Поліпшення умов тримання в установах виконання покарань та забезпечення права засуджених на доступ до медичного обслуговування

Стосовно вимог щодо поліпшення умов тримання в установах ви­конання покарань, а також забезпечення права засуджених на доступ до медичного обслуговування, у проекті Шостої періодичної доповіді Уряд посилається на проект змін до Кримінально-виконавчого кодек­су України щодо забезпечення прав засуджених в установах виконання покарань, який було затверджено 7 грудня 2011 р.

Згідно з інформацією, наданою Урядом, для вирішення проблеми з розміщенням осіб, узятих під варту, та засуджених, надання їм спеціалі­зованої медичної допомоги виданий відомчий наказ від 14.06.2010 № 191 (із змінами) «Про внесення змін до Переліку виправних колоній на те­риторії яких створюються ділянки слідчих ізоляторів», завдяки чому на території виправних колоній створені дільниці слідчих ізоляторів міст­кістю 2466 осіб (станом на 01.04.2012 в них містилося 1094 особи), з яких 404 — у спеціалізованих туберкульозних лікарнях, а також арештні бу­динки на 1077 місць на території 39 виправних колоній, куди зі слідчих ізоляторів переводяться засуджені до арешту, вироки яких вступили в за­конну силу.

Крім того, Уряд зазначив, що на даний момент здійснюються від­повідні заходи в рамках відомчих програм протидії захворюванню на ту­беркульоз в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах ДПСУ на 2012-2017 роки та програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфек- ції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 рр.

У свою чергу, ми маємо зазначити наступне.

Визнаючи критичну ситуацію, український уряд вирішив реформу­вати пенітенціарну систему для того, щоб наблизитися до європейських стандартів. 29 квітня 2013 року Кабінетом міністрів була прийнята де­ржавна цільова програма реформування, розроблена Міністерством юстиції. Програма розрахована на чотири роки, 2013-2017, з приблиз­ним бюджетом 6 млрд. грн. на вказаний період часу^[16]. Також планується збільшити норму житлової площі і перейти від великих тюремних камер, які схожі на казарми для проживання групи людей, на блочну систему з порівняно невеликими камерами і меншою кількістю розміщених в них ув'язнених^[17]. Іншою мірою, спрямованою на вирішення широко поши­реної проблеми переповненості камер, є впровадження системи про- бації, яка дає можливість накласти покарання без необхідності садити у в'язницю засудженого. Системи «взяття під варту» західних країн широ­ко використовують метод електронного моніторингу через «електронні браслети», що також дозволяє розвантажити місця досудового утриман­ня під вартою (укр. СІЗО — слідчий ізолятор), які особливо страждають від переповненості. Досі, перенаселеність у цих установах була навіть санкціонована законом. Відповідно до статті 11 Закону «Про попереднє ув'язнення» кожен затриманий повинен мати вільний простір не менше 2,5 квадратних метрів.

Проте, одним з основних перешкод на шляху вирішення проблеми хронічної переповненості є усунення будь-яких стимулів наповнювати пенітенціарні установи ув'язненими. Донині, відповідно до Закону Ук­раїни «Про штатну чисельність Державної пенітенціарної системи Украї­ни», загальна кількість співробітників у слідчих ізоляторах і виправних установах залежить від загального числа ув'язнених із співвідношенням один до трьох. Тому велика кількість ув'язнених в інтересах Державної пенітенціарної служби України, яка таким чином забезпечує зайнятість своїх співробітників.

Крім того, необхідно також детально розглянути закони, які безпосе­редньо регулюють умови відбування покарань.

