Акт в'язничних принципів

Складаючись із практично орієнтованих учених, ця школа зробила суттєвий внесок у створення Акту принципів в’язничної системи (1953) та закладення основ для порівняно м’якої політики у сфері кримінальної юстиції.

С. Ештон вважає, що позитивне бачення ситуації із толерантністю в Нідерландській пенальній політиці скоріше відноситься до минулого, ніж до останніх років^[1413]. Тим не менш, вона підкреслює, що це не впли­нуло на звуження прав в’язнів, які до цих пір залишаються досить добре закріпленими порівняно із США та Сполученим Королівством, де суди завжди намагались узгодити права із потребами в’язничних інституцій (у негативному значенні — прим. авт.)^[1414].

Новий Акт в’язничних принципів (1998) став своєрідною реакцією на те, що у 80-х роках був забутий розвинутий раніше принцип, у відповід­ності до якого ставлення до засуджених як до відповідальних правових суб’єктів є єдиним способом гарантувати, що вони будуть відповідно по­водитись у суспільстві^[1415].

Для нашого дослідження цей Акт цікавий тим, що містить спеціаль­ну норму, присвячену питанню обмежень прав в’язнів. А саме, стаття 2.4 Акта передбачає, що засуджені чи ув’язнені особи «не повинні піддаватись жодним іншим обмеженням за винятком тих, які необхідні для досягнен­ня цілей ув’язнення або для підтримки порядку чи безпеки в установі». Вважається, що разом із частиною другою Акта, де передбачено, що пока­рання мають, наскільки це можливо, готувати засудженого до повернення в суспільство, принцип мінімальності правообмежень формує серцевину нідерландського пенітенціарного права з 1953 р.^[1416].

Акт зазнав суттєвого впливу Мінімальних стандартних правил повод­ження з в’язнями 1957 р.

Тим не менш, можна помітити і суттєву різницю між правилами щодо обмежень у МСП, а також у правилі, яке міститься у статті 2.4. Акта. його формулювання не містить жодного відсилання до необхідності того, щоб обмеження були не більшими, ніж необхідно, а вказується тільки про «не­обхідність» обмежень. Якщо сприймати вказану норму буквально, то ви­ходить, що будь-яке обмеження, яке є необхідним для досягнення цілей безпеки чи порядку в установі, можна вважати обґрунтованим у відповід­ності до Акта. Однак таке легалістське тлумачення вказаної норми навряд чи є підходящим у контексті нідерландської в’язничної системи, де цю норму тлумачать як принцип мінімальності обмежень прав засуджених. Річ у тім, що під «необхідністю» розуміється «сувора необхідність», яка передбачає мінімальність.

Як вказує П. Так, керівними принципами Пенітенціарного акту є: при­нцип ресоціалізації, принцип, що покарання має виконуватись так швид­ко, як це можливо після його призначення, а також принцип, що до ув’язне­ної особи має застосовуватись, наскільки це можливо, мало обмежень^[1417].

З точки зору окремих учених, принцип ресоціалізації (або реабілітації, синонім, яким його часто замінюють) разом із принципом мінімальності обмежень формували серцевину голландського пенітенціарного права ще з 1953 р. Це пояснюється гуманізацією голландської тюремної системи після Другої світової війни^[1418].

Зокрема, стаття 15.4 Конституції зазначає, що «особа, яка була закон­но позбавлена волі, може бути обмежена в здійсненні фундаментальних прав тією мірою, якою ці права несумісні із позбавленням волі». Ця нор­ма розглядається як виняток голландської Конституції через відсутність у ній вказівки на «демократичне суспільство» або іншого роду схожі фор­мулювання, які дозволили б застосування пропорційності для визначення допустимості способу досягнення мети обмежень. Водночас вона містить формулювання «тією мірою», яке розглядається як дозвіл застосування принципу пропорційності, а тому як суттєвий бар’єр щодо того, як далеко можуть бути обмежені права особи^[1420]. Буквальне ж тлумачення цієї нор­ми означає формалізацію фактичних обмежень.

Наприклад, Р. Вітфілд вважає, що цей принцип полягає в тому, що уряд має конкретно обґрунтувати втручання в права засуджених осіб і не може вважати себе таким, що a priori має рацію. Річ у тім, що призначене суддею покарання в принципі може тягнути за собою тільки позбавлення фізичної свободи громадянина. Тому принцип мінімальності обмежень означає, що в’язень має такі ж самі права, як будь-який інший громадя­нин, за винятком випадків, коли реалізація цих прав є неможливою в не­обхідних умовах тримання^[1421].

