Французька доктрина щодо обмежень прав

3.1.3.1. Засуджений — повноправний громадянин

Французька доктрина стосовно обмежень прав базується на посту­латі, що особа, яка потрапляє в ув’язнення, повною мірою залишається громадянином (un citoyen a part entiere)^[877].

Українська термінологія не містить відповідника терміну «citoyen», який дослівно міг би перекладатись як «громадянин» або навіть просто як «житель» (міста, країни).

Спеціальне дослідження проведене з цього приводу соціологом Ка- ролін Туро (Caroline Touraut) свідчить про багатовимірність розумін­ня поняття «громадянство» ^[878]. З її аналізу випливає, що воно включає юридичну площину (dimension juridique), що містить права та обов’язки, якими володіють громадяни, фактичну площину (dimension effective), яка позначає практичне здійснення юридичної площини^[879], площину ідентичності (dimension identitaire) та колективної належності, що по­значає відчуття належності до певної політичної та соціальної громади (collectivite), площину моральну, яка позначає бажання виконувати ко­лективні обов’язки, як то сплата податків. В контексті доктрини пенітен­ціарного права це поняття використовується в юридичній та у практич­ній площині.

Широке розуміння терміна має своїм корінням ще Французьку ре­волюцію коли громадяни поділились на активних громадян та пасивних громадян^[880].

Цей термін мав також прямий стосунок до такого покарання, як «гро­мадянська деградація» (degradation civique), а також до такого покарання як цивільна смерть (morte civile).

Громадянська деградація могла бути як основним, так і додатковим покаранням^[882] та відносилась до спеціального виду покарань — покарань, які позбавляли прав^[883]. Вона полягала в тому, що в особи відбирались політичні, цивільні, сімейні права^[884], «яких він не достойний або які було б небезпечно їх йому залишити»^[885]. Capitis diminutio maxima^[886] — з цьо­го інституту Римського права походили витоки обмежень та позбавлень прав^[887].

«Ваша країна визнає вас винним у недостойному вчинку. Закон і суд позбавляють вас статусу французького громадянина», — саме так звучали слова вголос судового секретаря (greffier) при проголошенні засудження до цього покарання. Після чого засуджений поміщався на публічну пло­щу із дошкою з його іменем, назвою злочину та покарання проти нього і залишався там протягом кількох годин, щоб на нього дивився народ^[888].

Варто зазначити, що цивільна деградація полягала саме в позбавлен­ні володіння правами, а не користування ними. У ті часи робилась чітка відмінність між цими формулюваннями. Вказувалось, що стати суб’єктом права — це отримати права, бути наділеним ними, могти володіти ни­ми; здійснити свої права — це привести їх у дію, для того, щоб отримати

888

вигоди, які вони можуть надавати, [...] коротко кажучи, їх здійснювати»^[889].

Цивільна смерть була «фікцією, якою засуджений визнавався мерт­вим для суспільства: його спадкове майно передавалось спадкоємцям, його шлюб розривався і він не міг укласти його знову. Крім того, він не міг отримувати ніякі кошти шляхом передачі [...]». Це покарання було скасо­ваним як таке, що було неморальним і після нього залишились тільки ок­ремі його елементи, як-то «неправоздатність» надсилати та отримувати кошти, залишати заповіт комусь іншому ніж визначеним законом спад­коємцям. Ця неправоздатність, на думку Ж. Відаля, позбавляла засуд­женого не тільки можливості здійснювати права, а й володіння ними^[890]. Той, до кого застосовувався цей вид покарання, вважався таким, що втра­чав статус французького громадянина^[891].

Вважається, що ідея статусу «громадянина» для засуджених походить саме від ідей, що були закладені в Декларації прав людини і громадянина 1791 року. Як вказує Ж. Моранж, через призму Декларації 1789 р. засудже­ний є людиною або громадянином, народженим вільним і рівним із ін­шими. Він може користуватися всіма правами, визнаними за кожною лю­диною чи громадянином. Якщо він визнаний винним, це тільки через те, що він посягнув на права інших. Якщо він позбавлений волі, то це тому, що він виявився нездатним узяти відповідальність за свій статус людини і громадянина^[892].

Права людини ґрунтуються не лише на свободі, але й рівною мірою на гідності. Засуджений позбавляється свободи, але гідність залишається для користування в більшій мірі. Іншими словами, він може бути позбав­лений лише свободи пересування (liberte d’aller et venir), що складає об’єкт самого засудження, але не позбавлений інших фундаментальних прав за винятком, коли обмеження прав або їхнє позбавлення є невіддільним від самого ув’язнення, або необхідне, щоб забезпечити публічний порядок установи^[893].

893

Розуміння засудженого як «громадянина» розвивалось разом із роз­витком теорії прав засуджених.

Також деякі автори розглядають статус «громадянина» щодо засудже­них, у першу чергу, як можливість здійснення ними права голосу^[895]. Однак інші слушно зауважують, що, напевно, втрата голосу засуджених не може розглядатись як втрата «громадянства». Річ у тому, що «громадянство» включає й інші права як, наприклад, право вимагати звітів від державних чиновників, право на доступ до адміністративних документів, право на мотивацію адміністративних актів, право на петицію і право доступу до державної служби^[896].

Таке розуміння узгоджується із першочерговою пов’язаністю «грома­дянства» із політичними правами, що обумовлено французьким історич­ним контекстом. Однак здебільшого не заперечується розуміння «грома­дянства» як якості статусу засуджених, що дозволяє їм мати ті ж права, як і вільні громадяни. Це наштовхує на порівняння між усіма, а не лише політичними, правами вільних та засуджених громадян та стосується всіх їх категорій^[897]. Твердження, що засуджений «зберігає всі права грома­дянина» або «всі права, що й вільні громадяни» за окремими винятками є звичайним для праць на тематику прав засуджених та їх обмежень^[898]. Підтвердженням цього є й думки тих, хто вважає, що принцип того, що ув’язнена особа залишається повною мірою «громадянином», є ключовим для Європейських в’язничних правил. Спроба пристосування національ­ного законодавства до цього принципу була здійснена і в Пенітенціарно­му законі 2009 року^[899].

На необхідність базування на цьому принципі майбутнього Пенітен­ціарного закону вказувала і Національна консультативна комісія з прав людини (CNCDH). Як зауважує М. Ерцог-Еванс, «...пропозиції CNCDH є особливо цікавими. Ця комісія рекомендує, щоб позитивний закон був заснований на ієрархії пріоритетів. Мова йде про те, щоб визнати, по- перше, що засуджений є людською особою, по-друге, що він є громадя­нином і, по-третє, що він є в’язнем та, по-четверте, що він є користувачем публічних послуг»^[900]. Варто мати на увазі, що визнання людської гідності безпосередньо стосується користування засудженими усіма правами, що й вільні громадяни^[901], а тому вказані аспекти є пов’язаними. Як вказа­ла в одній із своїх доповідей спеціальна комісія Національної Асамблеї: «Не можна уявити, що існує два типи норм у залежності від того, чи йдеть­ся про вільного, чи ув’язненого громадянина. Гарантія прав є однаковою, засуджений є позбавлений тільки своєї свободи пересування»^[902].

Окреслений підхід до «громадянства» здебільшого згадується у фор­мі твердження. Тобто вказується, що засуджений «користується усіма правами, що й вільні особи, за винятком...». Це формулювання вже стало стандартизованим і використовується як своєрідний звичай у всіх працях стосовно прав засуджених. При цьому використовується саме стверджу­вальна форма, але по суті це ідеал, до якого має прагнути державна полі­тика у сфері прав в’язнів.

