1Формування суспільного ідеалу соціально-правового характеру соціал-демократією західних країн

Розв’язанню проблем вдосконалення правової держави, з’ясуванню сутності та тенденцій її соціального зміс­ту, функцій, а також характеру взаємозв’язків з громадянським суспільством сприяв політичний рух соціал-демократії, ідей­ним підгрунтям якого, по суті, став неолібералізм.

Своєю чергою, соціал-демократичний рух репродукував ідеї неолібералізму в суспільній свідомості західних країн, стиму­люючи в ній тим самим визнання необхідності модернізації суспільства і держави. Утім у наукових дослідженнях держав­ності соціально-правового характеру та особливостей її стано­влення не приділяється належної уваги з’ясуванню в цьому процесі ролі соціал-демократичного руху в західних країнах, ідеологія якого «схвилювала уяву людей усього світу, сприяла успіху прогресивних політичних рухів, забезпечила рішуче по­кращання рівня життя трудящих і тим самим зробила внесок у формування обрису XX століття» [1].

З радянських часів у суспільній свідомості залишається ви­кривленим сприйняття соціал-демократії та її ідеології, існує необ’єктивна оцінка її участі в державотворчих процесах. Не враховується, що з часу виникнення і практично до кінця XX ст. соціал-демократичні партії «здолали довгий шлях і досягли вражаючих успіхів; це був період постійного збільшення кіль­кості їхніх прихильників і виборців, зростання впливу соціаль­но-демократичних політйчних програм на державу і суспільст­во, а також культурної привабливості їхніх провідних ідей, якими вони надихаються і керуються» [2].

Незважаючи на помилки історії, що втілились у двох світових війнах та у виникненні фашизму й комунізму, як зазначає Т. Майєр [3], XX століття було часом соціал-демократії. Створені у бага­тьох європейських країнах у дусі соціал-демократії держави доб­робуту демонструють небачений в історії і в глобальних масшта­бах рівень досягнення таких важливих цілей, як втілення в життя прав людини, гарантій демократії, соціальної безпеки, підвищен­ня рівня життя, відкритість системи освіти для всіх людей.

З'ясовуючи в рамках нашого дослідження роль соціал- демократії, необхідно виокремити чотири взаємозв'язані компо­ненти її участі в теоретично-пізнавальному, прогностичному та практичному процесах державотворення. По-перше, це розробка теоретичної моделі правової держави соціального характеру ліде­рами партій соціал-демократичного спрямування; по-друге, форму­вання цього ідеалу в програмних документах соціал-демократичних партій; по-третє, його репродукування в суспільній свідомості; за­лучення широких верств населення до процесу виборювання грома­дянських, політичних та соціальних прав; по-четверте, участь соці­ал-демократичних партій в практичних заходах щодо втілення в життя аспектів соціально-правової держави.

За географією, соціальною основою, сприйняттям ідеології населенням, а також за впливом на трансформаційні процеси су­спільств соціал-демократія має суттєві переваги перед іншими політичними рухами і є «найстарішою» з-поміж них.

Деякі дослідники політичних процесів уважають, що «засну­вання соціал-демократії в Європі слід датувати революційним 1848 роком, коли соціал-демократичні ідеї почали відігравати самостій­ну роль у демократичній революційній програмі», а в Німеччині «соціал-демократія заявила про себе у діяльності Спілки комуністів під керівництвом Карла Маркса та Загальнонімецького робітничого братства на чолі з Стефаном Борном у період революції 1848 р.; обидві спілки боролися за політичну демократію та основні вимо­ги, необхідні для здійснення соціальної демократії» [4].

Проте з цим поглядом можна погодитись лише частково, оскі­льки вона ускладнює об'єктивне сприйняття сутності соціал- демократії, звужує її значення в розвитку політичної культури. До того ж соціал-демократія, на відміну від марксизму, не визнає силових засобів у досягненні свого суспільного ідеалу.

До речі, згадуваний Т. Майером Стефан Борн (Буттермільх) (1824—1898) з часом відмовився від революційного радикалізму, орієнтуючись на ідею поступового реформування суспільного і державного ладу.

