1 Формування суспільного ідеалу у філософсько-правовій думці України

Концепції правової держави в Україні, як і в країнах Західної Європи, стали результатом дальшого пошуку теоретичною думкою найбільш досконалої форми політичної організації суспільства, але їх становлення має свої особливос­ті.

Утім слід зазначити, що інтегруючим чинником філософсько- правової і політичної думки українського народу була ідея звіль­нення від національного гноблення і створення незалежної собор­ної держави, в якій поважається закон і цінується людина. До чинників, які вплинули на особливості становлення ідеології державності правового характеру в Україні, варто віднести також політичні процеси, що відбувались в українському суспільстві, та соціальні стреси в ньому, пов’язані з визвольною боротьбою та

спробами побудови національної держави. Однак національний аспект у з'ясуванні особливостей становлення вітчизняних кон­цепцій правової, а відтак і соціальної держави не має переоціню­ватись.

Не можна, як зазначав М. Драгоманов, «цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного...треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби...і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громад­ських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи кульгур в історії й культурі європейській» [1].

Урахування всіх згаданих чинників дає можливість об'єк­тивно розглянути процес становлення ідей правової державності від часу виникнення до концептуального їх оформлення, пізнати їх сутність, визначити спільні і відмінні риси, спадковість, виок­ремити раціональний компонент. Водночас такий методологіч­ний підхід дає можливість у ретроспектив! виокремити основні етапи цього процесу, якими слід вважати:

• появу філософсько-правових та політичних поглядів мисли­телів Реформації щодо вдосконалення суспільного і державного устрою;

• ідейні та практичні надбання військової аристократії періоду козацької держави і пропозиції щодо обмеження гетьманського абсолютизму в «Пактах й конституціях законів та вольностей війська запорозького»;

• розвиток ідеї правової держави у творчості представників української Просвіти;

• осмислення сутності суспільних відносин учасниками гро­мадських об’єднань та їх проекти вдосконалення держави на за­садах закону, рівності та справедливості;

• концептуальне оформлення теорій правової держави і гро­мадянського суспільства представниками лібералізму. Поява в цих теоріях окремих аспектів соціальної держави;

• становлення теорій соціально-правової держави в ученнях соціал-демократичного спрямування.

Початком першого етапу теоретичних пошуків перспектив реалізації такої ідеї слід уважати творчість Станіслава Оріхов- ського-Роксолана (1515—1567) який умовою демократизації су­спільного життя вважав розв’язання двох взаємозв’язаних за­вдань, означених Реформацією: обмеження влади церкви і фео­дальної монархії способом визначення статусу цих інститутів, а також створення юридичних механізмів функціонування влади монарха. Обгрунтовуючи цей погляд, він виступав проти теоло­гічної теорії про Божественну основу держави і влади, вважав неприпустимою підлеглість світської влади духовній. Він зробив спробу розділити їхні функції: єпископ, — зазначав він, — під час богослужіння не є підданим короля. Влада короля не поши­рюється на церкву, а сфера впливу єпископа обмежується стіна­ми собору.

Мету держави філософ визначав як гарантію прав і користі кож­ного індивіда, відносно якого держава має низку обов’язків. Рівно­часно він був упевнений, що й громадянинові слід спрямовувати свою діяльність на забезпечення інтересів суспільства і держави. Його концепція суспільної модернізації базується на ідеї природ­ного права. Людські закони, за його вченням, мають відповідати природним і змінюватись у разі їх невідповідності. Уся діяльність монарха має бути спрямована на створення умов життя, які від­повідали б природному праву.

Суспільні зміни мали відбуватися через удосконалення зако­нодавства. Мислитель ставив закон на найвищий щабель суспі­льних відносин, намагався довести, що закон у державі — вищий за короля. Адже король вибирається задля держави, а держава не існує заради короля. З цього він робив висновок, що держава на­багато шляхетніша і гідніша, ніж король; закон же, коли він є душею й розумом держави, набагато кращий, ніж непевна держа­ва, та більший, ніж король.

Суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу, пропонував представник християнського протестантизму в Україні Іван Вишенський (між 1545—1550— після 1620). На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива лише за умови по­вернення до демократичних засад раннього християнства. Він прагнув оперти все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнсь­ка віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рів­ності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм і тира­нія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав з викриття узурпованого права абсолютної влади папи римсько­го.

Першою вітчизняною системою концептуально оформлених модернізаційних державно-правових поглядів в якій були втілені ідеї демократизму, панування права і гарантування прав людини, були «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запоро­зького» 1710 р. Написані за гетьманування Пилипа Орлика (1672—1742) в екзилі, одним з авторів яких був кошовий Запоро­зької Січі Кость Гордієнко (Гординський) (невід.— 1733) [2]. Проект конституції був результатом «зросту ліберально- автономічних думок серед січовиків від 1647 до 1710 р.» [3] і став основою дальшої теоретичної розробки української моделі держави, юридичний статус і повноваження органів якої визна­чаються законом, а народ має певний вплив на їх формування і можливість контролювати виконання ними функцій.

Проект першої у світі конституції визначав державний лад України, її територіальний устрій та перспективи міжнародного становища. Конституцією встановлювався національно-держав­ний суверенітет України, до неї мали ввійти всі історичні землі вздовж Дніпра. Гарантом незалежності України мав виступати шведський король, а сам він та його нащадки діставали титул протекторів України.

Проектом передбачалися три гілки влади: законодавча, вико­навча й судова, пропонувалась система стримувань і противаг владних органів. Законодавча влада відводилася козацькому пар­ламенту — Генеральній раді, до якої мали входити не тільки ге­неральна старшина, городові полковники, полкова і сотенна ста­ршина, а й по одному депутату від кожного полку з числа заслужених козаків, «розумних радників», а також депутатів від запорозького козацтва.

Виконавча влада мала належати гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для винесення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин. У державі з елемен­тами парламентського устрою гетьман повинен був дбати про за­гальне благо, «поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей», та «якнай­ширше дотримуватися законів» [4]. У своїй діяльності він ма^г. бути підзвітний козацькому парламенту. Його звіту могли зажа­дати в приватному порядку чи на Генеральній раді старшина, полковники або радники. Але, вимагаючи звіту щодо порушення законів і вільностей Батьківщини, вони не могли заподіяти «най меншої шкоди високій Гетьманській честі».

За конституцією всі державні посади в Україні мали бути ви­борними і затверджуватися гетьманом. Уряди полковників і сот­ників повинні були не тільки керувати військом, а й управляти всім населенням, мати адміністративно-політичну і соціально- економічну владу на території полку й сотні.

Правосуддя мав відправляти Генеральний суд, який стежив за виконанням законів. Проте якби хтось зі старшин, радників, зна­тних козаків і решти урядників, а також із рядових козаків учи­нив злочин, що шкодить Гетьманській честі, то їх «...не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і по­мсти, але таке правопорушення — і умисне, й випадкове — має підлягати розгляду Генерального суду...».

У конституції розділялися навмисний злочин і злочин з не­обережності, викладався важливий аспект кримінальної політики держави, заснованої на праві — відповідності покарання харак­теру злочину. Генеральний суд повинен виносити «рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоря­тися, як переможений законом» [5].

Був там іще один важливий правовий принцип — верховенс­тва закону в державі.

Козацькі вдови та дружини, діти-сироти, а також їхні госпо­дарства не повинні були притягатися до обов'язкових для прос­того люду повинностей і звільнялись від податків.

Важливою складовою соціального аспекту держави мала бути також діяльність гетьмана, спрямована на боротьбу зі здирницт- вом і корупцією, під якою в той час розглядався підкуп «за спри­яння особам, що просять і домагаються судових посад, не корис­туючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолю­динів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарун­ками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всу­переч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей...» [7].

Проект конституції відіграв важливу роль у формуванні й роз­витку ідеї правової держави, яка здійснює низку соціальних функ­цій, сприяв входженню України у політичні процеси Європи, змі­цненню її міжнародного авторитету. Проте руйнація гетьманської держави, розшарування козацького середовища та відрив козаць­кої старшини від народу, поділ України та посилення впливу мос­ковського царату на лівобережжі, а Польщі — на правобережжі зменшили надії українського народу на становлення державності, на певний час призупинили репродукування в суспільній свідомо­сті суспільного ідеалу — незалежної держави, в якій поважається закон та цінується людина, негативно вплинули на розвиток сис­теми ідей правової держави. Злам визначальних ідеологічних засад суспільної свідомості ускладнювався розпадом політичних інсти­тутів, що сформувались в умовах козацької демократії. За цих умов відбувся певний злет державно-правових ідей, що формува­лись і поширювались духовенством та вченими-теологами, оскіль­ки церква залишалась структурованим соціальним інститутом, яка мала суттєві важелі впливу на духовну сферу суспільства і за під­тримки царя була фактичним учасником політичного життя, схва­лювала реформи щодо створення імперії.

