Умови та підстави проведення побачень

Багато зі стандартів Комітету, що були висловлені з приводу права на побачення як такого, а також умов проведення побачень стосуються довічно позбавлених волі. Однак суть цих стандартів залишається одна­ково застосовною і до позбавлених волі.

Для прикладу можемо почати з розгляду того, як Комітет поставив­ся до проблем отримання побачень довічниками, а особливо і заборони тривалих побачень довічників, яку разом з тим нещодавно (24.04.2014) було скасовано прийняттям законопроекту № 4525 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів».

У п. 92 Доповіді за результатами візиту в Україну в 2009 році Комітет зазначив:

«...заборона на отримання тривалих побачень довічно позбавлених волі повинна ґрунтуватися тільки на підставі оцінки індивідуального ризику», «мають бути здійснені спеціальні зусилля, щоб запобігти роз­паду сімейних зв'язків ув'язнених, які відбувають довічне позбавлення волі. Українське законодавство продовжує вводити жорсткі обмежен­ня на право на побачення для засуджених до довічного позбавлення волі», а також: «заборона на отримання тривалих побачень для довіч­но позбавлених волі повинна здійснюватися лише на підставі оцінки індивідуального ризику».

Взагалі необхідність врахування індивідуалізації в застосуванні пра- вообмежень до засуджених взагалі вже давно перетворилася на стан­дарт Комітету та застосовується у багатьох Загальних доповідях.

Цей стандарт був неодноразово нагаданий й за результатами візитів до України, в тому числі й щодо довічно позбавлених волі. Наприклад, у п. 75 Доповіді про візит КЗК до України в 2000 році вказується, що оцін­ка ризиків / потреб засуджених до довічного ув'язнення повинна бути зроблена на індивідуальній основі.»

Особлива увага приділялася питанням відкритих умов проведення побачень (відсутність перегородок між особами, що знаходяться на по­баченні, відсутність контролю розмови з боку персоналу установи і т.

У Меморандумі КЗК «Фактичне / реальне довічне позбавлення волі» CPT (2007) 55, підготовленому Й. В. Расмуссеном, вказується, що:

«Часті і тривалі побачення в умовах конфіденційності і фізичного кон­такту є ключовими (мається на увазі для підтримки сімейних зв'язків)...

(якщо є побоювання того, що)... побачення ставлять під загрозу безпеку, мають враховуватися можливості здійснення превентивних заходів, наприклад, читання кореспонденції чи обшуків перед і після побачень.

Негативні наслідки інституціоналізації для засуджених, які відбува­ють тривалі покарання, можуть бути менш вираженими, якщо вони бу­дуть підготовлені до звільнення і якщо вони будуть здатні ефективно підтримувати контакти із зовнішнім світом...

Систематична заборона довічно засудженим отримувати побачен­ня у відкритих умовах неприпустима. Надання або ненадання відкри­тих візитів має базуватися на оцінці індивідуального ризику».

Цікаво, що заборона тривалих побачень часто розглядається як та­ка, що носить дискримінаційний з ґендерної точки зору характер, адже довічно позбавленим волі жінкам такі побачення дозволяються.

Застосування автоматичних та негнучких обмежень, як втручання у право на приватність, що передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в контексті ситуації довічно позбавлених волі, йде врозріз зі стандартами КЗК й з іншої точки зору. Обмеження візитів довічників та інших засуджених до позбавлення волі не є обґрунтованими і через умови, в яких вони проходять — нагляд та навіть прослуховування, скляна перегородка, як перепона для будь- якого фізичного контакту. Особливо підкреслимо, що наші наступні за­уваження щодо умов проведення візитів практично повною мірою сто­суватимуться як довічно позбавлених волі, так і всіх інших засуджених, а тому повинні бути взяті до уваги як такі, що вимагають відповідних змін нормативної бази в тому числі щодо них.

Як вказувалось, довічно ув'язнені автоматично позбавляються будь- якої можливості на отримання побачення в умовах, що дозволяють певну відкритість, фізичний контакт.

