Генезис, сутність та типологія держав соціально-правового характеру

Реалізація конституційних принципів демократи­зму, народного суверенітету, верховенства права, засад економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності ставлять перед гумані­тарними науками проблему визначення методів та засобів досяг­нення зазначеної мети, обгрунтування юридичних, економічних та політичних механізмів створення правової держави соціального ха­рактеру, здатної в умовах ринкових відносин і вільної конкуренції забезпечити соціальну безпеку і стабільність суспільства, гаранту­вати права і свободи людини і громадянина, створити рівні умови і можливості для всебічного розвитку особи, забезпечити входження України до спільноти демократичних держав.

Важливим аспектом вирішення вказаної проблеми є дослі­дження сутності та практики формування громадянського суспі­льства й відповідної йому державності соціально-правового ха­рактеру демократичними суспільствами.

Водночас не менш важливими є також науково-прогностичні чинники: на основі теоретичного спадку минулого та сучасних концепцій визначення сутності соціальної держави, її змісту, фун­кцій та призначення, з’ясування характеру її зв’язків з громадянсь­ким суспільством, розробка української моделі такої держави.

Останнім часом з’явились позбавлені ідеологічних уподобань і апологетики західних теорій наукові дослідження вітчизняних учених В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка, Р. Ф. Гринюка, М. І. Ми- хальченка, H. М. Оніщенко, А. О. Сіленко, В. Ф. Сіренка, О. Ф. Ска­кун, О. В. Скрипнюка, С. М. Тимченка, Г. П. Щедрової та інших, в яких критично, з високим рівнем об’єктивності й науковості переосмислюються надбання світової науки і практики модерні- заціиних процесів, які мають методологічне і практичне значення для дослідження особливостей становлення громадянського сус­пільства та відповідної йому демократичної форми політичної організації, визначення перспектив і шляхів розвитку соціальної правової держави в Україні [І].

Суттєвий внесок у розробку цієї проблематики зробили росій­ські вчені Н. А. Волгин. H. Н. Гриценко, С. В. Калашников. В. В. Ла­зарев, О. Э. Лейст. Е. А. Лукашева, А. В. Малько, Н. И. Матузов, В. П. Милецкий. В. С. Нерсесянц, В. Н. Протасов. А. Ф. Чердан­цев, Ф. И. Шарков та інші [2].

Утім детальний аналіз окремих наукових досліджень з цієї проблематики і практики формування в Україні якісно нової фо­рми державності після прийняття Конституції свідчать про неод­нозначність розуміння сутності цього феномена, його місця серед інших суспільних інститутів, соціальної ролі та призначення. В деяких наукових публікаціях правовий і соціальний аспекти дер­жави протиставляються, а її розвиток часто розглядається без урахування особливостей модернізаційних процесів громадянсь­кого суспільства. Залишається фрагментарним з’ясування харак­теру взаємозв’язків суспільства і держави, держави і економіки, держави і особи, держави і об'єднань (асоціацій) громадян в умо­вах ринкової економіки. При цьому в одному випадку такі дослі­дження страждають надмірною захопленістю західними моделями соціальної правової держави, в іншому — переоцінкою стартових можливостей і результатів формування в Україні правової держави соціального характеру.

До того ж держава часто розглядається в них як така, що пови­нна задовольняти потреби лише певних верств населення або як система політичних і юридичних механізмів забезпечення законо­давчо встановлених соціальних пільг, з чим не можна погодитись. Адже ще І. Кант свого часу закликав позбавитися надмірного па­терналізму держави, зазначаючи, що «батьківське правління (imperium paternale)» сприяє пасивності, воно є «найбільшим дес­потизмом, який лише можна собі уявити». За такого устрою зни­щується всяка свобода підданих, втрачаються їх права [3].

Водночас слід також зауважити, що в деяких сучасних дослі­дженнях генези, сутності та перспектив правової соціальної дер­жавності не повністю розкриваються сутність та особливості ста­новлення відповідних теоретичних концепцій, не враховуються політичні, економічні та соціальні чинники історичного періоду в якому вони виникли, соціальний статус авторів та їх належність до тієї чи іншої ідейно-політичної течії.

Окремі представники молодшого покоління дослідників не обтяжують себе ґрунтовним аналізом першоджерел, в яких ви­кладені зазначені ідеї чи теоретичні концепції. Вони в основному роблять лише посилання на те, що у творчості чи вченні того чи іншого автора минулого є окремі аспекти таких ідей, але їх сут­ність детально не розглядають.

У деяких дослідженнях окремі аспекти поглядів авторів чи сповідуваних ними ідей «вирвані» з контексту теоретично офо­рмлених ними концепцій, має місце некоректність тлумачення тих чи інших положень теоретичних вчень минулого, не з'ясовується їх спадковість, взаємозв'язок і відмінність. Відпо­відно, ідея соціально-правової держави не розглядається як на­скрізна проблема філософсько-правової думки в контексті роз­витку цивілізації.

Крім цього, в деяких дослідженнях неаргументовано визнача­ються етапи становлення соціальної державності, в інших— не враховується, що модернізація держави є результатом інтенсивного впливу на неї суспільства, вимог щодо створення системи гарантій та механізму забезпечення громадянських, політичних, а пізніше економічних і соціальних прав людини, її правової захищеності.

У цьому плані появу і розвиток ідей і доктрин соціальної дер­жави, а також практику її формування демократичними суспільс­твами не можна розглядати окремо від становлення теорій та практики побудови правової держави, а також понять і наукових концепцій прав людини, оскільки права людини стали основою, головним аспектом, навколо якого і для якого формувались принципи правової держави [4], визначальним серед яких є принцип поділу влади.

Саме права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи, як зазначав Б. Кістяківський, «складають... підвалину і передумову того державного ладу, притаманного правовій дер­жаві» [5], тому будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав людини «не має конституції» [6], тобто не може вважатись правовим.

Також становлення ідеї державності правового і соціального характеру та сутність такої держави повинні досліджуватись у взаємозв’язку з розвитком теорії та практики формування грома­дянського суспільства, оскільки вони передбачають і обумовлю­ють одне одного і повинні розглядатись як «дві сторони однієї медалі».

Варто також зазначити, що на об'єктивність і повноту дослі­джень генези та сутності ідеї правової й соціальної держави нега­тивно впливає односторонній методологічний підхід, за яким становлення системи таких уявлень, поглядів і концепцій розгля­дається інколи як результат розумової (наукової) діяльності мис­лителів чи вчених, який перегодом певною мірою втілювався в практику державного будівництва.

Окремими дослідниками не враховується, що система погля­дів та ідей може бути як результатом теоретичних міркувань, так і, навпаки, чинником, що сприяв їх появі і концептуальному офо­рмленню, часто постає соціальна практика.

