Приєднання Закарпаття до Чехословацької Республіки

B первіснім пляні проф. Масарика закордоном було створення чехословацької держави тільки з чехів та словаків. При встановленню кордонів своєї держави поважною проблемою для нього були три мільйони судетських німців, що жили в Чехії, яких політичне наставлення не було йому відоме.

Масарик звернув увагу на Закарпаття щойно після розмов з ек- зильними представниками Румунії, сербами та хорватами, з якими нав’язав контакт в pp. 1916-1917.^[51] Ці розмови дали пізніше початок до створення оборонного союзу, т. зв. Малої Антанти — Mala Do- hoda — з ЧСР, Румунії та Югославії.

Закарпаття було для Масарика новою проблемою, яку він взявся вирішувати з Американськими русинами. B цій новій політичній концепції будучої чехословацької держави Масарик зрозумів велику стратеґічну ролю Закарпаття, про яку висловився пізніше міністер д-р Едвард Бенеш так:

«Без Рутенії (Закарпаття — В. Ш.) Мала Антанта була би неможливою, а зорґанізування Центральної Европи на основі Мирових договорів, правдоподібно раніш чи пізніше закінчилося би крахом». 3 уваги на такі причини, заявив у висновку д-р Бенеш, «Чехословаччина ніколи, за жадних умов не відмовиться від Рутенії і буде боронити її «до останньої краплі кро- ви», бо через чехословацьку розв’язку її доля зв’язана остаточно» (Nemec F. and Moudry Dr. Jur. M. A.: The Soviet Seizure of Subcarpathian Ruthenia, p. 29).

... «without Ruthenia the Little Entente would become impossible and the organization of Central Europe as based on the Peace Treaties, would probably collapse sooner or later.” For the reasons, Dr. Benes concluded, “Czechoslovakia would never relinquish Ruthenia under any circumstances whatever, and would defend it ”to the last drop of blood,” since through the Czechoslovak solution the destiny of Ruthenia was a final one».^[52]

Крім Рутенії Бенеш зручно пов’язав справу Чехословаччини з міжнародніми проблемами.

«Чехія бажає перебудувати Центральну Европу на новій основі, яка не буде ані німецька, ані россійська. Тому вона основує свої вимоги не так дуже на національнім, як на інтернаціональнім виправданню... остаточна мета є стабільність Центральної Европи. Для того вона мусить мати тери- торіяльне сполучення з Югославією та Румунією, що станеться через Рутенію» (Harold Nicolson: Peace Making, 1919, p. 239).

Bohemia wants to reconstruct Middle Europe on a new basis which is neither German nor Russian. She therefore bases her claims not so much on national as on international justifications... the ultimate aim is the stability of Central Europe. For this she must have a territorial connection both with Yugoslavia and Rumania. The latter connection to be established in Ruthenia.”

При кінці першої світової війни знаходилось в Америці понад 400.000 еміґрантів русинів із Закарпаття. Точну статистику тяжко встановити. За неповними статистичними даними в 1880-1914 po- ках, тільки з чотирьох комітатів Закарпаття виїхало біля 125.000 осіб до Америки (Історія міст і сіл Української CCP, Київ, 1969, стор. 27-28; див.: Науковий Збірник Товариства «Просвіта», Річник XIII-XIV, Ужгород, 1938, стор. 25-26).

Причини еміґрації були у великій мірі економічного порядку, злидні, безробіття та в неменшій мірі й національні та релігійні. He маючи дома своєї рідної школи, русини в ЗСА активізувались в своїх громадах та церковних орґанізаціях, будували свої церкви, школи, народні доми й таким чином плекали на терені Америки свою рідну культуру й національну свідомість, стаючи культурно повноцінними людьми.

Повертаючись додому, вони несли з собою крім заробленого гроша і здобуту в Америці свідомість свободи, почуття національної та людської гідности, які потім поширювали дома, чим викликували проти себе ненависть мадярських влад.

Підчас першої світової війни не було помітно між Американськими русинами якогось одного зорґанізованого політичного руху. Щойно\'після вступу Америки до війни в 1917 p. можна було зауважити цочатком 1918 p. певні політичного характеру вияви.