Однак зустрічаються й скептики, які вказують на відірваність цієї ідеї від практичних реалій. Втрата прибутку, соціального страхуван­ня, права голосу з неминучістю трапляються в ув’язненні. Це порушує питання існування «громадян на двох швидкостях» (citoyens a deux vitesses)⁹⁰3. Засуджений усе ще далекий від того, щоб розглядатись як громадянин. його правовий статус сприймається як меншовартісний (mineur) стосовно статусу вільних осіб^{[903] [904].}

Як вказує у своїй дисертації Л. ^алі, який мав можливість на собі відчути різницю правого статусу у в’язниці та на волі, усе, що тюремний режим і дисципліна, які мали б тільки позбавляти волі, тягнуть за собою свого роду побічний ефект — позбавлення прав, що пов’язані із «грома­дянством», або щонайменше їх сильне зменшення, тобто неповноцінне «громадянство»^[905].

3.1.3.1.1. Супротив повноцінному визнанню прав в'язнів

Сьогодні здається дивним той факт, що теорія прав засуджених у Франції тривалий час оберталася навколо дискусії про те, чи потрібно їх визнавати взагалі. Перша полеміка стосувалась питання, відповідь на яке сьогодні очевидна: чи мають за засудженими визнаватись деякі права вільних громадян? Починаючи з років післявоєнного періоду, суперечки навколо можливості визнання прав засуджених (reconnaissance des droits des detenus) поступово перетворились на триваючий процес розширення їхнього правового статусу.

Уже в 1988 році, в одній із перших об’ємних робіт, присвячених правам засуджених, «Соціальний статус в’язнів: внесок до загальної теорії прав» Мішель Сагліокко відштовхувався від постулату, що засуджені володіють правами, які є універсальним та непорушним надбанням людства^[906]. Щоправда, він відразу ж зауважував, що ці права випливають із мети, яка переслідується у сфері пенітенціарної політики, — у Франції з 1945 року нею була необхідність ресоціалізації^[907]. На переконання автора, ця мета мала досягатись якомога більшим зближенням засуджених до статусу вільних працівників^[908].

Визнання прав за засудженими наштовхувалось на стійкий супро­тив. Це не повинно дивувати, особливо в пенітенціарному контексті, де кожне нове визнання за засудженим права означає нове відбирання влади у в’язничної адміністрації^[909]. Як вказує М. Фербе, в’язні та персонал беруть участь у «грі» з метою зберегти запас свободи (marge de liberte). У цій грі в’язні та персонал розглядаються як актори в певному просторі для манев­ру (un espace de manoeuvres)^[910]. Таке бачення призводить до того, що пер­сонал розглядає справедливим дії щодо обмеження прав в’язнів, а в’язні вважають справедливим обмеження функцій контролю персоналу^[911]. За таких умов в’язничний персонал виступав першим, хто виявляв супро­тив визнанню прав засуджених.

Як влучно зазначає Ж. Ш. Фроман, влада в’язничного персоналу сут­тєво залежить від їхнього вміння негоціювати дисципліну та порядок із засудженими. їхній успіх, у свою чергу, залежить від ступеню дискреції, якою володіють співробітники, від «аргументів», якими вони володіють під час негоціації. З цього випливає, що чим більше пільг (законних інте­ресів — прим. авт.) засуджених стають правами, тим менше в’язничний персонал має прав, які можна надати або заборонити і які можна вико­ристати як інструменти переговорів. У такому разі співробітник повинен шукати все більше інших заохочень і санкцій, які можна застосувати, ад­же їх він може використати для негоціації із засудженими^[912]. Логічним є твердження, що будь-яка влада чи автономія, що додається засуджено­му, віднімається від пенітенціарного персоналу^[913].

Не дивно, що тюремний персонал завжди побоювався та критично оцінював реформи щодо розширення прав засуджених, адже це обме­жувало їхню свободу діяти^[914]. З цього приводу висновок фахівців із пені­тенціарних питань «...може бути зведений до ідеї, що надання прав за­судженим надає певні переваги, у той же час варто це робити із великою кількістю винятків, які диктуються імперативами соціального захисту, а також пенітенціарної ефективності»^[915].

Однією із причин такої реакції є й інші прагматичні міркування. Як вказує Ж. Бенгюїґі, «...начальників тюрем оцінюють за їхньою здатні­стю підтримувати порядок та відсутність втеч у їхніх установах. Началь­ника ніколи не оцінюють за його здатністю зробити зі своєї тюрми місце підготовки до реінтеграції»^[916].

Ідея, що керівництву пенітенціарної установи доводиться стика­тися з набагато більшими негативними наслідками в разі виникнення проблем із порядком та безпекою в установі, аніж позитивними наслідка­ми в разі добрих показників дотримання прав засуджених, залишається актуальною^[917].

Однак це твердження є маніпулятивним, адже кожне виявлене серйозне порушення прав може легко стати тим показником, за яким оцінюється діяльність пенітенціарної установи. Підтвердженням є си­туації, коли інформація про порушення була широко розповсюджена ЗМІ. Тому оцінка роботи установи може ґрунтуватись і на застосуван­ні необґрунтованих обмежень (аж до грубих порушень закону). Що сто­сується обмежень, обґрунтованість/необґрунтованість яких не є очевид­ною, то вони, дійсно, не стають показником для оцінки, яка серйозно впливала б на діяльність начальника установи. Через це керівництво пе­нітенціарної установи надає перевагу тому, щоб «недодати» прав, аніж дозволити їх здійснення там, де є ризик призвести до проблем із безпе­кою та порядком.

Важливе місце у формуванні бачення прав людини в другій поло­вині ХХ століття у Франції мала теорія «спеціального підпорядкування» (sujetion speciale). Популярна в німецькому адміністративному праві, вона мала вплив і у Франції. Вона припускала, що засуджений підпорядковуєть­ся пенітенціарній адміністрації, а тому це «урізає» його права. В цьому засуджений прирівнювався до військовослужбовців та навіть школярів. Пізніше деякі автори називали цю теорію мінімалістською^[918].

Німецький фахівець К. Тідман писав: «Оскільки держава, в рамках відносин спеціального підпорядкування, здійснює більшу владу щодо підпорядкованого, із природи та мети відповідного спеціального поряд­ку, про який ідеться, випливає обмеження фундаментальних прав. Ці не- закріплені обмеження неминуче містяться в Конституції, оскільки вони випливають із сукупності конституційного матеріалу, який приховано приймається конститутивною владою, або ж із інституціоналізації відно­син спеціального підпорядкування в самому Фундаментальному законі. Що стосується в’язнів, то їхні права у відповідності до цієї доктрини об­межені настільки, наскільки порядок та безпека пенітенціарної установи вимагає. Між іншим, такого ж висновку доходять автори, які не ґрунтують спеціальні обмеження прав засуджених лише на специфічних відносинах влади, а й на субстантивному кримінальному праві»^[919].