У цьому рішенні якраз вказано на дуже важливу для вітчизняної пенітенціарної практики ідею необхідності розвитку системи індивіду­альної оцінки при покладанні обмежень на ув'язнених, які, між іншим, є змістом покарання (ст. 50 КК України). Суд висловив її наступним чи­ном: «в даному випадку відповідними положеннями внутрішнього за­конодавства введені автоматичні обмеження на частоту і тривалість візитів всіх довічно ув'язнених і вони не припускають будь-яку ступінь гнучкості для визначення того, чи були такі жорсткі обмеження від­повідними або дійсно необхідними в кожному конкретному випадку, навіть якщо вони і були застосовані до засуджених до найсуворішого покарання згідно з кримінальним законом. Суд вважає, що регулюван­ня цих питань не може зводитися до негнучких обмежень, і держави повинні розвивати свої техніки оцінки пропорційності обмежень, що дозволить владі збалансувати конкуруючі індивідуальні та суспільні інтереси і врахувати особливості кожного окремого випадку» (п. 42). Подібні міркування були висловлені і щодо систематичної присутності співробітників установи під час візитів: «Таким чином, порядок прове­дення побачень з родичами, які негнучко регулюються законом без індивідуалізації процедури, не допускав ніякої приватності і виключав будь-який фізичний контакт між заявником і його відвідувачами. Мане­ра, в якій проводилися побачення, була шкідливою для різних аспектів сімейного життя заявника, оскільки між заявником та кожним відвіду­вачем виникали різні відносини. Крім того, присутність співробітника в'язниці вплинуло на близькість зв'язку заявника з членами сім'ї...

Такий підхід цілком узгоджується з попередньою практикою Суду. В одному з найважливіших в пенітенціарній сфері рішень — Діксон про­ти Сполученого Королівства — Суд визнав, що регулювання таких пи­тань не може ґрунтуватися на негнучких обмеженнях і тому держави, як очікується, повинні розвивати методики оцінки їх пропорційності і зба­лансувати конкуруючі індивідуальні та суспільні інтереси, враховувати особливості кожного окремого випадку (№ 44362 / 04, §§82-85).

Європейський суд має свій тест для оцінки обґрунтованості обме­жень прав, закріплених у Конвенції, на відповідність їй, який стосується рівною мірою і обґрунтування обмежень прав засуджених^[27]. Він включає три складових: а) передбаченість обмеження законом; б) відповідність цілям, визначеним у самій Конвенції; в) необхідність у демократичному суспільстві. У рамках цього тесту оцінюється співмірність або пропорцій­ність кожного обмеження, обґрунтованість цілей, до яких воно прямує. До ідеї пропорційності входить також позначений стандарт «індивідуалі­зації» обмежень, що вимагає від кожної держави розробки техніки оцін­ки необхідності застосування правообмежень до громадян, зокрема, до засуджених. Що стосується останніх, то в практиці Суду простежується тенденція «додаткового» стандарту обмежень, під чим мається на увазі врахування пенологічних підстав для обмежень. Однак, навіть ці підста­ви повинні вписуватися в рамки вимог тесту з тим застереженням, що прецедентне право поки не сформувало стандарту з урахуванням того, що обмеження прав засуджених мають особливу природу, так як повинні узгоджуватися з цілями покарання і виконання покарання кожної окре­мої країни.

У зв'язку з цим слід зазначити, що Комітет, мабуть, з метою полег­шення цього завдання і навіть доповнення / уточнення практики Суду, спеціально виклав своє бачення цього тесту щодо обґрунтованості об­межень, які застосовуються під час перебування ув'язнених в одиночно­му ув'язненні, що, загалом, стосується й інших обмежень. Усі обмеження, з його точки зору, повинні бути (далі представлені тільки ті формулюван­ня, які однаково підходять для обмежень всіх засуджених):

(а) пропорційні: будь-яке додаткове обмеження прав ув'язненого має бути пов'язане з фактичною або потенційною шкодою, яку може заподіяти або вже заподіяв засуджений своїми діями (чи шкодою, якої він може зазнати сам) в умовах в'язниці;

(б) законні: інформація про обмеження повинна бути повідомле­на у зрозумілій формі для всіх, хто може бути їм підданий. Закон повинен вказати конкретні обставини, за яких вони можуть бути покладені, осіб, які можуть їх застосовувати, процедуру, якій по­винні слідувати ці особи, право ув'язненого впливати на прийнят­тя рішення і робити клопотання в рамках цієї процедури (це оче­видно стосується так званих правозастосовних обмежень, тобто тих, застосування яких залежить від адміністрації установи);

(в) обґрунтованими.

