ПЕРЕДМОВА

Проголошення в Конституції України курсу на форму­вання правової держави, визначення нею головного обов’яз­ку держави як утвердження прав та свобод людини неминуче виводять на перший план проблему ефективності юридично­го забезпечення прав людини, зокрема ефективності захисту цих прав.

Крім того, дане право людини гарантується низкою між­народно-правових документів, які формулюють його, зазви­чай, як право людини на ефективний національний юридич­ний засіб захисту. Це, зокрема, ст.8 Загальної декларації прав людини, п.3 ст.2 Пакту про громадянські і політичні права, ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

Та чи не найбільш розширену інтерпретацію змісту за­значеного права можна зустріти у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - Суд) в процесі численного засто­сування ним згаданої ст.13 Конвенції, яка, як відомо, нині є складовою частиною законодавства України. Для правильно­го розуміння поняття ефективності національного юридич­ного засобу захисту права людини важливими також є пра- воположення Суду, сформульовані ним при застосуванні й ст.35 Конвенції, яка встановлює обов’язок особи вичерпува­ти усі лише ефективні національні юридичні засоби захисту перед тим, як звертатись зі скаргою до нього.

У зв’язку з цим виникають, перш за все, такі питання: що ж таке взагалі юридичний засіб захисту права людини? Які його види? Як визначити, чи є певний засіб захисту ефектив­ним, чи ні? Відповіді на ці питання, як видається, повинна дати наука загальної теорії права та держави й, зокрема, та­кий її підрозділ, як загальна теорія прав людини.

Проте у цій науці проблема ефективності саме юридич­них засобів захисту прав людини ще не була предметом комп­лексного монографічного дослідження.

Викладеним обумовлюється актуальність теми даної ро­боти.

Метою дослідження є визначення засад та основних еле­ментів загальнотеоретичної концепції юридичних засобів за­хисту прав людини, зокрема ефективності таких засобів та шляхів її встановлення.

Досягнення цієї мети вимагало вирішення наступних за­вдань:

- уточнити загальне поняття юридичного засобу;

- уточнити загальне поняття юридичного захисту;

- запропонувати інтерпретацію поняття юридичного засо­бу захисту;

- розкрити зміст права на ефективний юридичний засіб захисту (у світлі європейських стандартів) та виявити співвідношення цього права з суміжними правами;

- уточнити визначення загального поняття ефективності юри­дичного засобу захисту права людини та запропонувати ме­тодику її виявлення.

Філософсько-методологічним підґрунтям даного дослі­дження послугували: соціальний детермінізм, діалектичний підхід у пізнанні юридичних явищ, філософський інструмен­талізм (як певне відгалуження філософії прагматизму) - вони використовувались для пояснення ролі будь-яких явищ, що виникають у процесі функціонування та взаємодії індиві­да і суспільства, зокрема явищ юридичних; загальна теорія діяльності (як науковий напрямок у соціальній філософії) - для виявлення місця і значення категорії „засіб” з огляду на загальну структуру людської діяльності; потребовий підхід у розкритті соціальної сутності відповідних юридичних явищ.

Серед загальнонаукових методів використовувались, на­самперед, системно-структурний (зокрема, при з’ясуванні загальної системи спеціальних умов ефективності юридич­них засобів захисту), формально- та діалектико-логічний, сходження від конкретного до абстрактного (наприклад, в процесі аналізу конкретних рішень Суду) і, навпаки, від аб­страктного до конкретного, аналіз та синтез.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є пер­шим у вітчизняному правознавстві комплексним моногра­фічним дослідженням загальнотеоретичної концепції націо­нальних юридичних засобів захисту прав людини та деяких загальних закономірностей забезпечення їх ефективного функціонування. Елементи наукової новизни притаманні, як видається, наступним її положенням:

• вперше запропоновано загальну класифікацію соціаль­ної діяльності, спрямованої на захист прав людини;

• обґрунтовано (на основі інструментального підходу) уточнену дефініцію загального поняття юридичного за­собу;

• здійснено оновлену класифікацію таких засобів;

• додатково аргументовано необхідність і уточнено роз­межування понять „державно-юридична охорона права людини” та „державно-юридичний захист права люди­ни”, у зв’язку з чим оновлено дефініцію поняття такого

захисту;

• обґрунтовано оновлену - більш конкретну - дефініцію за­гального поняття юридичних засобів захисту прав людини та вперше розроблено загальну класифікацію таких засо­бів;

• розкрито зміст права на ефективний юридичний засіб захисту та вперше виявлено (у світлі відповідних євро­пейських стандартів) його комплексне співвідношення з правом на справедливий судовий розгляд;

• висловлено додаткові аргументи на обґрунтування по­ложення про те, що загальне поняття ефективності юри­дичних засобів включає дві основні складові: ефектив­ність прогнозовану й ефективність реальну, та вперше запропоновано дефініцію загального поняття ефектив­ності юридичного засобу захисту права людини;

• обґрунтовано необхідність виокремлювати саме кон­кретно-ситуаційну ефективність юридичного засобу за­хисту права людини;

• вперше визначено систему спеціальних (на додаток до загальних) умов ефективності юридичних засобів за-

хисту прав людини.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання:

• у науково-дослідній діяльності - для подальшої розроб­ки проблем ефективності юридичних засобів захисту прав людини, розробки загальної теорії захисту прав

людини;

• у правотворчій діяльності - для правильного конструю­вання та вдосконалення існуючих у нормативно-право­вих актах юридичних засобів захисту прав людини;

• у правотлумачній діяльності - для адекватного розумін­ня європейських стандартів права людини на ефектив­ний юридичний засіб захисту і використання їх як „взі­рцевої” інтерпретації;

• у правозастосувальній та правореалізаційній діяльнос­ті - для встановлення того, чи існує у конкретній спра­ві ефективний національний юридичний засіб захисту права людини, чи ні.