5 вересня 2013 року був прийнятий Закон України № 435-18 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо по­рядку і умов виконання покарань». Цим законом були внесені незнач­ні позитивні зміни, націлені на розширення прав засуджених, зокрема, були внесені зміни до статті 92 КВК, згідно з якими вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються також на засуджених до довічно­го позбавлення волі, які після відбуття двадцяти років покарання у при­міщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень мінімального рівня безпеки. Також були розширені права засуджених, які відбувають покарання у виховних колоніях. Зокрема, згідно зі стат­тею 143 КВК у редакції Закону України № 485-18 вони мають право на короткострокові побачення без обмежень та довгострокове побачення раз на місяць. У попередній редакції цієї статті такі засуджені мали право на одне короткострокове побачення на місяць та довгострокове поба­чення раз на три місяці.

Однак, окрім позитивних змін, зазначений закон обмежив існуючі на момент його прийняття права засуджених. Зокрема, стаття 59 Кримі­нально-виконавчого кодексу у редакції Закону України № 435-18 пере­дбачає надання тривалих побачень особам, засудженим до обмеження волі, лише з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки).^[19] До прийняття Закону № 435-18 у цій статті був відсутній вичерпний перелік осіб, з якими за­суджений до обмеження волі має право на тривале побачення.^[20] Крім того, із статті 59 КВК було виключене право засуджених до обмеження волі на тимчасові перебування за межами гуртожитка у вільний від ро­боти час. Стаття 95 КВК біла доповнена частиною 3, згідно з якою під час тримання у дільниці карантину, діагностики та розподілу побачення за­судженим не надаються, крім побачень з адвокатом. Таким чином, було здійснене обмеження прав засуджених на повагу до їх приватного та сі­мейного життя, оскільки ця норма позбавила їх можливості отримувати навіть короткострокові побачення із близькими людьми. Відповідно до змін, внесених до частини 7 статті 102 КВК виявлені у засуджених гроші, цінності та інші речі в усіх випадках передаються в дохід держави. До час­тини 4 статті 107 були внесені зміни, що значно розширили перелік дій, які забороняється вчиняти засудженим. Зокрема, згідно з цими змінами засудженим, окрім раніше встановлених заборон, також забороняється: перебувати без дозволу адміністрації колонії у гуртожитках та відділен­нях, у яких вони не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких во­ни не працюють; завішувати чи міняти без дозволу адміністрації колонії спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях; готувати та вживати їжу в не­передбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії; мати при собі предмети і речі в асорти­менті і кількості, що виходять за межі, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; курити у дисциплі­нарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах) та виховних колоніях, а також у не відведених для цього місцях; надсилати та отримувати кореспонденцію всупереч порядку, встанов­леному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує форму­вання та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; наносити собі або іншим особам татуювання; тримати тварин; виготовляти, зберігати саморобні електроприлади та користуватися ними; самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елементи будівель та споруд колонії, споруджувати на виробничих об'єктах різні об'єкти (лазні, пральні, душові, сейфи, будиночки, будки, приміщення та засоби для відпочинку, опалення).

При цьому, якщо деякі з цих заборон можуть бути виправдані вимо­гами безпеки (наприклад, заборона палити у не відведених місцях, нано­сити собі та іншим татуювання, виготовляти, зберігати саморобні елек­троприлади та користуватися ними), то наприклад, заборона мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, вста­новлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує форму-

вання та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, не може бути пояснена вимогами забезпечення безпеки.

Відповідно до змін, внесених до статті 111 КВК, короткострокові виїз­ди за межі виправної колонії можуть надаватися лише засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полег­шеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоніях середнього рівня безпеки та виховних колоніях. Натомість, у попередній редакції ця стаття дозволяла так виїзди засудже­ним, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній середнього рівня безпеки та виховних колоніях.

Відповідно до змін, які були внесені до статті 134 КВК засудженим, які поміщаються до дисциплінарного ізолятору та карцеру забороняються не тільки побачення, а й телефонні розмови.

Таким чином, проаналізувавши вищезазначений закон, можна зро­бити висновок, що незважаючи на часткове поліпшення умов відбування покарань, у більшій частині він містить положення, які погіршують стано­вище засуджених.