Р. Мезгані окреслює цю теорію в розділі «Обмеження прав засудже­них» своєї дисертації. Вона передбачає, що обмеження засуджених вип­ливають із їх спеціального (особливого) підпорядкування. Такого ро­ду підпорядкування також стосується, наприклад, школярів, студентів та інших «клієнтів» державних установ. Юридичне становище засудже­ного, пише автор, породжує невизначеність, яка пояснює неможливість надати в’язням права без обмежень^[920]. Р. Мезгані будує свою дисертацію на ідеї, що визначення прав засуджених та їх обмежень обертається нав­коло їх спеціального юридичного становища. Разом з тим посилаючись на Ф. Клерк (F. Clerc), окреслюються й інші тогочасні концепції — класичні та модерні.

Зв’язок між адміністрацією та засудженими характеризується як спе­ціальне підпорядкування. Цей зв’язок мав би стати предметом детально­го вивчення в теорії прав засуджених, адже він фактично декларувався підставою для обмеження прав. Однак існування різних спроб сформу­лювати його дефініцію не призвело до вироблення узгодженого бачення з цього приводу, хоча і вважалось, що однією із головних складових цьо­го специфічного зв’язку є дисциплінарні повноваження пенітенціарної адміністрації^[921]. Наприклад, обов’язок засуджених підпорядковуватись наказам в’язничної адміністрації може бути одним із джерел нечіткості спеціального підпорядкування^[922]. У концепції спеціального підпорядку­вання, як підстави для обмеження прав, чітко простежується вплив до­ктрини французького адміністративного права, яке у Франції вважається однією із дисциплін-матерів пенітенціарного права.

920

Ми не вбачаємо в ній надійного підґрунтя для визначення обсягу об­межень засуджених, адже вона зосереджується скоріше на морально-пра­вовому обґрунтуванні обмежень, пояснюючи, чому ці обмеження потрібні або яке їх юридичне походження, однак не вносячи чіткості в пояснення того, якими вони мають бути. Вона є сумнівною і з огляду на репресив­ний ухил, який легко впізнати в ній. Крім того, складно пояснити, чому для обґрунтування обмежень не береться інший специфічний зв’язок між пенітенціарною адміністрацією та в’язнями, який випливає із факту знаходження в’язнів під відповідальністю та контролем адміністрації^[923]. Якби було поставлене завдання виробити об’єктивний підхід, який ґрун­тувався б на зв’язкові між адміністрацією та в’язнями, то він, напевно, мав би починатись з поєднання обох вищевказаних специфічних зв’язків — підпорядкування (влади) та відповідальності за підпорядкованих осіб.

Згадана класична концепція Ф. Клерка визнає, що засуджений не позбавляється прав. Однак, виходячи із принципу, що здійснення прав вимагає «бути вільним», права засуджених на час відбування покаран­ня «призупиняються». Модерна концепція ліберальніше розуміє права засуджених та їх обмеження. Засуджений продовжує здійснювати права настільки, наскільки він не необмежений у цьому законом або рішенням суду. Саме ця концепція бере свій початок у не виключенні засуджених із суспільства, а також тяжіє до покращення його становища^[924].

Класична концепція нагадує про критиковану нами теорію фактич­них обмежень. Примітно, що Р. Мезгані вже тоді запідозрив можливі зло­вживання у відповідності до неї. Він вказує, що обмеженням здійснення так званих «призупинених» ув’язненням прав не вистачає юридичного підґрунтя, оскільки йдеться про фактичну заборону, якою можуть злов­живати і яка заважає засудженому здійснювати його права^[925]. Він уже тоді згадував, однак не пояснював та не наголошував на класифікації обме­жень на юридичні (de droit) та фактичні (de fait)^[926].

Історія розвитку прав засуджених у Франції знає і більш специфічні теорії. Однією із них слід вважати теорію, яка заснована на поділі цих прав у залежності від їх сприйняття як залишків інших прав. Розуміння прав як залишків вимагає брати до уваги пріоритетність порядку, дисципліни, безпеки над правами в’язнів. При цьому підпорядкування прав цим імпе­ративам тягне не тільки обмеження об’єктивно несумісних з ними прав, а й суб’єктивно несумісних, тобто несумісність може визначатися правоза- стосувачем. Права використовуються як інструмент порядку, дисципліни і безпеки. У цій системі права стають пільгами, які завжди можна забрати дискреційно. Юридично, окрім свободи пересування, засуджений зали­шається суб’єктом майже всіх прав. Однак його застосування не дозволяє здійснювати права через факт ув’язнення. До того ж обмеження не тільки випливають із факту позбавлення волі, але й навіть більше поступаються вимогам порядку, дисципліни й безпеки^[927].

Висновок до підрозділу 3.1.3.1

«Засуджений — повноправний громадянин. Він володіє всіма права­ми, що й вільні громадяни за винятком...», — так можна коротко охаракте­ризувати ідею, яка стала загальновизнаним імперативом у Франції. У цій країні традиційно поняттю «громадянин» надають більшого значення, ніж як звичайному юридичному зв’язку з державою. Громадянин — це особа, яка бере участь у житті суспільства, є його частиною. Саме таке ро­зуміння є однією із основоположних ідей підходів до прав в’язнів у ро­ботах дослідників в’язничної сфери. Воно сформувалось як противага ідеї, що в’язень може зазнавати такого покарання, як цивільна смерть, що використовувалось у минулому цієї країни та означає повне позбавлення певних прав.

«Засуджений — повноправний громадянин», — це свого роду ідеал, до якого має прагнути в’язнична система. Саме тому критики цієї ідеї вказу­ють, що вона є відірваною від практичних реалій, а в’язні далекі від того, щоб бути «громадянином» у широкому значенні цього слова.

Отже, історія визнання засудженого повноправним громадянином супроводжувалась процесом протистояння. Для цього використовува­лись різні теорії, як-то теорія спеціального підпорядкування, яка відсто­ювала те, що права в’язнів є винятковими у зв’язку із їхнім «підпорядку­ванням» адміністрації установ. Додаткові права для в’язнів розглядались як втрата в’язничною владою інструментів впливу. Таке розуміння лі­бералізації обмежень прав в’язнів пенітенціарними співробітниками не зникає і сьогодні.

3.1.3.2. Засуджений позбавляється тільки свободи «піти і прийти»

У Франції кожен, хто займався дослідженням питань прав осіб у пені­тенціарних установах, знайомий із твердженням, що засуджений позбав­ляється виключно свободи пересування (досл. «свободи піти і прийти» (liberte d’aller et venir)). Це право не фігурує безпосередньо ні у французь­кій Конституції, ні в Декларації 1789 року. Однак воно закріплено в ній опосередковано (ст. 66^[928]) та по суті означає право на свободу пересування й вибору місця проживання^[929], яка має якість конституційної цінності^[930]. Вважається, що пенітенціарний закон 2009 року, встановлюючи норми щодо прав засуджених, закріпив цей принцип — засуджені не позбавля­ються інших прав, ніж свобода пересування^[931].

На нашу думку, твердження, що засуджений користується всіма пра­вами за винятком свободи пересування (liberte d’aller et venir) віддалено нагадує доктрину, яка легітимує ізоляцію як джерело фактичних обме­жень. Воно здобуло неабиякої популярності після відомого візиту Прези­дента Франції Валері Жіскара Д’Естена до в’язниці Сан-Поль (Saint-Paul) міста Ліон, у якій у той час (1974 рік) вирували невдоволення засуджених умовами тримання. Візит став відомий тим, що, здійснюючи його, пре­зидент потиснув руку одному із засуджених, а після його завершення він вказав, що: «В’язниця — це позбавлення свободи пересування й нічого іншого»^[932].