(г) необхідними: повинні застосовується тільки ті обмеження, які необхідні для безпечного і впорядкованого ув'язнення, і вони повинні бути справедливими. Відповідно, не повинно бути, на­приклад, автоматичного позбавлення права на відвідування, те­лефонні дзвінки та листи або доступу до ресурсів, до яких вони, як правило, мають доступ (наприклад, матеріали для читання). Так само режим повинен бути достатньо гнучким, щоб дозволи­ти зняття будь-яких обмежень, які не є необхідними в окремих випадках;

(д) недискримінаційними: при застосуванні обмежень повинні прий­матися до уваги не тільки всі відповідні обставини, а й не повинні прийматися зайві.

Питання стосовно техніки індивідуальної оцінки ризику, були ок­реслені ще в 2003 році у рекомендації Rec (2003)23 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо управління ув'язненими з довічним терміном і великими термінами ув'язнення з боку адміністрації тюрем.

Також, пункт 22 цієї Рекомендації вказує, що побачення довічно ув'язненим повинні надаватися в умовах максимальної частоти і в умо­вах максимальної приватності. І тільки у випадку, якщо такі побачен­ня можуть привести до загрози безпеці або на підставі індивідуальної оцінки ризиків, вони можуть бути піддані спеціальним заходам безпеки, таким як нагляд, обшуки, перевірка кореспонденції. При цьому слід за­уважити, що тут мова навіть не йде про можливість обмеження, з цілями забезпечення безпеки, фізичного контакту між засудженими та особами, які прибувають на побачення, а лише про нагляд.

У тому ж ключі сформульовані положення Рекомендації R (82)17 Ко­мітету міністрів Ради Європи країнам-членам РЄ щодо взяття під варту та утримання небезпечних злочинців, де урядам рекомендується: засто­совувати, наскільки це можливо, звичайні правила утримання для небез­печних злочинців; застосовувати заходи безпеки тільки до тих меж, до яких вони дійсно потрібні та з урахуванням поваги до людської гідності і прав людини; забезпечити такий стан речей, при якому для вибору за­ходів безпеки беруться до уваги різні обставини; мати систему постійно­го аналізу для того, щоб рівень застосовуваних заходів безпеки не пере­вищував необхідного.

Умоглядним в світлі всіх цих стандартів є те, що в Україні індивідуалі­зація в застосуванні правообмежень і техніка перевірки їх обґрунтова­ності, оцінка індивідуального ризику, навіть не згадуються в криміналь­но-виконавчому законодавстві і не застосовуються на практиці.

Більш того, наш досвід показує, що керівництво Державної пенітен­ціарної служби України часто взагалі не знайоме з ідеєю необхідності ін­дивідуалізації застосування правообмежень до засуджених і продовжує політику, яка базується на впровадженні автоматичних обмежень, які закріплені в законодавстві. Воно і не дивно, адже українське криміналь­но-виконавче законодавство в істотній своїй частині успадкувало ідеї, закладені ще в радянському виправно-трудовому законодавстві, а воно, у свою чергу, було розраховано на те, щоб «рівняти всіх засуджених під одну лінійку», забороняти за одним і тим же принципом — ґрунтуючись лише на статусі засудженого в колонії того чи іншого рівня безпеки. Прак­тика тих часів, звичайно, показала неспроможність цієї ідеї, і взамін цього здійснювалася свого роду «індивідуалізація», що означало застосування того чи іншого обсягу правообмежень як чогось неофіційного і в залеж­ності від заслуг засуджених перед адміністрацією. Зауважимо, що ми не заперечуємо наявність ідеї індивідуалізації виконання покарань, а лише її істотну обмеженість у визначенні правообмежень, що застосовуються до засуджених.