Як свідчить історія, багато теоретичних концепцій щодо мо­дернізації суспільства і держави є результатом наукових дослі­джень вже існуючих політико-правових явищ, які виникали в умовах функціонування певної форми державності без попере­днього наукового їх обґрунтування чи передбачення. В інших випадках аспекти ідеології державності правового, а пізніше і со­ціального характеру формувались у суспільній свідомості як аль­тернатива існуючій формі політичної організації суспільства в умовах абсолютизму та жорсткої етатизацїї всіх його сфер, а та­кож як визнання необхідності вдосконалення функцій держави з метою досягнення нею більш високої якості для гарантування та забезпечення загальних і приватних інтересів. Згодом, за умов переходу суспільства до громадянського стану носієм та генера­тором зазначених ідей стають громадські рухи, об’єднання, а та­кож політичні партії, в програмних документах яких сформова­ний суспільний ідеал стає домінуючим, визначає напрями їх діяльності, форми, методи та способи втілення його в життя. Тобто формування суспільного ідеалу, визначення перспектив модернізації суспільства і держави є складним взаємопов’язаним процесом інтелектуального та практичного компонентів соціаль­ної практики.

Так, від моменту виникнення ідей правової державності як га­рантії та умови забезпечення прав людини до її практичного вті­лення в позитивному праві західноєвропейських країн минуло ба­гато часу. Цей процес розпочався появою Петиції про права (1628 р.), був продовжений Біллем про права (1689 р.), Деклараціями: прав Вігрінії (1776 р.) та незалежності США (1776 p.), Конституці­єю Сполучених Штатів Америки (1787 р.), і Біллем про права (1789—1791 рр.). Французька декларація прав людини і громадя­нина (1789 р.) в ст. 2 найбільш чітко визначила генеральну функ­цію такої держави: забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Якісних характеристик правова державність набувала в умовах визначення взаємовідносин громадянського суспільства і держави, меж її втручання в суспільні справи та участі у регулю­ванні ринкових відносин. Соціальний аспект державності виник пізніше, з появою «другого покоління» прав людини (соціальних, економічних і культурних) і є, по суті, «наступним етапом розвит­ку правової держави» [7]. Тобто соціальна правова держава— це результат еволюції держави як соціального явища, найбільш до­сконала форма політичної організації суспільства, яка можлива за умови найбільш якісних, визначених правом її зв'язків з громадян­ським суспільством.

До того ж процес формування таких зв’язків між суспільством і державою в західних демократіях був також тривалим у часі. Причому ці зв’язки і відносини постійно змінювались. На пер­ших стадіях становлення і розвитку, наприклад, за часів давньо­грецької демократії, держава співпадала з суспільством. Пізніше держава у формі Римської імперії, східних деспотій, центра­лізованих середньовічних монархій превалювала над суспільст­вом, стримувала розвиток і обмежувала функціонування його со­ціальних інститутів.

Буржуазні революції в Нідерландах (1580 р.), Англії (1642 р.), Франції (1789 р.) та реформаційні процеси, які почалися в цей час у Західній Європі, сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства, зменшенню її впливу на суспільне життя, мінімі­зації державної влади.

Слушною в цьому плані є точка зору, що громадянське суспі­льство виникає в процесі відокремлення держави як відносно са­мостійної сфери суспільного життя від соціальних структур і роздержавлення суспільних відносин [8].

З цього часу характер і зміст відносин і зв’язків суспільства та держави починає змінюватись. Вони почали функціонувати від­носно самостійно. Почали формуватись інститути громадянсько­го суспільства, які вимагали вдосконалення держави.

Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціа­льних інститутів: економіки, політики, науки, освіти, права.

Чіткішими ставали функції держави, а змістом її діяльності поступово почали бути управління загальносуспільними справа­ми, забезпечення інтересів суспільства, соціальної безпеки, усу­нення суперечностей, охорона суверенітету і правового порядку.

В окремих випадках, за умови слабкості суспільства і а його демократичних інститутів, поширення політичного і національ­ного екстремізму, недостатнього рівня правової і політичної свідомості населення та інших чинників, держава знову підко- рювала собі суспільство, виконувала щодо нього деструктивну роль.

Це мало місце, наприклад, за часів політичного правління ко­муністичного та фашистського режимів, а також за умов мусуль­манського фундаменталізму. В цих випадках держава набувала надмірної самостійності, починала превалювати над суспільст­вом, її політика була антисоціальною.

Утім сьогодні, як свідчить історія, більшість сучасних су­спільств і держав розвивається в діалектичній єдності і віднос­ній самостійності держави при визначальному впливі на неї су­спільства.

Межа відносної самостійності держави в демократичних сус­пільствах визначається в законодавчому порядку, а її ступінь за­лежить від історичних, національних, економічних, політичних, правових, соціальних, психологічних та інших чинників.

У цілому розв’язання проблем урівноваження співвідношення сучасного перехідного суспільства і держави полягає у визначен­ні узгоджених механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності суспільства й механізмів ринкового само­регулювання.

Суспільство, яке звільнилося від диктату держави, а його від­носини з державою визначені правовими законами, є явищем вищого ґатунку і зазвичай уважається громадянським.

У такому суспільстві, за визначенням І. Канта, кожна особа визнається абсолютною цінністю, має гідність і не може бути за­собом здійснення ніяких планів. У громадянському суспільстві людина повинна творити своє життя самостійно, своїми силами і відповідати за свої дії. Задоволення інтересів кожного та їх за­хист повинні стимулювати людину до самовдосконалення, а гро­мадянська свобода має забезпечуватись правом, яке є умовою і гарантією людської гідності.

Громадянське суспільство— це «не державно-політична, а головним чином соціально-економічна і особиста, приватна сфе­ра життєдіяльності людей» [9]. Це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей, особливий «зв’язок (спілкування) осіб через систему потреб і розподіл праці» [10]. У ньому кожен є власни­ком і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, для забезпечення нормального існування.

У такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може існувати автономно. Крім цього, для громадянського суспі­льства характерним є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій, об’єднань громадян, які здійснюють фу­нкції контролю за державою, діяльністю її владних інститутів. Здатність суспільства до такого контролю над владою є однією з ознак громадянського суспільства. Лише контроль, набуваючи відповідних правових форм, здатний підкорити владу праву. І лише «за умови існування громадянського суспільства держава опиняється під правом, стає правовою» [11].

Громадянське суспільство, як об’єднання вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо), базується на рівно­правних відносинах усіх з усіма, стабільність яких забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і заборон).

Правовими засадами громадянського суспільства, зазначав Г. Гегель, «є рівність людей як суб’єктів права, їх юридична сво­бода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень, а також впорядковане законодавст­во і авторитетний суд» [12].

Суспільні відносини в громадянському суспільстві формують­ся в кілька рівнів [13], відповідно до чого змінюються і функції держави.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сім’ї, її побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають лише у створенні для цього належних умов.

Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери вла­сності й економіки, матеріального і духовного виробництва, об­міну предметами, продуктами і діяльністю, вимагає інтенсивні- шої участі з боку держави. Її завданнями в цьому плані є створення рівних умов розвитку й функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних партій і громадських орга­нізацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і визначати свій подальший розвиток.

Водночас вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у діяльність окремих індивідів, соціальних груп і об’єднань громадян, яка не заборонена законом, викликають не­обхідність реформування законодавства, підвищення ефективно­сті його регулюючого впливу, запровадження принципу верхо­венства права; чіткого визначення юридичного статусу органів держави; запровадження порядку виключного регулювання зако­нами відносин економічної, соціальної та політичної сфер (під­приємництва і конкуренції; зовнішньоекономічної діяльності; ан­тимонопольного регулювання; цивільно-правової відповідаль­ності; трудових відносин і соціального захисту; прав і свобод людини і громадянина; засад місцевого самоврядування; засад утворення і діяльності політичних партій та інших об’єднань громадян тощо).