Після висилки Антанті в квітні 1918 p. з Токія, Японія, свого до- вірочногб звіту з побуту в Україні й Россії, Масарик виїхав до ЗСА. Тут встуцив у зв’язок спочатку з Миколою Пачутою, православним москофілрм, а відтак з д-р Григорієм Жатковичем в справі переговорів для¹ підготовки акції за приєднання Закарпаття до Чехосло- ваччини. 3 уваги на воєнний стан зв’язок з краєм для порозуміння не був мржливий.

Для успішнішого ведення переговорів з Масариком була створена АмериІканська Народня Рада Русинов — AHPP — з д-р Жатковичем на.чолі. Дня 23 X 1918 p. AHPP була принята в члени Центрально Европейської Демократичної Унії — Mid-European Democratic Union, якої Масарик був головою.

Масарик і Бенеш вже в 1917 p. самочинно визначили східні кордони Словаччини на ріці Уж, чим протиправно відрізали від Закарпаття цілу Пряшівщину, про що Жаткович не був поінформований. B той час обидва державні мужі могли формально уважати Закарпаття, яке знаходилось в складі Австро-Угорщини, ворожою територією, проти якої вони були у воєнному стані.

B ролі представника Американських Русинів підписав Жаткович у Філадельфії разом з представниками одинацяти інших народів «Деклярацію про спільну мету незалежних Центрально-Европейсь- ких народів». Протягом свого побуту у Філадельфії присв’ячував Жаткович разом з іншими п’ятьма представниками AHPP найбільше часу для розмов з Масариком відносно федерації Закарпаття з Чехословаччиною. Після закінчення нарад не була підписана між ними жадна письмова угода.

Конвенція Середньо-Европейської Демократичної Унії відбулася у Філадельфії в днях 22-26 жовтня 1918 p., на якій, перед приняттям в члени, представник Американських Русинів д-р Григорій Жаткр- вич виголосив промову в якій сказав, що Угро-Русини в Мадярщині займають вісім столиць: Спіш, Абауй, Шариш, Земплин, Унґ, Уґоча, Береґ і Мараморош.

«Наші акції в Америці «віддільні від українців». Українці мають інший розвиток, мають свої окремі орґанізації. Наша історія була відмінна і відділена від українців, між нами є мовна подібність...».

Основною метою Жатковича і цілої Американської Народньої Ради Русинів було за всяку ціну відділитись від Угорщини і в цім напрямі треба розуміти його заяву відносно українців. Відносно дальшої політичної долі Угорської Руси Жаткович висловився так: «Ми хочемо бути автономним штатом, який приєднається до котроїсь федерації, а саме чи до української, чи чехословацької, але не мадярської це є питанням будуччини». Просить далі обмежити дебату, бо Унія з мадярами чи румунами є виключена.

A в справі приняття їх в членство Центрально-Европейської Демократичної Унії, бажає тільки, щоби: 1) Американська Народня Рада Русинів мала свій окремий статус, 2) щоби їй була признана автономія. Після дискусії проф. Масарик, як голова, дав внесок під голосування, внесок принято одноглосно і так д-р Григорій Жаткович дня 23 жовтня 1918 p. підписав Деклярацію разом з іншими одинадцятьма представниками центрально-европейських народів (Greek Catholic Union Messenger (Курієр Греко-католицької Унії), Oct. 21 1976).

Незаключення договору на письмі відносно умов приєднання Закарпаття до Чехословаччини було грубою політичною помилкою Жатковича. Як він сам признався Авторові вже після другої світової війни в Америці, він мав до обох чеських державних мужів необмежене довір’я, як «до братів слов’ян», в наслідок чого задовольнився устним домовленням з ними. I з почуттям внутрішнього огір- чення заявив: «Чехи нас обманули». Через цю політичну невдачу сильно потерпів і особистий престиж Жатковича після його повороту із Закарпаття до Америки.

Приступленням AHPP до ЦЕДУнії, яка була у воєнному стані з Австро-Угорщиною, то і Американські русини, іменем яких діяла AHPP, здобули той самий союзний статус країни, що провадить вій-

ну, який мали чехи, словаки та інші народи.

AHPP поставила проф. Масарикові свої територіяльні й політичні вимоги у формі резолюції, яка звучала:

«Щоби Угро-Русини з найширшими самостійними правами, як штат на федеративній основі, приєднались до Чехословацької республіки під тою умовою, що до нашої країни повинні належати всі ориГінально угро-руські столиці: Спіш, Шариш, Земплин, Абауй, Ґе- мер, Боршод, Унґ, Уґоча, Береґ і Мараморош» (Експозе: д-р Г. Жат- кович, бувший Ґубернатор Подкарпатської Руси, Гомстед, Па., стор. 3; див.: Іван Ванат: Нариси новітньої історії українців Східньої Словаччини 1918-1948, Пряшів, 1979, стор. 55; Архів Міністерства зак. справ (AM3C) П чис. 5124; Архів Канцелярії Президента республіки (АКПР) Па HI/12).