Відтоді ідея цього вислову не полишала сторінки робіт фахівців у пе­нітенціарній сфері. Ставлення до неї надзвичайно варіюється, однак усі підходи можна звести до трьох:

а) засуджений дійсно позбавляється тільки свободи пересування;

б) засуджений позбавляється свободи пересування та тих прав, ре­алізація яких обмежується у зв’язку із цим;

в) засуджений не може позбавлятись тільки свободи пересування, а сама ідея, яка стверджує протилежне, є утопічною.

Представник першого підходу, який ще називають максималіст­ським^[933], професор Прадель з цього приводу вказує: «У ході більш лі­беральної еволюції законодавства ми все більше говоримо про права засуджених. Базовою є ідея, що ув’язнення є лише позбавленням свобо­ди пересування і ніщо інше»^[934]. Так само Е. Пешійон зазначає, що «по­міщення в ув’язнення мало б тягнути тільки позбавлення свободи пе­ресування, що має розумітись виключно як заборона покидати установу ув’язнення»^[935]. П. Ландровіль безапеляційно підкреслює, що засуджений повинен зберігати всі права громадянина за винятком права вільного пересування в суспільстві^[936].

Схожий підхід був обраний комісією Каніве (Canivet), яка у своїй до­повіді щодо правового статусу засуджених також ґрунтувалась на тому, що засуджений, навіть будучи позбавлений свободи пересування, зберігає всі інші права^[937]. Вона вказувала, що засуджена особа не володіє меншою кіль­кістю прав через втрату своєї свободи пересування. Разом з тим згідно із її позицією «верховенство права, яке базується на ієрархії норм, почина­ючи з Конституції, зберігає такий самий зміст та силу у в’язничному сере­довищі як і у вільному суспільстві, не зменшуючись та не пом’якшуючись. Права і гарантії засуджених, окрім їх свободи пересування, можуть об­межуватись тільки законом». Підхід Комісії, тим не менш, є більш реаліс­тичним, адже вказується, що допускаються обмеження й інших прав за умови їх передбачення в законі. З іншого боку, таке формулювання вказує на допустимість обмеження права за відсутності підстави в законі, а саме коли йдеться про позбавлення свободи пересування. Це нагадує теорію фактичних обмежень, яка була критикована нами раніше з огляду на не­сумісність із принципом законності.

Представники другого підходу є класичними адвокатами ідеї фак­тичних обмежень. Наприклад, В. Чен у своїй статті щодо прав засуджених вважає так: «Позбавлення фундаментального права на свободу пересу­вання впливає на ефективність інших прав : засуджений не позбавлений їх безпосередньо, однак їхня реалізація вимагає втручання держави»^[938]. Варто зауважити, що у зв’язку з обмеженням свободи пересування реалі­зація інших прав може вимагати не тільки негативних дій, наприклад, утримання від втручань, які не застосовуються до прав вільних осіб, а й позитивних дій держави^[939].

Схожої позиції дотримуються й інші фахівці, які вважають, що «страждання, які породжує в’язниця, не можуть дійсно бути результа­том (позбавлення. — прим. авт.) однієї лише можливості переміщувати­ся, свободи пересування.... Це страждання є іншим. Воно пов’язано із фактом, що ув’язнення грубо застосовує позбавлення того, що ми люби­мо, що нам є звичним і до чого ми звикли»^[940]. Ув’язнення позбавляє за­судженого свободи пересування і заважає йому нормально здійснювати інші права, користування якими є паралізованим або зменшеним через це ув’язнення^[941]. Тоді як засуджені позбавлені лише свободи пересування, багато свобод зникають у в’язниці, не кажучи вже про ті свободи, які не можна реалізувати через перенаселеність в’язниць^[942].

Третій підхід варто було б назвати скептичним або навіть реалістич­ним. Він безапеляційно підтримує ідею, яка може бути висловлена так: «В’язниця ніколи не обмежиться одним лише позбавленням свободи пе- ресування»^[943]. Твердження, що засуджений позбавляється тільки свободи пересування веде в глухий кут (mene a une impasse), адже тюрма неминуче є більше, ніж позбавлення свободи пересування, вона не може і ніколи не зможе бути лише цим, які б пом’якшуючі заходи (accommodements) не вжи­валися^[944]. Для цього підходу обмеження прав є неминучим, адже організа­ція внутрішнього життя установи і вимоги безпеки залишаються не просто метою, а й необхідністю. «Ув’язнення не може ніколи бути лише звичайним позбавленням волі. У закритому середовищі імперативи безпеки, порядку й захисту інших підвищують значення дисципліни й на практиці зменшу­ють можливості здійснення гарантованих прав», — вказує К. Жак^[945].

Інші автори, які розмірковують про права засуджених, задаються справедливими питаннями щодо виключного позбавлення свободи пе­ресування: «Зростання прав засуджених вписується в рамки більш за­гального руху за права людини.... [таким чином] розвивається пробле­матика, яку ми можемо назвати «захист»: захист усіх прав засуджених, окрім права на свободу пересування. Це утопія чи омана? Чи в цьому еволюціонує, може еволюціонувати пенітенціарне право?»^[946]. Однак далі вони дають відповіді, характерні для другого підходу: «Що стосується права, то окрім свободи пересування, засуджений володіє майже всіма правами, якими володіють вільні громадяни.... Право не відбирає ні­чого або майже нічого, але його застосування не дозволяє здійснення [всіх] прав [...]»^[947].

Професор Ж. Сульє (Gerard Soulier), який підтримує схожу позицію, вважає, що «позбавлення волі не стосується лише свободи пересуван­ня, вона є втратою майже всіх фундаментальних свобод: позбавлення свободи пересування, але також свободи рішення, вираження поглядів, вільної кореспонденції, повне позбавлення автономії, приватності, на­віть у сфері гігієни, позбавлення вільно розпоряджатися своїм часом і ті­лом (навіть права продовжувати спати)...»^[948]. З іншого боку, засуджений продовжує володіти «відносною свободою піти і прийти»^[949]. Також, нез­важаючи на факт позбавлення свободи пересування, він, як і будь-який громадянин, повинен могти домагатися поваги своїх фундаменталь­них прав^[950].

Позбавлення свободи пересування як єдине право, що втрачається засудженими, іноді критикується і більш гостро. Як вказують деякі ав­тори, воно є смішним, якщо мається на увазі, що особа не може вийти із в’язниці, коли вона цього бажає (адже термін «тюрма» є більше, ніж однозначним), неправдивим, якщо позбавлення мало б застосовуватися у в’язничних стінах, адже навіть між ними завжди існують місця, де за­суджені матимуть свободу «піти і прийти» (як мінімум завжди є прогу­лянки на спеціальному дворику). Позбавити цієї свободи є неможливим, за винятком хіба що прив’язати засудженого в його камері^[951]. Тюрма — це не тільки позбавлення свободи пересування, але й більшості інших свобод, які зникають. Говорити лише про «позбавлення волі» має свої вигоди, а саме під час призначення покарання, адже це формулювання дозволяє застосовувати покарання, міряючи лише його арифметичну складову — тривалість строку. Таким чином, відповідальність посадових осіб, які призначають покарання, щодо якісної складової покарання опи­няється поза фокусом міркувань, а призначення покарання для більшості вільних громадян стає квантитативним символом, який не відображає справжньої пунітивної сторони покарання^[952]. Водночас якісна сторона проявляється якраз у змісті та обсязі обмежень.