Для третього рівня суспільних відносин характерною є стабілі­зація політичного життя, завершення формування демократичної політичної системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими суб'єктами суспільних відносин і забезпечувати стабіль­ність громадянського суспільства, захист суверенітету, національ­ну безпеку; охорону всіх форм власності, правового порядку, прав та інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів; виконання соціальних функцій.

Водночас слід зазначити, що і за цих умов між державою і су­спільством мають місце відносини напруги, проте вони не носять характеру непримиренної суперечності [14]. Громадянське суспі­льство вимагає постійного удосконалення держави, в ній повинні бути створені дієві механізми з забезпечення економічних, полі­тичних та соціальних прав людини і громадянина та контролю за виконанням ними обов'язків.

Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови ста­новлення розвиненого громадянського суспільства й соціальної правової держави, — «вищої форми державного буття, яку виро­било людство як реальний факт» [15], у якій визнається пріоритет прав людини, виходячи з чого формуються її функції, визнача­ються методи діяльності, відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і громадянина.

У правовій державі, зазначав Б. О. Кістяківський, вперше ви­знано, що є певна сфера самовизначення і самовираження особи­стості, в яку держава не має права втручатися [16]. Така держава є формою обмеження влади правами і свободами людини, а її ме­тою є забезпечення меж свободи індивіда, виключення порушень поля свободи, визначеного правом, заборона застосування при­мусу не заснованого на праві [17].

Проте було б помилкою вважати, що лише держава повинна бути «зв’язана» правом і виконувати вимоги суспільства, що во­но їй висуває. Однією з умов, яку повинне виконати суспільство, щоб називатися громадянським, є вияв поваги до права і закону як окремими громадянами, так і їх об’єднаннями, функціонуван­ня інститутів громадянського суспільства в межах правового по­ля. Тобто має бути обопільна «зв'язаність» правом як держави, так і суспільства. Лише за цих умов може бути виключений анта­гонізм між ними і відбуватись ефективна взаємодія держави і су­спільства в питаннях забезпечення прав і свобод людини.

У ретроспектив! аспекти правової держави, як попередниці соціальної, стверджувались за умов спротиву з боку надзаконної влади абсолютизму. Проте монархія не змогла стримати нових економічних і політичних вимог буржуазії, яка репродукувала ідеї економічного лібералізму і вимагала їх закріплення в позити­вному законодавстві у вигляді новітньої системи громадянських прав і свобод людини як першооснови демократизації суспільно­го життя і формування державності нового типу. Перелік основ­них таких прав і свобод ми знаходимо вже в конституціях Баварії і Бадена 1818 p., Вюртембергу 1819 р., а також Прусії 1850 р. Уже в кінці XIX — на початку XX ст. державність правового ха­рактеру була чітко визначена, наприклад, у конституціях та ін­ших законодавчих актах Німеччини, Англії, Франції та інших країн. Однією з частин Конституції монархії Габсбургів (Австрія) 1867 р. був закон про загальні права громадян. Нею започаткова­но функціонування спеціального суду, який розглядав скарги про порушення політичних прав органами адміністративної влади, а 1920 р. він був трансформований у Конституційний суд, до пов­новажень якого входять розгляд випадків порушення гарантова­них конституцією прав людини і громадянина. Тобто інститути правової держави і відповідні їй механізми функціонують в Авс­трії понад сто років.

Утім правова держава згідно з філософсько-правовим вченням П. І. Новгородцева не є вінцем історії чи останнім ідеалом мора­льного життя.

Трансформаційні процеси західних суспільств (які прискорю­валися революціями та іншими соціальними зрушеннями), по­стійні вимоги суспільства щодо вдосконалення форми держави стимулювали подальший розвиток визначальних засад державно­сті правового характеру: визнання і захисту прав і свобод людини і громадянина; верховенства правового закону; будови та функ­ціонування влади на основі принципу поділу влади.

Однак розвиток інституту власності, ринкових економічних відносин і вільної конкуренції, диференціація суспільства на різ- норівневі верстви залежно від матеріальних благ і доходів людей, а також зростання безробіття викликали у суспільстві недовіру до правової державності, здебільшого вона почала вважатися незда­тною подолати кризові явища. При надмірному багатстві грома­дянське суспільство виявилось недостатньо багатим, зазначав Г. Гегель, тобто таким, що не володіє достатньою гідністю, щоб перешкоджати виникненню надмірної бідності [18]. Виникла не­обхідність створення нових механізмів соціальної регуляції і. в першу чергу, вдосконалення відносин суспільства і держави з ме­тою забезпечення другого покоління прав людини, що виникли: соціальних, економічних і культурних, а також усунення чинни­ків загроз соціальній безпеці.

У зв’язку з цим на межі XIX—XX ст. настає криза ідей право­вої державності, втрачається віра в загальну силу правових засад, у їхню здатність затвердити на землі царство розуму. У суспільній свідомості формується розуміння того, що індивідуалістична дер­жава з її функцією охорони приватної власності, оспівана Д. Локком, Д. Юмом та іншими прибічниками цієї ідеології, чи «мінімальна держава» В. Гумбольдта, яка не обтяжена соціальним опікунством, вже не може задовольнити потреб суспільства.

Із цього часу суспільство починає вимагати від держави здій­снення соціально орієнтованої політики, гарантування і забезпе­чення соціальних, економічних і культурних прав, певного вирів­нювання соціальної нерівності, створення для всіх рівних стар­тових умов. Вирішення цих проблем і є завданням соціально- правової держави. Головною в теорії соціальної держави стала «ідея необхідності розумно-можливого» розширення завдань держави «за умови широкої народної участі» [19].

Поступово західний капіталізм «почав трансформуватись у систему соціальних держав, в якій соціально-класові конфлікти розв’язуються мирним способом за рахунок домовленостей із працедавцями держави і профспілок» [20], що сприяло суттєвому підвищенню добробуту всіх верств населення.

У сучасних дослідженнях зазначається, що юридичне закріп­лення соціального характеру державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН 1949 р. Проте слід зазначити, що аспекти держави соціального спрямування ми знаходимо зна­чно раніше, зокрема, у Веймарській конституції 1919 р., яка в пе­реліку «основних прав і обов’язків німців» разом із традиційними для тогочасного суспільства політичними правами і громадянсь­кими свободами передбачала економічні та соціальні права, які виборювала німецька соціал-демократія.

Ідея та основні принципи соціально-правової держави були також викладені у Загальній декларації прав людини, ухваленій та проголошеній резолюцією Генеральної Асамблеї OOH IO гру­дня 1948 р. У ній були втілені принципи рівності, свободи та справедливості: зазначається, що кожна людина як член суспіль­ства має право на соціальне забезпечення; право на працю та справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне люди­ни існування для неї самої та її сім’ї; право на відпочинок; «право на такий життєвий рівень, включаючи їжу. одяг, житло, медич­ний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхід­ний для підтримки здоров'я і благополуччя його самого і його сім'ї, і право на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівс­тва, настання старості або іншого випадку втрати засобів існу­вання від обставин, що не залежать від нього» [21].