Безумовно, революція 1848 року, а також її результати стали визначальними в процесі дальшої трансформації суспільств захід­ної Європи в плані становлення в них правової, а відтак і соціа­льної держави. Важливою в цьому процесі була також діяльність зазначених громадських об’єднань.

Не підлягає сумніву вплив учення Карла Маркса (1818—1883) на формування соціал-демократичної ідеології, окремі положен­ня теорії якого довгий час можна було віднайти в програмних до­кументах соціал-демократів. Однак і цю знакову суспільну по­дію. і згадані теоретичні і практичні чинники доцільно було б уважати окремими етапами в становленні ідеології соціал- демократії і формуванні її як політичного руху.

Становлення соціал-демократії відбувалося під впливом також багатьох інших факторів: політичних, соціальних і культурних. У цьому плані слід погодитися з думкою, що його духовним ко­рінням стали «християнство, гуманістична філософія, епоха Про­світи, учення Маркса про історію і суспільство, а також досвід робітничого руху» [5].

Не можна недооцінювати також впливу на становлення соці­ал-демократії утопічного соціалізму, ідеологи якого Т. Mop (1478—1535), Т. Мюнцер (1490—1525), Т. Кампанелла (1568— 1639), Ж. Мельє (1664—1729), Г. Бабеф (1760—1797), А. Сен- Сімон (1760—1825), Ш. Фур'є (1772—1837), Р. Оуен (1771 — 1858) протягом майже трьох століть здійснювали пошук більш функціональних моделей державного і суспільного розвитку. Безпосередньо перші осередки цього впливового політичного руху та його ідеологія почали формуватись у другій половині XIX ст., і тривав цей процес до початку 1920-х років.

У Німеччині, зокрема, соціал-демократія як напрям соціаліс­тичного вчення, головною метою котрого є здійснення соціаль­них реформ, бере свій початок від створення 1863 року за ініціа­тиви Фердінанда Лассаля (1825—1864) Загального німецького робітничого союзу, а також Соціал-демократичної робітничої партії, що була заснована 1869 року, які об’єднались у 1875 р. в Соціалістичну робітничу партію Німеччини.

За ініціативи професійних спілок, Незалежної робітничої пар­тії, Фабіанського товариства та Комітету робітничого представ­ництва 1900 р. створено партію соціал-демократичного напряму у Великобританії (з 1906 р. — Лейбористська партія Великобри­танії).

У Сполучених Штатах Америки соціалістичну партію було створено 1901 р. Соціал-демократичний рух у Канаді виник 1900 р. [6].

Поступово в багатьох країнах західної Європи соціал- демократичні партії стали провідним елементом їхніх політичних систем і почали справляти суттєвий вплив на розвиток теорії со­ціально-правової держави, а також визначення стратегії і тактики суспільних перетворень. Входячи до органів держави, вони брали безпосередню участь в розробці програм соціально-економічного розвитку та їх здійсненні, визначали особливості розподілу мате­ріальних і духовних благ, вживали заходів щодо усунення соціа­льних небезпек.

У виборюванні свого суспільного ідеалу соціал-демократія постійно знаходила форми взаємодії з іншими інститутами гро­мадянського суспільства і, зокрема, з професійними спілками, які мають тривалішу історію. Ще наприкінці XVIII ст. в Західній Єв­ропі і США виникли товариства взаємодопомоги, які згодом трансформувались у професійні спілки. 1824 року в Англії, а 1864 — у Франції вони були юридично визнані і почали разом із соціал-демократичними партіями відігравати важливу роль у вдосконаленні відносин на ринку праці, обстоюванні економіч­них і соціальних прав людей (у Російській імперії профспілковий рух легалізувався 1906 року).