Водночас, не викликає сумнівів значення, яке приділяють учені зв’язку між принципом мінімальності обмежень та реінтеграційними міркуваннями, що певним чином відображає характеристики раніше за­пропонованого нами терміна «юридична нормалізація». Припускається, що дотримання мінімальних обмежень і обмеження негативних побічних ефектів ув’язнення може сприяти реабілітації засуджених і може знизи­ти вірогідність повторного вчинення злочинів.

Також мінімальність обмежень розглядається не тільки як принцип, але і як завдання в’язничної системи. Оригінальним є розуміння цього за­вдання як свого роду критерію, на підставі якого мала б відбуватись оцінка ефективності в’язничної системи. Наприклад, Т. Молєман розглядає міні­мальність обмежень у системі цільової орієнтації нідерландської в’язничної системи. Мінімальність обмежень є завданням, яке спрямоване на досяг­нення реабілітативної мети ув’язнення, яка, у свою чергу, є складовою ін­дивідуальної превенції, як ще більш широкої мети кримінальної юстиції^[1423].

Разом з тим це завдання справедливо критикується за те, що воно не є достатньо чітким для належного вимірювання його досягнення в про­цесі ув’язнення. Резюмуючи думки Т. Молємана^[1424], можна виділити кіль­ка причин невдалості такого критерію:

a) обмеження можуть накладатись тільки для «досягнення цілей ув’язнення або для підтримки порядку чи безпеки в установі». Але це провокує питання: чому засуджені обмежені в контролі їх­ніх грошей, високоякісної їжі, приватності та свободі пересування в установі, а також утримуються в одиничних камерах. Ці обмежен­ня вважаються такими, що скоріше відносяться до відплати, заля­кування, заощадження коштів або до того, щоб дати (політичний) сигнал суспільству — ув’язнення не повинно бути розкішним;

b) стаття 2.2 Акта пенітенціарних принципів закріплює, що «зберіга­ючи характер покарання, пов’язаного з ізоляцією, чи рішення про ув’язнення, їхнє виконання має бути спрямованим до підготовки особи, яка буде, наскільки це можливо, залучена до реінтеграції в суспільство».

c) серед допустимих для обмежень цілей міститься «досягнення цілей ув’язнення». Національне ж законодавство не визначає, яки­ми є ці цілі, а тому це додає невизначеності принципу мінімаль­ності як завданню в’язничної системи.

Як наслідок, на думку автора, має місце нечіткість практичного ро­зуміння мінімальності обмежень як завдання, що закріплене в нідерланд­ському законодавстві. Це може призводити до невизначеності у вимірю­ванні досягнення цього завдання, а також до різного його втілення в різних в’язничних установах.

Розуміння мінімальності обмежень як завдання справді видається надто сміливим. По-перше, таке розуміння вимагає встановлення певно­го деномінатора (знаменника), відносно якого вимірювалося б досягнення завдання. Однак, враховуючи те, що обмеження вимагають закріплення в законодавстві, то й досягнення такого «ідеалу» мінімальних обмежень прирівнювалося б до успішного дотримання законодавства. У свою чергу, «мінімалізація» обмежень є не тільки завданням правозастосувача, але й завданням законотворця. Тому його досягнення складно уявити кри­терієм оцінки в’язничної системи, але потенційно може розглядатись як критерій оцінки в’язничної політики. По-друге, сприйняття «мінімаль­ності» обмежень значно різниться не тільки в різних, навіть сусідніх, країнах, але й постійно змінюється з часом. Варіація розуміння «міні­мальності» обмежень у різні часи навряд чи дозволяє її використання як стабільного критерію для оцінки діяльності в’язниць.

З іншого боку, критерій дотримання законодавства, який частково вимірюється, може включати в себе дотримання принципу мінімальності. Однак це вимагає більш чіткого закріплення вимоги мінімальності на рів­ні законодавства, чого немає у нідерландському Акті пенітенціарних при­нципів, де вказується тільки про недопустимість зайвих обмежень, а не про вимогу мінімальності змістовних характеристик обмежень.