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змі­стом діяльності багатьох держав світу.

Утім, незважаючи на те що в тій чи іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх держав, ство­рена ефективна економіка і забезпечуються високі стандарти життя, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягну­тий, хоча формальні ознаки соціальної правової держави прита­манні багатьом із них.

У цьому плані твердження про те, що соціальна правова дер­жава в Україні відбулась, є занадто оптимістичним. Необхідно відрізняти ідею соціальної правової держави, що знайшла ви­знання у суспільній свідомості та нормативне закріплення в кон­ституції як орієнтир подальшого розвитку, і процес її втілення в соціальну практику, який не можна вважати завершеним з огляду на загальновизнані світовою спільнотою стандарти такої держави та рівень життя громадян України.

Водночас не можна погодитися з поглядом, що поняття «соці­альна держава» і «правова держава» повинні розглядатись окре­мо [22]. На нашу думку, соціальний і правовий аспекти держа­ви— це перш за все чинники, які характеризують її якість як одного цілого, є показниками гуманістичного змісту її внутрі­шньої і зовнішньої політики. Зазначене є підставою для застосу­вання в дослідженні терміна «соціально-правова держава», який підкреслює її відмінність від інших держав та її попередниці — правової і дає можливість більш об’єктивно з’ясувати її сутність, соціальне призначення, характер та особливості взаємозв’язків з громадянським суспільством.

Так, слушною є позиція, що соціальна держава є демократич­ною, правовою державою і характеризується низкою принципово нових якостей, які передбачають наявність у ній як традиційних демократичних стандартів, закріплених у правових нормах та ін­ститутах, так і інших прав, спрямованих на створення умов жит­тя. яких не було навіть у ліберальній правовій державі [23]. Тому завданням гуманітарних наук є розробка конструктивної доктри­ни соціально-правової держави, а не відшукування суперечнос­тей між правовою та соціальною державами [24].

Така держава повинна розглядатись як більш якісне за змістом і формою утворення у порівнянні з іншими відомими історії типами держав, як досконалий союз вільних людей, утворений з метою дотримання прав і загальної користі.

Саме завдяки своїй юридичній досконалості правова держава є «пряма попередниця тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість» [25], вона є динамічним утворенням, трансфо­рмується, відбувається подальша її демократизація, «на горизо­нті вимальовуються, хоча ще й неясно, ознаки «соціальної дер­жави» [26].

Тобто становлення соціальної держави — це процес модерні­зації правової держави, один із закономірних етапів удоскона­лення держави взагалі, оскільки «історія, так само як і пізнання, не може отримати кінцевого завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства; досконале суспільство, досконала «держава», це—_: речі, які можуть існувати лише у фантазії». Усі суспільні порядки, що змінюють один одного в ході історії, яв­ляють собою лише етапи «розвитку людського суспільства від нижчої сходинки до,вищої. Кожна сходинка необхідна і, таким чином, має своє виправдання для того часу і для тих умов, яким вона зобов’язана своїм походженням» [27].

Соціально-правова держава, на нашу думку — це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом її по­ділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, спра­ведливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і сво­боди людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціаль­них загроз, здійснення комплексу захисних функцій для грома­дян, що цього потребують.

Основними ознаками соціально-правової держави є: демокра­тична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верхо­венство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і сво­бод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і особи, держави і об'єднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільс­тва (всіх форм власності; ринкових відносин; громадських орга­нізацій; політичних партій; асоціацій; інститутів соціального ко­нтролю; незалежних засобів масової інформації тощо); високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економі­чна політика, наявність надійної системи соціальної безпеки (ре­альної можливості заробляти собі на життя працею, яку громадя­нин обирає, або на яку погоджується, можливість громадян розраховувати на мінімум соціальних благ, гарантування держа­вою мінімального (достатнього) життєвого рівня, наявність і ма­теріальне забезпечення соціальних програм з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, що цього потре­бують; наявність ефективного соціального законодавства).

Соціально-правова держава, на відміну від попередніх типів держав, постає як правова форма публічної влади, яка встанов­лює і забезпечує такий правопорядок, в якому заборонене насил­ля з боку влади, а припустиме правом застосування сили в соціа­льному житті перетворене на державно-правовий примус у формі й у межах санкції узаконеного права [28].

На відміну від традиційних, а також держав з недемократич­ними політичними режимами, де правове регулювання відіграє допоміжну роль у свавільному владарюванні, за умов розвинено­го громадянського суспільства регулятивний вплив соціально- правової держави на суспільні відносини набуває виключно пра­вового характеру, а в суспільній свідомості формується «загально- філософське уявлення про Право як найвищу цінність, яка воло­діє своїм власним змістом» [29].

Обмежена правом держава посідає рівнозначне місце серед інших елементів політичної системи суспільства, а сутністю її контрольної функції щодо організацій та об’єднань громадян є лише перевірка дотримання ними вимог чинного законодавства, що регулює їх діяльність. Причому державне втручання в діяль­ність об’єднань громадян виключається. За дорученням суспільс­тва вона відповідно до встановленої законодавчої процедури здійснює легалізацію об’єднань громадян шляхом їх реєстрації, контролює відповідність їх статутних та програмних документів конституції та законам, створює умови для участі громадських організацій в управлінні державними справами, а також вирішує питання про припинення їх діяльності у разі порушення законо­давства. З метою виключення свавілля з боку держави такі рі­шення приймаються виключно судом.

Головним змістом діяльності держави нового типу стає забез­печення умов для рівноправного партнерства різних суб’єктів су­спільних відносин, об’єднання їх зусиль на виконання завдань зі створення матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного розвитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи.

При цьому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку. Як свідчить дослідження, практично у всі конституції сучасних соціально-правових держав рецепто- вані вимоги Загальної декларації прав людини, в якій зазнача­ється, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина по­винна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені виключно законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демокра­тичному суспільстві [ЗО].

У соціально-правовій державі набувають подальшого утвер­дження принципи народного суверенітету та верховенства право­вого закону.

Водночас не можна погодитися з поглядом, що одним з прові­дних принципів такої держави та її ознакою є «панування закону (права)» [31], оскільки за своєю природою закон може бути і не правовим, а поставати формою нормативного закріплення сва­вілля тоталітаризму в різних його проявах, надання загально­обов’язкової сили наказам влади.

Питання про панування закону в соціально-правовій державі може бути поставлене лише при з’ясуванні соціальної ролі, при­значення і визначення його місця в системі нормативно-правових актів (законів, указів глави держави, постанов парламенту чи уряду, локальних нормативно-правових актів тощо). У цьому плані визнання і утвердження принципу верховенства закону є об’єктивним і необхідним для забезпечення законності в діяльно­сті органів держави та їх посадових осіб, державних службовців, об’єднань громадян та інших суб’єктів суспільних відносин. Ви­знання принципу верховенства закону має також велике значення в нормотворчій діяльності, при здійсненні процедури розробки і прийняття інших правових актів, які повинні відповідати зако­нам, тобто бути підзаконними.

