Висновок до розділу 3.6

Нідерландський Акт в’язничних принципів 1998 р., який закріпив стандарти обмежень прав в’язнів, став результатом наслідування прогре­сивних норм попереднього аналогічного акта 1953 р.

Документ закріпив лаконічний загальний стандарт щодо обмежень, які мають бути необхідні для досягнення цілей ув’язнення або для під­тримки порядку чи безпеки в установі. Вказівка на спрямування обме­жень до цілей ув’язнення має на увазі, в першу чергу, реінтеграцію, яка займає чільне місце серед принципів нідерландського пенітенціарного права. Однак мета ув’язнення не є чітко визначеною.

Мінімальність обмежень як принцип має конкретне значення для реінтеграції — чим меншими є відмінності між правами у в’язниці та на волі, тим легшим є процес адаптації до нового правового становища піс­ля звільнення. У цьому проявляється те, що ми називаємо «юридична нормалізація».

Нідерландський Акт має притаманні і іншим країнам недоліки: у ньо­му немає експліцитного закріплення принципу мінімальності чи пропор­ційності; цілі окремих обмежень у лімітативних клаузулах є відмінними та не корелюють між собою, що може призводити до суто теоретичного значення цих норм без їх належного застосування на практиці.

Зважаючи на поширеність проблеми кореляції цілей обмежень, на­ми пропонується власна модель співвідношення загальної та спеціаль­них лімітативних клаузул, якщо вони містяться у спеціальному пенітен­ціарному законі. Загальна клаузула не повинна містити вказівок щодо конкретних цілей обмежень, а тільки щодо окремих загальних вимог, як-то пропорційність чи мінімальність обмежень у досягненні обґрунто­ваних цілей (допустимо вказувати на вимогу обґрунтованості цих цілей). Спеціальні клаузули могли б містити уточнення того, якими є обґрунто­вані цілі щодо окремих прав, яких вони стосуються. Ці клаузули могли б також містити вимоги щодо прийняття рішення про застосування обме­жень, його вручення та порядку оскарження.

3.7.