Це не стало на заваді закріплення певних гарантій щодо обмежень прав у Акті пенітенціарних принципів. Наприклад, стаття 36 закріплює, що начальник установи має право переглядати конверти або інші поштові предмети, які відправляються або адресовані засудженим, на предмет наявності прихованих речей, а також відкривати їх з цією метою. Виняток становлять окремі суб’єкти (омбудсман, судова влада, наглядові органи, захисник та ін.), листування з якими може відкриватися тільки в присут­ності відповідного засудженого. Начальник установи також має право пе­регляду самих листів. Це може включати копіювання листів або поштових предметів. Начальник установи може заборонити передачу засудженим окремих листів чи поштових речей з метою забезпечення інтересів:

а) підтримки порядку або безпеки в установі;

б) попередження або розслідування злочинів;

в) захисту жертв або тих, кого злочин стосується іншим чином. Тобто визначаються конкретні цілі обмежень права на кореспонденцію.

Стаття 39.2 закріплює, що начальник тюрми може визначати необхід­ність прослуховування телефонних розмов засуджених, якщо це потрібно для встановлення особи, з якою спілкується засуджений, або задля тих трьох допустимих для обмеження права на кореспонденцію цілей, які зазначені вище. З тими ж самими цілями телефонну розмову може бути заборонено або зупинено (стаття 39.3). Прослуховуванню має передувати повідомлення засудженого про це.

Дещо відмінно визначається можливість обмеження права на поба­чення (стаття 38). Начальник установи може обмежити кількість осіб, які допускаються до побачення із засудженим, якщо це необхідно для інтере­сів підтримки порядку або безпеки установи. Він також може заборонити проведення побачення із окремою особою чи окремими особами, але вже якщо це необхідно задля вищезазначених трьох цілей (порядок та безпе­ка, попередження і розслідування злочинів, захист жертв). З цією ж ме­тою побачення може бути достроково зупинено.

Також відрізняються цілі, з якими допускаються обмеження права спілкуватися із журналістами. Таке спілкування допускається, якщо воно «не має негативного ефекту» для інтересів: підтримки порядку та безпеки установи, захисту громадського порядку та пристойності, захисту прав та свобод інших осіб, попередження або розслідування злочинів. При цьо­му спілкування може відбуватись при спостереженні представника адмі­ністрації задля тих самих згаданих вище трьох цілей.

Начальник установи має також право впливати на обмеження щодо переліку предметів, які дозволяється мати засудженому. По-перше, цей перелік може бути встановлений, якщо це необхідно для інтересів під­тримки порядку та безпеки в установі або для інтересу «обмеження від­повідальності начальника за ці предмети». По-друге, начальник має право дати засудженому дозвіл на зберігання окремих предметів, що належать йому, якщо це сумісно із інтересами підтримки порядку та безпеки в ус­танові, а також відповідальністю начальника за ці предмети. При цьому дозвіл користування такими предметами може видаватись із певними умовами, які можуть включати обмеженість відповідальності начальника за ці речі (певною сумою коштів).

Специфічним є те, що Акт не містить спеціальних норм щодо мож­ливості обмеження права на сповідування релігії, обмежень при прове­денні обшуків. Що стосується останніх, то виняток становлять обшуки порожнин тіла та примусовий аналіз сечі, які дозволяються задля цілей підтримки порядку та безпеки. При чому для обшуку порожнин тіла не­обхідна наявність потреби «попередити серйозний ризик для підтримки порядку чи безпеки або здоров’я в’язня». Тобто законодавцем додатково підкреслюється значення винятковості допустимих ситуацій та виваже­ності для застосуванні обмежень у разі таких обшуків.

Аналіз Акту пенітенціарних принципів та його норм, які стосуються обмежень прав в’язнів у Нідерландах, свідчить про певну схожість його недоліків із тими недоліками, які були виявлені нами в Пенітенціарному законі Франції. Серед них такі:

— Відсутність експліцитного закріплення принципу мінімальності (або ж пропорційності) обмежень у загальній лімітативній клаузулі.

Фраза «(в’язні) не повинні піддаватись жодним іншим обмеженням за винятком тих...» (стаття 2.4), яка міститься в Акті, не вказує на принцип пропорційності з очевидністю. Разом з тим у системному тлумаченні із статтею 15.4 Конституції Нідерландів, яка розглядається як така, що пев­ним чином відображає принцип пропорційності в обмеженні прав в’язнів, можна стверджувати про присутність такої вимоги, принаймні контекс­туально. Це підтверджується і підходом доктрини, яка називає закріплену у статті 2.4 Акта норму не інакше як «принципом мінімальності обмежень».

— У спеціальних нормах, які стосуються обмеження окремих прав в’язнів, не міститься жодної вказівки на необхідність пропорцій­ності між обмеженням та допустимими цілями.