8 квітня 2014 року був прийнятий Закон України № 1186-VII «Про вне­сення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів».

Прийняття цього закону передбачає значне розширення прав за­суджених у порівнянні з існуючими раніше.

Зокрема, цим законом були внесені суттєві зміни до статті 8 КВК, яка містить перелік основних прав засуджених.

Неможливо залишити поза увагою зміни, внесені до статті 24 КВК, яка регулює порядок відвідування установ виконання покарань. Так, ко­ло осіб, які мають право на відвідування установ виконання покарань без спеціального дозволу (акредитації) було розширено за рахунок надання такого права членам громадських рад при центральному органі вико­навчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримі­нальних покарань; представників засобів масової інформації, а також медичних працівників, які можуть бути залучені до такого візиту.

Внесенням змін до статті 51 КВК були розширені права засуджених до арешту, на яких поширюються всі права, обов'язки і заборони, які ма­ють особи, засуджені до відбування покарання у вигляді позбавлення волі. До внесення змін засуджені до арешту не мали права звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних органів, громадських організацій і службових осіб; отримувати грошові перекази; одержувати і відправляти листи та телеграми без обмеження їх кількості; отримувати побачення з близькими родичами.

Також були внесені зміни до статті 59 КВК, згідно з якими засудже­ним до обмеження волі було надано право мати при собі портативні персональні комп'ютери та аксесуари до них, гроші, мобільні телефони та аксесуари до них, цінні речі, користуватися грішми без обмежень; право користуватися засобами мобільного зв'язку; право одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення — до трьох діб один раз на місяць з будь-якими особами; право одержувати правову допомогу, передбачену для осіб, засуджених до позбавлення волі. Таким чином, Законом України № 1186-VII від 08.04.2014 року була скасована раніше внесена Законом України № 435-VII від 05.09.2013 року норма, яка передбачала надання засудженим до обмеження волі трива­лих побачень лише з близькими родичами.

Крім того, у статті 63 КВК було закріплене право засуджених до об­меження волі, які перебувають у лікарняних закладах, на отримання пра­вової допомоги та користування мобільним зв'язком.

У статті 84 КВК було закріплене право засуджених військовослуж­бовців на користування мобільним зв'язком.

Також Законом України № 1186-VII від 08.04.2014 передбачається гарантування права засуджених на повагу до сімейного життя, оскіль­ки стаття 93 КВК у редакції цього Закону закріплює, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Важливим кроком для забезпечення права засуджених на повагу до особистого та приватного життя, на контакти із зовнішнім світом, так само як і права на подання заяв і скарг на дії адміністрації виправного закладу є закріплення у статтях 99, 100, 110, 142 права на користування мобільним зв'язком та глобальною мережею Інтернет. Однак, необхідно зауважити, що на сьогоднішній день Державна Пенітенціарна служба Ук­раїни не вирішила питання щодо практичного забезпечення реалізації зазначеного права.

Необхідно також відзначити зміни, які були внесені до частини 3 статті 110 КВК згідно з якими засудженому забезпечується можливість спілкування з адвокатом та іншим фахівцем у галузі права в приміщенні без суцільного розмежуючого захисного скла за їх згодою, а також закріп­лено право на отримання правової допомоги для засуджених, що пере­бувають на лікуванні у стаціонарних закладах охорони здоров'я. Також на позитивну оцінку заслуговує нововведення у статті 113 КВК, відповід­но до якого засуджений має право передати кореспонденцію захиснику у кримінальному провадженні безпосередньо під час побачення з ним.

Також Законом України № 1186-VII від 08.04.2014 року були розши­рені соціально-економічні права засуджених. Зокрема, у статтю 118 КВК були внесені зміни, згідно з якими засуджені залучаються до оплачува­ної праці та мають право працювати в місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії. У попередній редакції цієї статті засуджені по­винні були працювати лише в місцях і на роботах, визначених адмініст­рацією колонії.