У цьому зв’язку характерним був творчий доробок вихідців з України, вчених Києво-Могилянської академії Стефана Яворсь- кого (1658—1722) та Феофана Прокоповича (1681—1736), які за часів правління Петра І обіймали впливові керівні посади в пра­вославній церкві. Здійснюючи заходи зі зміцнення позицій пра­вослав’я, С. Яворський намагався використати позитивні надбан­ня католицизму та протестантизму, удосконалити діяльність церкви відповідно до нових соціальних та політичних умов су­спільства, боровся з усілякими відхиленнями від установлених канонів. Очолюючи Російську православну церкву, він здійсню­вав спроби утвердити н авторитет, добитися невтручання держа­ви в її діяльність.

Свої міркування щодо цього та погляди на державу, владу та політику мислитель виклав у творах «Знаменіє пришестя анти­христа та кінця світу» та «Камінь віри». Будучи апологетом ре­форм Петра І, Яворський виступав за централізацію влади, поси­лення впливу держави на суспільні справи, підвищення військової могутності імперії. У листопаді 1708 р. виконав обряд церковної клятьби (анафеми) І. Мазепи як зрадника.

Він вважав ефективною систему влади тогочасної держави, яку очолює імператор з підпорядкованими йому «державними службовцями»— князями та боярами, — та нижчими їх на ща­бель військовими.

Наступний чин, який він виокремлював у цій системі, — ду­ховенство.

До четвертого чину С. Яворський відніс простий народ, ремі­сників, рільників, купців та людей вільного фаху.

Лише в середині XVIII ст. почалось відновлення процесу фо­рмування концепцій держави правового характеру. Він позначе­ний роботою «Громадська політика», автором якої був Михайло Козачинський (1699—1755), префект Києво-Могилянської ака­демії, який поділяв погляди голандського юриста Г. Гроція. Він сприяв поширенню в Україні ідей природного права, вважав його інтегральною частиною природи людини, стверджував, що при­родні закони можуть бути пізнані її розумом. А в суспільстві, за його вченням, чинними є дві групи законів: ті, що встановлені людьми та канонічні.

Пробудженню української суспільної думки від політич­ної летаргії сприяла творчість засновника української класичної філософії, просвітника-гуманіста Григорія Савича Сковороди (1722—1794). Пронизана протестними ідеями проти феодального і національного гноблення, монархічної влади, недосконалостей та вад суспільства, вона стала методологічною базою дальшого концептуального оформлення суспільного ідеалу, де основним суб’єктом визнається особа з її природними інтересами.

Г. Сковорода розробляв етико-гуманістичне вчення морально- правової автономії особи, метою якого було відродження націо­нальної свідомості, моральне вдосконалення людини, визначення шляхів досягнення індивідуальної свободи і щастя. Важливою умовою цього він вважав самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності.

Виходячи з позицій пантеїзму, мислитель стверджував, що Бог не існує над людиною, природою і світом. Бог є істинна при­рода в природі. Свої погляди він обґрунтовував за допомогою концепції трьох світів, до яких відносив: а) макрокосм — без­межний світ, що складається з множини малих світів; б) мікро­косм— людський світ, сама людина; в) символічний світ — Біблія. Кожен із трьох світів має внутрішню (духовну) і зовніш­ню (матеріальну) природу. Внутрішнє природне і є справжнім Богом. Людина, як і всесвіт, також подвійна за своєю природою. У зв’язку з цим філософ стверджував, що внутрішньою суттю людини є сам Бог, тому пізнати Бога— значить пізнати самого себе, служити Богові — значить служити самому собі. Любов до Бога рівночасно є любов'ю до самого себе. Така любов розкрива­ється через образ джерела чистої безодні — «серця», яке є дже­релом людських думок і бажань. Воно є надсвідомим, осередком усього доброго та світлого.

Повноцінною людина може бути лише тоді, коли вона пізнає свою істинну духовну сутність — спорідненість, схильність кож­ного індивіда до того чи іншого роду діяльності; морально вдос­коналює себе. Таке пізнання має сприяти «благоустрою» людини. Тільки той, хто пізнав свою власну природу, може бути корисним для «себе і для своєї братії». Пізнаючи себе, свої здібності, люди повинні відповідно до них виробити спосіб життя.

Мислитель стверджував, що в кожної людини своя природа. Змінити її не можна, її можна лише пізнати, вибравши собі від­повідно до неї заняття і життєвий шлях, споріднені з цією неви­димою природою. Цей спосіб життя мислитель називає «сродна» праця, «життя згідно з натурою».

Тільки праця за покликанням здатна принести людині справ­жнє щастя, яке полягає не в винагороді, не в славі, а в процесі праці. Разом з матеріальними благами «сродна» праця є способом духовного самоствердження людини. І навпаки, праця, метою якої є матеріальне збагачення або примусова праця— є причи­ною всього нерозумного в житті. До того ж причиною нещастя та всіляких суспільних негараздів, душевного неспокою та невдово­лення людей є те, що представники панівних верств суспільства вибирають види діяльності, спрямовані на збагачення, яке не споріднено з їхньою внутрішньою природою.

Якісними суспільними відносинами філософ уважав такі, що будуються згідно з духовною природою людей, їхніми прагнен- нями та інтересами. Його суспільним ідеалом був «новий світ», країна і царство любові, високоморальний світ, де немає місця несправедливому, такому, що порушує природні права людини й обмежує її індивідуальну свободу. Водночас рівень розвитку і досконалості суспільства залежить від того, наскільки люди пі­знали себе і наскільки життєдіяльність суспільства відповідає людській духовній природі.

З другої половини XVIII ст. в Україні почала набувати поши­рення ідеологія західного просвітництва.

Пропаганду ідей Західної просвіти за допомогою перекладу творів її представників здійснювали інтелігенти — різночинці, вчені та випускники Києво-Могилянської академії І. У. Вансилов (1741—1796), Г. В. Козицький (1724—1775), Я. Я. Костенський (1738—1772), М. М. Мотоніс (невід.— 1787), В. Г. Рубан (1739—1795), Л. І. Січкарьов (1741—1803), а також представники інших навчальних закладів — колегій, які були створені в Харкові, Переяславі, Чернігові. З дозволу офіційної влади було створено «Собраніє, старающееся о переводе иностранных книг» (1768— 1793 рр.), члени якого переклали й видали понад сто наукових праць представників Західної просвіти, серед яких твори Ш. Л. Монтеск’є, Вольтера, Д. Дідро та інших.

Поширенню прогресивних філософсько-правових теорій мис­лителів Заходу сприяли також учені, які працювали в навчальних закладах України. Серед них, зокрема, німецький професор- правник Йоган Бабтист Шад (1758—1834), відомий своїми нау­ковими працями «Природне право», «Поворот свободи в Європі», який вів викладацьку і наукову діяльність у Харківському універ­ситеті.

Прогресивні вчення мислителів Заходу, а також політичні процеси в країнах Європи сприяли активізації розвитку вітчизня­них концепцій державності правового характеру. Утім грунтовне дослідження філософсько-правової спадщини періоду українсь­кої Просвіти (і пізнішого часу) дає підстави дійти висновку, що вона була позбавлена апологетики модним на Заході філософсь­ко-правовим і політичним вченням. У творчості вітчизняних ми­слителів відчутним є критичне переосмислення надбань світової теоретичної думки, а наукові і прогностичні компоненти їхніх учень щодо перспектив модернізації суспільства і держави буду­вались з урахуванням особливостей та тенденцій розвитку суспі­льних відносин, що існували в позбавленій державності Україні. Зокрема, сучасник Г. Сковороди Ковельський Яків Павлович (бл. 1728—1793) полемізуючи з Ж. Ж. Pycco (хоч і визнавав його «високопарним орлом, що перевершив всіх філософів, що були до нього»), зазначав, що причиною суспільних негараздів с не науки і мистецтво і не перехід людства від природного до полі­тичного стану, як той стверджував, а зловживання, порушення рівноваги загального та індивідуальних інтересів та закріплення такого стану в законах, що призвело до соціальної нерівності, за­лежності одних людей від інших. Людина, зазначав він, повинна залежати лише від одного уряду та законів.

Поділяючи природно-правові погляди просвітників Заходу та визнаючи їх теорію суспільного договору, Ковельський заперечу­вав кріпацтво як засіб обмеження свободи людини та її експлуа­тації, вважав їх суттєвими вадами суспільства. Учений стверджу­вав, що людина є частиною природи і вона повинна підкорятись її законам, а всі люди є вільними і рівними, всі мають однакові природні права. У разі порушення цих прав люди можуть «захи­щатись силою від шкоди», що їм завдається.

Соціальним ідеалом мислителя було суспільство, яке скерову­ється освіченою владою і в якому немає «великих відмінностей у станах». У ньому повинна забезпечуватись рівність усіх перед законом, мають бути створені умови, за яких виключались би утиски одних людей іншими.