Після Першої світової війни та створення міжнародних соці- ал-демократичних організацій участь цього політичного руху в теоретичному обґрунтуванні державності соціально-правового характеру та державотворчих процесах посилилась завдяки коор­динації «боротьби демократичних соціалістів за соціальну спра­ведливість, гідність людини та демократію» [7]. У лютому 1921 р. у Відні було створено Міжнародне робітниче об’єднання соціалістичних партій, до якого ввійшли соціал-демократичні партії з 24 країн, що налічували 2 млн членів, яких підтримували 4,5 млн членів професійних спілок [8]. Після його розпуску 21 травня 1923 р. в Гамбурзі делегати із 43 соціал-демократичних партій з ЗО країн заснували Робітничий соціалістичний Інтерна­ціонал на чолі з А. Гендерсоном (Лейбористська партія Велико­британії) та Ф. Адлером (Соціалістична партія Австрії), який проіснував до 1940 р.

В програмних документах цієї міжнародної соціал-демокра- тичної організації ідейним орієнтиром було визначено «демокра­тичний соціалізм».

Поняття «соціалістичний» уперше було застосовано в лівора­дикальному британському журналі «Co-operative Magazine» 1826 р. [9]. автором терміна «соціалізм» вважається засновник християнського соціалізму, послідовник ідей А. Сен-Сімона фра­нцузький філософ П’єр Леру (1797—1871).

Термін «демократичний соціалізм» почав вживатися з 1888 ро­ку, завдячуючи Д. Б. Шоу, одному з засновників Фабіанського товариства в Англії, яке з часу свого створення 1884 р. і до вхо­дження 1900 р. до лейбористської партії репродукувало ідеї ре­формування капіталістичного суспільства в соціалістичне.

Політичним спадкоємцем і продовжувачем ідеології Робітни­чого соціалістичного Інтернаціоналу став Соціалістичний Інтер­націонал, що був заснований у червні-липні 1951 р. у Франкфур- ті-на-Майні. Від початку свого заснування «Соцінтерн виступив як основна організаційна та ідеологічна сила міжнародної соціал- демократії і поступово став однією з найбільших і впливовіших міжнародних організацій» [10], «устремлінням яких є здійснення принципів демократичного соціалізму» [II].

Теоретичну розробку концепції демократичного соціалізму здійснювали свого часу німецькі соціал-демократи Едуард Берн­штейн (1850—1932) та Карл Каутський 1854—1938), австро- німецький соціал-демократ Рудольф Гільфердінг (1877—1941), лідер австрійської соціал-демократії Отто Бауер (1882—1938), а також інші провідні представники цього руху.

У цілому основні аспекти концепції демократичного соціаліз­му були викладені 1951 року у Франкфуртській декларації Соціа­лістичного Інтернаціоналу «Мета і завдання демократичного со­ціалізму», у програмних документах соціал-демократичних пар­тій Західних країн кінця 1950-х — початку 1960-х рр. Зокрема, це Віденська програма Соціалістичної партії Австрії 1958 р. і Годес- бергська програма Соціал-демократичної партії Німеччини 1959 р. та ін.

Демократичний соціалізм визначається як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність, метою якого є досягнення спокою у світі, в якому б дістали розвитку основні його цінносіі і де кожен індивід мав би можливість жити повно­цінним життям, цілком реалізовуючи свої можливості з повною гарантією людських і громадянських прав у рамках демократично­го суспільства. В основу концепції демократичного соціалізму покладено принцип визнання основних прав і свобод людини. «Під час тлумачення основної ідеї демократичного соціалізму завжди згадувались гідність людини, його право на власну інди­відуальність і на самовизначення» [12].

Становлення демократичного соціалізму згідно з цією конце­пцією розглядається як процес постійної модернізації суспільства і держави, що проходить кілька етапів. Базою.демократичного со­ціалізму, першим етапом його розвитку, є створення політичної де­мократії, засад правової державності. За своїм змістом це — ви­знання і гарантування прав і свобод людини; наявність інститутів громадянського суспільства; політичний плюралізм; участь різних політичних сил в управлінні суспільними справами через своїх представників у владних органах; юридичні гарантії і забезпече­ність функціонування всіх форм демократії (вибори, референдум тощо); реальне втілення принципу поділу влади, правове визна­чення функцій органів держави; наявність незалежної системи правосуддя, основою якого є панування закону, неупереджене його застосування до всіх громадян.

