Висновок до підрозділу 3.1.2

Пенітенціарний закон 2009 року очікувався французьким суспіль­ством як такий, що допоможе суттєво наблизити національні пенітенціар­ні стандарти у відповідність до міжнародних вимог.

Зокрема, стаття 22 Закону закріпила вимогу, що здійснення прав в’язнів не може піддаватись іншим обмеженням ніж ті, що є результатом іманентних в ув’язненні ущемлень, підтримки безпеки і належного по­рядку установ, попередження рецидиву та захисту інтересів жертв. Ці об­меження мають враховувати вік, стан здоров’я, інвалідність і особистість ув’язнених осіб.

Формулювання цієї лімітативної клаузули піддавалось серйозній критиці ще під час її розробки. Основними пунктами критики були: нечіткість самої норми, підстав та допустимих цілей обмежень; неод­нозначність цілей обмежень (особливо захисту інтересів жертв); вказівка на чинники, які мають братись до уваги при встановленні обмежень; не­однозначність розуміння іманентних в ув’язненні обмежень; відсутність вказівки на пропорційність обмежень. Незважаючи на це, проект Закону зазнав лише незначних змін та майже не відобразив позитивних заува­жень експертів.

На нашу думку, відсутність вказівки на вимогу пропорційності об­межень є головним недоліком статті 22. Закріплення самих лише допус­тимих цілей обмеження і вимоги спрямування обмежень до цієї цілі не є достатньою гарантією від надмірних обмежень прав, а навпаки легіти­мує надмірну обмежувальну діяльність пенітенціарної влади. При цьому не встановлюються гарантії надмірних обмежень. Саме на попередження цієї надмірності спрямована пропорційність. Саме ж лише спрямування обмежень до обґрунтованих цілей довести доволі легко, про що свідчить наш аналіз практики ЄСПЛ у попередніх розділах.

876

Ibid. — P. 470.

Іншим значним недоліком статті 22 є закріплення доктрини неми­нучих в ув’язненні обмежень. Навколо цього положення відбулось багато дискусій під час розробки законопроекту. Наша думка співпадає з дум­кою окремих французьких правників, що доктрина неминучих обмежень створює підстави для зловживань дискрецією у застосуванні обмеження, адже ця категорія є надзвичайно розмитою з погляду теорії, а тим більше з погляду практики. Тому вона навряд чи є достатньою для захисту від надмірних обмежень (що підтверджується судовою практикою) і, навпа­ки, може скоріше стати підставою для необґрунтованих обмежень.

Окремим недоліком норми є і відсутність вказівки на закон, як обо­в’язкову формальну підставу для обмежень. За такої відсутності допущен­ня статтею 22 обмежень, які є неминучими в ув’язненні, створює особливо сприятливий ґрунт для відступу від принципу законності.

Безпека і порядок є цілями, з якими допускаються обмеження прав в’язнів. У французьких правників ці дві категорії викликають підозри що­до їхнього потенційного негативного впливу на рівень прав в’язнів. З ними асоціюється свавілля пенітенціарної адміністрації в обмеженні індивіду­альних прав. Більше того, безпека та порядок не є чітко визначеними ні в за­конодавстві, ні в доктрині, що робить їх ще більш дискусійними цілями для обмежень. Вони також вважаються відмінними від схожих цілей обмежень у Європейській конвенції (наприклад, запобігання злочинам або завору­шенням, цілей національної безпеки, суспільної безпеки або захисту прав і свобод інших осіб), хоча, на нашу думку, ці відмінності є перебільшени­ми. Закріплення ж безпеки та порядку як допустимих цілей обмежень не є такими критичними, як відсутність вимоги пропорційності обмежень.

Окрім загальної лімітативної клаузули в статті 22, Закон містить і спе­цифічні лімітативні клаузули щодо окремих прав. Важливим зауважен­ням є невідповідність підстав та цілей обмежень окремих прав тим цілям, які закріплені в загальній лімітативній клаузулі. Складним є питання за­стосування підстав для обмежень у випадках, коли спеціальна норма не включає певних цілей обмежень, які містяться в загальній нормі (статті 22). Наприклад, цілі, які містяться в статті 22, жодного разу не повторюються повністю в жодній із інших лімітативних клаузул. Застосування принципу lex specialis derogat generali може дати відповідь на поставлене питання — у разі його застосування допустимими мають вважатись цілі спеціальної норми, які виключать вимоги щодо цілей загальної норми. Водночас, кон­куренція норм має юридичні наслідки, які не вносять чіткості в законо­давстві щодо проблеми застосування обмежень. На додаток, лімітативна клаузула Закону неналежно корелює із лімітативними клаузулами, які містяться в Європейській конвенції та КПК Франції.

Детальний аналіз лімітативних клаузул Закону і статті 22 зокрема свідчить про їх суттєву недосконалість. Цей аналіз демонструє помилки, яких варто уникати при розробці таких клаузул: дефект корелювання між загальною та спеціальними лімітативними клаузулами, розмитість цілей, відсутність вимоги пропорційності, нечіткі підстави для обмежень, до­пустимість «фактичних» обмежень та дискусійність змісту чинників, які мають братись до уваги в обмеженні прав.

Наш короткий огляд судової практики є додатковим підтвердженням цього. Судові рішення підтверджують одночасне паралельне застосуван­ня загальної та спеціальної лімітативних клаузул. А здійснення самого аналізу відповідності обмежень лімітативним клаузулам залишає бажати кращого.

З іншого боку, суди всупереч відсутності вимоги пропоційності обме­жень у Законі все ж застосовують певні елементи цього принципу. Хоча це не сприяло тому, щоб Закон став належним бар’єром від застосування необгрунтованих обмежень. Наш аналіз свідчить скоріше про зворотнє — лімітативні клаузули Закону використовується як додатковий аргумент для підтвердження належності обмежень, які застосовуються державою до в’язнів, аніж навпаки. Більше того, у випадках, коли суди все ж таки визнають обмеження необгрунтованими, це трапляється не завдяки за­стосуванню лімітативних клаузул.

3.1.3.