Жатковцч передав резолюцію Масарикові, який її з вдоволенням приняв до відома, що справа федерації так гарно поступає вперед. Ha запит Жатковича про можливість федерації між русинами і ЧСР та будучих кордонів Масарик відповів: «Якщо русини рішать приєднатися до ЧСР, вони будуть творити автономний штат», а в справі кордонів сказав: «Границі будуть так встановлені, що Русини будуть вдоволені» (Експозе, стор. 2). Ha жаль, ані одна з наведених обіцянок не була додержана, що створювало відтак постійне політичне напруження між представниками русинів-українців і чехословацьким урядом.

Територіяльні вимоги, висловлені в наведеній резолюції, були вповні оправдані та відповідали первісному розселенню русинів в Угорщині, хоч в декотрих столицях русини не творили більшости. B дальших переговорах з Жатковичем Масарик зазначив, що на Мировій конференції може бути зроблений закид, що приєднання до ЧСР є тільки бажанням Ради, тому узгіднено перевести плебіс- цит серед Американських русинів в греко-католицьких парафіях, який відбувся дня 12 XI 1918 p.

За злуку з: Чехословаччиною голосувало 67%

Україною 28%

Россією менше як 1%

Мадярщиною, менше як 1%

Галичиною, менше як 1%

Повну незалежність 2%

Експозе: стор. 3. Bcix голосів делеґатів було 1.113.^[53]

^,¼

Із поданої таблички видно, що оскільки за Россієюголосувало меньше як 1%, отже всі обвинувачення русинів мадярським урядом з россійського слов’янофілства чи симпатій до Россії, були невірними і зловольними. Рівнож належить підкреслити, що без уваги на ведену державою насильну мадяризацію та постійне їхнє твердження про мадярські симпатії русинів, в користь Мадярщини голосувало менше як 1%. Це наглядний доказ ставлення русинів до Мадярщини, яке не втратило своєї актуальности ані сьогодні.

Крім Американських русинів державні мужі Чехословаччини рівнож старались здобути згоду населення на Закарпатті для приєднання краю до ЧСР. I так д-р Мілан Годжа в Будапешті увійшов дня 18 грудня 1918 p. в зв’язок з 22 представниками Русько-Українських, народніх рад столиць: Ужгородської, Бережської, Уґочської та Мараморошської. Із цеї розмови в звіті до міністерства закордонних справ в Празі Годжа подає, що члени Ради «рішучо жадають відокремлення від мадярської держави і приєднання радше до України, якщо б це не було можна, то до чехословацької держави. При тім вимагали заняти їх край військом Антанти під веденням французьким, американським або анґлійським, і військом чеським або сербським» (Fajtak Ladislav: Narododemokraticka revolucia na Vy- chodnom Slovensku v roku 1918, Bratislava 1973, p. 100; AMZV, 24/1918. Ceskoslovenska likvidacna komisia).

B половині січня 1919 p. поїхала окрема делеґація Ужгородської Народньої Ради: о. А. Волошин, Павло Леґеза і Іриней Кондратович до посла ЧСР в Будапешті д-р M. Годжі з вимогою, щоби чеське військо заняло Закарпаття.^[54]

Приблизно в той сам час і Румунія заглядала на Закарпаття. Її військові стежі доходили під самий Ужгород, мабуть теж з політичною метою. Політичні зміни в Центрально-Східній Европі пробігали блискавичною скорістю. Але в Ужгороді був слабий зв’язок із зов- нішним світом, не було потрібних інформацій, тому й рішатись не було легко.

Провідна постать тодішнього нашого життя, пізніше вже як пре- м’єр-міністер Карпатської України о. д-р Авґустин Волошин, схарактеризував Авторові в Празі в 1939 p. тодішню ситуацію так: «Ми мусіли шукати за якоюсь реальною розв’язкою, притім не хотіли бути злучені далі з Мадярщиною, а наше поєднання з Україною не було можливе до переведення, бо головну ролю грала тоді всюди військова сила, якої в нас не було. Про чехів як нарід ми дуже мало знали, але це був в той час одинокий реальний вихід із положення, зв’язати нашу долю із слов’янським народом».