Наступним етапом трансформації суспільства і держави на шляху до демократичного соціалізму є досягнення економічного демократизму. Такий стан розвитку суспільства і держави перед­бачає запровадження демократичних принципів управління у сферах господарювання, виробництва і підприємництва; широку участь трудящих та їхніх професійних спілок в управлінні як державними, так і приватними підприємствами, як у межах регі­ону, так і на рівні держави; розвиток соціального партнерства; створення держави загального добробуту (соціальної держави). (Зауважимо, що в концепції соціально-правової держави соціал- демократії «держава загального добробуту» і «соціальна держа­ва» розглядаються як тотожні поняття.)

Біля витоків ідеї економічного демократизму стояв Рудольф Гільфердінг. У статті «Проблеми сучасності» він, зокрема, зазна­чав, що передумовою економічного демократизму (організовано­го капіталізму) є реальне укріплення свідомого порядку і поліп­шення керування економікою, яка намагається на капіталістичній основі перебороти анархію виробництва, іманентну капіталізму вільної конкуренції. Він стверджував, що становлення економіч­ної демократії є «складною проблемою, розв’язання якої можли­ве лише як результат тривалого історичного процесу, під час яко­го прогресуюча організація економіки концентрованим капіталом буде дедалі більше підпадати під демократичний контроль» [13]. Важливим аспектом економічної демократії Гільфердінг уважав співучасть робітників в управлінні підприємствами.

В умовах економічного (господарського) демократизму, за­значав свого часу ще один фундатор цієї ідеології Карл Каутсь- кий, держава перестає використовуватись для інтересів капіталіс­тів. Демократична держава «за її тенденціями спрямована на те. щоб бути не органом меншості, якими були до неї держави, а ор­ганом більшості населення, тобто трудящих класів» [14]. «У су­часних економічних і технічних умовах, — стверджував він, — демократія є історичною необхідністю— як для пролетаріата, так і для самої держави» [ 15].

Важливою умовою демократизації економіки, на думку ще одного ідеолога цієї концепції Едуарда Бернштейна, є децентра­лізація капіталу способом збільшення чисельності і ролі акціонер­них товариств, випуск акцій. Це має сприяти збільшенню кіль­кості власників, зростанню добробуту трудящих, запобіганню соціальним конфліктам і врешті соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.

Згідно зі ст. 57 Стокгольмської декларації принципів Соціалі­стичного Інтернаціоналу (1989 р.) основою сучасного розуміння економічного демократизму соціал-демократії є визнання еконо­мічних та соціальних прав людини: право «формувати профспіл­ки і страйкувати, право на соціальну безпеку і забезпечення для всіх, включаючи охорону материнства і дитинства; на освіту і до­звілля; на гідне житло; на економічну безпеку» [16]. Не менш ва­жливим визнається забезпечення права на повну і корисну зайня­тість, за умови відповідної винагороди.

Водночас у ст. 58 Декларації робиться застереження, що еко­номічні права не мають розглядатись як допомога позбавленим ініціативи, пасивним індивідам або надання субсидій маргіналь­ним групам суспільства. Це перш за все гарантія участі всіх гро­мадян в житті суспільства, спільна діяльність усіх на створення інтегрованого суспільства, яке забезпечує загальний добробут.

Важливими аспектами економічного демократизму є суспіль­ний контроль за інвестиціями, захист суспільних і соціальних ін­тересів, соціалізація витрат і вигід від економічних перетворень, демократизація установ світової фінансової та економічної сис­тем за умови участі в них усіх країн, компенсація ризиків і витрат ринкової економіки; міжнародний контроль за діями транснаціо­нальних корпорацій. Водночас економічний демократизм перед­бачає широку участь інститутів громадянського суспільства та трудящих у прийнятті рішень власників засобів виробництва та у формуванні національної економічної політики.

Як складова концепції соціально-правової держави соціал-де­мократії економічний демократизм передбачає «захищати націо­налізацію і державну власність у рамках змішаної економіки», на­явність кооперативів робітників і фермерів на засадах самовряду­вання. а також державних підприємств «з демократичною формою правління і прийняття рішень там, де існує потреба сприяти уря­дам у реалізації соціальних та економічних пріоритетів».

