У науковій юридичній літературі, яка за останні роки позначається помітним методологічним плюралізмом у піз­нанні правових явищ, посилилась тенденція до розуміння й пояснення позитивного права саме як засобу регулювання суспільних відносин, вирішення різноманітних соціальних завдань, досягнення відповідних цілей, розв’язання кон­фліктів та ін.

Такий методологічний підхід став, свого часу, основою формування „інструментальної” теорії права (або, кажучи інакше, теорії юридичних засобів). Деякі, здебіль­шого філософсько-методологічні, аспекти такого розуміння правових явищ обговорюватимуться у цьому підрозділі (при цьому терміни „правовий” та „юридичний” дозволимо собі вживати, у даному випадку, як синоніми).

Як відомо, певний концептуальний підхід до розуміння юридичних явищ конституюється на ґрунті відповідного фі­лософського світогляду. Інструментальна теорія права не є ви­нятком.

Соціально-філософські проблеми засобу як такого по­рушувались здавна, у різні епохи. Так, ще Арістотель, до­сліджуючи причинність у світі, звертав увагу на засіб як на причину змін. І. Кант піддавав етичному аналізу проблему співвідношення у людській діяльності цілі й засобу. Гегель фундаментально дослідив діалектичну сутність засобу (в по­єднанні останнього з ціллю). Однак на рівні хіба ще не осно­вного питання філософської науки проблема засобу найбільш рельєфно постала в одному із відгалужень філософії праг­матизму - інструменталізмі, засновником якого вважається Джон Дьюї (1859 - 1952 рр.). Прагматизм, переключаючи фі­лософію з суто абстрактних проблем у площину практичного життя людини і висуваючи на перший план питання про те, як діяти людині в мінливих життєвих ситуаціях, як їй розв’я­зувати поточні проблеми, чинити безпомилково, аби досягти успіху, як загалом допомогти людині облаштуватися у світі [88, с. 617-618], - природно призвів до так званого інстру­менталізму. В останньому будь-які явища - ідеї, наукові те­орії, мова, частини тіла, матеріальні предмети, зв’язок тощо

- розглядаються саме як засоби, що їх використовує організм (чи то біологічна, чи то соціальна структура) задля досягнен­ня визначеності, певності свого буття [408, с. 286].

На основі зазначеної філософської течії у першій по­ловині ХХ ст.

- це, як він висловлювався, „соціальна інженерія”, основна функція котрої - „досягнення найбільш повної безпеки й ефективності всіх людських вимог” [84, с. 709]. Інструмен­тальні можливості юридичних явищ акцентувались пізніше й іншими західними авторами [57, с. 177-210].

У радянській теорії права розглядуваний підхід до праворозуміння знайшов у 20-х роках минулого століття певний прояв в уявленні про право як форму, засіб, ін­струмент політики. З цього приводу часто відтворювався вислів В. Леніна: „Закон є захід політичний, є політика” [121, с. 95]. Вважалося, що у соціалістичній державі за­кон, відображаючи корінні, життєві інтереси робітників і селян, їхню волю, надії та прагнення, являє собою активне знаряддя суспільних перетворень; радянське право розгля­далося як „потужне знаряддя диктатури пролетаріату для здійснення його історичних завдань і цілей” [86, с. 206].

Концепцію нового, революційного, пролетарського (на відміну від буржуазного) права як засобу здійснення дикта­тури пролетаріату активно розвивав і втілював у практику радянської юстиції, зокрема, нарком юстиції РРСФР Д. Кур­ський в 1918-1928 роках [85, с. 641-642].

Однак спеціально-юридичні дослідження в рамках ін­струментального підходу розгорнулись у радянській правни­чій літературі лише з другої половини ХХ ст. (праці Б. Пугін- ського, С. Алексеева, П. Рабіновича, В. Сапуна, О. Малька та ін.). Проте, цей підхід, будучи розвинутим без спеціального обґрунтування філософсько-світоглядними (онтологічними) чи філософсько-теоретичними (гносеологічними) аргумен­тами, а лише на основі панівного тоді у вітчизняній теорії права нормативістського праворозуміння, суттево відрізнявся від однойменного американського підходу.

Потреба у розвитку теорії юридичних засобів та її прак­тичному втіленні в життя зумовлюеться й сучасними про­цесами інтеграції України до європейського співтовариства, зокрема до Ради Європи, оскільки: 1) в рамках правової системи останньої діе специфічний міжнародний правовий інструментарій гарантування прав людини, у тому числі й права на ефективний засіб захисту; 2) міжнародне пра­во прав людини (зокрема, на Європейському континенті) особливу роль надае ефективним юридичним засобам від­новлення порушеного права; 3) національне право України має бути інструментом її соціально-економічної інтеграції в Європу.

Характеризуючи зміст процесу інструменталізації за­конодавства, П. Рабінович зазначає, що воно (законодавство) повинно отримувати такий смисл, аби послуговувати засо­бом, тобто інструментом, використання відповідних прав, а тим самим - і задоволення певних потреб [198, с. 12].

За таких умов відчутно актуалізується дослідження об’єктивного юридичного („позитивного”) права саме з по­зицій інструменталізму і, зокрема, аналіз „інструментальної” теорії права.

1.1.1.