Крім того, у статті 122 КВК було закріплено, що час роботи засудже­них у період відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі за­раховується у стаж роботи для призначення трудових пенсій.

Слід також відзначити, що Законом України № 1186-VII від 08.04.2014 року була скасована заборона на телефонні розмови засуд­женим під час тримання у дисциплінарному ізоляторі та карцері, яка бу­ла встановлена Законом України № 435-VII від 05.09.2013 року.

Що стосується забезпечення прав засуджених на медичну допомо­гу, то Закон України № 1186-VII від 08.04.2014 року також вніс деякі пози­тивні зміни у цій сфері.

Так, згідно з частиною 5 статті 116 КВК у новій редакції засуджені отримали право звертатися за консультацією і лікуванням до закладів охорони здоров'я, що мають ліцензію Міністерства охорони здоров'я України, які надають платні медичні послуги та не віднесені до відання центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. У разі необхідності лікування в умовах стаціонару засуджений має право отримувати медичну допо­могу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особис­тих грошових коштів чи коштів рідних та близьких, у зазначених закла­дах охорони здоров'я. Підставою для надання такої медичної допомоги є угода про надання медичних послуг, укладена між закладом охорони здоров'я та рідними чи близькими, або захисником засудженого, його законним представником.

До введення в дію Закону України № 1186-VII від 08.04.2014 діяла нор­ма, яка не закріплювала права засуджених звертатися за консультацією і лікуванням до закладів охорони здоров'я, які не віднесені до відання центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Таким чином, засуджені були позбавлені можливості отримати медичну допомогу у закладах охорони здоров'я, які не підвідомчі Державній Пенітенціарній службі України.

Незважаючи на зазначені позитивні зміни, які були внесені до за­конодавства України щодо забезпечення прав засуджених на медичну допомогу, фактична ситуація в галузі охорони здоров'я в українських пенітенціарних закладах, як і раніше, критична. Через хронічне недофі- нансування спостерігається брак кваліфікованого медичного персоналу, медичне обладнання для виявлення різних захворювань часто відсутнє, і в слідчих ізоляторах часто закінчуються ліки, які терміново необхідні для лікування хворих. Враховуючи високу частку укладених з інфекцій­ними захворюваннями та іншими хронічними хворобами, лікарняні па­лати в пенітенціарних установах перевантажені.^[21] Але навіть тяжкохворі ув'язнені, тюремне ув'язнення яких загрожує їх життю, не звільняються. Крім того, не проводяться медичні огляди на регулярній основі. Най- останніші зусилля, зроблені для реформування Державної пенітенціар­ної служби України, також спрямовані на покращення інфраструктури охорони здоров'я в місцях утримання під вартою з метою забезпечення доступу ув'язнених до найсучаснішої медичної допомоги.

10 лютого 2012 року Міністерством юстиції України та Міністерством охорони здоров'я України видано спільний наказ. Ним затверджено По­рядок взаємодії медичних частин Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров'я з питань надання ме­дичної допомоги особам, узятим під варту. Цей наказ надає особам, які утримуються під вартою в СІЗО, право на вільний вибір лікаря установ охорони здоров'я. Хоча прийняття цього нормативного акта є певним позитивним кроком, але скористатися правом на вільний вибір ліка­ря можуть лише ті особи, які мають кошти для цього, що є прямою дис­кримінацією, обумовленою законодавством.

Крім того, буде вжито низку заходів, що пропонують нові методи пси­хологічного консультування та педагогічної підтримки для ув'язнених. Інша проблема, яка часто викликає заклопотаність, пов'язана з низькою кваліфікацією персоналу. У зв'язку з цим, з 2013 року реформа вклю­чає в себе новий набір персоналу і поліпшення процедури підготовки та підвищення кваліфікації співробітників пенітенціарних установ. Ук­раїнський уряд неодноразово оголошував про реформування пенітен­ціарної системи, так що треба чекати конкретних результатів в найбли­жчому майбутньому.