Як указувалось раніше, така ситуація по суті нівелює значення цільо­вого орієнтування обмежень як бар’єра від застосування необґрунтова- них обмежень прав.

— Цілі допустимих обмежень стосовно різних прав різняться. Склад­но помітити яку-небудь логіку та послідовність законодавця в цих відмінностях.

Наприклад, необхідність прослуховування телефонних розмов та необхідність заборони таких розмов може бути здійснена із однако­вими цілями:

а) підтримки порядку або безпеки в установі;

б) попередження або розслідування злочинів;

в) захисту жертв або тих, кого злочин стосується іншим чином. Обмеження кількості осіб, які допускаються на побачення, може бути здійснено з метою безпеки та порядку, а от обмеження щодо осіб, із якими допускається побачення, може бути із тими ж самими трьома цілями. З цією ж метою побачення може бути достроково зупинено.

Заборона спілкування засуджених із засобами масової інформації може бути здійснена задля таких цілей: підтримка порядку та безпеки установи, захист громадського порядку та пристойності, захисту прав та свобод інших осіб, попередження або розслідування злочинів. При цьо­му спілкування може відбуватись під спостереженням представника ад­міністрації задля тих самих згаданих вище трьох цілей. Постає питання: чому, наприклад, захист громадського порядку чи захист прав та свобод інших осіб не може бути обґрунтованою метою для застосування спос­тереження розмови із представником ЗМІ з боку адміністрації установи? Чому ці ж цілі не стосуються, наприклад, права на кореспонденцію чи по­бачення? Таким чином, в Акті мітяться недоліки щодо узгодження та по­слідовності визначення цілей, допустимих для обмежень.

— Спеціальні вимоги щодо обмежень окремих прав не корелюють належним чином не тільки між собою; не корелюють вони і з за­гальною лімітативною клаузулою, яка міститься в статті 2.4 Акта. Річ у тім, що в ній визначаються такі допустимі цілі всіх обмежень: «цілі ув’язнення або для підтримки порядку чи безпеки в установі». Водночас в інших нормах Закону не вказується на цілі ув’язнення. Більше того, нідерландські автори вказують, що незрозумілим є те, що саме слід відносити до цих цілей^[1425].

З огляду на це постає питання: для чого в статті 2.4. згадувати про цілі ув’язнення як допустимі цілі обмежень? Адже виходить, що будь-яка норма Акта, яка містить допустимі цілі обмежень, може бути додатко­во розширена шляхом включення до цих цілей ще й «цілей ув’язнення». Однак як тоді пояснити формулювання окремих норм, зазначених вище, де формулювання допустимості обмежень здійснено таким чином, що на­штовхує на думку про вичерпність зазначених у цих нормах цілей? Окрім того, якщо допустити застосування принципу превалювання спеціальної норми над загальною, то виходить, що «цілі ув’язнення» взагалі не можуть застосовуватись як підстави для обмежень.

Нідерландський приклад у цьому сенсі нагадує французький та бель­гійський, які також відображають схожі недоліки взаємозв’язку між за­гальними та спеціальними нормами щодо обмежень прав.

Координація між загальною та спеціальними лімітативними клаузу­лами є практично необхідною, якщо законодавець планує забезпечити ефективне застосування таких норм у процесі обмеження прав в’язнів. На нашу думку, уникнути проблеми неузгодженості між цими двома ви­дами норм можна, закріпивши в загальній клаузулі вимоги до застосуван­ня обмежень, за винятком цілей, з якими вони допускаються. Наприклад, загальна норма могла б містити вказівку на мінімальність та пропорцій­ність обмежень цілям, з якими допускаються обмеження. Вона також мог­ла б вказати на допустимі якості цієї цілі чи їх походження. Самі ж цілі ма­ють визначатися окремо для кожного конкретного обмеження, зважаючи на його специфіку.

Що стосується окремих процедурних гарантій застосування обме­жень, як-то повідомлення про прийняття відповідного рішення, необ­хідність самого прийняття рішення, його належної мотивації, суб’єкта такого прийняття, строку застосування обмеження, суб’єктів, яких воно стосується та ін., то видається, що доцільним є вказівка цих деталей у кож­ній лімітативній клаузулі окремо. Такого підходу вимагає забезпечення оптимального балансу між реалізацією права та практичними міркуван­нями безпеки і порядку з урахуванням специфічності кожного окремого суб’єктивного права.