Проте тлумачення сутності змішаної економіки протягом XX ст. зазнавало суттєвих змін. Якщо на початку цього періоду змі­шана економіка розглядалась більшістю соціал-демократів як та­ка, що ґрунтується на націоналізованих підприємствах, власності муніципальних органів, кооперативів, трудових колективів і при­ватній власності, то після Другої світової війни ідеї усуспільнен­ня власності перестали бути провідними в їхніх концепціях соці­альної держави.

Але концентрація економічної влади в руках вузького кола приватних власників повинна виключатись. Як і раніше, до про­цесів використання і розподілу засобів виробництва повинні за­лучатись крім виробників громадяни і споживачі. Відповідно до суспільного ідеалу сучасних соціал-демократів ринкова економі­ка в чистому вигляді не може гарантувати досягнення соціальних цілей економічного зростання. Ринок має бути провідником досяг­нень і забезпечувати вимоги споживачів «завдяки функціону­ванню економіки». Держава, своєю чергою, «повинна регулюва­ти ринок в інтересах людей і забезпечувати робітникам вигоду від використання технологій, сприяти набуттю відповідного ви­робничого досвіду, проведенню дозвілля і дальшому вдоскона­ленню особи». Держава за участі самих робітників і використо­вуючи новітні технології повинна опікуватись проблемою гуманізації праці [17].

Наступним етапом розвитку демократичного соціалізму є встановлення соціальної демократії — вищої стадії розвитку су­спільства і держави, за якої мають бути забезпечені демократи­зація всіх сфер життєдіяльності суспільства, комплекс грома­дянських, політичних, економічних і соціальних прав людини, а також повинні бути наповнені реальним змістом основні цінно­сті демократичного соціалізму: свобода, справедливість і солі­дарність.

Основні цінності, як зазначає Т. Майєр, «становлять щодо су­спільства в цілому моральний і політичний критерій, який...визначає придатність окремих проектів реформ. Водночас ос­новні цінності є регулятивними ідеями поступового перетворен­ня суспільства» [18].

Свободу соціал-демократи розглядають як результат індиві­дуальних і спільних зусиль, тобто двох складників одного ціле­спрямованого процесу, в якому виключений політичний тиск на людину і кожен має шанс для здійснення своїх особистих інте­ресів та індивідуальних можливостей. Утім досягнення свободи вважається можливим лише за умови, коли люди стануть твор­цями власного життя і позбавляться класової, релігійної та ін­шої експлуатації. А реального змісту свобода набуде лише тоді, коли кожна людина матиме можливість вільно розвивати свою особистість і свідомо брати участь у політичному і культурному житті.

Однак свобода людини в суспільстві не є свавільною. Умовою й межею свободи окремої людини є свобода іншої. Водночас «свобода вимагає звільнення від принизливої залежності, від бід­ності і страху, але вона також означає і можливість розвивати ін­дивідуальні здібності, а також відповідально брати участь у су­спільному і політичному житті» [19]. Але використати всі шанси бути вільною може лише особа, соціальний захист якої гаранто­ваний і яка перебуває в рівних з усіма умовах.

Виразом цінності всіх людей і умовою їх вільного розвитку соціал-демократія передбачає рівність їхніх прав і можливос­тей у соціальній, економічній і культурній сферах. Рівність уважається невіддільною від свободи, важливою умовою роз­витку індивідуальних особливостей кожного і соціального прогресу загалом.

Справедливість у концепції демократичного соціалізму роз­глядається як припинення будь-якої дискримінації особи, а та­кож рівність прав і можливостей для всіх. Вона вимагає ство­рити можливості для компенсації «фізичних, розумових і соціальних відмінностей, а також забезпечити незалежність від власників засобів виробництва або утримувачів політичної влади» [20].

Справедливість передбачає однакову для всіх свободу, рів­ність перед законом у політичному і соціальному житті, у питан­нях соціального захисту, власності і влади, у розподілі прибутку, рівність у здобутті освіти і професійному навчанні, у доступі до культурних цінностей.