Суспільному ідеалу Я. П. Ковельського, поряд із правовим, був притаманний і соціальний аспект. Усі члени суспільства, на думку мислителя, повинні бути задіяними у вирішенні загально­суспільних справ, мають виконувати корисну для потреб суспіль­ства роботу. У такому суспільстві робочий день має бути скоро­чений до восьми годин, створена можливість для розвитку науки і мистецтв, які повинні стати надбанням усього народу.

Державу, як і право, мислитель вважав результатом суспіль­ного договору, який повинен забезпечувати природні права лю­дини. У випадку незабезпечення державою природних прав люди можуть розірвати суспільний договір. Розмірковуючи про роль позитивного законодавства, Я. П. Ковельський викладав ідею щодо необхідності його вдосконалення, що, своєю чергою, стало б умовою вдосконалення суспільного життя. Мислитель зазначав, що закони держави повинні бути справедливими, відповідати вимогам природного права. Закладені природою в людину закони її життєдіяльності повинні бути тією основою, на якій мають ґрунтуватися закони суспільства. Справедливими можуть бути тільки ті закони, які підтверджують природні права людини, а якщо цього не відбувається, то вони не можуть уважатися спра­ведливими.

До плеяди українських просвітників, наукова та громадська діяльність яких сприяла утвердженню у суспільній свідомості ідей державності правового характеру, належали також драма­тург і поет Василь Васильович Капніст (1758—1823), засновник Харківського університету (1805) Василь Назарович Каразін (1773—1842), філософ Петро Дмитрович Подій (1764—1829).

Син українського поміщика В. В. Капніст підтримував зв’язки з декабристами, у своєму творі «Ода на рабство» піддав критий, суспільний устрій тогочасного суспільства та кріпацьке закаба­ления людини. Виступив за модернізацію суспільства і держав­ного устрою за допомогою поступових реформ, удосконалення влади запровадженням принципу «освіченої монархії.» У згада­ній праці В. В. Капніст апелював до цариці з приводу необхідно­сті проведення суспільних змін.

Автором ранніх ліберальних проектів перебудови суспільного і державного ладу та системи господарювання був В. Н. Каразін, хоч і виступав проти революційного радикалізму. Обстоюючи таку позицію, він не сприймав якобінської диктатури, яка була запроваджена у Франції та існувала протягом року (з червня 1793 до липня 1794 р.), розглядав її як результат невігластва і сваволі знизу. Як і більшість інших просвітників того часу, мислитель сповідував ідею «освіченої монархії», розглядав її умовою вдос­коналення суспільної та правової систем.

З цього приводу в «Пояснювальній записці» міністру внутрі­шніх справ В. П. Кочубею 13 травня 1820 р. вчений зазначав, що государі повинні бути неупередженими під час виконання своїх функцій і «жити лише в житті мільйонів істот розумних». Тому всі суспільні та державні зміни повинні відбуватись, за вченням В. Н. Каразіна, у межах монархічної форми правління. Його суспі­льним ідеалом була монархія, суспільне життя в якій ґрунтується на обов’язкових до виконання законах, котрі гарантують і забезпечу­ють право кожного «насолоджуватись життям». Створити такі «не­порушні закони» повинен цар. Він також мусить утворити установу, яка б контролювала виконання законів у державі. Одночасно в процесі правової реформи повинно відбуватися законодавче врів­новаження влади монарха, надлишок якої йому слід передати блюстителям контрольної («корінної») установи.

Проте погляди В. Н. Каразіна щодо модернізації суспільства були вражені сумнівом стосовно надання широкої свободи всім верствам населення. Він уважав, що вільність увіковічить неві­гластво. Визнаючи неприродність кріпацтва, учений разом з тим робив спробу віднайти механізм врівноваження відносин помі­щиків і кріпаків. Вирішити це питання він пропонував способом підвищення загальнокультурного рівня поміщиків, зробити дво­рян носіями культури та наставниками селян. Ці ідеї В. H. Ka- разін намагався втілити в життя у своїх володіннях, створивши селянське самоврядування з органом управління — думою, від­крив школу для селянських дітей та запровадив інші нововведен­ня, що послаблювали тиск на кріпаків.

Надзвичайно важливе значення для утвердження в суспільній свідомості ідеї правової держави, а також наукового її обґрунту­вання мала діяльність ученого-філософа П. Д. Лодія. Найбільш системно його філософсько-правове вчення щодо вдосконалення життєдіяльності суспільства викладено в творі «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение в естественном вы­сшем государственном праве», яка вийшла друком 1828 року.

П. Лодій першим з-поміж інших науковців познайомився з творами Канта [8], симпатизував поглядам X. Вольфа, сприяв поширенню їхніх філософських поглядів в Україні та Росії. Ве­лику увагу вчений приділяв з’ясуванню сутності права і закону, їхній відмінності і взаємозв’язку, ролі в модернізації суспільства та його інститутів. У згаданій праці пропагував ідею законності, впорядкування суспільного життя і здійснення судочинства згід­но з законами [9]. Законодавчо повинна гарантуватись і забезпе­чуватись громадянська свобода, «самовільне визначення самого себе в діянні». Людина повинна бути незалежною від влади у здійсненні таких дій, які спрямовані на досягнення обраної нею мети і приватного блага, але ці дії не повинні суперечити меті держави [10]. Тобто право має забезпечувати можливість вільної конкуренції приватних інтересів.

Суспільним ідеалом ученого була законодавчо обмежена мо­нархія. Сила не сприймалася П. Д. Лодієм як засіб для вдоско­налення суспільного устрою. Умовою позитивних перетворень соціуму може бути лише справедливий закон. Своєрідну мора­льно-правову концепцію з релігійним відтінком розробив про­фесор Київської духовної академії, а відтак Московського уні­верситету Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874), лекції якого слухав російський філософ Володимир Сергійович Co- ловйов (1853—1900), відомий своєю фундаментальною працею «Право і моральність».

Одним з перших в історії української філософсько-правової думки П. Д. Юркевич зробив спробу наукового осмислення сут­ності громадянського суспільства та особливостей соціальних зв’язків. У праці «Мир з ближніми, як умова християнського співжиття» вчений з’ясовував співвідношення індивіда та суспі­льства, роль соціальних норм у регулюванні відносин між людьми.

Людська спільність ставиться мислителем на перше місце. Він стверджував, що історія людського роду починається історією ко­лективу. З’являючись на світ, людина не виділяє себе з колективу, а її моральність є моральністю племені, роду. Вона оцінює себе відповідно до того, як вона оцінює ціле, переносячи на себе вади і досконалості спільноти. Метою первісної людини є загальне добро спільноти, до якої вона входить. Лише пізніше в її свідомості по­чинається виділення особистого інтересу із загального. Зв’язки людини з часом поширюються, виходять за межі племені і роду, вона зв’язує себе зі світом, що поширюється за межі громади.

Паралельно з розвитком зв’язків людини формується її мора­льність Моральний розвиток здійснюється виходячи з рухів сер­ця, яке волає всюди бачити добро і щастя, а також інших з таки­ми само намірами і бажаннями. Людина починає визнавати право речей як таких, право живих істот на життя, опікується їх долею. Моральні вимоги справедливості та любові і є тим важливим ре­гулятором відносин у суспільстві, за допомогою яких установлю­ється мир та злагода між людьми.

Основним джерелом любові, моральності і справедливості є «правдива і тепла релігійність». Усі вчинки, уся поведінка людей, зазначав П. Д. Юркевич, мають керуватись вірою, що Icyc Христос покликав весь людський рід до єдності під одним Богом. Кожен повинен вбачати в іншому свого ближнього, знайомого, рідного, брата. «Незгоди і сутички між людьми, невідхильні в житті, не згасять в ньому правди й любові, які є загальні і загальнозначні підстави для встановлення між людьми миру і братської спіль­ності».

Під впливом ідеології просвітництва в кінці XVIII — першій половині XIX ст. в Україні виникли громадські об’єднання, які опікувались проблематикою вдосконалення державно-правових інститутів і суспільного устрою. їх засновниками і членами були представники найбільш освічених верств тогочасного суспільст­ва: вчені, офіцери, суспільні діячі, письменники.

Зростаюча криза офіційної самодержавно-кріпосницької ідео­логії породжувала опозицію з боку дворянства, виразником якої став масонський рух. Світоглядні настанови учасників масон­ських лож поєднували релігійний містицизм з ідеями західно­європейських містиків Я. Бьоме, Е. Сведенборга, Й. Масона, Л.-К. Сен-Мартена та інших. Свій суспільний ідеал представники цього руху вбачали в «моральній рівності», яка поєднувалася з визнанням соціальної та класової нерівності. Хоча діяльність масонів була суперечливою, але слід погодитися з поглядом, що масонство певною мірою справило позитивний вплив на поши­рення в Україні теорій суспільної модернізації, що були розроб­лені західноєвропейськими мислителями [11], було своєрідним виявом світоглядно-ідейного дисидентства, сприяло об’єктиві­зації осмислення сутності суспільних відносин, визнанню недос­коналості державного ладу та необхідності його зміни.