Додамо, що відсутність інших обмежень, ніж обмеження свободи пе­ресування, виключає можливість встановити будь-який режим та дис­ципліну в установі. Адже режим та дисципліна неминуче передбачає за­стосування певних обмежень. Тому складно уявити, як на практиці фун­кціонувала б в’язниця, у якій обмеження полягали б тільки в обмеженні свободи пересування. Така установа зводилася б до тримання осіб у ме­жах в’язничних мурів.

Навіть якщо припустити, що додаткові обмеження можуть виплива­ти із обмеження свободи пересування, навряд чи режимні вимоги можна віднести до таких «неминучих» обмежень. Протилежне можна стверджу­вати тільки в разі, якщо допустити, що обмеження свободи пересування включає необхідність забезпечити безпеку в межах території, якою обме­жується свобода пересування. Однак таке розуміння обмеження свободи є нелогічним. Безпека та порядок є тими атрибутами, які дозволяють об­меження, які є додатковими до свободи пересування.

Висновок до підрозділу 3.1.3.2

Іншим, схожим до доктрини «повноправного громадянина», ідеалом є твердження, що засуджений позбавляється тільки «свободи піти і прий­ти». Це нагадує доктрину, яка легітимує ізоляцію як джерело фактичних обмежень. Тобто воно передбачає, що в’язні повинні піддаватись тільки тим обмеженням, які є наслідком втрати свободи пересування. Цей ідеал має три ступеня, залежно від рівня скептицизму його послідовників:

1) засуджений повинен позбавлятися тільки свободи пересування й нічого іншого;

2) засуджений позбавляється свободи пересування та тих прав, ре­алізація яких обмежується у зв’язку із цим;

3) ідея, що засуджений не може позбавлятись нічого іншого, крім свободи пересування, є утопією. Якщо проаналізувати міркування послідовників кожного з цих трьох ступенів, то третій видається найбільш раціональним. Недопустимість інших обмежень є іде­алістичною, її важко уявити з практичної точки зору.

3.1.3.3. Доктрина зближення із загальним правовим режимом “droit commun"

Термін “droit commun”, що перекладається дослівно як «загальне право», має зовсім інше значення, ніж англосаксонське «common law». У французькій правовій доктрині воно має значення, наближене до по­няття «загальний правовий режим», або «сукупність загальних правових норм», або, коли йдеться про права людини, загальний правовий статус. Антонімом цього терміна можна наближено вважати сукупність спе­ціальних правових норм щодо специфічних правових відносин. Набли­ження пенітенціарного права до “droit commun” передбачає максимальне застосування до в’язнів тих же самих норм права, які застосовуються до вільних громадян.

Права засуджених, які часто розглядаються як виняток із загально­го правового статусу, часто регулюються по-іншому, ніж це робить droit commun, тобто по-іншому, ніж на волі. Саме це і стало предметом ува­ги у французькому пенітенціарному праві, яке все більше стоїть на по­зиції, що пенітенціарне право має якомога більше наближатись до droit commun^[953].

Таке бачення є свідченням одразу декількох тенденцій.

По-перше, воно є продовженням ідеї, що засуджений користується всіма правами за винятком позбавлення свободи пересування. Зближен­ня норм пенітенціарного права, які регулюють відповідні відносини, із нормами права, які регулюють відносини вільних осіб, вдало вписується в теорію максимального збереження засудженим прав вільних громадян. Воно безпосередньо співвідноситься із окресленою вище ідеєю, що засуд­жений залишається повноправним громадянином.

По-друге, воно є закономірним наслідком історичної битви проти іс­нування в’язниці як позаправової сфери (une zone de non-droit). Розроб­ка пенітенціарною адміністрацією підзаконних актів, які часто прий­маються всупереч закону, є одним із аспектів послаблення ролі права у в’язниці. Як наслідок, пенітенціарне право стає правом обмежень, пра­вом суперечностей між владою і гуманністю, між правами і покаран­ням^[954]. Важливим аспектом цієї тенденції є труднощі доступу до право­суддя осіб, які утримуються в пенітенціарних установах.

По-третє, зближення норм пенітенціарного права та droit commun є частиною процесу нормалізації. Французька правова традиція в цьому сенсі є оригінальною, оскільки в інших країнах немає місця такого чітко­го наголошування на необхідності наблизити регулювання прав людини у в’язниці до того, що на волі, саме як частини нормалізації. Таке юри­дичне зближення є відмінним від простого підкреслювання необхідності максимального наближення умов життя в тюрмі до умов життя на волі, як цього вимагають міжнародні документи (див. напр. МСП, ЄВП). Воно звертає увагу саме на правовий аспект наближення.

Очевидно, що право визначає те, якими бути умовам відбування по­карання. Тому стандарт, у відповідності до якого умови життя у в’язниці мають наближатись до умов життя на волі, безпосередньо стосується юридичної сторони виконання-відбування покарання. Без наближення правових норм у в’язниці та на волі не може відбутись належної нормалі­зації. Це твердження є особливо актуальним стосовно наближення норм, які регулюють права людини на волі та в ув’язненні.

Отже, французька доктрина пенітенціарного права має своєю особ­ливістю наголошування на правовому аспекті нормалізації. Для його оз­начення ми пропонуємо впровадити спеціальний термін «правова» або «юридична нормалізація».

Юридична нормалізація є частиною загальної нормалізації пенітен­ціарних установ. Кожне наближення юридичної норми є наближенням умов життя в цих установах до умов життя вільних людей. Ідея нормалі­зації набула поширення в Європі разом із своїм закріпленням у ЄВП 1987 року, де в статті 64 вказувалось: «Ув’язнення у вигляді позбавлення волі є покаранням само по собі. Тому умови ув’язнення та пенітенціар­ні режими не повинні погіршувати спричинені ним страждання, якщо тільки ізоляція або дисципліна обґрунтовує таку необхідність». Як вид­но, у нормі, базовій для європейської доктрини нормалізації, закріплю­валась не тільки необхідність наближення умов ув’язнення до умов на волі, як це часто вважається, а й режиму, який по суті означає сукуп­ність правил поведінки або врегульований цими правилами порядок виконання покарань. Тобто вимога нормалізації у відповідності до ЄВП мала торкатись і юридичного аспекту виконання покарань, а не тільки матеріального.

Застосування юридичної нормалізації має перевагу в порівнянні із загальним поняттям нормалізації. Вона полягає у визначеності точки відліку для здійснення нормалізації, тобто еталону життя на волі задля співвіднесення з ним життя в пенітенціарній установі. Як вказує Д. Ка- мінскі, нормалізація потребує визначення еталону, «норми» життя поза межами пенітенціарної установи^[955]. Ідеться про те, що мета нормалізації залишається незрозумілою до тих пір, поки не стане зрозумілим, на який рівень життя на волі вона може орієнтуватись. Це може бути, наприклад, середній рівень достатку — і тоді це означає одні стандарти життя, або ж мінімальний рівень — і тоді це означатиме зовсім інші стандарти^[956]. Складністю в останньому випадку стає те, що потрібно вважати мінімаль­ним рівнем життя на волі, адже він може бути й гіршим, ніж усередині ус­танови виконання покарань, наприклад, у випадку бездомних. Чи може­мо ми відтворювати в пенітенціарній установі соціальну нерівність поза межами установи? — таким питанням формулює цю проблему В. Ван Дер Планке та В. Лімберген^[957].