Особливо гостро стає проблема забезпечення права на охорону здоров'я осіб, взятих під варту, та осіб, які відбувають покарання, які страждають важким захворюваннями. У кращому разі їх відправлять в од­ну з медичних установ ДПСУ. Однак останні часто не мають можливостей для належної медичної допомоги, і тоді, згідно із законом, укладеного повинні перевести в загальногромадянську лікарню для адекватного лі­кування. У більшості випадків адміністрація пенітенціарної установи не хоче це робити, і змусити її може тільки рішення ЄСПЛ про тимчасові за­ходи відповідно до правила 39 Регламенту ЄСПЛ. Це рішення зобов'язує державу перевести хворого ув'язненого в профільну загальногрома­дянську лікарню. У випадках, коли людина, що знаходиться під вартою чи відбуває покарання у місцях позбавлення волі (колонії), має важке за­хворювання, що входить до «Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів для звільнення від подальшого відбування покарання» (далі — «Перелік захворювань»), адекватна медична допо­мога має бути невідкладною. Перелік захворювань в основному містить захворювання в невиліковній, і більше того, в термінальній стадії. У таких випадках відсутня можливість зберегти людині життя навіть за наявності найсучасніших методів діагностики та лікування. Фактично склалася практика, коли людей звільняють, коли вони знаходяться вже в перед­смертному стані. Досудові і судові процедури звільнення від подальшого відбування покарання займають значний час, крім того, навіть у разі над­ходження до суду клопотання пенітенціарної установи про таке звіль­нення суд у багатьох випадках відмовляє в цьому. Таким хворим потрібна не тільки медична, але й паліативна допомога, надання якої взагалі не пе­редбачено в місцях позбавлення волі. Такі випадки нерідко закінчуються тим, що хворий в'язень вмирає в колонії. Відповідно до позиції Верхов­ного Суду України^[22], при вирішенні питання про звільнення суд, крім лі­карського висновку, повинен враховувати тяжкість вчиненого злочину, поведінку засудженого під час відбування покарання, ставлення до пра­ці (облік цієї обставини представляється особливо необгрунтованим що­до людей, які страждають важкими захворюваннями, при наявності яких вони за станом здоров'я не здатні до праці), ступінь його виправлення та інші обставини. Не маючи будь-яких обмежень свого розсуду з приводу звільнення особи через хворобу, в деяких випадках суди по кілька разів відмовляють у задоволенні таких подань адміністрації колонії щодо лю­дини, яка фактично перебуває на межі життя і смерті, в більшості випад­ків за відсутності необхідної медичної допомоги та догляду. Ще більш проблемною є ситуація для тих, хто страждає важким захворюванням ще до винесення вироку суду і знаходиться в СІЗО. Хоча можливість звіль­нення від покарання таких осіб передбачена тією ж самою статтею 84 КК України, її реалізація на практиці вкрай проблематична.

На відміну від звільнення людини, яка вже відбуває покарання, що­до підслідних та підсудних, які страждають на тяжке захворювання, від­сутня Постанова Пленуму Верховного Суду України, яка давала б реко­мендації судам з цього питання. Так чи інакше, звільнення осіб внаслідок хвороби під час кримінального провадження до вступу вироку в законну силу є винятком. Ця проблема ускладнюється ще тим, що СІЗО, в загаль­ному випадку, гірше забезпечені медичним персоналом, приміщеннями та спеціальним обладнанням, ніж установи виконання покарань.