Перша масонська ложа виникла в Києві в 1784 р., а пізніше вони з’явились у Харкові, Одесі, Житомирі, Полтаві та інших мі­стах. їхніми членами були представники дворянської аристокра­тії, різночинної інтелігенції, офіцери. Серед них — предводитель дворянства Київської губернії Ф. Олізар, одеський генерал- губернатор О. Ф. Ланжерон, вихованці Київської духовної акаде­мії І. С. Гамалея, І. Р. Мартос та інші.

Масони констатували негаразди та суперечності соціального життя, визнавали їх причинами протистояння в суспільстві, під­давали критиці окремі вияви несправедливості та релігійної не­терпимості, пропагували ідеї про утворення всесвітнього братер­ства людей завдяки їх об’єднанню в релігійному союзі [12]. Умо­вою створення такого союзу повинно стати духовне вдоскона­лення людей, досягти якого допоможе всесвітня таємна організація.

Розмірковуючи над питаннями вдосконалення суспільного устрою, масони не вважали ефективними і виправданими такі за­соби, як просвітницька діяльність і революційна зміна форми правління та державного устрою. За допомогою них не можна встановиті істинну рівність. Більше того, вона не може бути встановлена в громадянському суспільстві, яке апріорі є і зали­шається нерівним у соціальному плані, вона є лише в сфері мора­льності. З іншого боку, моральна рівність не вимагає встановлен­ня громадянської рівності (класової, майнової тощо).

Люди є рівними лише за народженням і смертю, в усьому іншо­му їх нерівність є природною, вони повинні сприймати своє життя таким, як воно є, і всебічно сприяти «загальному благу і щастю» [13]. Умовою забезпечення стабільності і порядку в суспільстві масони вважали суворе додержання закону та концентрацію вла­ди в руках монарха.

Виправлення моральності, поширення доброчинності і благо­честя у поєднанні із суворим виконанням чинних законів і вірно­сті імператорові, забезпечать підвищення добробуту людей і за­гального щастя, стверджувалось в «Уложенні» масонської ложі, очолюваної лікарем Обухівської лікарні Г. Еллізеном.

Систему поглядів масонів щодо морального вдосконалення, утвердження рівності, добра і справедливості в суспільстві поді­ляв Пестель Павло Іванович (1793—1826). У чині прапорщика лейб-гвардії Литовського полку Пажеського корпусу він відвіду­вав на початку 1812 р. масонські ложі. З 1816 р. Пестель був чле­ном таємного «Союзу порятунку» в Петербурзі, а пізніше, з 1821 р., у чині полковника входив до складу і керував Південним товариством у м. Тульчині Подільської губернії. У роботі цього товариства брали участь С. І. Муравйов-Апостол (1786—1826), М. П. Бестужев-Рюмін (1803—1826), А. В. Поджіо (1798—1871) та інші.

Усі соціально-політичні проблеми членами цієї таємної орга­нізації розглядалися крізь призму права. Суспільні та державні перетворення вважалися можливими тільки в разі зміни правової системи. У проектах конституційних перетворень закладалась ідея верховенства права, рівності всіх перед законом, пропонува­лося запровадити гласне судочинство й суд присяжних, свободу совісті, слова й друку; створити умови для свободи господарської діяльності.

1825 року на пропозицію П. І. Пестеля до Південного товарис­тва приєдналась інша таємна організація, що діяла з 1823 р. в м. Новоград-Волинському, — Товариство об’єднаних слов’ян, до якого входили брати П. І. Борисов (1800—1854) та А. І. Бори­сов (1798—1854), І. І. Горбачевський (1800—1869), Ю. К. Люб­лінський (1798—1873), П. Ф. Громницький (1803—1851) та інші. Члени цього товариства сповідували ідеї вдосконалення суспіль­ства на засадах справедливості, федерального об’єднання всіх слов’янських народів та державного суверенітету, які пізніше бу­ли розвинуті в програмах Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 рр.), а також філософсько-правових і політичних по­глядах його членів.

Аналіз суспільних і, зокрема, державно-правових явищ кири- ло-мефодіївці здійснювали з позицій, близьких до лібералізму. Християнська демократична федеративна республіка, в якій за­безпечується соціальна злагода, визнаються і гарантуються права людини, була суспільним ідеалом одного з передвісників лібера­лізму в Україні, члена Кирило-Мефодіївського товариства Мико­ли Костомарова (1817—1885), «думками якого певний час жила українська наука» [14]. У працях «Дві руські народності», «Кни­ги буття українського народу», «Думки про федеративний прин­цип у старій Русі» та інших він висловив критичне ставлення до самодержавства, пропонував скасувати кріпосне право, встано­вити юридичну рівність, не застосовувати смертної кари. Необ­хідною умовою оновлення державного устрою він вважав розв’язання низки соціальних проблем: забезпечення свободи го­сподарської діяльності, свободи совісті, поліпшення освіти наро­ду. Його програма передбачала побудову слов’янської федерації християнських республік, поширення християнського суспільно­го ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами християн­ського заповіту.

Християнське слов’янське об’єднання мало складатися з не­залежних республік, побудованих на демократичних засадах, на чолі з президентом, який репрезентує виконавчу владу, і сей­мом— законодавчим органом. В автономних республіках мали бути однакові основні закони, однакова грошова система, коор­диновані зносини з іншими державами а також спільне військо. Програмою передбачалось утворення спільних керівних органів слов’янської федерації, обрання президента і конгресу на чоти­рирічний термін. Складовою частиною такого союзу мала бути Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв’язки з іншими республіками на принципах християнської моралі.

Спробу систематизації ідей правової держави здійснив член Кирило-Мефодіївського товариства Георгій Андрузький (1827— невід.) у «Начерках конституції республіки», що були вилучені в нього під час обшуку в березні 1850 р. Спочатку Г. Андрузький був прибічником обмеженої монархії, а потім дійшов висновку про необхідність її заміни. У проекті конституції основою суспіль­ного життя ним визначалася громада. Держава мала об’єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор’ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бесса- рабію з Молдовою, Сербію, Болгарію, Дон).

Кожен штат поділявся на області, області — на округи, а округи — на громади, що складалися з сімейств. Управління в громадах мало забезпечувати виконання трьох функцій: розпо­рядчої, виконавчої і судової. На чолі управи мав стояти голова, а вона б складалась із більшості верств населення: з трьох- чотирьох старшин, десяти депутатів від громади, священнослу­жителя, кількох писарів, а також одного місцевого жителя з гім­назичною освітою. Управа мала вирішувати всі питання місцево­го значення демократично, через голосування, карати за пору­шення закону (оголошувати догану, накладати штраф, піддавати ув’язненню в тюрмі на строк від одного до семи днів).

На рівні округу мала діяти окружна палата за такими самими принципами, як і управа в громаді. Депутатів до її складу пропо­нувалось обирати на два роки. Виконавчою та розпорядчою вла­дою на цьому рівні мало бути окружне правління в складі окруж­ного начальника, його заступника і трьох радників. На цьому рівні мали діяти поліція та совісний суд, який би складався з суд­ді (депутат від палати) і депутатів від думи. Дума мала обиратися на один рік з купців і ремісників.

На рівні області проектом Г. Андрузького передбачалися об­ласна палата, обласне управління, поліція, магістрат, а також ін­ституції соціального напрямку (опікунська рада, навчальні закла­ди, будівельно-шляхове управління тощо).

У складниках держави — штатах — законодавчою владою мав бути сенат, виконавчу владу очолював би президент, при якому був би цензурний комітет. До гілки виконавчої влади мали входити комітети внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фі­нансовий та наглядовий. Штати повинні були мати вищі навча­льні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий заклад виховання. Усі штати мала об’єднувати державна надбудова, що складалася з Законодавчих зборів та Державної ради, куди входили президент республіки, міністри, прокурор, а також президенти штатів. На цьому рівні мали діяти міністерства фінансів і промисловості, військово- морське, а також міністерство юстиції, чого не було на рівні шта­тів. Міжнародні відносини здійснювалися б тільки на рівні дер­жави, тут передбачалося міністерство закордонних справ. Крім означених органів виконавчої влади проект передбачав міністер­ство внутрішніх справ, тюремний комітет, посаду державного прокурора. Як і в автономних штатах, у державі мав діяти нагля­довий комітет.

Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства щодо перспектив модернізації держави та її інститутів мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його ін­тереси — єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важ­ливим для усвідомлення основних принципів демократії.

У контексті досліджуваної проблеми особливе забарвлення мали суспільно-політичні погляди члена цього товариства Пан­телеймона Куліша (1819—1897), котрий, як зазначав Д. Чижевсь- кий, «еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігій­ного світогляду — до культу миротворниці науки, від право­слав’я до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства». Проте, незважаючи на це, в його творчості головною завжди була ідея України. Пошуки цієї провідної ідеї, «лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основною темою «хитань» Куліша» [15].