Ж. Тіссо ще у ХІХ столітті підкреслював: «Не може бути так, щоб пом’якшення покарань, який би вигляд воно не мало, робили його більш прийнятним або навіть настільки ж прийнятним, як фізично може бу­ти прийнятним звичайне життя найменш забезпеченого класу суспіль­ства, інакше порушення стане звичним, а покарання насмішкою»^[958]. Ця ідея є квінтесенцією доктрини меншовартості засуджених, яка від­стоює позицію, що засуджені не повинні в жодному разі жити краще, ніж вільні люди і що саме лише позбавлення волі не виконує функцію залякування^[959]. У такому разі в’язниця буде лише сприяти зростанню злочинності, адже замість залякуючого матиме місце привабливий ефект, тому вважалося, що «болі покарання» мали переважувати виго­ду від вчиненого злочину^[960], і тому цей принцип є основою запобіган­ня злочинності^[961]. Х. Мангейм (H. Mannheim) описує принцип меншо­вартості так: засуджений не може знаходитись у кращій ситуації, ніж делінквенти на волі^[962].

Головним ідеологом доктрини меншовартості вважається Дж. Бентам. Першопочатково вона стосувалась у першу чергу бідняків, а не в’язнів. Він вказував: «Якщо умови осіб без власності утримуються працею інших і будуть кращими, ніж умови осіб, які самі утримують себе своєю працею, тоді... особи без власності постійно переходили б із класу осіб, які під­тримуються власною працею, до класу осіб, які підтримуються працею інших»^[963]. Тобто ця доктрина безпосередньо зв’язана із вірою в те, що ко­жен має сам вирішувати свої проблеми^[964]. Чарльз Діккенс, розмірковуючи в тому ж напрямку, зазначав, що це є жахливим, якщо до бідного та нечес­ного чоловіка ставляться краще, ніж до бідного, але чесного^[965].

Д. Камінскі оцінює формулювання Діккенса як таке, що є само по собі «жахаючим» (monstrueux). Насправді воно не відкриває шляхів для покращення життя бідних, а лише шлях до більш жорстких умов життя в пенітенціарних установах^[966]. Крім того, він додає, якщо виявляється, що ми живемо в гірших умовах, ніж засуджені, зробімо із цієї заздрості полі­тичну зброю, щоб покращити стандарти життя всіх замість того, щоб по­гіршувати стандарти життя у в’язниці^[967].

Описані перепони частково долаються, коли йдеться про юридич­ну нормалізацію. Юридичний статус має достатньо чіткий еталон — він закріплений у законодавстві. Тому у відповідності до неї пенітенціарне право має прагнути до максимального зменшення різниці правового ста­тусу засуджених і вільних громадян. Але наскільки таке зближення є до­пустимим?

Д. Камінскі, говорячи про необхідність нової політики нормалізації, звертає увагу на її головний інструмент — підвищення ефективності здій­снення прав^[968]. Фактично ж ідеться про те, що ми називаємо юридичною нормалізацію. Ним пропонується зняти бар’єри, які шкодять ефектив­ності прав. Це має розумітись як застосування принципу нормалізації до здійснення прав та полягає в такому:

1) зняти перешкоду безпеки, тобто боротись проти гегемонії функції безпеки у в’язниці і її розуміння як аргументу для обмеження прав і їх здійснення;

2) зняти пенологічну перешкоду, тобто підкорення логіки прав тій чи іншій меті покарання;

3) зняти економічну перешкоду, тобто залежність здійснення прав від наявних ресурсів;

4) зняти соціальну перешкоду, тобто зменшити неоліберального па­нування доктрини меншовартості^[969].

Ми можемо лише частково погодитись із такою позицією. Точка роз­ходження наших позицій лежить у тому, що чи є цілі покарання та внут­рішньої безпеки в установі перепонами для прав засуджених. Учений, роб­лячи свої висновки, опирається на тривалий досвід та численні свідчення того, як цілі покарання та в’язничної безпеки є перепонами для здійснен­ня прав^[970]. Обґрунтовуючи свою позицію, він серед іншого посилається на проф. Ландровіля^[971] та зазначає, що обмеження не мають лімітуватись з огляду на яку б то не було мету ув’язнення, за винятком безспірної мети тюрми — обмеження свободи пересування. Останнє твердження, до речі, має певну схожість із ідеєю фактичних обмежень.

Ми не заперечуємо, що цілі покарання та мета внутрішньої безпеки установи і справді часто стають підставами для необгрунтованих обме­жень прав засуджених. Однак причиною цього є не «шкідливість цілей» для прав людини, а правовий порядок, який дозволяє їх широке застосу­вання. Головним недоліком такого порядку є відсутність або неналежне застосування принципу пропорційності. Саме це є причиною того, що цілі використовуються як необгрунтовані бар’єри для здійснення прав. Заперечення ж визначальної ролі цілей покарання чи в’язничної безпе­ки для процесу обґрунтування обмежень не має підґрунтя. Адже в про­тилежному разі обмеження прав втрачають свою інструментальну роль та не можуть більше розглядатися як шляхи досягнення цілей, задля до­сягнення яких засуджений був відправлений у в’язницю. Як вказувалось, покарання ув’язненням полягає в обмеженнях. Саме завдяки обмежен­ням (але не тільки) досягаються цілі покарання та ув’язнення.

Як вказує професор й. Феест (J. Feest), мета нормалізації вимагає здій­снення постійного міркування, щоб постійно ставити під питання обме­ження, які визнаються неминучими в ув’язненні^[972]. С. Снакен підкреслює: якщо визнання юридичного статусу засуджених є одним із аспектів нор­малізації, то нормалізація, у свою чергу, виступає рамками, у яких обме­ження прав в’язнів мають інтерпретуватись^[973].

Зачатки ідеї зближення загального та пенітенціарного права міс­тяться і в Європейських в’язничних правилах^[974]. ЄВП закріпили при­нцип пропорційності обмежень, а також принцип їх мінімальності, який відображає принцип пропорційності. Принцип мінімальності обмеження є принципом без кінцевого «пункту прибуття», тобто він визначений так, щоб спрямовувати пенітенціарну політику тяжіти до постійного зменшення обмежень до мінімуму. Важливо також підкрес­лити, що ЄВП 2006 року в п. 5 частково знімають питання щодо того, що саме має бути еталоном життя на волі, до зближення з яким мають прагнути в’язничні умови. У цьому правилі вказується, що в’язничне життя має наближатись, наскільки це можливо, до позитивних ас­пектів (виділено авт.) життя в суспільстві. Цим самим заперечується викривлене розуміння міжнародних стандартів стосовно нормалізації як таких, що припускають наближення умов у в’язниці із негативними аспектами життя на волі.

Одним із головних адвокатів юридичної нормалізації у Франції мож­на визнати професора М. Ерцог-Еванс. Двадцять років тому було опуб­ліковано її статтю, яка називалась «Загальне право для засуджених»^[975]. У статті автор аналізує тогочасну судову практику щодо виконання по­карання. її специфіка полягала в систематичному неприйнятті судами до розгляду справ засуджених^[976], що були пов’язані, зокрема, з невизна­ченістю юрисдикцій, яким були підсудні такі справі. Однак два рішен­ня Korber et Marie, яким у статті автора приділена особлива увага, пе­ревернули тодішнє сприйняття в’язничного права. У першому судами було фактично визнано право засуджених звертатись до суду з позова­ми стосовно відбування покарання (у випадку Корбера щодо умовно-до­строкового звільнення), а в другому було визнано уповноваженість судів розглядати скарги на дисциплінарні заходи в тюрмах. Обидва рішення насправді стали першими поштовхами до подальшої «пенітенціарної революції» шляхом «юрисдикціоналізації» процедур у в’язницях, тобто встановлення можливості оскаржити їх засудженими^[977].

