких осіб рідкістю було, включаючи непов­нолітніх, отримати дозвіл на побачення і навіть не було дозволено відправляти / отримувати листи і здійснювати телефонні дзвінки. У де­яких випадках заборона на відвідування тривала навіть після того, як кримінальна справа була закрита. Делегації зустрічалися ув'язнені, які не отримували жодних побачень протягом 21 місяця.

КЗК закликає українську владу вжити заходів для забезпечення того, щоб особи, які утримуються в попередньому ув'язненні, ма­ли право на побачення і право відправляти / отримувати листи, як справа принципу. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або відправляти / отримувати листи повинна бути спеціально обґрун­тована потребами розслідування, що повинно вимагати схвалення органом, не пов'язаним з розглядом справи, і повинно застосовува­тися протягом певного періоду часу, із зазначенням мотивів.

Крім того, КЗК рекомендує, щоб був гарантований доступ до те­лефонних розмов для слідчо-заарештованих осіб; будь-яке рішення заборонити або ввести обмеження на доступ до телефонних дзвін­ків має базуватися на обґрунтованому ризику змови, залякування або іншої незаконної діяльності і повинен бути введеним на певний період часу. Повинні бути внесені відповідні зміни до законодав­ства» (виділення шрифту збережено).

З відповіді на це зауваження щодо візиту 2009 року видно, що на­ціональна влада також визнала, що такі обмеження також призводять до позбавлення можливості дистанційного навчання ув'язнених в СІЗО.

Нарешті, у п. 50 Доповіді щодо візиту у 2011 році Комітет вказав:

«...незважаючи на конкретні рекомендації, зроблені Комітетом після всіх попередніх візитів в Україну, жорсткі обмеження як і раніше час­то застосовуються до контактів із зовнішнім світом осіб, взятих під варту. Багатьом утримуваним під вартою не дозволялося ні отриму­вати будь-які побачення з особами, які не є їх адвокатом (чи законним представником) ні здійснювати телефонні дзвінки протягом тривало­го часу; в ряді випадків, ця ситуація тривала вже більше року. Такий стан справ є неприйнятним.

КЗК знову закликає українську владу вжити заходів для того, щоб переконатися, що слідчо-заарештовані, як справа принципу, мають право на отримання побачень та отримання / відправлен­ня листів. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або від­правлення / отримання листів повинна бути спеціально обґрунто­вана потребами розслідування, вимагати схвалення органом, не пов'язаним з відповідною справою, і застосуватися на вказаний період часу, із зазначенням причин. У разі необхідності, відповідне законодавство і правила повинні бути змінені.

Крім того, Комітет підтверджує свою рекомендацію про необ­хідність прийняття заходів для забезпечення того, щоб слідчо- заарештованим, як правило, надавався постійний доступ до те­лефону. Якщо є передбачуваний ризик змови в окремих випадках, конкретний телефонний дзвінок завжди може відслідковуватися. Будь-яке рішення, забороняти або обмежувати доступ ув'язнених до телефону повинне базуватися на обґрунтованому припущен­ні про ризик змови, залякування або іншої незаконної діяльності і застосовуватися протягом визначеного періоду» (виділення шрифту збережено).

Не можна оминути увагою й посилання Комітету у цих рекоменда­ціях на Європейські в'язничні правила (не подається у цитованому текс­ті), які рівною мірою поширюються на осіб, які утримуються під вартою. Зокрема, правило 24.1, що передбачає:

«...ув'язненим необхідно дозволяти максимально часто спілкуватися по­штою, по телефону або в інші способи спілкування зі своїми родинами, іншими особами та представниками зовнішніх організацій; необхідно дозволяти також відвідування ув'язнених зазначеними особами», та п. 99, який закріплює таке: «За відсутності спеціальної заборони, встановле­ної судовою інстанцією в конкретній справі (виділення шрифту — прим. авт.) на конкретно визначений термін, ув'язнені, справи яких ще не роз­глянуті, мають право: a) на відвідування, і їм дозволяється спілкування з ро­диною та іншими особами таким же чином, як і засудженим ув'язненим; б) на додаткові відвідування та на додатковий доступ до інших видів контак­тів; в) доступу до книг, газет та інших засобів інформації».

Аналіз змісту всіх вищенаведених стандартів свідчить про те, що вони проігноровані у Законі України «Про попереднє ув'язнення» та ПВР СІЗО. Також вони демонструють, що сама філософія обмеження контактів повинна бути змінена. Замість презумпції заборони контактів (побачення, листування, телефонні розмови) повинна бути презумпція дозволу цих контактів. Тобто всі контакти повинні бути дозволені з самого початку ут­римання під вартою і замість того, щоб отримувати дозвіл на побачення та листування (телефонні розмови, як вказувалось, взагалі не дозволя­ються), суб'єкт, який здійснює слідство, повинен мати можливість обме­жувати такі контакти. При цьому, як витікає з цитованих стандартів КЗК, кожне рішення щодо обмеження повинно обґрунтовано мотивуватися з огляду на підвищений ризик змови чи іншої незаконної діяльності осо­би, яка взята під варту, а також повинно визначати чіткий строк такого об­меження. Звичайно ж, щодо такого рішення повинна існувати можливість оскарження ув'язненим, це також має бути закріплено у законодавстві.

2.4.