Окрім зазначеного, некоректність такого підходу полягає у звуженні змісту права, ототожненні закону (писаних загально­обов’язкових правил поведінки) і права як багатоаспектного со­ціального явища, яке є відображенням правової ідеології, куль­тури, традицій того чи іншого народу, відповідного типу право- розуміння, правової свідомості, правової культури та інших компонентів.

Ототожнення права і закону зводить право до його розуміння як суб’єктивної волі законодавця, зведеної в закон, і, по-суті, є легізмом (від. лат. lex, Iegis — закон), проявом сучасного юриди­чного неопозитивізму, який сповідується багатьма вченими- правниками пострадянського простору і репродукується в суспі­льній свідомості та юридичній практиці.

Легізм як особливий тип праворозуміння є «нормативним виразом авторитаризму» [32] в якому закон виступав запорукою непорушності недемократичного політичного режиму, надавав загальнообов’язкового значення державній ідеології, забезпе­чував «правові» підстави для репресій влади щодо власного на­роду.

У суперечливих умовах реформаційних намагань трансфор­мація праворозуміння відбувається надзвичайно повільно. Такий тип праворозуміння (легізм) поки що превалює у суспільній сві­домості перехідного українського суспільства, залишається при­таманним багатьом посадовцям державних органів і установ. До 2004 р. він виявлявся у фактах первинної нормотворчості глави держави (указним правом), невиправданому застосуванні главою держави права вето щодо низки законів, ухвалених парламентом, тощо. За сучасних умов легізм (юридичний неопозитивізм) вияв­ляється у фактах первинної нормотворчості глави держави, а та­кож у наданні переваги граматичному способу тлумачення норм конституції (ідеться про неофіційне тлумачення, суб’єктами яко­го виступають політики та чільники державних органів), за до­помогою якого робляться спроби «підігнати» ті чи ті правові но­рми для задоволення владних амбіцій окремих посадових осіб.

Тому одним з першочергових завдань, що стоять перед сус­пільствами, які обрали за ідеал соціально-правову державу, є необхідність зміни розуміння сутності права. Головним орієн­тиром праворозуміння має стати розрізнення права (як багато- аспектного соціального явища, сутністю якого є формальна рів­ність, свобода і справедливість) і закону (як правового явища). Тобто право — це не тільки система нормативно-правових ак­тів, в яких втілена воля (наказ) влади. Праву як комплексному соціальному явищу притаманний дуалізм, який виявляється в його сутності і правовому явищі.

Зазначене дає підстави оцінювати закон із погляду його прав- ності, тобто відповідності сутності права, яка постає як критерій писаного (позитивного) закону. Лише за умови відповідності за­кону сутності права він може вважатися правовим і розглядатись як «рівна міра (масштаб, форма, норма) свободи, яка наділена за­конною силою» [33].

Лише за умови зміни праворозуміння стане можливим виклю­чити суб’єктивізм у правотворчій діяльності, створити ефективні системи права і законодавства, а також механізм юридичного за­безпечення реформ.

Це завдання має вирішуватися водночас із реформою систе­ми права. Як свідчить дослідження модернізаційних процесів у західних країнах, важливим компонентом практичних заходів зі створення правового, а пізніше і соціального аспектів держав­ності була саме реформа права, його гуманізація, звуження ре­гулюючого впливу публічних галузей права, які захищають за­гальні інтереси держави і яким притаманний імперативний метод регулювання і розвиток та розширення регулюючого впливу приватно-правових галузей права, які спрямовані на за­хист приватних інтересів згідно з принципами свободи і рівно­сті. Основними методами регулювання приватно-правових гал­узей права є диспозитивний, а також методи рівності сторін і заохочення. «У сфері приватного права держава утримується від безпосереднього та владного регулювання відносин між відпо­відними суб’єктами і надає їм можливість самостійно регулюва­ти їх між собою» [34].

Практика державного будівництва дала світові різні моделі соціальної правової держави. Природно, що системи поглядів та ідей і теоретичні концепції обгрунтування модернізаційних процесів суспільства і держави, а отже, і практика втілення їх у життя мають певні відмінності в кожному суспільстві. Систе­ми поглядів щодо суспільного ідеалу виникають і формуються в різному соціальному середовищі, яке має різні правові сис­теми, типи і рівні праворозуміння, правової і політичної куль­тури. Різним у них є також рівень розвитку громадянського су­спільства та його інститутів.

Мають свої особливості політичні системи, політичні тради­ції, політичні відносини і, відповідно, різним є характер політич­них процесів. Тобто модель соціальної правової держави форму­ється відповідно до конкретних вимог громадянського суспіль­ства, що воно їй висуває, оскільки немає «єдиних і таких само ідей свободи особи, правового устрою... для всіх народів. Усі правові ідеї в свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок» [35].

У філософських, юридичних, політичних та соціологічних на­укових дослідженнях є кілька підходів до класифікації соціаль­них держав.

За одним із них держави соціального характеру класифіку­ються за їх політичною природою. Перша модель— це «лібера­льна соціальна держава»; друга — «консервативна соціальна держава»; третя — «соціал-демократична соціальна держава» [36].

В іншому випадку робиться спроба класифікувати моделі со­ціальних держав відповідно до особливостей правових сімей, до яких вони належать. «Ліберальна, або англо-саксонська»; «кон­сервативна, або континентально-європейська»; «соціально-демо­кратична. або скандинавська» [37]. Причому в цьому випадку ро­биться спроба об’єднати політичний і правовий аспекти сутності держав.

У третьому випадку пропонується класифікувати соціальні держави відповідно «до історичної періодизації виникнення соці­альних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів» [38].

Ідеться про класифікацію соціальних держав на типи відпові­дно до фаз їх розвитку. Серед них: а) первинна соціальна держа­ва; б) держава соціальних послуг; в) держава соціального добро­буту [39]; г) соціальна держава [40].

Втім запропонована методологія класифікації держав соціаль­ного характеру не може вважатись вичерпною і повністю об'єктивною. В першому та другому варіантах вона є виправда­ною лише з точки зору аналізу сутності соціально-правових дер­жав окремих груп країн, в яких «збігається» політичний компо­нент, або які об’єднані в межах однієї правової сім’ї, або певною мірою пов’язаних традиціями та іншими чинниками.

В обох перших випадках до цих моделей, як правило, вклю­чаються лише країни західної Європи, скандинавські країни, Ка­нада, США та Австралія. До них «не вписуються» за станом роз­витку соціальної складової та відповідних функцій держави колишні, так звані соціалістичні, країни центральної, східної та північно-східної Європи, в яких здійснюються ефективні транс­формаційні зрушення на шляху до соціально-правової державно­сті, а деякі з них вже стали членами Євросоюзу, що, по-суті, є міжнародною спільнотою соціально-правових держав. Ідеться про Словакію, Словенію, Польщу, Чехію, Угорщину, Латвію, Ес­тонію та ін. Не відповідають запропонованим критеріям і не мо­жуть бути віднесені до цих моделей також країни колишнього Радянського Союзу, в тому числі й Україна, що лише обрали за­значений вектор модернізації, визначивши таку мету в новітніх конституціях.

Проблематичним також буде віднесення до першої чи другої моделей інших країн, наприклад Японії, соціальна політика, ме­ханізми її реалізації та відповідні функції держави якої прита­манні лише цій країні.