М. Ерцог-Еванс у цій статті доходить висновку: «Якщо, як ми думає­мо, рішення Korber та Marie є першими революційними кроками інших багаточисельних змін, то вимальовується середньострокова перспек­тива серйозної зміни: народження справжнього пенітенціарного пра­ва. Як і кожна галузь права, ця галузь мала б прогресивно збагатитися судовими уточненнями [його норм — авт.]. [...] Передбачуваність права, надійність санкції позбавлення волі і, відповідно, надійність нагаду­вання закону мали б підсилитись. Таким чином ми можемо бути тільки ентузіастами щодо підпорядкування пенітенціарної сфери загальному праву»^[978].

Можемо констатувати, що на перших етапах розвитку пенітенціар­ного права в цій країні в контексті його зближення із загальним правом дискусія відбувалася першочергово про процедурний аспект — підпоряд­кування заходів, які вживаються до засуджених, судовим юрисдикціям. Засуджені наближались до статусу вільних громадян в тому, що вони ма­ли все більше юридичних можливостей скаржитись та вимагати дотри­мання їхніх прав навіть під час відбування покарання.

Разом з тим відхід тюрми із «позаправової зони», що супроводжував­ся процесом всеохоплюючого проникнення права за в’язничні паркани, пов’язувався не тільки з процедурним, а й матеріальним аспектом. Поруч із розвитком судового контролю підтвердженням інтеграції в’язничного права в загальний правовий режим є розширення бази юридичних норм, якій підпорядковується тюрма^[979].

Велике значення для просування юридичної нормалізації мала до­повідь Консультативної комісії з прав людини «Дослідження щодо прав людини в тюрмі». У розділі із назвою «Вивести тюрму із ситуації юри­дичного винятку» йшлося про необхідність поширити droit commun на пенітенціарну сферу. Доповіддю було визначено три головних напрями реформування. На першому місці знаходилось «застосування загального права до пенітенціарної адміністрації, для того щоб забезпечити кращий баланс між імперативами безпеки та захистом прав і свобод»^[980], адже, ви­користовуючи норми, що застосовні до всіх державних служб, законода­вець посилює місце фундаментальних прав індивіда^[981]. В авторів доповіді є власний рецепт досягти цього результату: для того, щоб досягнути за­стосування загального права в ув’язненні, необхідним є те, щоб пенітен­ціарна служба не вважалась такою, що є винятковою порівняно з іншими сферами діяльності держави^[982].

Підґрунтям застосування загального права у в’язниці є відсутність у пенітенціарному праві дозволу, який би надав можливість обмежи­ти застосування норм загального права^[983]. Воно також застосовується за відсутності спеціальних норм щодо засуджених^[984]. Загальне пра­во дуже сильно обмежує пенітенціарне і будь-який відступ від цього права^[985] має бути суворо необхідним для підтримки безпеки^[986]. Така логіка знаходить своє відображення в європейській судовій практи­ці^[987]. Якщо й може бути допустимо, щоб засуджений не міг користу­ватися своїми сімейними правами повністю через обмежуючі чинни­ки ув’язнення (доступ сімей в установу, вимоги безпеки, обмеження тривалості побачень і т. ін.), то не можна уявляти, щоб це відбувалось ціною якої-небудь шкоди застосуванню норм загального права^[988].

Однак пенітенціарне право залишається в багатьох сенсах «винятко­вою» галуззю права в значенні, що загальні цивільні, санітарні та соціальні норми права й іноді навіть права людини часто залишаються в стороні^[989]. Законодавчі тексти ще не закріпили концепцію загального права щодо прав засуджених під час відбування покарання, хоча державна влада і на­магається досягнути певної ефективності цих прав^[990]. Іншими словами, «винятковість» в’язничного права має максимально уникатись, хоча поки це є ідеалом.

Разом з тим є фахівці, які вважають, що, незважаючи на те, що пра­во є одним із інструментів пацифікації у в’язничній установі, можливість входження права у в’язницю пов’язується із додатковою «адаптацією» цього права. Традиційний правовий підхід не є «адаптованим» для в’язниці^[991]. Вказувати, що тюрма є чимось на кшталт винятку з загального права, «порівнюється до проголошення соціологічної, юридичної і навіть медіабанальності»^[992]. У в’язниці більше ніж у будь-якому іншому місці пра­во не завжди означає механічне застосування, оскільки індивідуалізація і здоровий глузд мають бути на першому місці при його застосуванні^[993]. Підпорядковуючи можливость застосування права в пенітенціарній уста­нові раціональним міркуванням, це твердження ставить під сумнів саму можливість повноцінного зближення в’язничного права із droit commun.

992

Прикладом, який демонструє можливість протилежного, є цивіль­не право, яке підтверджує можливість повного застосування droit commun^[994]. Класичним прикладом є укладення шлюбу в ув’язненні, яке хоч і потребує певної специфічної організації, але відбувається за прак­тично такою ж процедурою, що на волі. Однак схожий приклад сто­сується і багатьох інших цивільних прав, як-то право розпоряджатися майном на волі.

Чи не найбільш демонстративним та неоднозначним у контексті юри­дичної нормалізації є питання праці засуджених під час перебування в установі виконання покарань. Принцип нормалізації, тлумачення якого ніколи не є легким, стає ще більш розмитим коли він стосується праці^[995]. Зокрема це торкається питання застосування тих же, що і для вільних громадян, правил стосовно оформлення трудового договору, оплати пра­ці, відпусток, страхування і т. ін.

Так, на думку П. Оверньона, можливість укладати трудовий договір із засудженим означає усунути частину «правового вакууму», яка все ще ду­же часто характеризує в’язничне середовище^[996]. На проблему юридичного оформлення відносин, незважаючи на визнання намагань пенітенціарної адміністрації наблизити регулювання праці засуджених до норм загаль­ного права, вказувалось і Комісією з прав людини^[997]. Юридична нормалі­зація праці залишається проблемою й інших розвинутих західноєвропей­ських країн^[998].

У Франції дискусіям про необхідність законодавчого закріплення можливості укладення трудових контрактів приділяється особлива увага^[999]. З цього приводу навіть довелося висловити свою позицію Кон­ституційній раді, яка визнала, що норма про відсутність трудового до­говору із засудженим, який працює, відповідає Конституції^[1000].

У той же час у доктрині бачення зовсім інше. Наприклад, висловлю­ються пропозиції, щоб створити в пенітенціарній системі окремий від­діл, який був би відповідальний за негоціацію контрактів між в’язнями і роботодавцями^[1001]. Е. Мадленна порушує питання про те, чи зобов’язана держава забезпечувати засуджених роботою, адже це їхнє право, а це значить, що в держави є кореспондуючий обов’язок допомогти реалізу­вати це право (як це в droit commun). З іншого боку, на волі також немож­ливо притягнути державу до відповідальності за ненадання роботи. Хоча в такому разі з’являється право на допомогу по безробіттю, яке у в’язниці не існує^[1002].