Демаркаційна лінія в Ужгороді проходила здовж залізниці Уж- город-Ужок, так що, напр., в Ужгороді з одного боку рейок стояв сторож чехословацької армії, а з другого боку, у віддалі кілька метрів, сторож мадярської армії. Військо, яке верталось з фронтів додому дезорієнтоване, огірчене, почало робити свою «революцію», рубали ліс та розбивали військові маґазини. Доходило до більших і менших зударів обох армій, найбільший зудар був на самий Великдень 1919 p., по обох боках було багато вбитих жовнірів. B такій ситуації не було легкою справою скликати, брати участь та рішати на Всенародніх Зборах в Хусті.

Всенародні Збори в Хусті — відбулись дня 21 січня 1919 p. успішно — 420 делеґатів, кожний на тисячу душ населення. Др. Михайло Бращайко був вибраний головою З’їзду, Василь Йосипчук — секретарем. Ha З’їзді був присутній представник мадярського уряду Дан.

Ha запит голови Зборів куди маємо приєднатись до Мадярщини, Чехословаччини чи України, слово забрав делеґат із села Нанково Іван Волощук і, звертаючись до Дана, сказав: Прошу не гніватись за мої слова і перекажіть їх Вашим панам в Будапешті: «Ми жили спільно з Вашим народом протягом кількасот літ. Часом були добрі дні, часом погані. Ми дякуємо Вам за опіку. Ви мусите однак зрозуміти — Мати кличе нас тепер і ми діти бажаємо йти до Матері. Ми бажаємо йти до неї». Ha це зірвався спонтанний викрик всіх делеґатів «3 Київом! Ми бажаємо бути з Київом. Ми бажаємо бути з Матір’ю Україною» (Цитовано за: Stefan Augustin: From Carpatho- Ruthenia to Carpatho Ukraine, New York, N.Y. 1954, p. 21). Проф. Ште- фан, пізніший голова Сойму Карпатської України, був учасником Всенародніх Зборів.

Обидва представники Американських русинів д-р Григорій Жат- кович і Й. Ґ. Ґардош виїхали з Америки до Европи, щоби поінформувати край про пророблену ними працю в Америці та передати їхні рішення в справі приєднання Закарпаття до ЧСР. По дорозі здержались в Парижі, де дня 17 II 1919 p. мали побачення з полковником Едвард Гавс (Edward House), який в неприсутности президента Вілсона виконував обов’язки голови Американської Місії, а дня 24 лютого відвідали Андрія Тардіє (Andre Tardieu), члена Французької Місії. Обом достойникам представили проблему карпатських русинів та передали їм дотеперішні рішення й важливі документи. Про їхні розмови інформував Жаткович Бенеша листовно.

B Парижі створили Жаткович і Ґардош з Бескидом т. зв. Руську Комісію, «репрезентующу всіх Русинов» (Експозе стор. 8).

3 Парижу прибув Жаткович дня 15 березня 1919 p. до Ужгороду, де зложив звіт із дотеперішньої своєї діяльности. Для центрального ведення справи була створена в Ужгороді 8 V 1919 із всіх трьох народних рад, Ужгородської, Хустської та Пряшівської одна Центральна Руська Народня Рада (ЦРНР), яка приняла звіт Жатковича та всі його домовлення з проф. Масариком і Бенешом в Америці. ЦРНР рішила призначити Жатковича «організуючим міністром Руського штату» і його уповноважила до дальшого ведення переговорів з президентом Масариком та урядом ЧСР, як також з між- народніми чинниками (Експозе, стор. 7). Головою ЦРНР став д-рА. Бескид. Щойно тепер дістав Жаткович від ЦРНР потрібні повно- власті, яких він в лютому в Парижі ще не мав, отже не мав ле- ґальної підстави для створення Руської Комісії з Бескидом, як репрезентантом всіх русинів.

Політичні вимоги ЦРНР вручені уряду Чехословаччини у формі «Протоколу» з 8 травня 1919 p. тотожні з вимогами, що були передані делеґацією Американських Русинів чехословацькій делеґації в Парижі.