Окрім цього, не можна вважати об'єктивною класифікацію соціально-правових держав відповідно до їх політичного компо­нента, суттєву роль в якому відіграє ідеологічна орієнтація полі­тичної сили, що знаходиться при владі або справляє на неї визна­чальний влив.

Автори цієї методології не враховують, що правова держава соціального характеру за своїм змістом є надкласовим утворен­ням, а ідеологічну багатовекторність суспільства «узгоджує» со­ціальна складова, мета якої — забезпечення широкого спектра прав людини, соціальна стабільність і безпека, злагода та добро­бут. Зазначена теза підтверджується практикою багатьох країн, що здійснюють ефективну соціальну політику, а колегіальні ор­гани механізму держави яких (парламенти, уряди) сформовані з представників різних політичних партій з відповідно різною іде­ологією. Необхідно також зважити на те, що соціальна держава, принципи якої свого часу виборювала в основному соціал- демократія, стала суспільним ідеалом багатьох політичних течій та ідеологічних напрямів політико-правової думки.

Не можна вважати також переконливою точку зору щодо кла­сифікації держав соціального спрямування, в якій робиться спро­ба поєднати два підходи: визначити спільні риси цих держав че­рез їх політичний компонент, а також через належність до тієї чи іншої правової сім’ї.

Зазначена методологія лише ускладнює розуміння змісту пев­ної соціально-правової держави. Застосовуючи її, важко зрозумі­ти, наприклад, до якої моделі такої держави можна віднести Із­раїль, правова система якого має риси континентальної (романо- германської) та англо-саксонської правових сімей. Водночас у країні діють одразу дві системи релігійного права — єврейська та мусульманська, які застосовуються в регулюванні відносин пред­ставників відповідних конфесій.

До того ж серед авторів як першого, так і другого підходів щодо класифікації держав соціального характеру немає одно­стайності щодо віднесення конкретних держав до тієї чи іншої їх моделі. Про деяку штучність критеріїв цих класифікацій свідчить віднесення країн, які є членами Європейського Союзу, до різних моделей соціальної держави [41].

Наприклад, вісім із «старих» 15 членів CC (Австрія, Бельгія. Ні­меччина, Ірландія, Італія. Нідерланди. Фінляндія. Франція) віднесе­ні до консервативної моделі: 1 (Великобританія)— до ліберальної моделі; 2 (Данія, Швеція)— до соціал-демократичної моделі. Інші соціальні держави цього співтовариства не класифікувались.

На підтвердження нашої тези та опонуючи прибічникам перших двох поглядів щодо класифікації держав соціального характеру, за­значимо. що вирішення соціальних проблем є пріоритетними на­прямами діяльності Європейського Союзу, а однією з обов'язкових умов набуття членства в ньому є дотримання відповідних соціаль­них стандартів.

Ця міжнародна регіональна організація, як зазначалось, по- суті є спільнотою соціально-правових держав, створювалась з метою запровадження спільного ринку, усунення перешкод для вільного переміщення робочої сили, товарів і послуг між держа­вами-членами, координації економічної, соціальної, валютної тощо політики. Відповідно до положень Маастрихтського дого­вору 1992 р., який набув чинності з 1 листопада 1993 р., значно розширено предметну компетенцію Європейського Союзу і, зок­рема, щодо регулювання відносин у галузях охорони довкілля, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту. Згідно з Амстер­дамським договором 1997 р. були запроваджені нововведення щодо зміцнення прав і свобод людини, посилення соціальної по­літики і зайнятості, подальшого розвитку громадянства ЄС, по­силення співробітництва з питань свободи пересування осіб, під­вищення мобільності робочої сили [42]. З метою підвищення ефективності цієї діяльності створений консультаційний орган — Економічний і соціальний комітет.

Європейський Союз являє собою могутній економічний блок: його валовий внутрішній продукт перевищує ВВП Сполучених Штатів, Китаю і Японії. Характерними його показниками є розмір ринку, висока кваліфікація робочої сили, наявність єдиної валюти і стабільні демократичні уряди, а також єдиний торговий простір [43], що створює умови для вирішення соціальних проблем.

Водночас сумнівним є віднесення до соціальних держав Ку­вейту та Об’єднаних Арабських Еміратів [44].

Заперечуючи цей погляд, ще раз зазначимо, що соціальну державу ми розглядаємо як результат модернізації правової дер­жави, розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю, подальша гуманізація соціа- явної політики, вдосконалення механізму держави та розвитку інститутів громадянського суспільства, визначення їх ролі і обся­гу повноважень і можливостей в реалізації соціальних програм загальнодержавного і регіонального рівнів.

Безумовно, «модернізація постає у вигляді систематичного процесу епохальних і довгострокових змін, що охоплюють поряд з індустріально розвиненими державами також полупериферію сучасного світу» [45], але за своїм змістом це «глибинний і бага­торівневий процес трансформації і політичної системи, і соціаль­ної системи, і повсякденного життя... перетворення цінностей су­спільства, а також структур індивідуального мислення і особистої організації в напрямі секуляторно-раціонального під­ходу до всесвіту, ствердження таких, що можна досягти, орієнта­цій людської діяльності, зняття традиційних бар'єрів і традицій­них способів регуляції» [46].

У зазначених країнах Близького Сходу, а також інших відбу­ваються закономірні трансформаційні процеси, але ототожнюва­ти їх з модернізацією було б помилковим. Модернізація — це динамічне, свідомо регульоване покращення всіх сфер суспільст­ва, вдосконалення соціальних інститутів, суспільних відносин. Вона орієнтує суспільство та його структури, сфери на вдоскона­лення, рух вперед, на розробку і реалізацію нових орієнтирів, за­дач, пріоритетів, стратегій [47].

Складовими модернізації є комплексні перетворення всього соціуму [48], прогресивні зміни в економіці, соціальній сфері, громадянському суспільстві, політичній системі, а також культу­рно-духовному житті.

Основними ознаками модернізації в економічній сфері є зміни способу виробництва і господарювання, економічна багатоманіт­ність із перевагою приватного сектора, формування соціально орієнтованої ринкової економіки.

У соціальній сфері — це становлення середнього класу суспі­льства, соціальний компроміс і злагода, розвиток повноцінного громадянського суспільства, залучення його інститутів та вико­ристання можливостей реалізації соціальних програм, формуван­ня соціальних функцій держави та відповідних механізмів їх за­безпечення; досягнення високого рівня та тривалості життя; в політичній — розвиток демократії, становлення політичного плюралізму, наповнення реальним змістом принципів народного суверенітету, верховенства права, поділу влади, забезпечення прав людини, законодавче закріплення демократичних засад су­спільного і державного устрою, юридичне визначення місця і ролі держави та інших інститутів політичної системи, меж втручання держави в суспільні справи; в сфері культури— поширення та підвищення значущості в суспільному житті загальнолюдських гуманістичних цінностей, «розповсюдження ліберальних тенден­цій, релігійно-конфесійна толерантність, плюралізм гуманітарних течій в науці, художній творчості, мистецтві і т. п. Нарешті, по­ява автономної вільної особистості» [49].