Останнє висловлювання порушує одну із проблем, що знаходиться в серці проблематики наближення загального та пенітенціарного пра­ва — обмеження економічних та соціальних прав засуджених^[1003]. Хоча окремі автори визнають, що соціальні права можуть обмежуватися в си­лу ув’язнення^[1004], однак доволі складно обґрунтувати, чому обмеження цих прав повинні мати місце, адже вони не суперечать ні безпеці, ні порядку й навіть не «випливають з ув’язнення» чи «обмеження права на пересування»!

Юридичну нормалізацію можна розглядати як частину процесу аболіціонізму в значенні стирання меж між в’язницею і волею. З одного боку, зменшення страждань в ув’язненні є контроверсійним, адже це оз­начає «...в кінцевому рахунку, зробити із в’язня вільну людину всередині установи»^[1005], наблизитись до звичайного в рамках незвичайного^[1006]. З ін­шого — уся історія в’язниці так чи інакше схиляється до того, щоб змен­шувати ефект від розриву контактів із суспільством, а тому є історією пос­тупового аболіціонізму. Історія покарання знаходить свій прояв у «посту­повому скасуванні кари» (abolition constante de la peine)^[1007].

Подібне розуміння аболіціонізму знаходимо в роботі «Політика аболіціонізму» Т. Матьєсена. Він вказує, що неможливо одного дня просто позбутись в’язниць. Натомість аргументує, що цей процес може відбутись шляхом поступового «повалення стін» за допомогою заміни в’язничних привілеїв на реальні права^[1008]. Основна стратегія цієї книги, пише Г. Льо- мір, це, звичайно, не побудувати ілюзію, що завтра тюрма зникне. Замі­нюючи привілеї^[1009] правами, ми потроху відсуваємо кордони тюрми до того дня, коли вони більше не існуватимуть. Це не позбавлено здорово­го глузду, каже автор, — можливо, одного дня поступове акумулювання прав зробить те ув’язнення, яке ми знаємо, неможливим^[1010]. На противагу такому сприйняттю виступають Фуко та інші аболіціоністи, адже ця ідея не враховує те, що постійне пом’якшення режиму є свого роду лицемір­ством, оскільки воно допомагає легітимувати та зберігати в’язницю^[1011].

Тобто прогрес у сфері прав в’язнів, їх зближення із правами вільних людей, що є частиною юридичної нормалізації, спрямовується до кінце­вого ідеалу — стирання меж між вільним суспільством та в’язницею та її повного зникнення як інституту із повним злиттям статусу засудженого із статусом вільних громадян. З цієї тези випливає також те, що такі ж са­мі права, як у вільних людей, а отже, і такі ж самі їх обмеження засуджені зможуть отримати тільки тоді, коли в’язниця зникне взагалі.

Пенітенціарне право не може повністю слідувати загальному пра­ву, але, в той же час, воно не повинно надто від нього віддалятися^[1012]. Перевага такого підходу полягає в його сприятливості для реінтеграції засуджених: «найкращий спосіб реінтегрувати засуджених — це зроби­ти так, щоб їх стосувалося все право з урахуванням обмежень, які воно вимагає і з урахуванням обставин, яких воно стосується. Немає нічого більш непедагогічного, аніж система, яка функціонує, ґрунтуючись на підзаконних актах (sous-droit)»^[1013]. Нормальне здійснення повного спект­ра прав сприяє громадянській позиції, якої часто не вистачає в’язням^[1014]. З цієї точки зору цілком логічною є пропозиція використовувати пра­во з «терапевтичною метою», тобто як інструмент для повернення до нормального соціального життя; в кінцевому підсумку здійснення прав і дотримання обов’язків є двома ключовими аспектами життя вільної людини^[1015].

Тому класична нормалізація, яка охоплює і юридичну нормалізацію, першочергово спрямована саме до сприяння реінтеграції. Нормаліза­ція передбачає, що курсор на шкалі цілей покарання зміщуєтья із ретро­спективного на перспективний, із необхідності вилучити із суспільства до необхідності включити в суспільство^[1016]. Тому розуміння цієї категорії визначається через призму шансів майбутньої реінтеграції^[1017]. Корис­туючись словами І. Гофмана, чим далі в’язниця віддаляється від моделі тотальної інституції^[1018], тим більше шансів успішної реінтеграції. Від­повідно, юридична нормалізація не може минати цього аспекту та повин­на серед своїх пріоритетів мати сприяння майбутній реінтеграції засуд­жених шляхом наближення правового статусу засуджених до загального правового статусу.

Висновок до підрозділу 3.1.3.3

Термін “droit commun”, що перекладається дослівно як «загальне пра­во», має зовсім інше значення ніж англосаксонський термін «common law». Він має значення наближене до «загальний правовий режим», сукупність «загальних правових норм» або, коли йдеться про права людини, загаль­ний правовий статус. У контексті в’язниць “droit commun” асоціюється із застосуванням до в’язнів та їхніх прав таких же юридичних підходів та норм, як і до вільних громадян.

У французькій юридичній літературі популярною є ідея, що “droit commun” має максимально проникати у в’язницю. Специфічні правила і процедури щодо засуджених мають прагнути до приведення у відповід­ність до того правового режиму, який встановлений для вільних осіб. Ми вважаємо, такі ідеї є проявом теорії нормалізації, яка означає набли­ження життя в ув’язненні до позитивних аспектів життя в суспільстві. Ми пропонуємо називати її юридичною нормалізацією — процесом збли­ження юридичних норм, які регулюють життя у в’язниці, із тими нормами, які регулюють життя на свободі. Юридична нормалізація є невід’ємною частиною нормалізації в широкому розумінні та, водночас, є її необхід­ною умовою.

Французька доктрина пенітенціарного права має схильність наголо­шувати саме на цьому, правовому аспекті нормалізації. На перших етапах розвитку цієї галузі права в Франції йшлося здебільшого про процедур­ний аспект — у першу чергу, про підпорядкування заходів, які вжива­ються до засуджених, контролю судами; це передбачало можливість ос­карження дисциплінарних заходів, незастосування умовного звільнення та ін. Головною ідеєю, яка дістала свого розвитку, стало поширення юрис­дикції судів на правовідносини у в’язницях. Разом з тим вихід тюрми із «позаправової зони» (zone du non droit), що супроводжувався процесом всеохоплюючого проникнення права за в’язничні паркани, пов’язувався не тільки з процедурним, а й матеріальним аспектом — обсягом обмежень прав, які застосовуються до в’язнів.

Прикладом того, як “droit commun” наближається до в’язничного пра­ва, можна вважати украдення шлюбу в ув’язненні, яке хоч і потребує пев­ної організації, але відбувається за аналогічною юридичною процедурою та на тих самих підставах, що й на волі. Зворотнім прикладом є трудове право, адже специфічні норми пенітенціарного права про прийняття на роботу, звільнення, порядок і умови праці, є яскравим прикладом винят­ку із “droit commun”.

Юридична нормалізація є частиною процесу аболіціонізму в зна­ченні стирання меж між в’язницею і волею. Ключовим питанням є те, наскільки можуть стиратися ці межі — питання скоріше філософське, ніж юридичне. Юристами ж визнається сам принцип, що підходи прав в’язнів (та їх обмежень) мають прагнути до зближення із підходами прав вільних осіб.

Водночас тюремні мури є об’єктивною перешкодою для повного за­стосування droit commun у в’язниці. З огляду на це стирання різниці в правах та обмеженнях прав в’язнів та вільних осіб так само, як і повне застосування droit commun до в’язнів, вимагає остаточного падіння цієї об’єктивної перешкоди.

3.1.4.