Ще одним специфічним випадком порушення права на охорону здоров'я є ненадання медичної допомоги затриманим та таким, що міс­тяться під вартою, особам, які вживають наркотики і мають залежність до них. Для тих з них, які є пацієнтами ЗПТ, це порушення відбувається у ви­гляді переривання цієї терапії, під час їх вміщення як в ІТТ, так і в СІЗО. Для тих осіб з цієї групи, які на момент затримання не були пацієнтами ЗПТ, але перебувають у стані абстиненції, повинна бути надана медична до­помога відповідно до медичних Протоколів надання наркологічної ме­дичної допомоги (детоксикація). Незважаючи на наявність спеціального нормативного акта, яким передбачено порядок забезпечення безпере­рвності ЗПТ в разі затримання особи та ув'язнення її під варту, на прак­тиці ненадання медичної допомоги такого роду є досить частим явищем і в окремих випадках призводить до летальних наслідків.

Також гострою є проблема забезпечення медичною допомогою, а в окремих випадках, й доглядом, осіб, які страждають важкими захво­рюваннями, при їх переводі з одного місця утримання під вартою в інше. Ця проблема посилюється не тільки неналежними умовами при переве­зенні, а й недоступністю для будь-яких службовців особистої справи ра­зом з медичними документами такої людини до його доставляння в пункт призначення. Негативним ефектом такої нормативної заборони на до­ступ до особистої справи є неможливість внесення до неї інформації про надану йому в дорозі медичну допомогу, а значить, і робить практично нездійсненним (крім невідкладних випадків наявності загрози для життя такої особи) і саме надання медичної допомоги. Відповідно до інформа­ції ДПСУ медична документація (амбулаторні карти, історії хвороби то­що) знаходяться в опечатаному вигляді в особовій справі засудженого, доступ до якої адміністрації місця тимчасового утримання такої особи (СІЗО) заборонений без дозволу суду або відповідного прокурора. Таким чином, у разі, якщо особа страждає на яке-небудь хронічне захворюван­ня, можливість її повноцінного лікування при транзитному переміщенні виключається.

Окрему проблему також представляє адміністративна підпорядко­ваність медичних працівників СІЗО та виправних установ їх адміністрації, яка неминуче призводить до ситуацій внутрішнього конфлікту інтересів, пов'язаного з їх «подвійним статусом» (одночасно медпрацівника і офі­цера пенітенціарної служби). Відповідно, при необхідності надання ме­дичної допомоги особі, яка має конфлікт з адміністрацією установи, з разі тиску з боку адміністрації (свого роду покарання непокірного в'язня), об­сяг такої допомоги може бути зменшений або вона зовсім не надається.

Серйозною проблемою є також відсутність у СІЗО належних умов для утримання жінок з дітьми грудного віку, а також неможливість за­безпечити належну медичну допомогу дитині в умовах СІЗО. Кричущим випадком, що розкрив дану проблему, стала справа К., яка змушена бу­ла звернутися до ЄСПЛ з клопотанням про застосування термінових за­ходів, тому що медперсонал Харківського СІЗО не надавав її тримісячно­му сину належну медичну допомогу через відсутність у штаті медичної частини СІЗО лікаря-педіатра^[23]. А педіатр установи МОЗ, на якого було покладено обов'язок спостерігати дітей в Харківському СІЗО відповідно до клінічних протоколів медичного спостереження за здоровою дити­ною віком до 3 років, затверджених наказом МОЗ від 20.03.2008 р. № 149, не оглядав дитину тривалий час. Причина — що склалася практика від­носин між адміністрацією СІЗО та поліклінікою, коли педіатри оглядають дітей, які перебувають у СІЗО з матерями, не на регулярній основі, а лише за зверненням самої адміністрації СІЗО. З цієї ж причини дитині не було зроблено необхідні щеплення. На жаль, слід зазначити, що це не єдиний випадок, коли дитина, що перебуває у СІЗО з матір'ю, не отримує необхід­ного їй лікування.

Таким чином, із вищезазначеного можна зробити висновок про те, що незважаючи на формальне забезпечення виконання рекомендацій Комітету щодо покращення умов тримання засуджених та надання їм медичної допомоги, на сьогоднішній день існує проблема з практичним втіленням у життя прийнятих норм законодавства. На вирішення цієї проблеми має бути націлена діяльність органів державної влади.

23