Також фундаментальною цінністю, взаємозв'язаною зі сво­бодою і справедливістю, вважається солідарність, сутністю якої є гуманізм і співчуття до жертв несправедливості. Солідарність протистоїть егоїстичному індивідуалізму. Її утвердження є за­порукою стабільності суспільства, забезпечення свободи всіх людей і розширення можливостей розвитку кожної особи. «Без солідарності не може бути людського співтовариства» [21]. Особливого значення, зазначається в Декларації, принцип солі­дарності набуває тепер, «в умовах безпрецедентної взаємозалеж­ності між індивідом і державою, і стає необхідним для вижи­вання людства» [22].

На відміну від ідеології лібералізму чи консерватизму, в яких визначальним аспектом вважається індивідуальна свобода, соці­ал-демократія розглядає свободу, справедливість і солідарність як взаємозв'язані і взаємообумовлені цінності.

Інколи (наприклад, у програмних документах шведських соціал-демократів тощо) до основних цінностей демократично­го соціалізму відносять також демократію, верховенство права, децентралізацію влади, контроль за технічним прогресом. Водночас, визначаючи зовнішні функції соціально-правової держави, до системи основних цінностей демократичного соці­алізму зараховують: «мир; міжнародну солідарність; терпи­мість і мирне співіснування; ліквідацію будь-яких виявів соці­альної нерівності і дискримінації; збагачення і розвиток різних культур» [23].

Мир, зазначається в Стокгольмській декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.), є умовою побудови демократичного соціалізму і основною цінністю для всіх полі­тичних систем і абсолютною необхідністю для всього людства. Пропонується усунути економічні й соціальні причини міжна­родних конфліктів через досягнення загальної справедливості і створення нових важелів для мирного врегулювання глобальних конфліктів.

Основою діяльності сучасних держав на міжнародній арені мають бути повага до національного суверенітету, визнання права на національне самовизначення, припинення поставок зброї ворогуючим сторонам. Для цього повинні об’єднуватися зусилля як окремих держав, так і міжнародних організацій. Від­повідні їхні дії слід підтверджувати угодами між великими впливовими державами. Задля збереження миру як реального втілення цієї основної цінності соціал-демократи закликають держави і нації до співпраці і змагання з метою створення сис­тем соціального забезпечення, підвищення добробуту і розвитку солідарності.

Рівень актуалізації принципу міжнародної солідарності під­вищується в умовах світової інтеграції і взаємозалежності дер­жав. Відповідно до зазначеного програма модернізації соціаль­но-правової держави в концепції західної соціал-демократії передбачає досягнення нового рівня співробітництва між індус­тріально розвиненими країнами і тими, що тільки обрали цей суспільний ідеал як орієнтир свого розвитку. Важливою в цьому плані має бути співпраця країн багатої Півночі і бідного Півдня.

З метою усунення регресу південних країн, стимулювання в них демократії, розвитку економіки і стабілізації соціальної сфе­ри ефективним виявом солідарності має стати списання боргів бідним країнам, забезпечення їм доступу на ринки північних держав, експорт нових технологій.

Животрепетною проблемою в концепції соціально-правової держави, сформованої соціал-демократією, є розвиток культурної демократії. «У межах кожного суспільства різні культури пови­нні мати рівні права і рівний доступ до національного і всесвіт­нього культурного надбання» [24].

Утім усі головні цінності демократичного соціалізму за своїм змістом можуть уважатися загальнодемократичними, гу­маністичними і розглядатись як принципи організації грома­дянського суспільства і побудови соціально-правової держави. Механізмом забезпечення умов функціонування головних цінно­стей демократичного соціалізму є право. Стрижнем цього най­ефективнішого соціального регулятора є воля більшості, народу, який визнається також джерелом влади.

Отже, завдяки встановленню загальнообов’язкових приписів право узгоджує індивідуальні й колективні інтереси і створює про­стір для реалізації свободи, справедливості, рівності і солідарності.