Соціальну дійсність П. Куліш поділяв на дві сфери «... в за­лежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже, святе і «негідь» [16]. Цей принцип мислитель поклав в основу з’ясування про­блеми сутності людини, яку вважав такою, що складається з «внутрішнього» («серця») і «зовнішнього». Постаючи компоне­нтами одного цілого — душі, «серце» і «зовнішнє» завжди пе­ребувають у суперечності стосовно одне до одного. Якщо пере­магає «внутрішнє» — людина перебуває в постійному духов­ному зв’язку з батьківщиною, а якщо «зовнішнє» — людина за­буває про рідний край.

Так само світ, суспільство та історія, на думку П. Куліша, та­кож об’єднують у собі «внутрішнє» і «зовнішнє». На «внутріш­ньому» («серці») формується ідея України, а «зовнішнє» повинно бути відкинуте як шкідливе.

Ідея України повинна базуватись на культурі, історичному над­банні народу. Оскільки «із серця» і «через серце» озиваються до людей історія, крізь сучасність говорить до них минуле. Скільки у нас добра на Вкраїні, писав П. Куліш, і ніхто тому добру ціни не знає, «бо закидана рідна сторона всякою негіддю. Задля відро­дження культури слід відкинути все «зовнішнє», штучне, і перш за все накинуту народу штучну мову, повернутись до «староруської» мови, яка є «передвічним скарбом» народного «серця».

Щоправда, після арешту і вислання за участь у Кирило- Мефодіївському товаристві та каяття перед офіційною владою П. Куліш перебував на державній службі, був російським уря­довцем у Польщі, після чого видав праці «История возникнове­ния Руси», «Козаки в отношении к обществу и государству» та інші твори, в яких не було аспектів правової держави. Спи­раючись на польські джерела, він піддав критиці козаччину і гайдамаччину, називав їх деструктивними рухами, які були по­збавлені державотворчих ідеалів, стверджував, що українці не­здатні до самостійного державного устрою, та схвалював факт приєднання України до Росії. Свої погляди щодо нездатності українців побудувати незалежну державу П. Куліш обгрунтову­вав тим, що ні в минулому, ні в сучасному йому суспільстві не було соціальної страти, яка була б здатною здійснити полі­тичні й організаційні заходи щодо побудови власної незалежної держави.

Перспективним напрямом розвитку суспільства мислитель вважав створення системи національних культурних цінностей.

Оцінюючи творчий внесок П. Куліша в розвиток філософсько- правової і політичної думки України, І. Я. Франко зазначав, що він був рушієм українського впливу в Галичині, людиною «вели­кої спосібности, великої праці і заслуги, та не тверда власне в то­му, чого найбільше треба було для галичан в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки спо­нукали його забувати про живих людей і їх живі потреби. Докт­ринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбст­вом...» [17].

Друга половина XIX ст. ознаменувалась дальшим утверджен­ням в суспільній думці України ліберальних тенденцій: вимог економічної свободи, обмеження втручання держави в економіку і соціальну сферу; розвитку демократії та основної її форми — парламентаризму; створення системи гарантій та забезпечення прав і свобод особистості; створення механізмів забезпечення національного суверенітету, верховенства права.

Становленню лібералізму сприяли ідеологічні, політичні, еко­номічні та соціальні чинники. Перш за все це поширення лібера­льних ідей, що утвердились у суспільній свідомості західних су­спільств; інтенсивний розвиток економіки, загострення соціаль­них суперечностей; поширення робітничого руху і пролетариза- ція селянства у зв’язку зі скасуванням кріпосництва, а також фо­рмуванням буржуазного суспільства.

З другої половини XIX ст. інтенсифікація виробничих і обмін­них процесів почалась на українських землях, що входили до складу імперії Габсбургів, а в 1860—1880 рр. було проведено аг­рарну, судову і військову реформи, що сприяло промисловому перевороту в Російській імперії [18], вплив якої поширювався на 80 % українських земель [19].

Становленню лібералізму сприяли також розширення комуні­кативних зв’язків, безпосереднє ознайомлення вчених, громадсь­ких і політичних діячів з науковими теоріями, практикою держав­ного будівництва та соціальними процесами в країнах Західної Європи, налагодження співпраці між представниками української громади і культури, що жили в підросійській території України та Галичині.

Ліберальні ідеї Заходу давали відповідь на питання про перс­пективи дальшої модернізації суспільства, сприяли занепаду в підросійській частині України системи народницьких поглядів, стали ідейною основою формування прогресивного соціально- політичного руху на українських землях.

Утім, на відміну від західного лібералізму, який спирався на середній клас — основну соціальну силу, що стимулювала фор­мування багатьох інститутів громадянського суспільства, вираз­ником і генератором ліберальних ідей правової держави в Украї­ні стали представники творчої та наукової інтелігенції. Незва­жаючи на консервативні тенденції в підросійській Україні, су­против ліберальним ідеям з боку офіційної влади, а також не- сприйняття ідеології лібералізму окремими верствами населення, які вважали його чужим, він поступово утверджувався в україн­ському суспільстві і сприяв становленню політичного плюраліз­му, формуванню різних соціально-політичних рухів: соціал- демократії, консерватизму, націоналізму, марксизму, в ідеологіях яких ідея правової держави зазнала дальшої трансформації — від її подальшого розвитку в теоріях соціальної правової держави як більш досконалої форми політичної організації суспільства до її заперечення.

Водночас слід наголосити, що, на відміну від ліберальної ідео­логії Заходу, яка була спрямована на формування особливого типу політико-правової культури, головним аспектом котрої був індивідуалізм, вітчизняний лібералізм, виокремлюючи людину як основний суб’єкт в системі суспільних відносин і визнаючи її найвищою соціальної цінністю, обстоював ідею громадівства.

Самоврядність громади в межах повноважень, установлених демократичним законом ідеологами українського лібералізму, вважалась провідним чинником втілення суспільного ідеалу пра­вового характеру в соціальну практику.

Принципи демократії, гуманізму, верховенства права, визна­чення людини найвищою соціальною цінністю, визнання необхід­ності врівноваження відносин держави і суспільства на засадах правового закону, забезпечення прав і свобод людини, що були основними ідеями лібералізму, дістали дальшого розвитку в дер­жавно-правових концепціях соціал-демократичного спрямування.

Фундатори української соціал-демократії у своїх філософсько- правових і політичних концепціях пропонували шляхи соціаль­ного примирення різних соціальних страт суспільства, механізми усунення соціальних суперечностей і чинників загроз соціальній безпеці, а підґрунтям і умовою вдосконалення суспільного й державного ладу вважали поступові реформи соціальної, еконо­мічної і політичної сфер. Особливістю вітчизняних теоретичних концепцій соціальної правової держави були два взаємозв’язані компоненти: соціалізація правової держави і здобуття національ­ного суверенітету.

З творчості В. Б. Антоновича, М. П. Драгоманова, І. Я. Франка, С. А. Подолинського, М. І. Павлика, О. С. Терлецького у філософ­сько-правовій і політичній думці України починається досліджен­ня сутності та тенденцій дальшої трансформації правової держави у взаємозв'язку з громадянським суспільством, його самоврядних інститутів, обґрунтування ідеї визначення меж втручання держави у справи суспільства, визначення конкретних функцій держави і побудови механізмів забезпечення прав людини.

Умовою і визначальним чинником модернізації суспільства і держави є демократія, — стверджував професор Київського уні­верситету Володимир Бонафатієвич Антонович (1834—1908), ко­трий. як і багато його сучасників, став на позиції лібералізму піс­ля розчарування у романтичному народництві, ідеї якого обстоював у студентські роки як провідник групи польських українофілів, знаної під назвою «хлопоманів».

З державно-правового вчення В. Б. Антоновича розпочалася трансформація вітчизняного лібералізму в бік соціальної демо­кратії, з’ясування перспектив розвитку держави і громадянського суспільства як взаємозв'язаних і взаємообумовлених феноменів. У своїх наукових працях він проводив думку, що український іс­торичний процес від часів Київської Русі є безперервним і ціліс­ним. Провідним в історії розвитку України був громадівський принцип, який увібрав ідеї «широкодіапазонної демократії за ак­тивної участі народу, рівних політичних прав і рівності соціаль­них статусів» [20].

В історії розвитку інших слов’янських народів провідними були інші принципи. У поляків, зокрема, це — принцип аристок­ратизму, який веде до боротьби між різними суспільними стра­тами; у росіян— принцип авторитету державної влади, який сприяв зміцненню і централізації влади царя.

При цьому громадівський принцип, — зазначав учений, — мав місце фактично в усіх сферах суспільного життя. У сфері по- літико-владних відносин він виявлявся у формі віче; у релігійній сфері — в обранні духовенства; в сільських громадах — у формі зборів. Практичне втілення згаданий принцип дістав у часи ко­заччини.

Демократичні форми самоврядування, за вченням В. Анто­новича, зберігались в Україні навіть за часів татаро-монголь- ського нашестя, а також у Литовсько-Польську добу і пізніші ча­сі — до введення Магдебурзького права. Демократичний прин­цип був притаманний українському народові і в інші часи. Зок­рема, боротьбу між українськими козаками і польською шляхтою вчений розглядав як боротьбу за обстоювання громадського (демократичного) і аристократичного (індивідуалістичного) прин­ципів.

