Реалізація конституційних прав автономії Закарпаття. Проголошення Карпатської України
Фактично від початку створення юридичних передумов для
реалізації автономії Закарпаття, її нормальному розвиткові перешкоджали міжнародні події. 2 листопада 1938 р., згідно з рішенням міністрів закордонних справ фашистських Німеччини та Італії, Й.Рібентропа та графа Г.Чаяно («Віденський арбітраж»), південна частина Закарпаття з переважаючим угорським населення та містами Ужгород, Мукачеве та Берегово відійшли до Угорщини.
Столицю автономного Закарпаття перенесено до Хуста.Однак хортиська Угорщина намагалась захопити і решту території Закарпаття. У Будапешті вважали, що це питання неважко буде вирішити «законно» через проведення референдуму щодо приєднання Закарпаття до Угорщини. Позитивний результат такого референдуму їм обіцяв Андрій Бродій, перший («двотижневий» - 11 - 26 жовтня 1938 р.) прем’єр закарпатської автономії угрофільської орієнтації, якому угорський уряд щедро платив, обіцяючи титул угорського барона. Однак наприкінці свого короткочасного правління А.Бродія було заарештовано за деструктивну антидержавну діяльність, а на посаду прем’єр-міністра краю призначено Августина Волошина, який був відомий своєю чіткою українською позицією. Власне, після приходу А.Волошина до влади держава була названа Карпатською Україною, яка вживалася поряд зі старою назвою (урядовий декрет від 1 січня 1939 р.).
Наприкінці 30-х років Чехословаччина була державою, в якій вільно функціонували понад тридцять різноманітних політичних партій та об’єднань. Але 25 жовтня 1938 р. празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій. Проте партії та об’єднання продовжували діяти.
20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), яких діяльність була припинена, загрожує громадській (державній) безпеці, вирішив розв’язати і розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехословацького уряду».
Закарпатська преса цей крок уряду розцінила як вияв політичної мудрості: «Політичне керівництво й провід Карпатської України належить
Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації національних сил Карпатської України... В цім органі не панує жадна доктрина, тут панує лише українська державотворча ідея...» (М.Вегеш).
Розпускаючи всі політичні партії, А Волошин дав дозвіл «заложити політичну партію під назвою «Українське Національне Об’єднання» (УНО)». Утворення УНО свідчило про те, що уряд Карпатської України не зміг повністю відмовитися від існування партій. Але водночас це було і проявом певної самостійності української влади, яка розпорядженням про утворення УНО порушувала попередні рішення празької влади. По суті УНО ставала державною партією, а Українська Народна Рада - органом вищої влади. Такі радикальні зрушення в політичному ладі не мали нічого спільного з Конституцією ЧСР. Отже, незважаючи на формальний автономний статус Карпатської України у складі Чехо-Словацької федерації, вона фактично функціонувала як незалежна держава (В. Литвин). Незалежність її зумовлювалася безсиллям чеського уряду.
Згідно з Конституційним законом №328 від 22 листопада 1938 р., що узаконював автономний статус краю, передбачалося проведення виборів до Сейму (Сойму) Карпатської України. Вибори (відбулися 12 лютого 1939 р.) проходили за виборчим законом, ухваленим празьким парламентом. Активне і пасивне виборче право мали чехословацькі громадяни, які перебували на території Закарпаття і досягли 21 року. Щоправда, вибори проходили на безальтернативній основі, кандидатів у депутати мало право висувати тільки Українське Національне об’єднання (УНО). На думку дослідників (В. Литвин), це робило вибори своєрідним референдумом: кожний міг вільно висловлюватися проти висунутого УНО кандидата, засуджуючи тим самим політичну лінію А.Волошина. Проте за кандидатів УНО проголосувало 92, 4 % від усіх, хто взяв участь у голосуванні. Такий результат виборів був гідною відповіддю Угорщині, яка вимагала провести у Закарпатті референдум про приналежність краю до неї.
14 березня 1939 р. А .Волошин проголосив незалежність Карпатської України. На прийняття такого рішення, безперечно, вплинули фактори міжнародного характеру, зокрема, проголошення самостійності Словаччиною і вторгнення угорських військ на територію Карпатської України. Названі події свідчили про державний розпад ЧСР. Дослідники (М.Вегеш) підкреслюють, що історично було б невірно стверджувати, що цими факторами все обмежувалося. Закарпатські українці довели, що вони готові до державницького життя, є складовою частиною великої української нації. На засіданні Сейму були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став А.Волошин, за якого проголосували всі посли (депутати). Сойм проходив у той час, коли угорська армія розпочала окупацію Карпатської України.
Проголошення незалежності пояснюють (М.Вегеш) прагненням українського населення краю до свободи. Незважаючи на деяку спонтанність і поспішність, ця історична подія в житті не тільки закарпатських українців, але й усього українського народу мала велике історичне значення. Це була друга, після 21 січня 1919 р. — Акту Злуки УНР і ЗУНР, спроба заявити перед цілим світом, про самодостатність української нації. І хоча цей акт проголошення незалежності, ратифікований 15 березня 1939 р. на Соймі Карпатської України, був скоріше символічним, аніж реальним, він відіграв велику роль у формуванні самосвідомості всієї української нації. Саме в період існування Карпатської України завершився своєрідний перехід у свідомості — від підкарпатських русинів до закарпатських українців.
82