Таким чином, ідея індивідуальної оцінки ризиків, практичної техніки її здійснення є однією з ключових для належного втілення стандартів КЗК та й інших органів Ради Європи. Вона повинна мати серйозний вплив на кримінально-виконавче законодавство, особливо в тій частині, яка вста­новлює коло правообмежень, що застосовується до засуджених. Це сто­сується в тому числі й обмежень візитів, телефонних дзвінків засудже­них, щодо яких повинні бути закріплені норми із можливістю дискреції адміністрації пенітенціарної установи щодо їх застосування, при чому повинні бути закріплені мінімальні гарантії отримання права з метою ро­зумного обмеження цієї дискреції. Так, наприклад, може бути встановле­на мінімальна кількість побачень засуджених, але й повинно бути вказано на можливість їх збільшення з урахуванням індивідуальної оцінки ризи­ків. Саме ризиків через призму оцінки поведінки, а не навпаки. Тобто, на­приклад, надання чи ненадання побачення не повинні ставати частиною дисциплінарної практики, а при вирішенні питання про ненадання поба­чення повинні братися до уваги виключно ті ознаки, які характеризують ув'язненого як такого, що може представляти небезпеку оточуючим, але не те, що він «погано поводив себе» з адміністрацією установи.

Такий самий підхід повинен застосовуватись і щодо умов проведен­ня побачень. Нагляд під час побачень, відгородження скляними перего­родками, спілкування через телефонну трубку, інше обмеження контак­тів допустиме тільки на підставі індивідуальної оцінки ризиків заподіяння шкоди оточуючим.

З цього приводу варто також нагадати, що згідно з правилом 24.4 Європейських пенітенціарних правил «побачення повинні бути органі­зовані таким чином, щоб надати ув'язненим можливість максимально природно підтримувати і зміцнювати сімейні відносини».

У той же час, окрім зазначених проблем з відкритістю побачень, від­повідно до п. 46 ПВР, короткострокові побачення засуджених надаються з родичами та іншими особами під наглядом представника адміністра­ції установи виконання покарань. При цьому не допускається ніяких еле­ментів гнучкості цього правила, не застосовується індивідуальна оцінка ризиків і потреб. Згідно з Додатком 14 до Правил внутрішнього розпо­рядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (Наказ Мінюсту від 18.03.2013) у слідчих ізоляторах для надання короткострокових побачень засудженим до довічного позбавлення волі, які в них утримуються, а також особам, які притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення особливо тяжких злочинів, кабіни для по­бачень додатково обладнуються металевими ґратами, дверима з ме­ханічним замком та кватиркою для зняття (надівання) наручників.

З усього сказаного можна зробити висновок про необхідність вне­сення змін щодо правила обов'язкового нагляду за проведенням поба­чень, який, в принципі, може здійснюватись, але поза межами чутності та в умовах, що не позбавляють можливості особистого контакту між особами, що прибули на побачення, та ув'язненими. Побачення може бути проведено без можливості особистого контакту на підставі оцінки індивідуального ризику.

Повинні бути змінені правила надання побачень, що закріплені у КВК України, зокрема, повинні бути переглянуті норми частоти поба­чень щодо засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічно­го позбавлення волі, у бік їх збільшення (хоча б один раз на тиждень, як це зроблено у більшості країн Європейського Союзу), а також включення до Кодексу норм, які дозволяли би більш гнучко підходити до встанов­лення кількості побачень. Сьогоднішня ж редакція КВК викликає запи­тання без відповідей на кшталт «Чому одне короткострокове побачення один раз на місяць, а не два?», «Чому одне тривале побачення раз на три місяці, а не на два з половиною, наприклад?».

При цьому не варто забувати, що збільшення кількості побачень може призвести тільки до позитивних наслідків з огляду на процито­ване раніше дослідження. Як би скептично не оцінювалась ця теза, але суспільство само зацікавлено у якомога більшій кількості та відкритості умов побачень для засуджених.

Вона знаходить своє обґрунтування і у Стандартах КЗК. У відповід­ності до абз. 3 п. 3 11-ї Загальної доповіді за 2000 рік негативні ефекти ув'язнення для засуджених, які відбувають тривалі покарання, можуть бути зниженими, якщо засуджені будуть мати можливість належно під­тримувати контакти із оточуючим світом.