Проте громадівські принципи не були запроваджені в соціаль­ну практику після перемоги у війні з поляками не з вини Б. Хме­льницького, а у зв’язку з браком високого рівня культури в наро­ду, його неготовністю до політичного життя, відсутністю чітких уявлень про бажаний суспільний ідеал. Браком високого рівня культури пояснював учений руйнацію гетьманської держави, яка настала у зв'язку з перемогою особистого егоїзму козацької ста­ршини над інтересами громади.

Держава, на відміну від зазначених демократичних інститутів суспільства, за теорією В. Антоновича, має відігравати позитивну роль у суспільстві. Перш за все вона має бути «справедливою», гарантувати рівні права для всіх громадян. Її влада має розгляда­тись через призму наявності або браку справедливого і неупере- дженого ставлення до громадян, незважаючи на їхній майновий, національний чи соціальний стан.

Держава є однією з вищих форм народного життя і повинна базуватись на культурі і підтримуватись нею. Державі мають бу­ти притаманні соціальні функції, вона повинна опікуватись про­блемами культури. Західні держави, на думку вченого, були ін­ституціями, які одночасно забезпечували матеріальні і моральні цінності суспільства, його добробут і свободи людей.

Трансформація суспільства і держави до більш досконалих їх форм, за концепцією Михайла Драгоманова (1841—1895), мож­лива у взаємозв’язку з удосконаленням права, за умови зв’яза­ності держави правом. Держава і право, за його концепцією, є за­кономірними явищами, які виникають у процесі розвитку суспі­льства. Проте вони не є сталими. Усі правові та політичні інсти­тути, а також правовий порядок з часу свого виникнення зазнають постійних змін. Причому їх виникнення — це природ­ній історичний процес, який ніхто не може зупинити.

Державно-правові установи формуються не зненацька, а зако­номірно, протягом тривалого часу. Водночас М. Драгоманов ви­знавав, що є чинники, які можуть прискорити або вповільнити цей процес, але вони не є визначальними. Найбільш суттєвим чинником, що сприяв виникненню держави і права, мислитель вважав розвиток людського розуму, який викликав зміну погля­дів на порядки в додержавну епоху, а також ускладнення суспі­льних відносин та виникнення об'єднань людей (сім'ї, роду, пле­мені та інших колективів). Одночасно виникнення держави і пра­ва стимулювалось культурними, економічними, соціальними і політичними факторами.

Держава і закони, на думку мислителя, приходять на зміну племінно-родовій колективності та індивідуальній сім’ї в резуль­таті прогресу суспільства. При цьому головним стимулом соціа­льного поступу мислитель називав економічний прогрес.

Ідея про прогрес, зазначав М. Драгоманов, не тільки розбила ідеалізацію минулого і надала можливість спокійніше оцінювати сучасність, але й змусила дослідників історії розвитку народу і людства вникати у внутрішні причини історичних явищ і змін: культурних, економічних, соціальних, політичних — і послабила в такий спосіб поняття про випадковість в історії або приписування особистостям більшого значення, ніж вони мали насправді.

Процес формування і розвитку держав у різних народів, на думку М. Драгоманова, був подібним. Як правило, в общинно- племінних умовах виникали інститути світської влади, формува­лась духовна аристократія, монархія. Різниця в будові і функціо­нуванні держав виникає в результаті географічних та інших від­мінностей на стадіях дальшого розвитку. Сутністю держави має бути служіння народу, усім його верствам. Насилля та експлуа­тація, які мали місце в Росії й інших країнах, повинні бути ви­ключеними.

У державі мають гарантуватись конституцією і реально забез­печуватись права і свободи народу. Важливим у цьому плані ми­слитель уважав буржуазний конституціоналізм і законність. З цього приводу в «Передньому слові до “Громади”» він зазна­чав, що слід добитись знищення свавілля царя та його чиновни­ків, замінивши виборним урядом, а відтак— виключно вибор­ною гетьманщиною або республікою.

Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загальної волі народу, волю більшості. Причому така воля може не збігати­ся з інтересами окремих осіб і груп людей. Закони мають устано­влювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавіл­ля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Усі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди повинні бути рівними перед законом. Однією з умов удосконалення суспільного і державного ладу має бути демокра­тизація права, створення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи. Права і свободи людини і грома­дянина не можуть бути відмінені або скасовані ані посадовцями, ані постановами, ані законами. Вони повинні захищатись у судо­вому порядку.

Важливим джерелом права М. Драгоманов уважав звичай. З цього приводу він зазначав, що вивчення звичаєвого права дає можливість побачити його зв’язки з загальною еволюцією суспі­льства і правовою свідомістю народу. Звичаєве право в ученні мислителя постає як система юридичних звичаїв, загальнообо­в’язкових правил поведінки, продукт правової свідомості. Воно відіграє важливу роль у формуванні принципів писаного права і правотворчості.

М. Драгоманов створив концепцію суспільства, що грунтуєть­ся на ідеї асоціації гармонійно розвинених особливостей. Реалі­зація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з макси­мальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей.

М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворен­ня Російської імперії на децентралізовану федеративну державу, засновану на праві. Він започаткував філософію компромісу і консенсусу, був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на заса­дах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і гро­мадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква, згідно з проектом, відокремлю­валася від держави. На сторожі прав і свобод мав стояти суд. Усі громадяни, які досягли 2!-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25 років вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.

У концепції правової держави М. Драгоманова передбачалося запровадження принципу поділу влади. Законодавча влада мала належати двом думам — державній і союзній. Зміни в основні за­кони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. При цьому навіть монархічна форма правління не викликала побоювань у мислите­ля, оскільки вона мала бути поставлена в жорсткі рамки права і законності. Тому главою держави міг бути імператор з успадко­ваною владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

Разом з державною ланкою влади на місцевому рівні передба­чалося самоврядування: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоврядування чинили сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, во­лостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи.

До функцій обласних дум та їхніх управ мало бути віднесено вирішення місцевих соціальних проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти, а також інші соціальні питання. Зносини місцевих органів самоврядуван­ня з загальносоюзними, зокрема з міністрами, мали регулюватися законодавством, а суперечності між ними— розглядатися Вер­ховним судом.

До третьої гілки влади — судової — крім Верховного суду (сенату) мали входити судові палати обласних, повітових і місь­ких дум, а статус суддів визначатися законом. Членів Верховного суду пропонувалось призначати довічно главою держави. їм на­лежало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах. На обох рівнях мали діяти силові структури. На загаль­носоюзному рівні — невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.

З концепції правової держави М. Драгоманова у філософсько- правовій і політичнійjχyM∏i України почалось чітке виділення її соціального аспекта. Його основою є імператив соціальної спра­ведливості. Згідно з цим національне визволення він розглядав у взаємозв’язку із соціальним, а свій вклад як ученого і громад­ського діяча вбачав, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «у рішу­чому пов’язанні української визвольної програми з сучасними західними демократично-ліберальними та соціалістичними руха­ми, не нехтуючи притому з українських традицій...тим, що згід­но з духом європейського прогресу» [21].

Дві лояльності — національну («служіння інтересам свого на­роду») та соціалістичну («вірність загальнолюдським, поступо­вим, гуманним ідеям») обстоював у своєму вченні про правову державу, яка забезпечує соціальну рівність і справедливість у су­спільстві, Іван Якович Франко (1856—1916). З виникненням при­ватної власності, стверджував він, виникає і держава з притаман­ними їй апаратами управління і примусу. Філософ був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мі­рою і кримінальне, базуються на наявному соціальному устрої.

I. Франко був категоричним противником необмеженої мона­рхії, називав її царством тиранів і кровопивців — багатіїв, тюр­мою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад — монархію, де не тільки справи, а й думки та прагнення кожної людини при­гноблюються «машиною темного царства». Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій су­спільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної рево­люції, під якою він розумів низку модернізаційних чинників: культурних, наукових і політичних, які змінюють усі засади й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відбивали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття «право» і «закон» він розглядав як генетично пов'язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно- правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціально спрямо­ваним на захист інтересів приватних власників. Право, — писав із цього приводу І. Франко, — це тільки щит, яким прикривається безправ’я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що прого­лошені законами. Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості (правності), бо в її практиці були арешти, обшуки та інші дії слідства без сан­кції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.

Суспільним ідеалом І. Я. Франка була соціалістична держава. Проте в його уяві поняття соціалізму не збігалося з поняттям за­сновників цього державно-правового вчення. Зокрема, у статті «З історії робітничого руху в Австрії» він писав, що Марксова докт­рина, «в якій, незважаючи на її мниму свободолюбність, у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських». Запропонована Марксом «програ­ма державного соціалізму аж надто пахне державним деспотиз­мом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових револю­цій» [22].