B основу політичного статусу Закарпаття в державній системі Чехословаччини поклали Американські Русини правну структуру американських Стейтів. B такому значенні треба розуміти звороти, як Руська держава, державна мова та ін., які вставив Жаткович в такій формі на основі своїх розмов з Масариком ще в ЗСА. Оскільки це не відповідало поняттю автономії Закарпаття проф. Масарика, то була можливість цю справу продискутувати з Жатковичем ще в Америці та знайти, відповідну форму. Масарик погоджувався з висновками Жатковича, але, як практика показала, дискусії з ним на цю тему оминав, як рівнож оминав заключення письмового договору.

Дня 23 травня 1919 p. виїхала з Ужгороду до Праги 110 членна Делегація ЦРНР, де передала президентові Масарикові й Урядові своє рішення «Протокол», з 8 травня, що містив в собі проєкт полі- тично-правного упорядкування Закарпаття, яким Делеґація мала ца- мір рівнож заманіфестувати й офіційно затвердити приєднання краю до ЧСР.

Наводимо основні автономні вимоги, які поставила ЦРНР в «Протоколі» урядові Чехословаччини в Празі, як їх наводить в своїй книзі Іван Ванат: Нариси новітньої історії українців Східньої Словаччини, книга перша, (1918-1938), стор. 92-94).

1. Русини становлять незалежну державу в Чехо-словацько-русь- кій республіці.

2. Кордон Угорсько-руської держави буде встановлений так, як його визначать офіційні представники Угорсько-руської держави та представники Чехо-словацької Республіки. При визначенні кордону між Угорсько-руською і Словацькою державами не можна виходити з даних офіційної угорської статистики.

3. Державною мовою Угорсько-руської держави буде руська мова.

4. Угорсько-руська держава буде самостійною в усіх питаннях управління та у внутрішніх справах.

5. Руська держава буде мати пропорціональне представництво в законодавчій Раді чи Радах Чехо-словацької Республіки, і ці представники руського народу матимуть право в службових стосунках вживати руську мову.

6. Теперішня назва і прапор Чехо-словацької Республіки вважаються тимчасовими і неофіційними, тобто «Чехо-Словаччина» та «червоно-білий колір»; і з боку Чехо-словацької Республіки не буде прийнято офіційної назви або прапора доти поки Руська держава не буде представлена в Раді чи Радах, які будуть компетентні вирішити це питання.

7. Руська держава понесе відповідальність за певну частку видатків, потрібну для утримування Чехо-словацької Республіки.

8. Чехословацька держава дасть або позичить Руській державі в силу своїх матеріальних можливостей певні фінансові засоби, харчі, одяг та інші вироби, потрібні для формування, орґанізації та побудови Руської держави, як і для охорони її громадян, населення.

9. Русини, які проживають в інших частинах Чехо-словацької держави, будуть рівноправними з громадянами тих частин.

10. Громадяни інших частин Чехо-словацької Республіки, що про- живають в Руській державі, будуть рівноправними з громадянами Руської держави.

11.Для підтримання церкви вимагаємо, щоб із загальних фондів і церковних маєтків бувшої Угорщини було під час заключення миру з Угорщиною відведено для нас відповідну частку.

Крім цього, хочемо, щоб церквам була забезпечена повна свобода.

12.Вищенаведені умови та інші договори та угоди, необхідні для існування і розвитку Руської держави та Чехо-словацької Республіки, охопить формальний договір підписаний законними уповноваженими представниками Руської держави та Чехословацької Республіки.

13.Поки цей остаточний договір не буде підписано, до того часу буде створено тимчасову або de facto Руську державу чи територію, і ця тимчасова або de facto держава буде функціонувати на території, вимеженій кордонами: з Румунією — кордон, який визначить Мирова конференція; з Угорщиною — кордон, який визначить Мирова конференція; на тому кордоні аж до пункту, де цей кордон дотикається західньої границі Сіксанського (szikszoi) округу, далі за- хідня і східня границя цього (szikszoi) округу аж до річки Горнад, потім річка Горнад аж до гирла річки Ториси (Tarcza); далі на північ до річки Ториси до пункту, де річка перетинає границю Спись- кого та Шариського комітатів, звідти південна границя Гетгарського flietharsi) округу та західня границя Любовнянського (Lubloi) округу і Списького комітату до Popradremete.

Ця тимчасова або de facto Руська держава буде управлятися угро- руським міністром, якого призначить президент Чехословацької Республіки. Руський міністер призначить інших службовців держави, потрібних для адміністрації та управління тимчасовою або de facto Руською державою.

