§ 1. Процесуальні права іноземних осіб. Компетенція господарських судів в Україні У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ

Відповідно до ст. 73 Закону України «Про міжнародне приват­не право» іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнарод­ні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 365 ГПК України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винят­ків, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Таким чином, в Україні встановлено національний режим для захисту прав у господарському судочинстві.

Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи мають такий же процесуальний статус у господарському процесі, як і суб'єкти господарювання України. На вимогу суду, який розг­лядає справу, іноземна юридична особа має представити документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат ре­єстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

Законодавство України розрізняє такі поняття, як «іноземна юридична особа» та «іноземне підприємство». Згідно зі ст. 117 Гос­подарського кодексу України іноземним підприємством є уніта­рне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або інозе­мних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Таке підприємство є суб'єктом господарюван­ня України.

Іноземні юридичні особи - це такі юридичні особи, які засно­вані і зареєстровані за межами України у порядку, встановленому законодавством іншої країни.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про міжнародне приват­не право» цивільна правоздатність та дієздатність юридичної осо­би визначається особистим законом юридичної особи. За ст. 25 цього ж Закону особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи, де місцезнахо­дженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареє­стрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, за­стосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтве­рджується, як правило, випискою з торгового (банківського, судо­вого) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання є офіційно зареєстрованим. Правовий статус іноземних суб'єктів господарю­вання може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнаються як такі законодавством країни створення, громадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни. За загальним прави­лом господарський суд приймає як докази офіційні документи, що надходять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України. Однак на сьогодні встанов­лені особливості, визначені Гаазькою Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року.

На сьогодні найбільш поширеним способом оформлення доку­ментів для їх можливого використання за кордоном є проставлен­ня апостилю, запровадженого Гаазькою Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 р., до якої приєдналися більше ніж 90 країн (Австрія, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Данія, Італія, Іспанія, Греція, Німеччина, Португалія, Південна Корея, США, Франція, Швейцарія, Швеція та інші).

Апостиль - це спеціальний штамп, який проставляється на офі­ційних документах, що надходять від держав - учасниць зазначеної Конвенції.

Гаазька Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 р., згода на обов’язковість якої надана Законом України від 10.01.2002 «Про приєднання України до Кон­венції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних доку­ментів», набула чинності між Україною і державами - учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22.12.2003. Наприклад, Федеративна Республіка Німеччина висло­вила заперечення проти приєднання України до зазначеної Конве­нції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних докумен­тів. У зв’язку із цим згідно зі ст. 12 цієї Конвенції на території Укра­їни суди не приймають документи, завірені апостилем, що викона­ні в цій країні, тому продовжує застосовуватись вимога дотриман­ня процедури консульської легалізації.

Суди приймають документи, складені мовами іноземних дер­жав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекла­дом українською мовою.

Одне з основних процесуальних питань, яке виникає у в’язку з необхідністю звернення до суду за захистом прав, є питання ви­значення компетенції суду відповідної держави розглядати та ви­рішувати спір (питання міжнародної підсудності).

Відповідно до положень ГПК України підсудність справ за уча­стю іноземних осіб визначається ГПК України, законом або міжна­родним договором, згода на обов’язковість якого надана Верхов­ною Радою України.

Законом, який встановлює основні правила визначення підсу­дності справ судам України, є Закон України «Про міжнародне при­ватне право», у ст. 76 якого зазначено, що господарські суди Украї­ни можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у таких випадках:

- якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом, крім випадків, коли законом установлена виключна підсудність;

- якщо на території України відповідач у справі має місце про­живання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія чи представ­ництво іноземної юридичної особи - відповідача;

- якщо у справах про відшкодування шкоди її було завдано на території України;

- якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відпо­відач - місцезнаходження в Україні;

- якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

- якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;

- в інших випадках, визначених законом України та міжнарод­ним договором України.

Виключну підсудність (не можна змінювати) визначено у ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» і вона встановлена щодо таких випадків (справ):

- якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

- якщо спір пов’язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

- якщо спір пов’язаний з реєстрацією або ліквідацією на терито­рії України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців;

- якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

- якщо у справах про банкрутство боржник був створений від­повідно до законодавства України;

- якщо справа стосується випуску або знищення цінних папе­рів, оформлених в Україні;

- в інших випадках, визначених законами України.

Додаткові положення щодо компетенції господарських судів розглядати справи з іноземним елементом визначено в Законі Ук­раїни «Про зовнішньоекономічну діяльність»: всі справи та питан­ня щодо визначення відповідальності, які виникають при застосу­ванні цього та пов’язаних з ним законів України, підсудні судовим органам України. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб’єкти господарської діяльності мають право на судовий розгляд зазначених справ та питань (ст. 32). Відповідно до ст. 38 цього ж Закону спори, що виникають між суб’єктами зовнішньо­економічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської дія­льності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торго­во-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або перед­бачено міжнародними договорами України.

Серед міжнародних договорів, які регулюють окремі процесу­альні питання вирішення господарських спорів у справах, усклад­нених іноземним елементом, слід назвати Угоду про порядок ви­рішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльнос­ті (дата набуття чинності для України: 19.12.1992).

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знахо­дження на день висування позову.

Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, що знахо­дяться на території різних держав - учасниць Співдружності, спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача;

б) здійснюється торговельна, промислова або інша господар­ська діяльність підприємства (філіалу) відповідача;

в) виконано або має бути повністю або частково виконано зо­бов’язання з договору, що є предметом спору;

г) мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди;

ґ) має постійне місце проживання або місце знаходження по­зивач за позовом про захист ділової репутації;

д) знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або той, хто надає послуги (виконує роботи), і спір стосується укладення, зміни і розірвання договорів.

Додатково варто зупинитися на положенні ст. 76 Закону Укра­їни «Про міжнародне приватне право», відповідно до якого суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо сторони передба­чили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України. Так само в Угоді про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності зазначається, що компетентні суди держав розглядають справи і в інших випад­ках, окрім визначених в Угоді, якщо про це є письмова угода сторін про передачу спору до суду. За наявності такої угоди суд іншої держави - учасниці Співдружності припиняє провадження у справі за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

Такі угоди мають назви пророгаційних угод. Формат таких угод може бути різним. Домовленість про міжнародну підсудність (визначення компетентного суду розглядати спір, ускладнений іноземним елементом) може бути у вигляді пророгаційного засте­реження, викладеного у змісті основного договору або у вигляді окремого документа - додаткової угоди до договору. При цьому сторони не обмежені часовими рамками щодо погодження питання про суд, який, на думку сторін, буде уповноважений розглядати їх спір. Така пророгаційна домовленість може бути досягнута і після підписання основного договору.