З кінця XIX ст. в деяких теоріях соціально-правової держави в Україні стає дедалі більш відчутним вплив марксизму. Одними з перших популяризаторів марксизму в Україні були професор Київського університету Микола Іванович Зібер (1844—1888) та Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891), які особисто знали К. Маркса і Ф. Енгельса [23]. З цього часу в зазначених те­оріях почав утведжуватись так званий український дуалізм: з од­ного боку, це пропагування національної ідеї, виборювання інте­ресів свого народу; з другого— визнання соціалістичної ідеї як перспективи й умови модернізації суспільства і держави, втілен­ня в практику загальнолюдських гуманістичних цінностей. З цьо­го приводу в російській офіційній пресі зазначалось, що предста­вники українського ліберального напряму в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка), а в другій— «Капітал» К. Маркса [24].

Удосконалення держави і права, «вирівнювання» соціальних нерівностей та усунення їх першопричин були основними про­блемами, якими опікувався у своєму вченні С. А. Подолинський, світогляд якого зазнав трансформації від народництва в бік ради­кального соціал-демократизму з відтінком утопічного соціалізму. Він стверджував, що сучасна йому держава виходить за межі права і справедливості, вона використовується для забезпечення приватної власності та наявної в суспільстві нерівності. У класо­вому суспільстві свобода людини пригнічувалась, обмежувалась опозиція.

Як і засновники марксизму, він переконував, що закріплення встановленого порядку в державі, права приватної власності та соціальної нерівності здійснювалось за допомогою законодавст­ва. Закріплення приватної власності на землю, на думку C. А. По- долинського, є законодавчим закріпленням основ всякої неспра­ведливості. Право є продуктом розвитку культури і економічного життя суспільства, і всілякі зміни в структурі економічних відно­син або розвиток культури викликають зміни в структурі системи права і його норм.

У праці «Про хліборобство...» мислитель стверджував, що з ліквідацією приватної власності зникнуть усі види злочинів, оскільки саме вона є їх першопричиною. У боротьбі зі злочинами він пропонував не встановлювати жорстких видів покарань, а усунути умови, які їх породжують. У праці «Громадівський рух в Англії і Ірландії», підтримуючи ідею англійського соціаліста- утопіста Р. Оуена щодо зміни кримінальної політики, С. А. По­долинський стверджував, що не людина винна у своїх злочинах, які вчиняє стосовно до інших, а винні в цьому умови життя лю­дини, тому, щоб унеможливити злочинні вияви, слід змінити умови життя, зробивши власність і працю загальними.

Утім у своїй концепції С. А. Подолинський залишається вір­ним одному з основних аспектів, що був покладений в основу те­орії ліберальної правової держави і громадянського суспільст­ва— самоврядності, хоча дещо переоцінював можливості гро­мади, ставив її вище від юридичних установ держави.

У творі «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) С. А. Подолин- ський піддав аналізу Магдебурзьке право, яке прийшло в україн­ські землі з німецькими переселенцями в часи середньовіччя. Він стверджував, що його норми лише частково забезпечували само­врядування. В основному вони були спрямовані проти робітників і простих людей, скрізь було дозволено за плату виключне право на всяке ремесло. Магдебурзьке право, на думку мислителя, з ча­су його запровадження заперечило систему самоврядування, що існувала в українських землях, запровадило в судах чуже право, засноване на німецьких звичаях, зашкодило українському звичає­вому праву, якому він приділяв важливе значення в дальшому розвитку українського суспільства. Найбільш вдалою політичною формою організації суспільства С. А. Подолинський уважав де­мократичну республіку соціалістичного характеру, в якій народ бере активну участь в управлінні загальними справами.

Описані ідеї мислитель виклав у своїх працях «Парова маши­на», «Про бідність», а також у програмі демократичних перетво­рень на українських землях після революції, що була підписана крім нього М. П. Драгомановим та М. І. Павликом. Згідно з про­грамою політичною основою держави має бути громада, в якій об’єднаються трудящі з метою виконання спільних справ. Основ­ними принципами організації діяльності громади будуть самовряд­ність, демократичність, суверенітет народу. У державі повинен бути створений орган у вигляді Ради громад, до функцій якого було б віднесено розгляд питань, що виникають між громадами. Суспільні відносини в громадах повинні регулюватись нормами, що встановлюються ними. Верховна влада республіки С. А. По- долинського здійснюється Народними зборами. Серед функцій соціально-правової держави мислитель називав: планування, за­безпечення правового порядку, управління господарськими спра­вами, культурно-виховну, оборони.

Ідеї суспільного переустрою, побудова демократичної держави соціалістичного характеру були також провідними у концепції со­ратника С. А. Подолинського Михайла Івановича Павлика (1853— 1915). Але його ліберально-гуманний соціалізм заперечував орто­доксальний марксизм [25], мав соціал-демократичний характер.

Розвиток людської цивілізації М. І. Павлик розглядав як зако­номірний процес, що постійно розвивається і прогресує. Під час такого розвитку один суспільний лад змінюється іншим. Причо­му кожен наступний лад є прогресивнішим за попередній. Відпо­відно, капіталізм є прогресивнішим за феодалізм, що передував йому. За капіталізму створені міцна економіка, виробничі ресур­си і технології, відбулось нагромадження грошових коштів. Полі­тичне життя також зазнало позитивних змін, дальшого розвитку набула форма держави, виникли конституційні монархії. Водно­час капіталізм породжує соціальну нерівність, жорстоку експлуа­тацію робітників і селян, які своєю працею приносять прибуток буржуазії. З цього приводу мислитель зазначав, що скільки б не лежали гроші, вони самі не дадуть прибутку. Лише коли до них починає долучатися праця робітників, виробляються і реалізу­ються товари, тоді відбувається нагромадження капіталу.

Водночас проголошені під час буржуазних революцій і зако­нодавчо закріплені деякі права і свободи людей в умовах капіта­лізму не стали реальністю. Не забезпечується також одна з осно­вних вимог демократії— рівність. Навпаки, капіталізм сприяв різкій диференціації суспільства, появі надмірного багатства і крайньої бідності. Соціальна нерівність доповнилась політичною. Австрійська конституція та виборче законодавство забезпечують формування представницьких органів держави лише особами з «вищих станів», а робітники та інші люди праці не обираються.

За вченням М. І. Павлика, на зміну капіталізму прийде соціа­лізм, ідеї якого разом із прагненням національного визволення набули в той час поширення в Галичині. Передумовою зміни ка­піталізму, як і іншого суспільного ладу, є зміна економічних і со­ціальних відносин, які визрівають поступово. Підґрунтям капіта­лізму є приватна власність, тому цей інститут насамперед повинен бути змінений на «співвласність» «робітничих людей», що дасть можливість кожному існувати завдяки своїй праці, створить умови для навчання і всебічного розвитку.

Економічний, політичний і соціальний переустрій суспільства, заснований на таких засадах, заперечить поширення аморальнос­ті, породженої капіталізмом, і сприятиме запровадженню моралі, основою якої є справедливість. Разом з тим з ліквідацією приват­ної власності, передачею землі селянам, а фабрик — робітникам народ повинен скасувати податки, «...всіх урядників, жандармів, поліцію, суди, арешти й військо як головні перешкоди народної волі», а військо замінити крайовим козацтвом, роздавши зброю всім людям. Надалі слід організувати систему колективної праці для обробітку земель, що належать громадам, а також роботи на фабриках. Як і в С. А. Подолинського, політичною основою соці­алістичної держави М. І. Павлика мала бути самоврядна громада, яка способом виборів зі своїх членів формує органи управління. У громадах і державі в цілому забезпечується рівність, права і свободи людей, рівні можливості для вибору занять.

До плеяди галицьких соціал-демократів радикального напря­му, що опікувались проблемами суспільної модернізації, належав також філософ, доктор права Остап Сергійович Терлецький (1850— 902). Його наукова концепція з цих питань викладена в роботах «Першопричини великоруського народу», «Галицько- руський народ і галицько-руські народовці», «Робоча палата і ро­бітничий рух в Австрії останнім часом» та інших. Виникнення і розвиток суспільства, держави та її правової системи вчений по­яснював процесом інтеграції людей. Цей процес бере свій поча­ток від об'єднання людей у сім'ї, а сімей у племена. Пізніше доб­ровільна інтеграція змінюється силовою, сильніші племена підкорюють слабкі, потім знову відновлюється природній процес об’єднання людей. Невеликі поселення об'єднуються, утворюю­чи більші, останні — у провінції, а вони в царства. Таким чи­ном, — зазначав О. С. Терлецький, — виникли держави в Європі.

Але на цьому процес інтеграції не закінчується, держави об’єднуються в союзи, політичні групи, міжнародні суди задля виключення можливих конфліктів між народами, вирішення спі­льних питань. Цей процес відбувався, за вченням О. С. Терлець- кого, завдяки зовнішній інтеграції. Але, крім неї, відбувається ще й внутрішня інтеграція, яка має політичний характер. У процесі розвитку кожного конкретного суспільства між собою об’єдну­ються розрізнені його частини, у результаті чого виникають уряд, законодавство, військо, церква, які утворюють складне соціальне явище — державу.