У цьому плані,, віддаючи належне заходам соціального спря­мування, що здійснюються керівниками й урядами зазначених країн Близького Сходу за рахунок видобутку та експорту нафти, їх не можна вважати такими, що повністю мають характер та ознаки соціальної державності. Навіть достатньо ефективне ви­конання соціальних функцій державою при порушенні інших ви­значальних принципів (правової основи, демократизму та ін.) не дозволяє називати її соціальною державою [50]. В цих держа­вах частково або повністю відсутні основні ознаки правової дер­жавності, не сформоване громадянське суспільство, не забезпе­чується весь спектр прав людини. Кувейт, зокрема, є спадковою конституційною монархією теологічного типу. Глава держави — емір — одночасно є головнокомандувачем збройних сил, верхов­ним суддею і духовним лідером мусульман. Хоча законодавча влада належить монарху та парламенту, але останній відіграє роль переважно консультативного органу при емірі. Згідно із за­коном 1996 р. право голосу мають лише громадяни чоловічої ста­ті, які досягли тридцятирічного віку. Виконавчу владу здійснює уряд, сформований з членів правлячої монархії.

Нетрадиційною є форма державного правління в Об’єднаних Арабських Еміратах, яка характеризується як виборна монархія з деякими ознаками конфедерації. Конституція 1971 р. визначає виключну владу федерації в законодавчій та виконавчій сферах. Суб’єкти федерації— емірати, за ознаками форми державного правління є абсолютними монархіями.

Строк повноважень глави держави — п’ять років з можливим переобранням без будь-яких обмежень. Місця в уряді розподіля­ються між правлячими династіями еміратів. Джерелом законо­давства є шаріат.

Отже, «лише за умов демократичного режиму влади на основі правової державної системи може виникнути дійсно соціальна держава» [51].

Не можна без застережень погодитися також із третім підхо­дом до класифікації соціальних держав, в основі якого принцип «історичної періодизації виникнення соціальних функцій на ос­нові послідовності формування відповідних атрибутів». Раціона­льність зазначеного підходу полягає в намаганні з'ясувати особ­ливості становлення соціального аспекту державності в ретро­спектив!. Втім аргументація класифікації і, зокрема, спроба визначення особливостей, загальних і відмінних рис «держави соціальних послуг», «держави соціального добробуту», і «соціа­льної держави» не може вважатися переконливою.

Така «історична типологізація» не підтверджена аргументами, оскільки всі зазначені моделі соціальної держави розглядаються такими, що існують в один період за винятком первинної.

Більш переконливою в цьому плані може вважатися точка зо­ру, яку обстоювали майже півстоліття тому Т. Маршалл, K. Ec- пін-Андерсен, Т. Тілтон з приводу класифікації «держави загаль­ного добробуту», зазначаючи, що в світі сформувалися на той час три її моделі.

У США — «позитивна держава соціального захисту», голо­вним завданням якої вважалося гарантування і забезпечення рів­них можливостей для досягнення добробуту; у Великобританії — «держава соціальної безпеки», для якої було характерним вирів­нювання можливостей всіх, а також забезпечення повної зайня­тості, гарантування всім громадянам доходів, не нижчих за вста­новлений рівень; у Швеції— «соціальна держава добробуту». В цій моделі держави, передбачені програми соціального розвитку, створені та функціонують державні та громадські служби з їх ре­алізації; забезпечуються повна зайнятість та вирівнювання різни­ці в доходах громадян [52].

Втім ця класифікація є застарілою, оскільки не відображає ди­наміки і тенденцій сучасних модернізаційних процесів. Соціаль­но-правові держави, на наш погляд, можуть бути поділені на два типи: первинні соціальні держави— до яких слід віднести дер­жави, що формувалися з кінця XIX до середини XX ст.; інші — вторинні соціальні держави.

Зазначені типи соціальної держави ми розглядаємо як форму організації громадянського суспільства, які виникли на певному історичному етапі його розвитку та мають певні ознаки, що відрі­зняють їх від інших держав, та такі, що зазнають дальшого роз­витку під впливом багатоаспектних соціальних процесів.

Первинні та вторинні соціально-правові держави відрізняють­ся між собою якістю і правового, і соціального аспектів, котрі й далі модернізуються відповідно до тенденцій конкретних сус­пільств, геополітичних, регіональних, континентальних і світо­вих процесів.

У них мають місце певні відмінності в рівнях демократії, пра­вового впорядкування суспільного та державного життя, систе\ мах гарантій та обсягах реалізації прав людини, рівнях добробу­ту. соціальної стабільності, колективної та індивідуальної безпеки тощо. Відмінними с також характер і обсяг повноважень держави в соціальній сфері, та участь у вирішенні соціальних проблем неурядових організацій.

Для первинних соціально-правових держав характерним було визначення орієнтирів розвитку, формування ідеології та правове оформлення такої державності, визначення сутності та принципів соціальної політики, функцій, а також інституціональних та юри­дичних механізмів їх реалізації.

Сучасна соціальна правова держава значно відрізняється від такої держави більш раннього періоду [53], оскільки з другої по­ловини XX ст., після трагічного періоду двох світових війн і до­свіду фашизму і нацизму, тенденції перебудови старої лібераль­ної держави як соціально-правової або демократичної значно посилились [54].

Розвиваються і зазнають якісних змін «традиційні» соціальні держави, з’являються нові. Уряд Федеративної Республіки Німе­ччина, наприклад, обрав за ідеал «сприяючу державу», яка гаран­тує необхідну свободу, рамкові умови з тим, щоб неурядові орга­нізації, спілки, об’єднання та інші інститути громадянського суспільства могли розвиватись і не тільки брати участь у вирі­шенні загальносуспільних справ, а й бути рівноправними учасни­ками міжнародних організацій і конференцій [55].

Крім того, з кінця 80-х років XX ст. провідними напрямами модернізаційних процесів західних соціально-правових держав є подальша інтелектуалізація, створення і запровадження нових соціальних технологій, основою яких є використання головного стратегічного ресурсу суспільства— знань [56], що сприяло формуванню в західних демократіях нового «класу носіїв знан­ня» [57].

Слушною в цьому плані є точка зору, що історія людства — це результат універсальної еволюції людини як соціальної істо­ти, де головну роль відіграє її сукупний інтелект [58], який зна­ходить своє відображення в системних знаннях суспільства, можливості їх репрудукування і розвитку. Своєю чергою, знан­ня є однією з умов всебічного гармонійного розвитку осбистос- ті, оскільки люди можуть лише тоді вільно розвиватися, зазна­чає Р. Циппеліус, коли вони розпоряджаються також матеріаль­ними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до

освітніх закладів [59], а «науки мусять бути доступними для всього людства» [60].

Утім багато науковців, які досліджують проблеми з'ясування сутності сучасних соціально-правових держав, не враховують, що інтеграційні процеси у сферах суспільного виробництва захі­дних країн кінця минулого століття і обумовлені ними зміни на світовому та європейському ринках праці прискорили трансфор­мацію системи освіти, головними чинниками якої стали соціаль­на спрямованість, пошук механізмів, здатних за умов глобалізації сприяти вільному вибору місця проживання, здобуттю спеціаль­ності відповідно до особистих інтересів, реалізації права на пра­цю. досягненню гідного рівня життя і всебічному розвитку лю­дини.