Що стосується тривалих побачень для довічно позбавлених волі, то, як вказувалось, нещодавно їм нарешті було дозволено мати одне тривале побачення на три місяці. Разом з тим обсяг права на побачен­ня цих засуджених, на думку Комітету, загалом повинен знаходитися на такому ж рівні, як і для інших засуджених. Така вимога підтверджується пунктом 100 Доповіді про візит до України у 2002 році, де вказувалось на необхідність зрівняння у правах на побачення довічно позбавлених волі та інших засуджених, пунктом 114 Доповіді про візит у 2005 році анало­гічного змісту, пунктом 53 Доповіді КЗК за результатами візиту до України у 2012 році, де вказується: «...право на побачення (довічників. — прим. авт.) залишається занадто скромним. Крім того, довічно позбавлені волі були все ще позбавлені права на тривалі побачення, і короткострокові побачення дозволялись лише з близькими родичами та завжди відбува­лись в кабінках та через скляну перегородку. КЗК закликає українську владу внести подальші зміни до законодавства з метою приведення пра­ва довічно ув'язнених принаймні до такого самого рівня, що мають за­суджені, що утримуються в умовах мінімального рівня безпеки. Будь-які обмеження (наприклад, організація побачень через перегородку, обме­ження категорій відвідувачів, заборона тривалих побачень і т. д.) повин­ні бути суворо необхідними і застосовуватися на основі індивідуальної оцінки ризиків». Візити повинні проводитися «як правило,... у відкритих умовах (наприклад, за столом), відвідування через перегородку має бути винятком» (п. 92 Доповіді про візит 2009 року).

Ще у Доповіді про візит 1998 року у п. 136 Комітетом зазначалось, про необхідність забезпечення належних людських контактів для цієї ка­тегорії засуджених. При цьому вказувалось, що у разі необхідності має бути змінено релевантне законодавство.

Відповідно, кількість цих побачень повинна бути зрівняна, однак, залишається незрозумілим, порівняно із якою категорією засуджених, адже ті, що відбувають покарання у дільниці соціальної реабілітації, і ті, що знаходяться, наприклад, в дільниці ресоціалізації, мають різні кіль­кості дозволених побачень.

Загалом усі вищенаведені аргументи щодо необхідності більш від­критих умов проведення побачень повністю підходять до позбавлених волі на певний строк та осіб, взятих під варту. Побачення з ними повинно здійснюватися в конфіденційних умовах, з можливостями фізичного кон­такту, а закриті умови повинні бути винятком, а не правилом.

Додатково варто лише нагадати декілька рекомендацій Комітету з цього приводу.

Так, у п. 137 Доповіді про візит 2002 року Комітет вказує:

«КЗК не схвалює той факт, що короткострокові візити головним чином відбуваються в незручних скляних будках, де ув'язнені та їхні відвідувачі повинні користуватися телефоном... Приємним виключенням є кімната для побачень у СІЗО № 21 для неповнолітніх і «економічних» правопо­рушників. Цьому прикладу варто слідувати... Комітет схвалює плани... з метою перегляду умов, у яких проходять побачення, і якнайшвидшого забезпечення того, щоб побачення осіб, що перебувають у поперед­ньому ув'язненні, і осіб, що відбувають покарання, відбувалися дедалі у більш відкритих умовах». У своїй відповіді на це зауваження національ­на влада відповіла: «Метою поліпшення безпосереднього контакту при короткострокових побаченнях, у Ромненський виправній колонії № 56 та Шосткінській виправній колонії № 66 було, як експеримент, демонто­вано скляні перегородки, що розділяли ув'язнених та їхніх відвідувачів. Якщо експеримент виявиться успішним, будуть дані рекомендації зро­бити те ж саме в інших пенітенціарних установах».

У Доповіді про візит 2005 року КЗК вказав (п. 145):

«Як і раніше, короткострокові побачення проводяться в скляних буд­ках, коли ув'язнені та відвідувачі розмовляють через скляну перего­родку по телефону (деякі з яких, наприклад, у колонії № 65, несправні). Українська влада заявила в цьому зв'язку, що обладнання місць для побачень без скляної перегородки передбачено як частина робіт з ре­конструкції у відділеннях для побачень».

Рекомендація була знову видозмінена та повторена у доповіді 2009 року (п. 153):

«...змінити умови для короткотермінових візитів, з тим, щоб ув'язнені могли отримувати відвідування в досить відкритих умовах. Відкриті відвідування повинні бути правилом, а закриті — винятком. Такі ви­нятки повинні базуватися на обґрунтованих і вмотивованих рішеннях з урахуванням індивідуальної оцінки потенційного ризику, пов'язаного з конкретним ув'язненим. Крім того, місткість кімнат короткостроко­вих побачень повинна бути збільшена, щоб задовольнити потреби засуджених».

2.3.