Проте процес зовнішньої і внутрішньої інтеграції на цьому не закінчується, він має тенденції продовження до утворення най­вищої, досконалої форми суспільного устрою, в якому всі члени великої сім’ї народів будуть щасливими. Інтеграція і вдоскона­лення суспільства є закономірними процесами, незважаючи на те що відбуваються вони складно, а часом і суперечливо, усе нове зустрічає супротив з боку застарілого. Так, зокрема зазначав ми­слитель, відбувалась зміна феодальних держав конституційними, буржуазними державами.

Водночас, досліджуючи сутність Австрійської монархії, О. С. Тер­лецький підійшов до розуміння того, що конституційна (правова) держава не є вінцем розвитку. У праці «Лихва на Буковині» мис­литель зазначав, що становище простих робітників і селян не по­ліпшилось від того, що на них «накинули новий конституційний хомут». Держава має зазнати дальшої модернізації, оскільки вона не розв’язує багатьох соціальних проблем. Не зазнав розвитку ін­ститут власності, у зв’язку з чим владу знов уособлюють пред­ставники багатих верств суспільства, чому сприяла особлива фор­ма власності на землю в Галичині — домінія. Мають бути пере­глянуті підходи до формування основних органів конституційної держави: законодавчого, судового та адміністративного — за принципом участі в них представників усіх верств населення.

Мислитель піддав критиці течію «народовців», які розгубились і не змогли очолити політичні процеси з дальшого вдосконалення су­спільного і державного ладу після революції 1848 р., не знали, що робити з «дарованою свободою». У «народовській» інтелігенції, за­значав він, не було ні віри в свої сили, ні власної ініціативи, силь­ною була лише тільки віра в сили уряду і верховну владу [26]. Вод­ночас партії ліберального спрямування, що були допущені до влади після конституційної реформи 1867 р., не переймались проблемами державного переустрою, намагались пристосувати її до своїх інтересів, тому Австрійська монархія й далі здійснювала внутрішні і зовнішні функції, змістом яких було пригноблення людей і забезпечення інтересів панівного класу. Ці інтереси, на думку О. С. Терлецького, реалізовувалися за допомогою права, були його сутністю. Відповідно до цього здійснювався законо­творчий процес, а також формувалась правова система. Також не було дієвого механізму реалізації позитивних, на перший погляд, законодавчих реформ, які намагався провести монарх Іосиф II.

У суспільному ідеалі О. С. Терлецького, як і в його поперед­ників з цього напряму філософсько-правової і політичної думки, провідне місце посідає громада, демократичний інститут доско­налого суспільства, економічною основою якого є колективна (громадівська) власність. Головною соціальною силою, яка здат­на забезпечити трансформацію суспільства від капіталізму до більш досконалого устрою, мислитель уважав робітничий клас і революційно та демократично налаштовані верстви селянства. Головними завданнями на цьому шляху є виборювання робочим класом, який більш організований, ніж селянство, політичних прав і свобод, законодавче закріплення легальних форм соціаль­ного протесту, а також правильне розв’язання селянського пи­тання, що дозволить залучити селян до активної політичної бо­ротьби й участі в заходах із суспільного переустрою.

Водночас з розв’язанням політичних завдань необхідно вирі­шити також економічні питання, які тісно пов’язані між собою. Передумовою розв’язання економічних питань є зміна форми власності — приватної на колективну (громадівську). Усе разом сприятиме розв'язанню інших проблем, серед яких і проблема забезпечення національної рівності народів.

У своєму вченні О. С. Терлецький висловлював думки щодо об’єднання українського народу, який перебував під владою різ­них монархічних режимів, у чому полягає майбутнє і щастя [27].

Виходячи з принципів демократичного соціалізму розробляв концепцію держави соціального і правового характеру Юліан Олександрович Бачинський (1870—1940). З урахуванням описа­них тенденцій громадської думки у своїй праці «Україна irredenta» (irredenta— італ.— поневолена, уярмлена, невизволе- на) він продовжив спробу об'єднання соціалістичної та націона­льно-державницької ідеї [28] і поставив на порядок денний спра­ву будучносгі української нації— взагалі, «не лише виключно в Австрії, але і в Росії» [29]. У цьому мислитель розходився з поглядами засновників «наукового соціалізму» К. Марксом та Ф. Енгельсом, які не вважали за можливе створення національ­них незалежних держав у слов'янських народів, а також з погля­дами представників української інтелігенції, науковців і народ­ників (серед яких були М. Грушевський [ЗО], а також І. Франко та М. Павлик [31], які ставились до ідеї Ю. О. Бачинського щодо побудови національної і незалежної української держави з вели­ким скептицизмом.

Зясовуючи генезис та сутність держави, її еволюцію до ви­щих форм, Ю. О. Бачинський розглядав державу як суспільне явище, котре виникає в результаті його соціально-економічного розвитку. Економічні відносини є визначальними з-поміж інших суспільних відносин. Тільки з’ясування їх суті надасть можли­вість зрозуміти особливості політичних, правових та інших сус­пільних відносин на конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

Аспекти державності починають формуватись у додержавний період у результаті поділу праці, боротьби людей з природою та племен між собою. Поділ праці сприяв диференціації суспільства на класи, виникнення між ними антагонізму, організації суспіль­ства в політичну його форму — державу.

Стародавня держава спиралась на невільництво, федеральна (середньовічна) — на підданство, а буржуазна (новожитна) — на найману працю. Соціальним підґрунтям феодальної держави Ю. О. Бачинський уважав селянство, а буржуазної, що її заступи­ла, — міське населення. З часу формування останньої в суспільс­тві виникає найбільш впливова соціальна страта— буржуазія, яка перебирає державну владу і використовує її для задоволення своїх класових інтересів. Така держава не є досконалою, і її по­винна заступити соціалістична держава, яка виникає еволюцій­ним способом.

Своїм сучасникам, членам Української соціал-демократичної партії, Ю. О. Бачинський радив не виступати безоглядно проти капіталізму, а «з одної сторони усувати усі його злі сторони,...з другої сторони попирати розвій його, старатися довести його чим скоріше до тої точки розвою, при котрій він сам перетво­рюється в соціалізм» [32]. Нова держава повинна піднятись над класовими інтересами і дбати про добробут усього населення. Економічною основою держави повинна бути «усуспільнена» власність, у ній не має бути власності, яка є джерелом експлу­атації.

Трансформація держави, на думку Ю. О. Бачинського, зале­жить від права, яке є відображенням її історичного типу. Своєю чергою, сутність права, правовий державний порядок залежать від соціального класу, що є при владі. Форма права змінюється разом зі зміною форми держави. Соціальна роль права виявляєть­ся в оформленні нових владних інститутів держави, закріпленні політичного порядку, а в державі майбутнього, про яку мріяв Ю. О. Бачинський, також у забезпеченні прав людей.

Досліджуючи процес становлення державності в країнах Захід­ної Європи, Ю. О. Бачинський зазначав, що його ефективність залежить від рівня економічного розвитку конкретного народу, а основною соціальною верствою суспільства є «нововитворе- на буржуазія», яка зацікавлена в зростанні економічної могут­ності нації. Буржуазія, національна ідея і національна держава, на погляд мислителя, — це вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції [33]. В цьому плані революція 1848 р. та конституційні перетворення в Австрії 1867 р. сприяли пере­орієнтації боротьби слов’янської буржуазії з мовної стадії на економічну і політичну. Тільки Галичина залишилась остан­ньою підпорою, на якій і далі тримався австрійський центра­лізм. Крім Галични Ю. О. Бачинський мав на увазі Чехію та Угорщину.

На відміну Чехії та Угорщини, децентралізації влади на україн­ських землях імперії Габсбургів не відбулось у зв’зку з недороз­виненістю української буржуазії. Головним аспектом децентралі­зації влади Австро-Угорщини повинна була стати, на думку мис­лителя, її автономізація за національним принципом. У ново- створеній федерації до повноважень центральної влади слід було

б віднести вирішення питань щодо зовнішніх відносин, військо­вих, торговельних і судових, а до повноважень національних утворень— усі інші, що стосуються внутрішніх справ, а також питань соціальної сфери.

Щодо підросійської частини України Ю. О. Бачинський вва­жав за можливе її самовизначення після досягнення більш висо­кого рівня капіталістичних відносин, економічної, політичної та культурної європеїзації, а також розпаду Російської імперії, оскі­льки Україну мислитель вважав найменш розвиненою поміж ін­ших національних складників імперії. У майбутньому Україна повинна стати соборною державою, і після того як вона виконає своє призначення, може відбутись її входження до якогось феде­ративно-конфедеративного утворення. Бачинський був перекона­ний, що в майбутньому держави на їх найвищому рівні капіталіс­тичного розвитку об’єднаються в «злучені держави Західної Європи» якнайефективнішого використання продуктивних сил.