14.B усіх спірних питаннях, непорозуміннях або суперечних інтерпретаціях договору (спеціяльного контракту) Чехо-словацька держава й Руська держава мають право апеляції, починаючи Найвищим судом, який має юрисдикцію вирішувати такі спори, і кінчаючи Ліґою Націй (League of Nations). Рішення Ліґи буде кінцевим і обов’язковим для обох сторін (Expose, стор. 12, 13).

Незалежність Чехословацької республіки була проголошена дня 28 жовтня 1918 p. в Празі Революційним Народнім Комітетом (PHK), який складався з представників політичних партій, поширений пізніше громадськими, культурними та церковними організаціями та представниками Словаччини. Цей поширений PHK проголосив себеРеволюційним Народнім Парламентом (РНП). Остаточне число народніх представників РНП виносило 270, з чого мали сло- ваки 55. Карпатські українці не були в РНП зовсім заступлені. Перше засідання РНП відбулося дня 14 XI 1918 p. в історичнім будинку Сойму Чеського Королівства (Narodnf Shromazdeni Republiky Cesko- slovenske: Vydalo Pfedsednictvo Poslanecke Snemovny a Pfedsednictvo Se- natu, Praha, 1928, p. 19).

Остаточна конституція ЧСР була принята всіми голосами Революційного Народнього Парламенту, а не вибираним народом парламентом, хоча вибори до парламенту в Чехословаччині відбулися тільки два місяці після приняття конституції. Відсутність карпатських українців дала можливість чехословацьким урядовим колам самовільно змінити в конституції постанови Сен-Жерменського Договору відносно автономії краю. Приняття конституції РНП сталося з розмислом, «щоби перед приходом німців до парламенту полагодити всі основні проблеми держави» в тім числі й конституцію та по- ставити німців перед доконаний факт, як теж упорядкувати своїм способом адміністрацію Карпатської України з проблемою її автономії включно (Peroutka Ferdinand: Budovani statu. Ceskoslovenska poli- tika V letech popfevratovych, dll. III, Praha, 1936, p. 1440).

3 таких самих політичних мотивів видав дня 18 XI 1919 p. з доручення Уряду ЧСР Представник Аліянтів і верховний командант Карпатської України Генерал Єннок (Gen. Hennocque) «Генеральний Статут для Орґанізації та Адміністрації Подкарпатської Руси», яким назначено чеха д-р Брейху адміністратором краю з широкими пов- новластями та створено «Руську Автономну Директорію», як його дорадчий орґан без будь-якої екзекутивної сили. Таким чином перед приняттям конституції створено правний стан, яким адміністрацій- ним порядком «вирішено» — розумій відсунено — конституційні й міжнародні зобов’язання про автономію краю. Такий протиконституційний стан тривав аж до жовтня 1938 p.

Беручи під увагу тодішні політичні умови життя в Чехословаччині, хочемо ствердити, що були всі правні й фактичні підстави запросити до участи в праці РНП і представників Карпатської України. Було це і з огляду на час можливим, бо Делеґація ЦРНР передала в Празі «Протокол» в справі приєднання краю до ЧСР дня 23 V 1919 p., а конституція була принята 29 лютого 1920 p., коли вже і внутрішні справи в державі були впорядковані.

Крім того Центральна Руська Народня Рада була рівнорядним революційним орґаном для Карпатської України, як Революційний Народній Парламент для Чехословаччини, так що між ними не було розходжень ані щодо титулу, ані компетенцій. Участь карпатських українців в підготовці і принятті остаточної конституції держави була зумовлена й тим, що розходилось про приєднання зовсім нової території, з чехами досі нічим — ні правно, ні історично — не зв’язаної, як рівнож розходилось про Гарантію автономних прав забезпечених Сен-Жерменським Мировим Договором.

Згідно з протоколом нарад Чехословацької Комісії в Парижі з 15 V 1919 p., ч. 12 предсідник Комісії Лярош (Laroche) Франція, запитав Бенеша: «чи параґраф відносно спеціяльного режиму признаного для Рутенії той самий, що є в проєкті Договору (Сен-Жер- менського — В. ПІ.), не мав би бути включений до конституції. Бе- неш заявив, що так, це треба включити, додаючи, що навіть і чехословацька конституція буде розглядатись в присутності да за участи делеґатів Рутенії» Rational Archive, Washington D.C. Microfihn No. 820. 181.21201/12). — “The Chairman asked Benes whether an article specifying the special regime granted to Ruthenia, the same as in the draft Treaty, should not be incorporated into the constitution. Benes declared that it should be done; he added that the constitution even of Czechoslovakia would be debated in the presence of and with the delegates from Ruthenia.”