Зазначені процеси сприяли коригуванню змісту як внутрі­шніх, так і зовнішніх функцій держав. Ідеологія модернізації освіти та науково-дослідницької діяльності, що отримала назву «Європа знань», а також практичні заходи з її реалізації розроб­лені і здійснюються з 1999 р. країнами-учасницями Болонського клубу, членом якого є також Україна, що намагаються забезпе­чити для своїх громадян можливості здобуття необхідних про­фесійних компетенцій, які б визнавалися в цих країнах, сприяли мобільності робочої сили, стали б гарантією економічної само­достатності громадян, а також умовою соціальної стабільності суспільств [61].

Завданням сучасної соціально-правової держави є досягнення такого ступеня розвитку суспільства, за якого визначальними умовами добробуту стають знання, отримані завдяки вільному доступу до інформації і вмінню працювати з нею; формування інформаційного простору, який забезпечує ефективну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задово­лення їх соціальних і особистих потреб; підвищення рівня освіти за рахунок розширення інформаційних можливостей; створення ефективної системи забезпечення права громадян на вільне отримання інформації як важливої умови демократичного розви­тку суспільства, покращення співпраці інститутів громадянського суспільства і держави.

У зв’язку з цим згідно з Окінавською хартією глобального ін­формаційного суспільства, підписаною в липні 2000 р. на самміті держав «великої сімки» їх керівниками, однією з головних функ­цій сучасної демократичної держави повинна стати інформацій­на, реалізація якої забезпечила б побудову глобального суспільс­тва, де б обмін інформацією не мав обмежень ні в часі, ні в просторі, ні з точки зору політичних кордонів, де були б створені умови для взаємного проникнення культур і кожна спільнота здобувала нові можливості для самоідентифікації.

Серед вторинних держав має місце плюралізм моделей держа­вності соціально-правового характеру відповідно до культурних, національних, правових, політичних, економічних тощо чинників того чи іншого суспільства.

Найбільш об’єктивним критерієм для з’ясування відмінностей соціально-правових держав, на наш погляд, слід вважати головні принципи орієнтації (направленості) їх соціальної політики. Ідеться про принципи патерналізму та субсидіарності. Безумов­но. що зазначені принципи в сучасних державах певною мірою узгоджуються. У «шведському варіанті» патерналізм посідає зна­чне місце і полягає в перерозподілі коштів (отриманих за рахунок високих податкових ставок), що направляються на вирішення со­ціальних програм.

У країнах західної Європи на першому місці — принцип суб­сидіарності, який полягає в формуванні особливого типу людини незалежної від держави, самостійної, ініціативної, творчої.

За цією ознакою, на наш погляд, держави можуть бути класи­фіковані: як «держави загального добробуту»— у першому ви­падку та «соціальні держави»— у другому. Серед вторинних держав слід виділити ще один їх різновид, який складають ті, що тільки визначили перспективи своєї модернізації в прийнятих у кінці XX ст. конституціях.

Окрім України безпосередньо соціальними і правовими у за­конодавчому порядку себе визнають, наприклад, Вірменія, Біло­русь, Грузія, Казахстан, Російська Федерація.

Норми-принципи соціального і правового характеру держав­ності закріплені в конституціях інших країн СНД.

З урахуванням викладених аргументів, дослідження генези та сутності соціальної правової держави не можна погодитися з по­глядом [62], що вони є первинними соціальними державами. На нашу думку, їх слід уважати державами соціально-правової оріє­нтації, тобто перехідними державами.

Безумовно, що держави минулого на етапі формування право­вого, а з часом і соціального аспектів, також були перехідними, але «перехідний стан сучасних суспільств, а разом з тим держави і права, безперечно, значною мірою відрізняється від їх перехід­ного стану в ті більш ранні часи» [63].

Перехідні процеси сучасності мають цілу низку особливих рис, що відрізняють їх від тих, що мали місце в минулому.

Перш за все сучасні перехідні явища і процеси мають не лока­льний. а глобальний характер. У порівнянні з минулим на сучас­ному етапі розвитку суспільства збільшуються можливості акти­вного втручання людини в хід цих процесів [64]. Водночас на процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, великий вплив має політична і соціальна технології, які використовуються для досягнення запланованого політичного результату чи вирі­шення соціальних проблем [65]. Водночас сучасні перехідні сус­пільства використовують надбання теоретичної думки та досвід державного будівництва первинних соціально-правових держав, що дає змогу визначити шляхи, оптимальні методи і засоби дося­гнення бажаного суспільного ідеалу.

Але осмислення в перехідних суспільствах теорії і практики побудови державності соціально-правового характеру здійс­нюється водночас з критичною переоцінкою соціалістичного минулого, з’ясування можливостей і доцільності рецепції си­стеми «соціалістичних» соціальних послуг та механімів їх надання.

На основі такої переоцінки з’явилася новітня філософсько- правова концепція [66], що пропонує своєрідну радикальну мо­дель модернізації постсоціалістичних суспільств, в основі якої ідея відмови від соціалістичної держави з її системою соціальних послуг і обґрунтування «об’єктивно-історичної можливості» но­вого (постсоціалістичного, але не буржуазного) типу індивідуа­льної власності, права, ринку, громадянського суспільства і пра­вової держави, «нового (некапіталістичного і, разом з тим, несоціалістичного) цивілітарного устрою», як наступної сходин­ки історичного розвитку, умови і форми примирення комунізму і капіталізл у.

Матеріальною основою такого устрою повинна стати відмова від колективної власності соціалізму та приватної капіталістичної власності та юридичне закріплення інституту громадянської (ци- вілітарної) власності, яка є ідеальною долею кожного власника в загальній власності всіх громадян.

Зазначена та інші спроби раціоналізувати ретроспективний досвід державотворення є зрозумілими і виправданими з огляду на широкомасштабну участь населення в соціалістичному експе­рименті, який, хоч і ґрунтувався на утопічній ідеї і супроводжу­вався терором, але виявив свою життєздатність у біполярному світі та створив на основі зрівнювальної справедливості мініма­льні соціальні стандарти у суспільстві. Однак такі спроби не ма­ють перспективи, оскільки недооцінюють об’єктивні процеси CO- ціального прогресу. Вони лише затримують перехідні суспільст­ва на старті реформ.

У цьому плані раціональною є науково-прогностична ідея [67], шо соціальні, демократичні правові держави нового типу будуть результатом такої конвергенції, де кращі сторони капіта­лізму і соціалізму будуть синтезовані в життєздатні форми суспі­льного розвитку.

Процеси економічної модернізації сучасних суспільств підтвер­джують зазначену ідею. Зокрема, соціально-орієнтована ринкова економіка почала використовувати притаманні соціалізму методи планування і державного регулювання економіки, а планова еконо­міка держав, що продовжують сповідувати соціалістичну ідею (на­приклад Китай) запроваджує ринкові механізми саморегуляції.

Основна проблема в тому, щоб капіталізм продовжував пози­тивну трансформацію, а постсоціалістичні країни змогли здійс­нити динамічну модернізацію як у плані створення матеріальних засад державності соціального характеру, так і в питаннях рефо­рмування політичних та ідеологічних інститутів, які були б здат­ні реалізувати ідеї демократії, прав і свобод людини.