Потребово-діяльнісний підхід до проблеми

Категорія „засіб” запозичена юридичною наукою з соці­альної філософії, в якій під ним зазвичай розуміють ті явища - предмети, ідеї, дії та ін., які є неодмінною умовою реалізації цілі [412, с.

Як бачимо, поняття засобу неминуче передбачає наяв­ність певної цілі, що є закономірним, оскільки явище (пред­мет) само по собі не є засобом, воно визначається як засіб ззовні - через деякі його властивості, які можуть бути ви­користані для досягнення цілі. Тобто засіб - це, у певному сенсі, здатність предмета слугувати цілі [399, с. 84]. Лише з огляду на відношення до певної цілі, тобто внаслідок теле­ологічного визначення, предмети набувають значення засо­бів [410, с. 123].

Звернемо увагу й на те, що діалектичне відношення „ціль - засіб” є відношенням діяльності як суттєвої визна­ченості способу буття людини в світі, її здатності вносити у дійсність зміни, опосередковані ідеальним [412, с. 112]; як форми активності, що характеризує здатність людини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті [411, с. 163]. Лише діяльністю людини предмет визначається як засіб певної цілі [399, с. 84]. Останнє положення, дещо змі­нене, може звучати й так: „предмет визначається як засіб тим, що він включений у структуру людської діяльності” [97, с. 68-69].

У філософських дослідженнях людської діяльності структура останньої інтерпретується по-різному [97, 89, 450, 150]. Здебільшого пропонується вирізняти такі необхідні її елементи: суб’єкт (носій діяльності), предмет (об’єкт, на який спрямовано діяльність), ціль (ідеальний образ бажаного результату, відповідно до якого перетворюється предмет), за­сіб (тобто те, за допомогою чого здійснюється перетворення) і, нарешті, реальний, справжній результат [412, с.

Щоправда, не вирішеним до кінця залишалося питання про місце потреб у структурі діяльності. Так, М. Квєтной визначав їх як складову об’єктивної основи всієї діяльнос­ті людини: засіб служить реалізації цілі суспільної людини, досягненню такого результату, який пов’язаний з потребами та інтересами людини [97, с. 52,70]. Б. Воронович писав, що усвідомлення потреби як об’єктивної необхідності в будь- чому є початковим етапом формування цілі [37, с. 16]. На думку А. Леонтьєва, „потреба сама по собі як внутрішня умова діяльності суб’єкта, - це лише негативний стан, стан нужди, недостатності; свою позитивну характеристику вона отримує лише в результаті зустрічі з об’єктом” [123, с. 5]. По­треба як умова виникнення діяльності - зазначає Є. Галкін - є стан нужди людського організму, в якому активізуються відповідні біологічні процеси, викликаються пошукові рухи. В результаті зустрічі з потребою предмет, що її задовольняє, і стає реальним збудником індивідуальної діяльності, її мо­тивом [38, с. 44].

Не зупиняючись детально на аналізі місця і значення по­треб у структурі діяльності, зазначимо, що вони здатні слугу­вати критерієм виокремлення різних видів діяльності, а отже, й діяльності юридичної. „У сучасної людини - пише Р. Нємов - є маса різноманітних видів діяльності, кількість яких при­близно відповідає кількості наявних потреб”. Зазначивши, що в якості мотиву зазвичай виступає конкретна потреба, він звертає увагу на те, що тип діяльності переважно визначається за її домінуючим мотивом, а домінуючим тому, що будь-яка людська діяльність є полівмотивованою, тобто спонукається декількома різними мотивами [146, с. 149] (а кажучи інакше, усвідомленими потребами. - Т. П.).

Спираючись на викладені положення, зауважимо, що для характеристики певної діяльності як юридичної потріб­но, перш за все, аби така діяльність, окрім інших ознак, була безпосередньо зумовлена юридичною потребою і щоб саме така потреба - на певний момент діяльності суб’єкта - була домінуючою з-поміж інших. В юридичній літературі пробле­ма юридичної (правової) потреби досліджувалася побіжно, лише невеликим колом науковців [188, с.31-37]. Між тим, без застосування так званого потребового підходу повноцін­но досліджувати юридичну діяльність (а втім, як і будь-яку іншу) навряд чи можливо.

1.1.2.