Наведений тут документ спростовує твердження тих чеських публіцистів і політиків, які твердять, що Чехословаччина не приняла зобов’язання включити постанови Сен-Жерменського договору про автономію Карпатської України до конституції. Як також і тих, що твердять, ніби Чехословаччина не була зобов’язана запросити представників К.У. до участи в прйнятті остаточної конституції держави.

Такого рода невірними твердженнями чеські політичні кола викликували до себе недовір’я наших провідних людей і цілого населення та непотрібно створювали напружені взаємини. Якщо б навіть не було жадної постанови в цім напрямі, то дорогою законного порядку, лоґіки та взаємного довір’я, участь карпатських українців в принятті конституції держави мала своє повне оправдання.

B доступних нам матеріялах не знаходимо сліду, яка була в той час реакція уряду ЧСР на поставлені ЦРНР в «Протоклі» вимог. У відступі майже 60 літ були опубліковані в Чехословацькій Совєтсь- кій Соціялістичній Республіці (ЧССР) матеріяли, які стверджують, що «президент Масарик ухилявся відповідати на поставлені йому запити» і відтак заявив Делеґації що «уважає їх своїми приватними гістьми, а не офіційними представниками цілого народу». Президент Масарик далі інформував Делеґацію, що «не входить в його компетенцію конституційно вирішувати становище Закарпаття в складі ЧСР, внаслідок чого він не приняв делегацію, як представників карпато-українського населення, а тільки, як своїх гостей» (Ванат Іван: Нариси новітньої історії українців Східньої Словаччини 1918-1948, Пряшів, 1979, стор. 94; див.: Архів Канцелярії Президента республіки, ПР III/17; Архів Міністерства закордонних справ,

ПА, число 5151; Голос Русского Народа, 31 V 1919; Krempa Ivan: Za intemacionalnu..., р. 57).

B цей час ще не було принятої конституції держави, але і без неї Масарик був вже вибраним президентом держави з певними пре- роґативами, які пізніше були включені в пар. 64 конституції, тому не бачимо жадних легальних підстав для такої його заяви. Хто як хто, а президент Масарик, який вів переговори з Американськими русинами й Жатковичем та якому були дуже добре відомі терито- ріяльні й політичні вимоги карпатських русинів не мав підстав для такої заяви. Мабуть през. Масарик приписував Американським русинам важливішу ролю в справі приєднання до ЧСР ніж представникам краю, себто ЦРНР та її 110 делеґатам, які первісно рішили приєднати край до України.

Цікаво, що в справі приєднання Закарпаття до ЧСР мадяри вид- вигають той самий арґумент, приписуючи цілу акцію приєднання до Чехословаччини Американським русинам. Мадярський автор писав: «Як бачимо зарядження мирового диктату основується властиво на скрентонській резолюції, так само, як рішення Сен-Жерменського договору» (Balogh.Beery Laszl6: A ruten autonomia, Pecs, 1937, p. 16).

B першу річницю існування ЧСР — 28 X 1919 р. — запросив парламент президента Масарика виголосити із цієї святочної нагоди в парламенті промову. Масарик в довшім слові підсумував здобутки своєї закордонної діяльности підчас війни та подав основний огляд важливіших політичних подій цілодержавного значення протягом 1919 року. Про Делеґацію ЦРНР та про передання йому Протоколу про приєднання Закарпаття до ЧСР не згадав ані словом (Nar6dni Shromazdem Republiky Ceskoslovenske: Vydalo Predsednictvo Poslanecke Snemovny a Predsednictvo Senatu, Praha 1928, p. 101).

Коли Глінкова Народня Партія на Словаччині домагалася від президента Масарика здійснення «Пітсбурзької Догоди», підписаної в квітні 1918 p. і Масариком, то він у своїй відповіді вказував на те, що рішення про створення чехословацької держави було залишене правосильним представникам чехів і словаків дома, бо «чехи і словаки на зібранню в Пітсбурґу добре знали, що вони як американські громадяне не мають права остаточно рішати в справі створення чехословацької держави» (Peroutka Ferdinand: Budovani statu, Praha, 1936, III dil, p. 1584).

Таке становище Масарика можна повністю застосувати і до рішення Американських русинів в справі приєднання, бо між ними були рівнож американські громадяни. I «перший Губернатор Под- карпатської Руси» д-р Г. Жаткович був американським громадянином.

Др. Мілан Годжа, голова закордонної політики палати депутатів Чехословаччини, висловився рівнож про Делеґацію русинів в неприхильнім тоні. «Руська Делеґація, яку ми тут вітали, зовсім не заступає руський нарід. Було правильно, що ми її приняли тут так, як то сталось, але для практичної політики мусимо собі усвідомити, що їх інтеліґенція складається переважно із священиків, декількох адміністративних урядовців і декількох учителів. Ці всі є зпід мадярського режиму проти нас» (Кремпа: За інтернаціональну... стор. 57; див.: Стеноґрафічний запис з нарад Закордонної комісії палати депутатів в ЧСР з 4 VI 1919 p. по полудні).

I пізніше д-р Годжа, як міністер шкільництва, був відомий із свого недоброзичливого ставлення до русинів-українців. Сам він словак, жив також під мадярським режимом тільки з тою різницею, що декотрі члени карпатської Делеґації були переслідувані мадярами, а Годжа підчас війни був військовим цензором в австро-угорсь- кій армії, виходить, мадяри мали до нього довір’я. A син президента Масарика Ян, пізніший амбасадор ЧСР в Анґлії, був старшиною австро-угорської армії (Culen Konstantin: Po Svatoplukovi druha nasa hlava, Cleveland, Ohio, 1947, р. 60).

Переважна частина чеських і словацьких державних мужів через своє вроджене москофільство, ставились з недовір\'ям, а то й вороже до українського національного руху. Протягом співжиття в ЧСР мали ми прихильників чехів і на високих державних становищах, що сприяли українському культурному розвитку, але пануючий дух в державі був в загальному протиукраїнський. Такого рода тенденції проявлялись, але в значно меншій мірі, навіть підчас нашої сфеде- рованої державности. Міністри, як напр., д-р Фаєрабенд, д-р Ріпка, д-р Гавелка, із словаків, о. д-р Й. Tico, д-р В. Тука, Карло Сідор та ін. всюди де могли, старалися представити нас в невірному, неґа-

ТИВНОМу СВІТЛІ. 4j

Наші взаємини з чехами були до певної міри не тільки питанням національним, але й питанням влади в державі. Декотрі чехи, головно з аґрарної та національно-соціялістичної партії, не хотіли ділитись владою з місцевим українським елементом або уступати йому своє місце. 3 людського становища це зрозуміле, але в політиці держави діють інші закони, без особистого сентименту.

Чехи в основному народ свободолюбний з демократичними почуваннями та демократичною традицією. Хоча діяльність тих про- тиукраїнських ворохобників було часом тяжко вложити в якісь ло- ґічні оправдання, наша боротьба з ними не виходила поза норми людської гідности й демократичности. Годі пояснити якоюсь розумною політичною чи національною лоґікою, що, напр., русько-україн- ському З’їздові заборонили похід головною вулицею міста Ужгоро- да. Або, молодий чех, старшина, дириґент військової оркестри, при- їхав до Ужгороду, захопився українською піснею й музикою, і коли його військова оркестра заграла одної неділі українські пісні, що ми щиро й радо вітали, але цього старшину взяли до військового рапорту і заборонили грати українських пісень. Таких випадків було безліч, вони ніби дрібні, але прикрі і без лоґіки, викликали в населення невдоволення і недовір’я.

Проти приєднання Закарпаття до ЧСР запротестувала на Мировій конференції делегація Української Народньої Республіки. Заступник голови Делеґації, покликуючись на рішення Всенароднього З’їзду в Хусті 21 I 1919 p., який висловився за приєднанням краю до України, вимагав, щоби Мирова конференція:

1. Зобов’язала чеський уряд вивести свої війська із Закарпаття,

2. Післала туди Спеціяльну невтральну комісію, яка би вияснила справжні погляди русинів про те, до якої держави вони хотять належати,

3. Взяла на себе ініціятиву повести переговори про встановлення кордонів між Словаччиною і Закарпатською Україною (Ванат: Нариси... т. I, стор. 98).^[55]